Поняття стилю життя: логічна формалізація об’єкта дослідження

 

 

Поняття стилю життя отримало досить широке застосування в багатьох галузях суспільствознавства та стало, зокрема, невід’ємним елементом соціологічного тезаурусу. При цьому загальний пласт теоретичного матеріалу, присвяченого розробці концепту «стиль життя» можна поділити на дві великі категорії, базове розрізнення між якими, умовно, полягає в дискусії з приводу співвідношення у природі стилю життя групових та індивідуальних компонентів. Дійсно, сутність даного феномену розкривається на межі структурності та агентності. Для того ж, аби розкрити пізнавальний потенціал поняття стилю життя в контексті дослідження орієнтації на здоров’я та перетворити його на придатний до інструментального застосування концепт, ми мусимо приділити увагу його теоретичному опрацюванню [62]. Для цього розглянемо найбільш помітні підходи до його осмислення як окремої соціальної реалії. У даному випадку спробуємо здійснити уточнення змісту даного явища як об’єкту дослідження за допомогою уточнення його логічної форми.

Одним із перших, хто надав значної соціологічної ваги розумінню поняття стилю життя був M. Weber. За M. Weber, стиль життя – специфічна статусно зумовлена поведінка, що очікується від тих, хто виражає бажання належати до певного кола людей (статусної групи). У якій би формі, на його думку, це не було виражено, усі «стилізації» життя або витікають із статусних груп, або підтримуються ними. Навіть якщо головні статусні умовності суттєво різняться, вони все одно залишаються, по суті, певними типовими рисами, особливо серед тих категорій населення, які вважаються в суспільстві найбільш привілейованими [22]. Таким чином, для M. Weber, стиль життя виступає критерієм соціальної стратифікації та вертикальної диференціації, наявної в суспільному устрої.

Корисні акценти в плані розуміння ідеї стилю життя, проте вже із точки зору культурного поля, додає залучення підходу T. Veblen. Зокрема, ідеться про запропоновані ним концепти «вільного класу» та «демонстративного споживання». Так, T. Veblen, розглядаючи походження та природу традиційного вільного класу, а також витоки індивідуальної власності як освяченого традицією права, говорить про те, що найбільш ранньою диференціацією, з якої виникло розшарування суспільства на вільний клас та клас, що працює, є підтримуване на нижчих сходинках варварства розрізнення між чоловічою та жіночою роботою. При цьому найбільш ранньою формою власності, на думку T. Veblen, є власність на жінок з боку здорових чоловіків громади. Ідея дослідника полягає в тому, що вільний клас існує і до сьогоднішнього дня, будучи своєрідним стандартом, взірцем для наслідування [23]. Ці ідеї додають до нашого розуміння поняття «стиль життя» феномен суспільного впливу певних («зразкових») категорій суспільства, що диктують в суспільстві моду на певний стиль життя. У даному випадку розуміння стилю життя як такого, що визначається соціальною структурою, розширюється в площину культурних чинників, адже ідея демонстративного споживання передбачає існування деяких культурних зразків поведінки, наявність деякого соціально цінного способу організації індивідуальної життєдіяльності.

Розширює спектр пізнавальних можливостей поняття стилю життя у сенсі культурних чинників також концепт життєвої форми, запропонований E. Spranger. Він визначає життєві форми як «спроектовані структури індивідуальної свідомості, які утворюються, коли цінність в житті піднімається як домінанта». E. Spranger при цьому розглядає шість чистих типів життєвих форм у людини, це: (1) теоретична людина (спрямована переважно на пізнання; теоретична пізнавальна установка в такої людини домінує); (2) естетична людина (спрямована на прекрасне, на мистецтво; мало схильна до абстрактного мислення в поняттях і формулах, та переважно користується наочним спогляданням; до всіх подій, що оточують її життя, у тому числі й тих, які для інших є предметом гострої боротьби, вона підходить головним чином із споглядально-естетичної точки зору); (3) економічна людина (на першому місці для неї – матеріальні блага, вона підходить до всього з утилітарної точки зору); (4) політична людина (людина з пануючою установкою на могутність, владу); (5) соціальна людина (спрямована на служіння іншим людям); (6) релігійна людина (уся поглинена установкою на кінцеву, тотальну цінність існування) [96]. Ідея E. Spranger, у першу чергу, вносить в нашу розробку теоретичних підвалин аналізу наголос на наявності певної цінності, яка, виступаючи як домінанта, конвертується у певну життєву форму – стиль життя конкретної особистості. Зокрема, ми тут зможемо вести мову про цінність здоров’я як життєвий пріоритет, трансформований у відповідний стиль життя, орієнтований на здоров’я. І хоча сам дослідник не виділяє цінність здоров’я як одну з можливих домінант та відповідний тип життєвої форми як окрему категорію, запропоновані ним типи багато в чому можуть бути співвіднесені з ідеєю стилю життя, головною орієнтацією якого є здоров’я.

