Полемічна література України. Іван Вишенський, Стефан Зизаній.

найбільше значення мала полемічна література, що особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько 80 написано католиками та уніатами і близько 60 — православними.

Письменники-полемісти — вихідці переважно з українського міщанства, православного духівництва, дрібношляхетської інтелігенції — з величезною пристрастю викривали агресивні наміри папи римського й католицизму взагалі щодо Сходу, українських і білоруських земель зокрема, таврували ганьбою колонізаторську політику шляхетської Польщі, доводили неправомірність введення церковної унії в Україні і Білорусі, виступали проти національно-релігійного гніту, на захист православ'я, національної незалежності українського народу. Виступаючи з протестом проти національно-релігійного гніту, полемісти стояли на неоднакових позиціях. Видатним полемістом кінця 80 90-х років XVI ст- був Стефан Зизаній (Тустановський), який походив з родини мірошника з села Тустановичі (звідси — Тустановський), що на Галичині. Він виступав як з полум'яними антикатолицькими й антиуніатськими усними проповідями, так і з пристрасними полемічними творами. Особливої гостроти полеміка між православними й католиками та уніатами набрала після того, як у 1596 р. Брестський собор офіційно проголосив церковну унію. У 1597 р. у Вільні польською, а в 1598 р. в Острозі тогочасною українською літературною мовою вийшов один з найвизначніших полемічних творів — «Апокрисис, албо отповЪдь на книжкы о сьборе Берестейском..», тобто відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги про Брестський собор. Автор сховався за псевдонімом Христофора Філалета. Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1545—1550 рр. — прибл. 1620 р.), що серед письменників-полемістів займає особливе місце. Безпосередньо він не був пов'язаний ні з братським рухом, ні з шляхетською православною опозицією. Походив із Судової Вишні, містечка у Східній Галичині (тепер Львівської обл.). До нас дійшло 17 творів Вишенського — листів і послань, які він надсилав з далекого Афону своїм землякам на батьківщину. Серед них найголовніші: «Извещение краткое о латинской прелести», «Послание до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писаніе к утекшим от православное в-вры епископом», «Обличение діавола-миродержца» та ін. У своїх творах Вишенський картає не лише магнатів, шляхтичів, Ватикан, католицтво, уніатів, він із величезною силою викриває всі вади сучасного йому феодально-кріпосницького ладу, весь уклад життя Речі Посполитої. З все спопеляючою ненавистю, презирством і сарказмом він змальовує розкіш, розгул і розбещеність світських і духовних феодалів, грабування, гноблення й визиск народних мас, рішуче виступає на захист православ'я, проти унії, католицизму та єзуїтів, з великою любов'ю і співчуттям висловлюється про поневолених панами бідняків, «хлопів», селян і міщан.

Поняття «неолітична революція». Первинні та вторинні вогнища відтворюючого господарства. Вторинні вогнища відтворюючого господарства на території України.

Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція.

Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.

На цьому етапі зникли хронологічна, культурна одноманітність, у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому “родючому півмісяці” (Єгипет, Південно–Західна Азія, узбережжя Персидської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку. Вже помітні дуже яскраві місцеві особливості, що дозволяють відрізнити неоліт Єгипту від неоліту Межиріччя, неоліт Європи від неоліту Сибіру. Творчість людей з розвиненим землеробством відрізнялася від творчості племен з переважним розвитком скотарства і, в свою чергу, була іншою, ніж у північних лісових областях, де основним продовжувало залишатися полювання.

Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.

Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, по розфарбованих глиняних статуетках можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.

 

Поняття «культура»,його походження та розвиток

Культу́ра (лат. colere — «населяти», «вирощувати», «сприяти», «успадковувати») — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура — те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші — в залежності від того, що розуміється під культурою.

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.Таке значення слова «культура» — «землеробство» — пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Цицерона. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма).

Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об'єктом наукових досліджень.

Сучасні дослідники шукають аналоги терміну «культура» у інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою — «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.

 

Походження культури. Нерозривність культуро- та антропогенезу. Генеза знарядь праці

Культура – винятково різноманітне поняття. Цей науковий термін з'явився в Древньому Римі, де слово "cultura" позначало оброблення землі, виховання, утворення. Ввійшовши в повсякденну людську мову, у ході частого вживання це слово утратило свій первісний зміст і стало позначати самі різні сторони людського поводження, а також видів діяльності. Так, ми говоримо, що людина культурна, якщо вона володіє іноземними мовами, ввічлива у звертанні з іншими чиправильно користується ножем і вилкою. Але відомо, що представники примітивних племен найчастіше їдять з ножа, говорять, уживаючи не більш чотирьох десятків слів, і проте мають свою культуру, наприклад звичаї, традиції і навіть примітивне мистецтво. Дуже часто в повсякденному, загальноприйнятому значенні культура розуміється як духовна і піднесена сторона життєдіяльності людей, куди включають насамперед мистецтво й утворення. Усім знайоме міністерство культури, усі зіштовхувалися з установами культури.

 

Початок залізного віку на території України. Культура кімерійців.

Залізний вік завершує історію первісного і раннє-класового суспільства. Залізо витеснило камінь. Залізний вік набагато коротший за попередні. Він розпочався в Європі на початку I тис. до н.е. і завершився у I ст. до н.е. Окремі предмети з заліза були відомі в Єгипті вже у III тис. до н.е., а засіб здобування заліза з руди був відомий у II тис. до н.е., але поширення цього матеріалу почалось у IX–VII тис. до н.е., коли з заліза навчилися виробляти сталь. Це призвело до технічного перевороту. До початку нашої ери були відомі основні види ремесел і сільськогосподарчі знаряддя, що слугували людині у середні віки і в новий час.

На території України носіями культури залізної доби були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.). Кіммерійські поховання – головне археологічне джерело для вивчення історії і культури цього таємничого народу, оскільки поселень і міст після нього не залишилося. Кіммерійці – перший народ Східної Європи, справжнє ім’я якого, зафіксоване в написаних джерелах, дійшло до наших часів. Про нього говориться в «Одісеї», пише Геродот в своїй «Історії». Ховали кіммерійці в овальних ямах, перекритих курганним насипом; іноді стінки ями обшивали деревом, робили дерев’яне перекриття. Основне заняття – скотарство (конярство). Важливу роль у житті кіммерійців відігравала війна. Матеріальна культура перш за все націлена саме на це (предмети озброєння та спорядження верхового коня). Зброя: далекобійний лук і стріли з бронзовими дволопатевими наконечниками; для ближнього бою – мечі. В цей час кіммерійці вже виготовляли сталь, навіть кількох сортів. В бій ходили легкою кіннотою. Під впливом завойовницьких походів на сусідніх територіях поширюються зразки зброї, кінського спорядження за кіммерійськими зразками, що доказує їх надійність і вдалу конструкцію. Відомі імена трьох царів (за Геродотом) – Теушпа, Тугдамме (Лигдаміс), Шандакшатра.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер: прикрашання зброї, кінського спорядження, посуду.

Корені кіммерійців слід шукати у зрубній культурі Північного Причорномор’я. Важлива й спорідненість кіммерійців з іраномовними зрубниками, а імена царів дають підстави для твердження про іранську основу кіммерійського етносу.

Розвиток культури кіммерійців був перерваний у VII ст. до н.е. хвилею кочовників зі Сходу – скіфів.