Втілення цінності здоров’я в тілесних режимах 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Втілення цінності здоров’я в тілесних режимах



 

 

Від максимально широкого цивілізаційного бачення феномену здоров’я ми через дискурс сучасного соціального простору поступово прийшли до свого роду «атому» здоров’я у його соціокультурному потрактуванні – до категорій «тіло» та «тілесність». Сам термін «тілесність», у тому розумінні, що є найбільш придатним для цілей даного дослідження, був розроблений, головним чином, представником європейської феноменології M. Merleau-Ponty. Він розрізняє об’єктивне тіло, яке є тілом у сенсі фізіологічної цілісності, та феноменальне тіло, що є не тільки та не стільки деяким тілом, скільки власним індивідуальним тілом – таким, як воно індивідуально проживається у особистому досвіді. Визначити ж тілесність можна як феномен, що суб'єктивно переживається та ніколи не є об’єктивним, само собою зрозумілим, незмінним, та який ми відчуваємо по-різному, перетворюємо і через який спілкуємося з іншими. Тілесність представляє той смисл, якого вона набула в процесі соціалізації, досвіду, аби чинити вплив на інших «суб’єктів тілесності» [156].

Відтак, будучи продуктом соціального, тіло як єдиний відчутний прояв «особистості», зазвичай сприймається як найбільш природній вираз внутрішньої природи: не існує суто «фізичних» ознак, і колір, і товщина шару губної помади або ж мімічні риси, так само, як і форми обличчя або рота, зчитуються безпосередньо як показники морального «вигляду», який може отримати соціальну характеристику «вульгарності» або «ґречності», природної «дикості» або «культурності» [104, с. 39].

При цьому тілесність як соціально сконструйоване явище не може бути вивчена «як вона є», а натомість тільки «як вона переживається» фізичними особами-представниками певної групи людей. До того ж ми не в змозі відчути чуже тіло [107, с. 110]. Одна із головних методологічних проблем, пов’язаних із вивченням тілесності, полягає в тому, що проблеми тіла лише частково доступні для нашого пізнання, їх вивчення є проблемою для дослідника. В основному така ситуація складається через нашу нездатність передати тілесність тільки словами. Мовлення, як виявилося, є не достатньо гнучким способом комунікації, аби передавати знання, заховане в організмі та досвід, що проживається всередині тіла [107, с. 103].

Хоча всі людські істоти наділені тілом, не всі «живуть в ньому» в однаковий спосіб. Дійсно, живе тіло є емпіричною феноменальною структурою, яка працює як суб’єктивна свідомість, занурена в диференційований за історичними, соціально-культурними та екологічними контекстами світ. Живе тіло (lived body) є суб’єктом звичних дій, які можуть виконуватися без осяйного та пояснюючого втручання розуму. Живе тіло не вписується ані у фізичні об’єктивні рамки емпіричної науки, ані в чисто ідеальну сферу ментальних репрезентацій [156]. Воно водночас нементальне й нематеріальне. Його спосіб існування є способом існування інтенціонального об’єкту, що переживається феноменологічно як втілене сприйняття, яке переважає над абстрактною концептуалізацією. У першу чергу тілесність є не думкою, ідеєю чи концепцією, вона є досвідом чуття, сприйняття, і, отже, перед-раціональних, перцептивних, анти-предикативних, передлогічних потенцій. Аж ніяк не будучи чисто ментальною реальністю, моє власне тіло є інтенціональною свідомістю, пережитою через фізичне тіло: тілесна, втілена думка не вписується до кола моїх інтелектуальних репрезентацій [165].

Подвійна сутність тіла як фізичної даності та живої тілесності є відправною точкою для різних точок зору в дослідженні перцептивної свідомості. Серед них на різних полюсах виділяються феноменологія та нейрологічний редукціонізм, а поміж ними присутні свого роду «серединні» варіанти різного епістемологічного спрямування – когнітивні (та неокогнітивні) підходи, зокрема, нейрофеноменологія, яка намагається побудувати «прохідний міст» між феноменологією та неврологією [165]. Емоції, як важлива сторона афективності та тілесності, насправді відіграють наріжну роль у поєднанні здоров’я та хвороб індивідів із ширшою структурою влади та панування, цивілізації та контролю в суспільстві [159, с. 39].

Це означає, що нам потрібно знайти оптимальний баланс методологічного поєднання феноменологічних, психологічних та навіть психічних особливостей впливу тілесності на вибір стилю життя. Центральною проблемою для проекту матеріально-тілесної соціології є те, що не існує простого способу «познайомитися» із біологічним тілом, або ж з’ясувати, як воно співвідноситься із соціальною реальністю: надзвичайно важко допитати тіло [159, с. 39]. Тому справедливо говорити про те, що іноді краще спостерігати, аніж питати: можуть суттєво різнитися між собою те, що люди говорять та те, що вони насправді роблять. Це означає, що методологічно дослідження тілесності може охоплювати у тому числі й аспект зовнішньої діагностики. Так, разом із питаннями про те, що людина робить для свого здоров’я щодня корисно, навіть у суто соціологічному сенсі, відмічати тілесні прояви її здоров’я (стан шкіри, загальна знервованість, наявність зайвої ваги, темні кола під очима, явні порушення опорно-рухового апарату тощо). Можна багато чого запитати у людей про те, наскільки вони цінують здоров’я та що про нього думають, однак їхні реальні установки (диспозиції) не можуть знаходити іншого виходу, аніж фізичне тіло.

Таким чином, аналіз міри присутності тіла в повсякденному житті претендує на окрему дослідницьку увагу. Це питання є дещо глибшим та ширшим за банальний опис емпіричних тілесних режимів. Нам важливо зрозуміти, як людина сприймає власне тіло, наскільки важливим для неї є те, як воно виглядає та функціонує, як вона в цілому сприймає можливості власного тіла, чи прагне їх розширити тощо. Для цього відтворимо загальну логіку нашого підходу до тілесності.

Ми в цілому дотримуємося позиції, що ставить особистість (у формі усвідомленої раціональності) у центр факторної структури, відповідальної за формування стилю життя. Проте, попри таке розуміння проблеми, ведучи мову про становлення стилю життя, орієнтованого на здоров’я, ми не обстоюватимемо гіпергуманістичного бачення проблеми, стверджуючи, що наріжним та вирішальним фактором у цьому процесі є сила волі особистості, індивідуальна ініціатива та внутрішня дисципліна. Це, звісно, важливі чинники, які, скоріше за все, явно виражені у людей, яких можна вважати яскравими носіями стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Однак пам’ятаймо про те, що предметом нашої дискусії тут є не тільки те, що змушує людей дотримуватися принципів здорового способу життя, а й визначення суті того, що стоїть на заваді цього процесу. Тому ми не говоритимемо про особистісні чинники такі як сила волі, вмотивованість, здатність дотримуватися поставлених пріоритетів та здатність взагалі визначати ці пріоритети тощо. Ми вважатимемо, що зростання попиту на ці риси особистості та необхідність їх розвивати та всіляко нарощувати є відповіддю на цивілізаційну вимогу приборкувати людські афекти.

Натомість ми вестимо мову про ідеально типовий аспект особистості – усвідомлену раціональність, розглядаючи її як деякий елемент «чистого розуму», що у цілому притаманний кожній людині. Він виражається у прагненні робити все правильно, відповідно до наявних знань (і зовнішніх, і внутрішніх), особливо у тому, що стосується особистого добробуту та головне – здоров’я. Тобто це деякий цензор, певне критичне начало, що приносить світло свідомості, з одного боку, в сферу колективного несвідомого (наповнює свідомістю габітуальність), з іншого боку – у площину тілесності (переводячи деякі аспекти несвідомого та підсвідомого у сферу розуму). Це дещо зміщує акцент нашої уваги саме в бік необхідності врахування фактору несвідомого та розуміння того, чому не завжди спрацьовує цей «чистий розум», який прагне добра для всіх і кожного. Адже коли цінність здоров’я не перетворюється на норму дотримання принципів здорового способу життя, складається ситуація «хочу, але не можу» або «знаю, але не виходить, нічого не можу із собою зробити». Виправдань подібного характеру та їх форм може бути незліченно велика кількість. Коли проблема формулюється в означеному вигляді, можна сказати, що йдеться про деякий «психічний розлад» на рівні суспільної свідомості, яка, відповідно, переходить у конкретні біографічні ситуації.

Переводячи ці роздуми в площину того, про що ми вже говорили, виходить наступна картина. Ми маємо трифакторну структуру чинників формування стилю життя. На наш погляд, вона функціонує за психоаналітичним принципом: тілесність відіграє роль індивідуального несвідомого, усвідомлена раціональність виступає як індивідуальна свідомість (точніше як «чистий розум» – її ідеально типовий прототип), а габітус втілює ідею колективного надсвідомого. Таким чином, аналітично є змога відділити усвідомлену раціональність від габітусу та тілесності, що загалом знаходяться поза свідомістю. Ми вважатимемо їх явищами, що відображають несвідоме на двох принципово різних (можна навіть вважати – на протилежних) рівнях: на рівні індивідуальному у випадку тілесності та на рівні суспільному, коли йдеться про габітус. Цим двом аспектам несвідомого «протистоїть» особистість – як елемент «чистого розуму», який в ідеалі має виступати своєрідним посередником між колективним несвідомим та індивідуальним несвідомим.