Отже, наразі маємо дві траєкторії тлумачення поняття стилю життя, умовно називатимемо їх структурний та культурний підходи. Логічним доповненням даного аналітичного ряду є особистісний підхід, що, мабуть, найбільш широко представлений в контексті розробки теорій стилю життя. Перш за все, говорячи про роль категорії суб’єкта у аналізі концепту «стиль життя», варто пригадати присвячені даній тематиці роздуми G. Simmel. Стиль життя, відповідно до його уявлень, не зважаючи на об’єктивні обмеження, не може бути незалежним від особистості [177, с. 468]. «Стиль життя певної спільноти загалом залежить від співвідношення об’єктивованої культури та культури суб’єктів» [177, с. 458]. При цьому, на думку G. Simmel, сучасний життєвий стиль можна охарактеризувати кумулятивним розривом між об’єктивною та суб’єктивною культурою: перша збагачується, натомість остання тяжіє до усе більшого зубожіння [177, с. 453]. Інша важлива риса сучасного суспільства, на якій наголошує G. Simmel, і яка є досить важливим аспектом саме в площині проблематики даної роботи – це послідовна та одночасна стильова диференціація повсюдних аспектів культури (у тому числі й стильова диференціація дискурсу здоров’я сучасного суспільства). Множинність стилів, із якими ми стикаємось (від архітектурних форм до формату книжок), є результатом нарощення загальноісторичного знання, що, у свою чергу, призводить до постійного прагнення сучасної людини до змін та загальної культурної тенденції до поглинання, репрезентації та прийняття різних стильових форм [177, с. 467]. Це означає, що важливим аспектом стилю життя людини є вибір: лише за умов варіативної даності стилів, може виділитися окремий стиль, що надає йому своєрідної незалежності та специфічної значущості, і, у свою чергу, забезпечує суб’єктів свободою вибору між тим або іншим стилем [177, с. 468].

Не менш актуальною, із перспективи дослідницького інтересу даної роботи, є така визначальна риса сучасного стилю життя як дистанційованість, причому не стільки в просторовому розумінні, скільки у проекції темпоральності. Пропорціювання послідовностей певних видів діяльності у вигляді ритмічно повторюваних періодів забезпечує збереження енергії, таким чином ритм водночас виконує функцію задоволення потреби у багатоманітності та регулярності, забезпечує баланс варіативності та стабільності. Відтак, ритм – це «абстрактна схема індивідуального, соціального, об’єктивного та історичного плину життя» [177, с. 491]. Фактично, G. Simmel вказує на те, що стиль як такий може існувати виключно за умов можливості здійснення суб’єктивного вибору із ряду можливих стилістичних варіантів, причому здійснений вибір – неминуче піддається аналізові в термінах життєвого ритму конкретного індивіда із притаманним йому набором цілком емпіричних буденних (в тому числі, тілесних) практик, що результуються у вигляді того чи іншого стану здоров’я.

