Розвиток архітектури в Україні в др..половини ХVІІ –ХVІІІст.

Бароко (італ. barocco) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Пильна увага до форми мистецьких творів, властива бароко, в літературі проявилась у надзвичайному розмаїтті жанрів, аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші. У XVII ст. бароковим стало навіть написання букв (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів) та побудова речень — багатослівних, складних, пишномовних. Українську архітектуру XVII—XVIII ст. визначають як архітектуру бароко.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі втілювалися дуже своєрідно. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше цей архітектуний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України у кам'яному будівництві за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки барокової архітектури збереглись і в Західній Україні, а також у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684—1692 pp.), Xpeстоздвиженський у Полтаві (1709 p.), Покровський у Харкові (1689 p.), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 pp.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 pp.), церква св. Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 p.), собор св. Юра у Львові (1747—1762 pp.), Успенський собор Почаївської лаври (60—70-ті pp. XVIII ст.) та ін. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав наприкінці 40-х pp. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60—70-х pp. XVIII ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. За тих часів в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. То були, зокрема, німець Йоган Шедель, який спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Благовіщенську церкву на території Києво-Могилянської академії; італієць Бартоломео Растреллі — автор проекту Свято-Андріївської церкви в Києві та ін.

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львовіта ратуші в Бучачі.

 

Розвиток культури України в період української національної революції 1917-1920 рр.

Важливим чинником у вирішенні назрілих національних проблем стало відродження національної освіти. Із поваленням царського уряду український народ почав відновлювати освітній процес. І це зрозуміло, оскільки в Україні за царських часів до самої революції 1917 р. не було жодної української школи. З перших днів революції кожне село намагалося відкрити українську школу, збирало кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів. Вже в березні 1917 р. зусиллями Товариства шкільної освіти в Києві було засновано першу українську гімназію ім. Т. Шевченка, за нею відкрилися друга і третя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. З березня до осені 1917 р. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій — "нічевоки", "біо-косміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр — це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Український національний театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Державний драматичний.

 

Розвиток мистецтва та релігійних віруваннь в епоху неоліту на територїї України

Господарство

Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською твариною був собака. Пізніше приручено корову, свиню, вівцю. Скотарство стало важливою галуззю господарства.

Одночасно з появою скотарства людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сіяти, жати кам'яними серпами. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках.[ред.]

Матеріальна культура

Головними ознаками в галузі виробництва з каменю були: пиляння, шліфування та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі, накінечники списів. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука зі стрілами, різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, що сприяло поширенню рибальства. Використовували сітки, гарпуни, ловили вудками, замість гачків - кам'яні платівки.

У неоліті людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають орнаментами. На ще вогких стінках посуду паличками, кістками, пальцями виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Гончарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду. За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні верстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді — як орнамент. За часів неоліту широко використовувалися човни. З великого стовбура дерева випилювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві перегородки. Цими човнами можна було випливати на середину великих річок та озер для рибальства, а також здійснювати довгі рейси річками, які набули значення водяних шляхів, що сполучали різні племена. З цього часу в житті людини починається нова ера: вона виходить за межі території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються зв'язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних культур.

В Україні знаходять вироби з кам'яних порід, яких нема в тій місцевості, наприклад, - смугастий кремінь з Волині на Наддніпрянській Україні. У цей час можна спостерігати в Україні культурний вплив різних територій. Вони виявляються у формах знарядь та їх типах.

Можна констатувати, що за часів неоліту Україна мала зв'язки як з південними територіями (Кавказом, Малою Азією, Балканами), так і з сусідами на півночі (Валдай, Південна Прибалтика).

Духовна сфера

У мистецтві зникають притаманні палеоліту реалістичні зображення, воно набуває рис схематизму та геометризму.

Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипали червоною вохрою, що символізувало кров або вогонь. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі.