Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Класицизм в Архітектурі України ХІХ ст..Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
В першій половині XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського барокко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивільні споруди зводилися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо). Перехід від барокко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркових ландшафтів мали відкритий характер. Забудовувались нові міста на Півдні України і в Криму, засновані наприкінці XVIII ст.,—Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Виконаний в античному дусі театр став однією з кращих оздоб Одеси. Поряд з тим відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Придніпров'я. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду міського архітектора. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837-43 рр. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Впорядковуються такі міста, як Полтава, Харків. Спорудження у Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (арх. Ж. Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (арх. Є. Васильєв, завершив А. Тон) увічнили пам'ять про героїчну боротьбу російського та українського народів проти іноземних загарбників у Вітчизняній війні 1812 р. Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних майстрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних без застосування будь-якої техніки були насипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового народу. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, саманними, рідше — кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав можливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напівземлянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла. Книгописання та бібліотеки на Русі. основними центрами книгописання були монастирі — київські (Печерський, Пустинно-Микільський), галицькі (Онуфріївський у Львові, Унівський, Крилоський, Спаський), волинські (Луцький, Дерманський, Дубенський, Дорогичинський, Жидичинський, Спасівський у Володимирі, Воскресенський у Корці), на Закарпатті — Мукачівський. Значну роль як осередок книгописання відігравав Києво-Печерський монастир: тут переписано, зокрема, Ліствицю (1455, писар-чернець Варсонофій), на замовлення архімандрита Іоанна — Златоуст і Псалтир слідуваний (1474). Книги переписувалися і в Пустинно-Микільському (Євангеліє учительне "Калліста" 1514 р. інока Сергія), Михайлівському Золотоверхому (Євангеліє перед 1526 р.) монастирях. Працювали переписувачі і в Києво-Софійському монастирі. У Галичині як осередок книгописання був відомий монастир Спаса поблизу Старого Самбора: 1518 р. тут переписано Пролог. На Волині книги виготовлялися в Жидичинському монастирі: 1491 р. переписувач Ігнатій на замовлення архімандрита Іони скопіював Євангеліє. Значним центром книгописання, поряд із Києвом, був Львів. Книгописання розвивалося і в інших містах Галичини, Холмщини та Підляшшя: в Перемишлі (Євангеліє перед 1528 р.), Сяноку (Апостол 1502 р. священика Павла), Городку (Євангеліє 1546 р. дяка Єремії), Галичі (Євангеліє кінця XV — початку XVI ст. Діонісія Торопчанина). Осередками виготовлення книжок у цьому регіоні стали не лише міста, а й села, де працювали поодинокі переписувачі, здебільшого священики (піп Климентій у с. Лукавиці на Самбірщині виготовив перед 1517 р. Євангеліє, дяк Федір з с. Одрехови на Лемківщині в середині XVI ст. — Мінею), рідше — світські особи (Андрій Писарчик у с. Тростянці на Львівщині 1542 р. закінчив копіювати Мінею, анонімний переписувач у с. Княжполі на Старосамбірщині у середині XVI ст. теж виготовив Мінею). Книгописні осередки існували й у містах Волині та Поділля — Луцьку ("Збірник" 1462 р. дяка Коляди, Псалтир першої чверті XVI ст., Пролог 1530 р.), Володимирі (Псалтир 1471 р.), Дубні (Пролог 1530 р.), Вінниці (Євангеліє 1550 р. ієрея Луки). Відомі поодинокі випадки книгописання у малих містечках (Маначин, Апостол після 1525 р.) і навіть у селах, (зокрема Євангеліє, переписане 1538 р. у Дорогуні Федором Кузьмином). Як видно, переписувачами були і духовні особи, і світські майстри.