Активно використовує у своїх наукових працях поняття «стиль життя» A. Giddens. Зокрема у рамках своєї теорії структурації він говорить про притаманний сучасності перехід від «політики емансипації» до «життєвої політики», іншими словами – від боротьби за втілення в життя ідеалів свободи, рівності, справедливості до вибору життєвого стилю на основі відповіді на питання про те, як слід жити. Йдеться про те, що діяльність індивіда усе більшою мірою зав’язується на «рефлексивному проекті себе» і усе меншою мірою залежить від зовнішніх обставин, пов’язаних із наперед визначеними стосунками з іншими індивідами та групами [131, с. 147]. Стиль життя людини, послуговуючись виразом U. Beck «стає біографічним вирішенням системних протиріч» [10, с. 67].

Ідеї Гідденса про важливу роль суб’єкта як центрального фактора формування стилю життя співзвучні із роздумами N. Elias, запропонованими ним у теорії соціогенетичного розвитку. Він розглядає цивілізацію як процес одночасної історичної еволюції (трансформації) макросоціальних та особистісних структур: на рівні суспільства відбувається утворення стійких централізованих інституційних систем; на рівні ж особистості реалізується принцип «приборкання афекту», який передбачає зростання необхідності індивідуального самоконтролю (контролю над особистою афективністю) з боку кожного окремого члена суспільства [35]. У контексті питання вибору індивідуального стилю життя говоримо про те, що багато в чому цей вибір визначається внутрішніми – суто особистісними чинниками, здатністю людини «приборкати свої афекти» та застосувати свої особистісні риси для вибору власної стратегії поведінки в повсякденному житті.

Свого роду «крайній погляд» на стиль життя як прояв людської індивідуальності пропонує австрійський психолог, психіатр і мислитель A. Adler. На його думку, стиль життя включає в себе унікальне поєднання рис, способів поведінки та звичок, які, узяті в сукупності, визначають неповторну картину існування індивіда [2]. Формування стилю життя є свого роду відповіддю на прагнення людини досягнути певної мети, подолати певні індивідуальні недоліки та обмеження. Так, людина, що позбавлена якихось здібностей, за A. Adler, може відчувати труднощі, живучи в умовах ізоляції, проте успішно компенсувати свої недоліки в гарно організованому суспільстві; у кожної людини є концепція мети або ідеал, необхідний для того, аби досягнути більше того, що можливо для неї в актуальній життєвій ситуації, долати недоліки й труднощі теперішнього завдяки постулюванню конкретної мети майбутнього [2]. Такий підхід особливо корисний в рамках аналізу сучасного дискурсу здоров’я, оскільки ефект втраченого здоров’я може стати потужним фактором тотальної переорієнтації життєвого стилю людини.

Загалом гносеологічний потенціал поняття «стиль життя», на наш погляд, розкривається за рахунок його концептуальної здатності поєднувати в рамках цілісного контексту три важливі складові соціальної реальності:

— «фактор структури» – позиція індивіда в соціальному просторі;

— «фактор культури» – місце та роль процесу соціалізації та культури загалом;

— «фактор особистості» – реалізація внутрішнього локусу контролю індивіда.

Крім того, потужним потенціалом поняття стилю життя є багаторівнева структура даного концепту. Адже, не зважаючи на те, що безпосереднім емпіричним виразом стилю життя є індивідуальні біографії, він латентно присутній на всіх рівнях соціальної взаємодії: мікросоціальної (сім’я, виховання, особистість), мезосоціальної (школа, сусіди, робота), та мікросоціальної (соціальна структура та культура) [125, с. 440].

У такий спосіб, логіку теоретичного осмислення феномену стилю життя, з точки зору можливостей подальшого методологічної та операційної розробки цього поняття для дослідження дискурсу здоров’я, можна підсумувати у вигляді наступної схеми – див. Рис. 2.1:

 

Рис. 2.1 Концептуальна схема гносеологічного потенціалу поняття «стилю життя»

Наразі ми отримали доволі рафінований аналітично стрункий концепт стилю життя, і, для того, аби відшліфувати його теперішню ідеально-типову форму, відмежуємо його від понять, що часто вживаються із ним на синонімічних правах. Подібна процедура, на наш погляд, необхідна для того, аби обґрунтувати вибір саме концепту «стиль життя» на противагу іншим поняттям спорідненого контексту. Йдеться, зокрема, про співвідношення таких понять, як «стиль життя», «спосіб життя» та «якість життя». Усі вони загалом є досить близькими та взаємопов’язаними у тому сенсі, що стосуються деяких параметрів повсякденної життєдіяльності індивідів. Однак, переслідуючи мету дотримання академічної чистоти аналітичної роботи, ми проводитимемо наступну диференціацію цих понять.

