Романтизм та сентименталізм в українській літературі першої половини хіх ст. . І. Котляревський «наталка полтавка», Г. Квітка-основ’яненко « маруся», романтичні твори Т. Шевченка

Розвиток і розквіт романтизму в українській літературі припадає на 30-ті – початок 40-х років ХІХ ст. У цей час в українській літературі йшов складний процес синтезу й боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: продовжує існувати бурлеск, головним чином консервативно-епігонського характеру; розвивається романтизм у прогресивній і реакційній течіях; розвиток реалізму ускладнюється відродженням деяких традицій сентименталізму, і, нарешті, утверджується критичний реалізм.

 

Романтизм був порівняно найвиразніше виявленим напрямом в українській літературі першої половини ХІХ ст. з власною, хоч і не завжди ясно викладеною, програмою, з боротьбою різних ідейних течій у ньому. Елементи романтизму помітні були вже в останніх частинах “Енеїди” та в “Наталці-Полтавці” І.Котляревського, однак вперше про нові принципи писав П.Гулак-Артемовський у листі з приводу балади “Рибалка”, що вважається своєрідним літературним маніфестом українського романтизму.

Провідне місце в українському романтизмі посіла так звана харківська школа романтиків, до якої належали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, О.Шпигоцький, І.Срезневський, а пізніше – А.Метлинський, М. Костомаров, О.Корсун, а на Західній Україні – “Руська трійця” – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. З романтизмом у певний період була пов’язана творчість Є.Гребінки, М.Петренка, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського.

Поборники романтизму підносили ідею народності як основну умову розвитку мистецтва, прагнули розширити стильові, тематичні, жанрові межі, доводячи, що українською мовою можна передавати найскладніші і найтонші поняття, різноманітні думки й почуття. Романтики внесли в українську літературу нові мотиви й оригінальні художні засоби, поетику образів-символів, образів-алегорій з філософськими узагальненнями, трагедійні колізії (особливо виразно проявились вони у А.Метлинського), запровадили нові жанри – баладу, ліро-епічну поему, елегію, пісню, сонет. Багато поезій стали популярними в народі піснями: “Де ти бродиш, моя доле?”, “За Неман іду” С.Писаревського, “Дивлюся на небо та й думку гадаю” М.Петренка, “Ні, мамо, не можна нелюба любить!” Є.Гребінки, “Скажи мені правду, мій добрий козаче” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку” В.Забіли, “Верховино, світку ти наш” М.Устиновича та ін.

Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди. Особливо багато зробили романтики для розширення зв’язків української літератури з літературами інших народів. На цей час припадають вільні переспіви та переклади з Пушкіна, Байрона, Міцкевича. Українські письменники (Котляревський, Гулак-Артемовський, Боровиковський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка) водночас виступають із творами російською мовою.

На перший план романтики поставили проблему “людина і суспільство”, конфлікт особи й народу, неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого. Однак мотиви трагічної самотності особи, душевного сум’яття, “світової скорботи” тут відчуваються значно менше, ніж у західноєвропейських літературах. І.Франко писав, що в українському романтизмі немає “гордого індивідуалізму” Байрона та Міцкевича, бо орієнтація на фольклор зумовила помітну видозміну цього романтичного почуття. Герої їх творів – це не горді одинаки, а народні звитяжці (запорожці, повстанці).

 

С

Світська література Україні в др..половини ХVІІ -ХVІІІст.. Козацькі літописи

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого».

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI столітті відмічається розквіт українського епосу — створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка»,"Іван Богун", "Корсунська перемога", народний епос "Хмельницький та Барабаш" та інші. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

Складалися за тих часів і численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії (щоденники), мемуарні записки, більшість яких з плином часу загинули. Найвидатнішим явищем історичної літератури XVIII ст. стали козацькі літописи. Козацькими такі літописи називаються через те, що творилися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Найдавнішим з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно 1702 р. Поширювався в списках. Ті, хто переписував «Літопис Самовидця», довели виклад подій у ньому до 1734 р. Глибоке вивчення пам'ятки дало змогу дослідникам встановити ім'я автора: ним вважають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Другим знаменитим козацьким літописом, що ґрунтувався насамперед на літописі Самовидця, але мав відмінну структуру і концепцію, був твір Григорія Грабянки, гадяцького полковника у 1729—1738 pp.

Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. канцеляристом генеральної канцелярії. Мова літопису — книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648-го по 1660-й та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, у нього введено безліч документів, поетичних текстів. Читач натрапляє в літописі на невеличкі оповідання, виписки з різних книг тощо. У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.

 

Складові частин культури

Поняття «культура» неоднозначне. Це стиль і рівень досконалості, що досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо).

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл та споживання чи використання – це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов’язана зі словом «дух»- філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – що з них первинне, а що вторинне, похідне – основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття інтуїції, тобто духовна культура включає такі складові частини як освіта, вихованість, вірування, прагнення, ідеали людини тощо.

Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити зв’язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуття впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій тощо.