Культури бронзового віку на території України . В Азії бронзовий вік ознаменувався розвитком раніше виникших і появою нових цивілізацій – Месопотамія, Єгипет, Сірія, Хараппа. Центром європейської культури епохи бронзи стала егейська культура. За межами егейського світу в цю добу збереглися ще неолітичні культури землеробів і скотарів. У межах Східної Європи ця епоха датується II–I тис. до н.е. Бронзовий вік умовно поділяють на три періоди: ранній, середній, пізній. Ранній репрезентований пам’ятниками культур шнурової кераміки, середній – тшинецької й комарівської, пізній – білогрудовської та Ноа. Основним заняттям цих культур були скотарство і землеробство. Серед свійських тварин поруч з рогатою худобою та свинею зустрічається кінь. Зрубна культура займала степовий Південь України. Датується XVI–XII тис. до н.е. Житла – напівземлянкові. Поховальні споруди – кургани. Могили мали дерев’яні зруби. Кераміка – банкоподібний горщик. Знаряддя переважно бронзові: ножі з перехватом (типові тільки для зрубної культури). Ремісництво – бронзоливарне (за кам’яними матрицями). Встановлюється інститут патріархату. Виділяється парна сім’я в роді, складається моногамний шлюб. В цей же час складається система майбутнього письма – піктограми. Культура давньогрецьких колоній на території Північного Причорномор’я та Криму. Грецькі колонії виникали за морями, як вогники, що, розсипаючись від багаття, запалюють нові вогнища. Вони, як жменя монет, були розкидані по берегах півдня Італії, на Сицилії, південних берегах Галлії. На цих землях, на захід від Греції, виникли нові міста — Массилія, Тарент, Куми та Сиракузи. На берегах Понту Евксинського, теперішньому півдні України, утворилися колонії Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Керкінітіда. На півдні Середземномор'я, на узбережжі Африки, греки заснували торгове місто Кірену, яке стало згодом торговим суперником фінікійських купців. Суспільний лад у колоніях складався по-різному. Наприклад, Ольвія та Херсонес були демократичними полісами. Народні збори, подібно до демократичних полісів Балканської Греції, були тут верховним органом влади. Поточні справи вела Рада, яку щорічно переобирали. Та поряд із цим у Херсонесі були «стражі закону», які мали широкі повноваження. На нових місцях греки, зазвичай, оселялися на березі моря або неподалік від берега. Одразу ж доводилося будувати мури для захисту від варварського населення, яке часто по-ворожому ставилося до прибульців. Колоністи ж прагнули налагодити з місцевими жителями дружні стосунки. Вони продавали їм вироби грецьких ремісників — глиняний посуд, олію, тканини тощо. Натомість купували зерно, шкури, худобу, деревину. Здебільшого жителі колоній розвивали землеробство. У Херсонесі значного розвитку досягло виноградарство й виноробство. У метрополію колоністи продавали хліб, солону й в'ялену рибу. Натомість з Еллади надходив керамічний посуд, тканини, зброя, вино, предмети розкоші. Жителі колоній не забували своєї культури. Вони облаштовувалися на нових місцях так, щоб повсякденне життя нагадувало їм рідну землю. Колоністи будували храми тим же богам, яких шанували на батьківщині, колонії мали театри, де йшли вистави славетних грецьких авторів. У театрах грецьких колоній виступали не лише місцеві актори, а й знаменитості з Еллади. Коли ви потрапите в Херсонес у наші часи, то можете відвідати руїни величного і красивого міського театру. У містах Північного Причорномор'я дуже шанували спортивну підготовку. Збереглися згадки про існування спортивних шкіл (гімнасіїв) у містах Ольвії, Пантікапеї, Херсонесі. Проводилися спортивні ігри. Переможці отримували так звані панафінейські амфори. Це були призи за змагання на честь Афіни, які влаштовувалися щочотири роки, як в Аттиці. Це знак не тільки поваги до фізичної культури громадян, а й свідчення про тісний