Якість життя – є найбільш загальним параметром людського існування в суспільстві, похідним від двох базових вимірів людського добробуту – (1) зовнішнього об’єктивного благополуччя, здатності задовольняти певний набір базових потреб, а також можливості отримувати за рахунок свого економічного положення додаткові блага (рівень життя); а також (2) внутрішнього суб’єктивного добробуту, відчуття щастя (задоволеності життям) [40, с. 4]. Якість життя, отже, є екзистенційною характеристикою буття людини в суспільстві, що визначається сукупністю суттєвих ознак та особливостей її життя. Причому вирішальне значення при визначенні якості життя відводиться саме суб’єктивній складовій. Зокрема, проект ініційований World Health Organization ще у 1991 році для крос-культурної оцінки якості життя людей вимірює сприйняття індивідами своїх культурних та ціннісних систем, особистих цілей, переконань та інтересів, використовуючи 26 індикаторів, що фіксують стан фізичного, та психологічного здоров’я, соціальних відносин та довкілля. Зважаючи на усю складність та багатовимірність категорії якості життя, наразі існує цілий ряд різноманітних методик її емпіричного опрацювання, у тому числі й складні комплексні математичні моделі, на розгляді яких ми наразі не зупинятимемось. Для нас важливо поставити аналітичну межу між поняттями «стиль життя» та «якість життя» із точки зору доцільності використання у даній роботі саме поняття стилю. Ми побачили, що якість – це надто загальна буттєва характеристика, яка досить мало придатна для операціоналізації з метою осмислення повсякденних практик. До останніх нас більшою мірою підводять поняття «стиль» та «спосіб» життя, тому більше уваги звернемо на розгляд співвідношення між цими двома категоріями.

Для того, аби розрізнення між ними не набуло рис пустої академічної формальності із притаманною їй плутаниною та суперечливою грою термінологічних визначень, одразу зробимо наголос на меті даного розрізнення. Справа в тому, що й у повсякденному вжитку, і в науковому тезаурусі ці поняття дуже часто вживаються як синоніми. Наше завдання, однак, показати, що вони несуть в собі зовсім різне змістовне наповнення. Вже самі терміни «спосіб» та «стиль» вказуються на відмінні аспекти явища, яке вони характеризують: спосіб передбачає певну процесуальність та відповідає на питання «як?»; натомість «стиль» відводить до поняття форми, припускає можливість варіації певних параметрів, у тому числі й у рамках способу. Відтак, категорія способу життя відображає силовий характер соціокультурного поля, виражаючи соціальну структуру як сукупність необхідних та типових індивідуальних практик [41]. Спосіб життя зазвичай асоціюється із більш-менш стабільною спільнотою та знаходить прояв у спільних для неї характеристиках, таких як норми, ритуали, форми соціального порядку, а також особливий діалект або мова. Його опертям є такі соціокультурні форми як професія, стать, етнічність та вік [108, с. 92-93]. Спосіб життя є необхідністю, вийти за рамки якої можна лише покинувши межі поля, яке породило відповідні форми життєдіяльності, оскільки спосіб життя нав’язує індивідам певну соціокультурну ідентичність: подібно до того, як людині недалекій складно прикинутися мудрою, незаможній людині складно постати у образі багатої [41].

