Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Іконописання в Україні в др..половини ХVІІ –ХVІІІст.: І.Конзелевич, П.КазановичСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Іван Руткович уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька, Потелич (Львівська область) та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича (1667 — після 1740). Народжений у Жовкві, він захопився західноєвропейськими живописними традиціями. Саме вони визначали його ранні ікони. Кондзелевич наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Більшу частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетьманщини, яке й живило його творчість. Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини. Протягом XVII—XVIII ст. великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки.
«Історія української культури» в наукових дослідженнях Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українську вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов’язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самобутності української культури, її взаємозв’язку з культурами інших народів. Ще в княжу добу видатні державні та релігійні діячі, не усвідомлюючи феномену культури, як цілісного явища, уже глибоко розуміли значення для розбудови держави та впливу на людей таких складових частин культури як освіта, релігія, право тощо. Про це свідчать діяльність та творчість князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Ярослава Осмомисла, митрополита Ілларіона та ін. Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка ХVІ ст. Зокрема, ці питання знайшли своє теоретичне осмислення у працях відомих українських гуманістів того часу, а саме: Юрія Дрогобича (Котермака), Павла Русина, Себастьяна Кльоновича, а особливо у творчості Станіслава Оріховського. Своєрідна концепція Г.Сковороди (1722-1794 рр.) ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ – це природа або «макрокосмос» (всесвіт), другий світ – це суспільство і людина, або «мікрокосмос», третій світ – це Біблія, або «світ символів». Кожний із світів, на думку Г.Сковороди, має двояку природу, «дві натури» - зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню, або «духовну натуру». Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. З шістдесятих років ХІХ ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки, порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи М.Драгоманов, В.Антонович, Ф.Вовк, І.Рудченко, О.Потебня, О.Русов, П.Житецький, М.Лисенко виділяють національно-специфічні особливості української культури, особливо її тісний зв'язок із фольклором, народними звичаями та обрядами. У працях І.Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів й до кінця ХІХ ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Однією з основних праць І.Франка, присвячених цій проблематиці, є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського». Видатний вчений та державний діяч М.Грушевський у своїх працях ґрунтовно проаналізував процеси українського культурного розвитку. Він першим подав історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів. Культурні чинники, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі людей, бо від розвитку культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Його перу належать такі праці, як 10-томна «Історія України – Руси», «Культрно-національний рух на Україні в ХV – ХVІІ віці», «Історія української літератури» в 5-томах та інших. У працях І.Огієнка – відомого богослова, культуролога, філософа і письменника – висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ, стверджував він, в процесі свого розвитку всюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості. Основною працею І.Огієнка є «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» на той час ця книга започаткувала справжню історіографію української культури. Із проголошенням незалежної Української держави проблеми вивчення нашої культури активно розробляються вітчизняними істориками. Зокрема, над ними працюють М.Жулинській, І.Драч, М.Попович, його праця «Нарис історії культури України», С.Кульчицький, плідно працював академік Я.Ісаєвич тощо. Вершиною наукової думки на сьогоднішній день є 5-томне видання у 6-и книгах «Історії української культури» (К., 2001 - 2005рр.). Це академічне дослідження на новітній фактологічній базі висвітлює історію культури українців та й усіх інших народів, які населяли наші землі, починаючи з первісної доби і до сьогоднішніх днів. Різноманітність наукових концепцій української культури обумовлена її багатоплановістю як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура України, як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галузей – філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо. Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка. Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України, особливості. На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну історію України – Русі М.Грушевський. Його дослідження продовжили Д.Дорошенко В.Петров, М.Брайчевський та інші. Вікентій Хвойка народився в 1850 році в с. Семин на Ельбі (Чехія) у старовинній шляхетській родині. Закінчив комерційну школу в Чехії, a у 1876 переїхав до Києва, де жив i працював учителем. З 1890-х років почав займатися археологією, здійснивши низку розкопів у Києві та на Наддніпрянщині; співпрацював з культурними діячами Києва, що гуртувалися в Товаристві шанувальників старовини та мистецтва. 1893 — відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20000 років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток (мамонтів). Розкопки палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у селі Селище на Черкащині та інші тривали 10 років. У цих розкопках брав участь і Володимир Антонович. 1896 — відкрив пам'ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, як також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (4—3 тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині. В. В. Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов'ян — арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров'я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали «краї предків до сьогодення». Хвойка висунув гіпотезу, згідно з якою «народ, що створив ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім'я протослов'ян і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію». Як ми знаємо, в часи Російської імперії південно-західною Росією називали Україну. Досліджував пам'ятки бронзового віку, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське (1898) і Мотронинське городища на Черкащині. 1898—1900 — відкрив і провів розкопки на Середньому Придніпров'ї могильників з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (2—5 століття) культур. Вікентій Хвойка відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв — тепер це Національний музей історії України. Він був першим хранителем його археологічного відділу. Досліджував пам'ятки східних слов'ян, зокрема поселення VII—VIII століть у Пастирському городищі та могильниках сіверян у селі Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов'янського населення Середнього Придніпров'я. Значну увагу присвятив дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907—1908), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Йому належать розкопи давньоруських міст — городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, с. Кононча на Черкащині. У праці «До питання про слов'ян» (1902) він заявляв, що у Середньому Придніпров'ї «з незапам'ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов'ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною». 1903 — вивчав пам'ятки українського середньовіччя, вів розкопки на замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з XV—XVI ст. В. В. Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств: Імператорського Московського археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва; членом-співробітником Російського археологічного інституту в Константинополі. Здобуті В. Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї Москви. Спочив 2 листопада 1914 р.й був похований на Байковому кладовищі в Києві.