зв'язок колоній зі своєю батьківщиною. Нові грецькі міста-колонії сприяли проникненню грецької цивілізації на нові землі. Вони поширювали вплив античної культури на сусідні народи. Через колонії пролягали нові торгові шляхи в далекі країни. Давньогрецькі колонії Керкінітіда, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей — усе це давні міста на теренах сучасної України. Керкінітіда (з 1784 р. — Євпаторія) заснована в VI cт. до н. е. на узбережжі Кала-мітської затоки. У наші дні — це мальовниче місто, всеукраїнський дитячий курорт. Ольвія відома з VI cm. до н. є. була заснована на правому березі Південнобузького лиману. З II cm. до н. є. Ольвія залежала то від скіфського царя Скілура, то від Мітрідата VI Євпатора, а згодом її зруйнували готи. Пантікапей заснований у VI cт. до н. е. на місці сучасної Керчі переселенцями з Мілета. З 480 р. до н. є. був столицею Боспорського царства і лише в 70-х роках IV cт. Пантікапей зруйнували гуни. Нині археологи розкопали тут унікальні знахідки. Життя у Феодосії вирує й нині. Це квітуче курортне місто з пам'ятками давнини, музеями І. Айвазовського та Олександра Гріна. Відоме з VI cm. до н. є. Хто тільки не панував у ньому протягом століть: боспорські царі, гуни, алани, генуезці, турки. У середньовічні часи Феодосія мала ім'я Кафа й була головним невільничим ринком, тому українські козаки кілька разів захоплювали та руйнували її. Херсонес Таврійський заснували в 422-421 pp. до н. є. вихідці з Гераклеї Понтійської неподалік від сучасного Севастополя. У IV—II cm. до н. є. Херсонес був столицею держави в Криму, а з кінця II cm. до н. є. почергово залежав від Понтійського, Боспорського царств, Риму, Візантії... Життя в Херсонесі завмерло аж у XVcт.
Культури енеоліту на території України.Трипільська культура. Енеоліт – мідно-кам’яний вік, перехідний від кам’яного до бронзового. Мідні вироби з’явились на Близькому Сході (Іран, Турція, Месопотамія), у IV тис. до н.е., – у Європі, Індії, Китаї – у III–II тис. до н.е. Зароджувалася металургія, гірнича справа, розробки корисних копалин. Мідні знаряддя збільшували продуктивність праці у 3–6 разів, хоча поряд з ними використовувались і кам’яні. Доба енеоліту в Україні датується IV–III тис. до н.е. Давні копальні мідної руди відомі в Донбасі в Артемівському районі. Основні заняття землеробство (з використанням тяглової сили бика), скотарство. Винайдено колесо, з’являється колесний транспорт із запряженими биками. Поширюються прядіння і ткацтво, виникають гончарні печі, розвивається глиняна пластика та монументальна кам’яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Складається обряд курганних поховань (особливо у степовій частині Європи). З’являються умови для майнового розшарування, виділення родо-племінної верхівки, посилюється інститут батьківського права в роді, племені. У енеолітичну епоху Україну заселяли 2 групи племен: прийшлі землероби та місцеві скотарі. До перших належать культури трипільська, гумельницька, лендельська, а також культури лійчастого посуду, кулястих амфор. Трипільська культура була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В.В. Хвойкою. Вона поширилася на Правобережжя, Подністров’я, Волинь, Степове Причорномор’я. Одним з яскравих проявів матеріальної культури було керамічне виробництво (посуд кухонний і столовий). Пластика: жіночі фігурки, фігурки тварин. Металевих виробів досить мало. Житла будуються з глини на дерев’яному каркасі в 1–2 поверхи, містять 2 кімнати. Забудовувалися поселення по колу, із загоном для худоби в центрі. З кінця IV тис. до н.е. до початку I тис. до н.е. бронза стала основним матеріалом виробництва знарядь праці та бойової зброї. Бронза – сплав міді й олова, іноді олово замінювали сурмою або миш’яком. З бронзи виготовляли сокири, ножі, серпи, мотики, стріли, мечі, побутові речі, скульптуру.
Культура палеоліту на Україні. Палеоліт на території сучасної України розпочинається з ранньої ашельсої епохи і заселення України близько 1 млн. років тому. У Східній Європі в той час панував теплий, дещо вологий клімат. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці — загостреними палицями, киями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними ручними рубилами. Палеоантропи також почали освоювати печери, як сховища та житла, при потребі будуючи в них додаткові споруди — примітивні заслони й огорожі вітру і навіть намети зі шкур, що поліпшували умови печерного побуту. Зі збільшенням потреб кількісно зростаючою людської спільноти збільшилася і потреба в зброї, що спричинило суттєве її вдосконалення. Виникають два основні знаряддя з кременю — гостроконечник та скребло, що виготовлялися у різних технічних варіантах, відповідно до місцевих виробничих можливостей.Гостроконечник — це знаряддя повсякденної чоловічої праці, що служило для виготовлення метального знаряддя — дротика, а також використовувався як ніж для оббілування дичини. Скребло — переважно жіноче знаряддя праці для обробки шкур, яке використовувалося й для різноманітних господарських потреб. Широке застосування мали також плоскі крем'яні відщепи, якими могли різати, скоблити, стругати тощо. Винайдення метального знаряддя — дротика із крем'яним гостроконечником — важливе технічне досягнення мустьєрців. Це, очевидно, було перше знаряддя праці дистанційної дії і багаторазового використання. Близько 700 тис. років до н.е. людина освоїла вогонь. Спочатку використовувалися природні джерела вогню(блискавка, виверження вулкану і т.і.) В епоху середнього палеоліту на території України з'явився новий тип людини — неандерталець. Загалом в Україні знайдено кістки десятьох неандертальців, що жили 100-50 тис. років тому. Під час розкопок мустьєрських поселень в гроті Киїк-Коба і під наскельними навісами поблизу села Вишневого (обидва — Східний Крим), а також у скельному сховищі села Старосілля поблизу Бахчисарая виявлено залишки кістяків щонайменше шести палеонтропів різного віку. Це найбільше зібрання кісток на території України. Померлих ховали у скороченому положенні, на боці, в спеціально підготовлених ямах (Киїк-Коба, Заскельне VI). Навмисний характер таких поховань у поєднанні з певним ритуалом не викликає сумніву. Отже, у палеонтропів могли уже існувати анімістичні уявлення Аналізуючи склад неандертальських поховань на території Європи за статтю і віком, можна помітити тенденцію до поховань у скельних сховищах та на місці житла переважно дітей і жінок. Поховання в Криму представлені трьома жіночими і трьома дитячими похованнями. Близько 40 тис. років тому з'явився сучасний тип людини, який дістав назву «гомо сапієнс» («людина розумна»), або кроманьйонця (за назвою грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше знайшли кістяки цього типу). За багатьма ознаками - випрямленому положенню тіла, будові рук і ніг, об'єму головного мозку, будові мовного апарату тощо - кроманьйонець був таким, як і сучасна людина. На основі кроманьйонців виникла європеоїдна раса. Кроманьйонці вже об'єднувалися в племена, які успішно могли полювати на великих звірів. Саме в пізній палеоліт максимального розвитку досягають полювання і рибальство, того ж часу намітився поступовий перехід до одомашнення тварин. Люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, шерстистих носорогів, оленячих рогів, дерев'яних брусків, покривалися шкурами. На території України досліджено кількасот стоянок, віднесених до часів пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізін на Чернігівщині, Добраничівці на Київщині. Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві. Культура скіфів. Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах.За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської. Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про калліпідів-елліно-скіфів, тобто, змішане греко-скіфське, не кочове плем'я. У середині V ст. до н.е., після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі на продаж. На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також з Китаєм і Персією Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою. Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші - шестиколісними. Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру. Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, округлі в плані. У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево. До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом. Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями. Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки. Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) - охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) - божества неба і землі, союз двох стихій - джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).. Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Культурно-історичні наслідки «неолітичної революції»та її значення. З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли нові види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи. Більше того, цей винахід знаменує справжню революцію, подію величезної ваги у розвитку людства. Адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою — обпалюючи ж глину, вона створювала новий,невідомий у природі матеріал. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтво орнаменту, відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній, народжених її творчим натхненням. У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в льському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що виконує функції військово-політичного управління. У кінці епохи починається обробка металів (золота, срібла, міді), тому останній період неоліту (ІV-ІІІ тис. до н.е.) називають мідним віком — енеолітом. Л . Література Київської Русі. «Слово о полку Ігоревім» Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слово…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…».Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР. За версією Володимира Чівіліхіна, "Слово" написав сам князь Ігор. На це вказує сама назва твору: "Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова". Тобто, на думку Чівіліхіна, чернігівський князь Ігор сам підписався під власним твором. Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 483; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.117.72.244 (0.02 с.) |