На відміну від способу життя, стиль вказує на стійкі форми індивідуальної поведінки, які є результатом вільного особистого вибору в межах, нав’язаних полем. Це «спосіб реалізації особистістю соціальних можливостей» [4, с. 62]. Стиль життя – є абсолютно сучасною формою статусної диференціації, за якої статус випливає не стільки із роду занять або деякого набору певних привілеїв індивіда, скільки із того, у який спосіб ці привілеї та ресурси ним використовуються Велика кількість людей, зокрема, обирає тип роботи та спосіб її організації із огляду на їхню сумісність із власними цінностями у відношенні стилю життя (lifestyle values) [108, с. 14-15]. Таким чином, бачимо, що ключовим аспектом у контексті концептуального осмислення поняття «стиль життя» є індивідуальний вибір. За словами Іоніна, «стиль присутній виключно там, де є вибір» [42, с. 195]. Отже соціальна роль, тобто вільний вибір моделі поведінки, доступної у даній ситуації, є «молекулою» стилю життя. Стиль – це типовий вибір в рамках можливого. Якщо спосіб життя відображає структурні обмеження, накладені на індивіда, то стиль життя, навпаки, відображає свободу вибору [41].

Варто зазначити, що сучасні дослідження стилів життя в Європі та США в цілому гіперболізують саме цей особистісний аспект, акцентуючи самодостатність автономного індивіда, якому передається обов’язок безперервної самоактуалізації та опори на самого себе [73]. Проте, на наш погляд, дане питання потребує більш комплексного підходу та рівномірного розподілу академічного інтересу між різними вимірами стилю життя. Адже зовнішні обставини життєвого досвіду індивіда мають не менш суттєвий вплив на стилістичне оформлення життя людини у тому числі й в контексті реалізації її орієнтації на здоров’я. Тут йдеться про роль діалектичної взаємодії факторів соціально-стратифікаційної системи суспільства, культурного середовища та особистісного вибору індивіда у формуванні його стилю життя. При цьому завдяки концепту стилю життя можна вдало поєднати, у сенсі теоретичного осмислення, такі феномени як людська поведінка та група, у чому, власне, і полягає основа гносеологічного потенціалу даного поняття в контексті дослідження дискурсу здоров’я сучасного суспільства. Людська поведінка є надзвичайно різноманітною, відкритою, творчою та часто непередбачуваною, однак, відповідно до ідеї стилю життя, вона є обмеженою певними рамками [138, с. 44-45]. Причому ці рамки носять системний характер та представлені комплексом структурних та культурних особливостей суспільства.

Ми могли побачити, що стиль життя – це функція індивідуального та колективного вибору в межах системи соціально та екологічно можливих варіантів [141, с. 10]. Загалом, спираючись на ряд проаналізованих теорій та підходів до аналізу стилів життя, ми вивели доволі струнку логічну та прозору концептуальну структуру категорії «стиль життя» із трьох елементів (структура, культура та особистість), яка, однак, є мало придатною до практично-емпіричного застосування. Для довершеного та злагодженого переходу від ідеально сконструйованої схеми до більш інструментальної бракує однієї логічної ланки, яка, зберігаючи цю концептуальну стрункість могла би більше сказати про сучасний праксис конкретних індивідів.

Концептом, що, на нашу думку, може наповнити концептуальну схему категорії «стиль життя» інструментальним потенціалом, є поняття габітусу, уведене до соціологічного тезаурусу P. Bourdieu. Справа в тому, що, за словами P. Bourdieu, габітус є уніфікуючою та породжуючою формулою, що лежить в основі стилю життя – цілісної множини характерних уподобань, що виражають, відповідно до специфічної логіки кожного із просторів (меблі, одяг, мова або тілесний екзис (hexis corporelle)) одну й ту саму інтенцію. Використовуючи вираз G. Leibniz, P. Bourdieu зазначає, що «кожен аспект стилю життя «символізує разом» із рештою та символізує усі решту [17, с. 28-29]. Відносячи себе до мислителів конструктивістського штибу, він зауважує, у веберіанському дусі, що в процесі соціогенезу, з одного боку, беруть участь моделі сприйняття, мислення, поведінки, які утворюють феномен габітусу, а з іншої сторони – соціальні структури – поля та групи. Тобто, з одного боку, об’єктивні структури складають основу суб’єктивних уявлень та утворюють структурні рамки, що чинять вплив на взаємодію суб’єктів; з іншого боку, суб’єктивні уявлення також мають бути враховані в дослідженні повсякденних індивідуальних та колективних дій, спрямованих на трансформацію або збереження зазначених структур [18, с. 137, 139].