К Кам’яна архітектура Київської Русі.Софійський та Успенський собори, церква Параскеви П’ятниці Високий для свого часу рівень виробничих сил давньоруської держави забезпечив розвиток будівельної техніки. Матеріальна база кам'яного монументального зодчества була підготовлена розвитком давньоруського ремісничого виробництва. Теслярську справу, виготовлення цегли та кераміки, видобуток та обробка металів, вапна тощо вже добре знали в Давній Русі. Будівельна справа набула форм окремого ремесла, навіть-заявилися ремісничі артілі будівельників. Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.). З каменю зводилися фундаменти, причому bold'>рови під них укріплювалися дерев'яними кілками, а нерідко під фундаменти закладали систему дерев'яних колод — "лежнів", заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння. Винятково цікавим прийомом давньоруських зодчих є кладка з так званими утопленими рядами: ряди цегли трохи заглиблювалися через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. Цегла (так звана плінфа) була міцною і старанно випалювалась. Форма її залежала від характеру кладки, переважно наближеною до квадрата (22 x 28 x 3 см). Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були напівциркульні арки, коробові та баневі склепіння, які перекривали усі приміщення. Винятковий інтерес становлять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що використані в Софійських соборах Києва та Новгорода і, можливо, в інших спорудах. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з'явилися значно пізніше, що дає право вважати їх одним із досягнень давньоруських майстрів. Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р. 5, а новгородський відносить до 1017 р. 6, тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено, що викликає заперечення, тому що будівельні роботи могли тривати не більше п'яти років, так само як і будівництво Софійського собору в Константинополі. До того ж Ярослав лише після смерті Мстислава стає "самовладцем", як про це пише літопис. Крім того, в Софійському соборі збереглися зображення дітей Ярослава, переважно дорослих, тоді як старший син Ярослава Володимир народився в 1020 р. Отже, можна все ж таки вважати правильнішою дату не новгородського, а київського літопису, тобто закладання Софії Київської у 1037 р. Композиційне собор займав центральну частину архітектурного ансамблю всього "міста Ярослава". Півколом із заходу його оточували монастирі Георгія, Ірини та церква невідомої назви, рештки якої виявлені розкопками 1911 р, у північно-західному куті Софійського подвір'я. Навколо собору ще у XI ст. збудовані міцні кам'яні стіни, які охоплювали своєрідний дитинець митрополії в Ярославовому місті. Верхи веж та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під'їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста. У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи. Успенський соборСобор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Як і в Спаському соборі Чернігова, склепіння архітектурного хреста Успенського собору виділяються над об'ємом будівлі, що пожвавлює статичну композицію споруди. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь. У внутрішньому просторі собору чітко виділяється просторовий хрест. У західній частині і над нартексом розташовувалися хори, на які вели сходи з північного боку фасаду. Хори арками відкривалися всередину храму. Пізніше до північного боку нартексу прибудовано невелику Іоанно-Предтеченську хрещальню, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома невеликими апсидами. Фасади собору розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар і були оздоблені широкою смугою меандрового фризу, подібно до Чернігівського Спаського собору. Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII — початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941—1943 рр. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським. П'ятницький храм в Чернігові — порівняно невеликого розміру, чотиристовпна, хрестовокупольна споруда (16 x 11,5 x 12 м), винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією. Чотири восьмигранних в плані стовпи широко розставлені, бокові нефи вузенькі, стіни — товсті і несуть на собі основний тягар високої споруди. В товщі західної стіни розташовані сходи на хори, а в товщі північної і південної стін обхідні галереї (як і у Василївськїй церкві в Овручі). Основною конструктивною і композиційною особливістю споруди є уступчасті склепіння, що перекривають рамена середньохрестя. Зонт верхньої частини склепіння, піднімається над нижнім на 120 см. Іззовні видно лише три яруси арок, що виступами височать одна над одною. Арки мають трохи стрільчасту форму, що нагадує про готичну архітектуру, яка в цей час розвивається в Європі. Бокові нефи споруди перекриті чвертьциркульним склепінням, що відіграють деякою мірою роль аркбутанів, які частково переносять розпір від бані на підпружні арки та зовнішні стіни, які укріплено профільованими пілястрами. Фасади П'ятницької церкви збудовані за принципом динамічного наростання складності елементів знизу вгору. Як відомо, цей класичний принцип композиції був характерний для античної архітектури і застосований будівничими Київської Софії. П'ятницька церква і здалеку, і зблизька сприймається у рвучкому пориві вгору, підсиленими вертикальними лініями профільованих пілястр, регістрами вузеньких вікон та декоративними нішами, що зменшуються догори; їх рух підтримують лінії архівольтів трилопасних завершень фасадів. Легкий, високий підбанник, густо прорізаний віконними отворами і розчленований тонкими півколонами» завершується пілястрами, аркатурою і карнизом з перебрику. Як показав аналіз пропорцій, всі елементи архїтектури храму перебувають в гармонійному співвідношенні один з одним і майже точно відповідають правилу "золотого співвідношення".
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 314; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.137.177.204 (0.011 с.) |