Однак для того, аби отримати більш розгорнуту картину методологічного застосування поняття габітусу, розглянемо погляди P. Bourdieu більш детально. Відповідно, до них, соціальний простір має властивість функціонувати як символічний простір життєвих стилів і статусних груп, які характеризуються різним стилем життя [18]. За P. Bourdieu, діалектику взаємодії життєвих шансів та життєвого вибору можна представити у вигляді схеми, у якій стиль життя визначається життєвим вибором індивіда в межах його життєвих шансів – див. Рис. 2.2:

 

Рис. 2.2 Стиль життя як діалектика взаємодії життєвих шансів та життєвого вибору [146, с. 3]

Тобто, у свій спосіб продовжуючи лінію роздумів M. Weber щодо структурної обумовленості стилю життя, P. Bourdieu, що важливо у контексті поставлених нами дослідницьких завдань, розширює соціологічне розуміння проблематики дослідження стилів життя концептом габітусу. За P. Bourdieu, габітуси – системи стійких та переносних диспозицій, структуровані структури, що мають властивість функціонувати як структуруючі структури, тобто як принципи, що породжують і організовують практики та уявлення, які, хоч і можуть бути об’єктивно адаптованими до їх мети, однак не передбачають усвідомленої направленості на неї і неодмінне оволодіння необхідними операціями для її досягнення [19]. Іншими словами, габітус формує загальну неперехідну схильність індивіда діяти певним чином, яка має систематичне та універсальне застосування необхідності, притаманної умовам засвоєння – проте понад тим, що було безпосередньо засвоєно [146, с. 1]. Це означає, що стиль життя є не просто відображенням певної розстановки сил у межах соціальної структури суспільства, а натомість виступає як «одночасне втілення та вираження соціальних позицій, практик та результуючих когнітивних структур» [171, с. 187]. Фактично, габітус підводить нас до постійних способів буття, бачення, дій та думок, систем тривалих схем та структур сприйняття, осмислення та практик. При цьому габітус, будучи системою набутих індивідуальних характеристик, залишається продуктом соціальних умов. Відповідно, ці характеристики можуть частково або повністю збігатися у тих людей, які перебувають в однакових соціальних умовах [138, с. 43,45].

Окрім іншого, одним із наріжних моментів у сенсі теоретичного осмислення поняття габітусу та його подальшого застосування в роботі є те, що габітус, попри те, що це довготривала структура, здатна до самозбереження та самовідтворення, є явищем, яке може піддаватися змінам. Звісно, і на цьому наголошує P. Bourdieu, ці зміни впроваджуються непросто, однак вони є цілком реальними. При цьому, механізми, що можуть бути задіяні в процесі зміни габітусу – це усвідомлення та педагогічна практика [138, с. 45]. Для нас даний момент є достатньо важливим у тому сенсі, що він дозволяє перенести розгляд проблематики цілеспрямованого формування певного стилю як загальнонормативної усталеної суспільної практики життя в площину пошуку науково обґрунтованих механізмів впливу на процес його формування. Завдяки розумінню того, яким чином формується та можуть змінюватися габітус та стиль життя, можна отримати конкретні інструменти впливу на те, як люди поводяться повсякденно.

Загалом «стиль життя», як було показано, виступає як своєрідне загальне забарвлення повсякденного способу життя, причому, спираючись на комплекс розглянутих теоретичних підходів, ми отримали логічно формалізовану модель для аналізу орієнтації на здоров’я як стиль життя в термінах структурних, культурних та особистісних чинників на рівні особистісної, групової та макросоціальної взаємодії. Отриману концептуальну схему ми доповнили поняттям габітусу – як методологічним інструментом осягнення біографічної емпірії.

Відтак, дискурс здоров’я переходить в контекст повсякденних практик. При цьому постає проблема перетворення зростаючої цінності здоров’я на поведінковий регулятор повсякденних практик – лейтмотив стилю життя.