Саме цей елемент чистого розуму несе відповідальність за усвідомлення певних благ та бажань (на суспільному рівні – це цінності, на рівні індивідуальному – це афекти) та перетворення їх на знання, відповідно, знання внутрішні та зовнішні. Тобто, з одного боку, діє афективна складова структури чинників, що визначають формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я (габітус та тілесність), яка виражається через цінності (габітус) та афекти (тілесність). З іншого боку, є когнітивна частина факторної структури, яка опосередковує та зумовлює процес формування та артикуляції знань – як внутрішніх, так і зовнішніх. Відтак, виходить, що зовнішні знання є результатом переведення на рівень індивідуальної свідомості габітуальних вимог, у даному випадку, ідеології здорового способу життя, а внутрішні знання, у свою чергу, породжуються завдяки усвідомленню різних аспектів тілесності. Конкретним механізмом у першому випадку є соціалізація та навчання, а у другому випадку – безпосередні тілесні практики, особливо такі, що мають своєю метою усвідомлення.

Якщо у випадку навчання у процесі соціалізації індивідуальна свобода дій є досить обмеженою та заздалегідь визначеною, то тілесні практики можуть стати частиною самонавчання та розширити й водночас якісно поглибити внутрішні знання людини. Безперечно, так чи інакше, соціалізація не проходить абсолютно окремо від тілесних практик. Зрештою, вони із досить раннього віку складають важливий елемент соціалізації. Так, у тому або іншому вигляді тілесні практики різного роду (уроки фізичного виховання, лікувальна фізкультура тощо) присутні в обов’язковій дошкільній, шкільній програмі, а також у програмі вищих навчальних закладів. Зовсім інше питання – це якість їх викладання та засвоєння, а також їхнє значення для формування у індивідів належних внутрішніх знань, однак зараз це не фокус нашої уваги.

Натомість розглянемо спершу розповсюджені у сучасному суспільстві тілесні практики, спираючись на дані ISSP (2007). Головним чином ми говоритимемо про спорт та фізичну активність загалом, оскільки саме ці поняття складають основу дискурсу тілесності сучасного (західного) суспільства.

Дослідження ISSP (2007), присвячене вивченню практик дозвілля та спорту, окрім іншого, ставило за мету вивчення соціологічних аспектів спорту, розгляд різних видів спортивних активностей та аналіз суб’єктивних функцій спорту. Зокрема, опитувальник містив індикатори вимірювання частоти різноманітних практик дозвілля, їхню головну мету, а також рівень задоволеності від залучення до різних типів активностей, у тому числі – фізичних (спортивні ігри та спорт загалом). Відтак, є змога порівняти задоволеність респондентів від фізичних (суто тілесних) практик та таких занять, як читання книжок, спілкування із друзями, перегляд телебачення тощо. Крім того, є дані про те, що мотивує людей присвячувати свій вільний час тим чи іншим заняттям, тобто ми зможемо побачити деяку загальну ієрархію цінностей, виражену у формі конкретних дій. Зрештою, те, чому людина добровільно[12] присвячує свій вільний час, є для неї (латентно) більш важливим, ніж те, чим вона заради цього нехтує. Адже будь-який вибір є не лише вибором на користь чогось, а й, що досить важливо, відмовою від альтернативних варіантів. У даному випадку нам важливо розуміти самодостатність мотивації залучення до тілесних практик (на прикладі спорту): наскільки конкурентоздатною, порівняно із іншими факторами, є мотивація займатися спортом із метою покращення стану свого здоров’я.

По-перше, розглянемо частоту занять фізичною активністю порівняно із іншими видами провадження дозвілля. Дані ISSP (2007) показують, наприклад, що фізична активність поступається за частотою місцем таким заняттям як перегляд телебачення, прослуховування музики, проведення часу в Інтернеті та читання книжок – див. Рис. 3.1.

Рис. 3.1 Розподіл відповідей на питання: «Наскільки часто Ви займаєтеся кожним із наступних видів активності?»

 

При цьому виявилося, що серед тих, хто має більш високий рівень освіти, кількість людей, що займаються спортом щодня або принаймні кілька разів на тиждень значно вища: серед категорії людей, що не мають формальної освіти цей відсоток складає 30,7%, тоді як для людей із університетською освітою цей відсоток складає 52,9%. Звісно, не можна відкидати в даному випадку економічний фактор – суто матеріальну можливість дозволити собі відвідування спортивних секцій або спортзалу. Дані підтверджують, що люди із більшими статками частіше займаються спортом, однак ця різниця не є драматично великою: серед тих, хто відносить себе до найбідніших (ставить «1» у шкалі суб’єктивної оцінки власного статусу) відсоток таких, які щодня займаються спортом складає 11,9%, серед тих, хто оцінює себе на «10», цей відсоток – 17,4%. Відповідно, фактор знань (у даному випадку – зовнішніх знань) є більш вирішальним, ніж фактор доходу, проте навіть отримані знання не перетворюють фізичну активність на абсолютно масове явище.

Якщо порівнювати між собою дані по різних країнах, то рекордсменами за рівнем частоти фізичної активності (займаються спортом щодня або кілька разів на тиждень) є такі країни: Швейцарія (69,1%), Фінляндія (63,7%), Нова Зеландія (63,2%), Швеція (60,4%), Норвегія (57,1%) та Австралія (57,0%). У цілому по вибірці значення цього відсотка складає 40,4. Бачимо, що до переліку країн-рекордсменів потрапили в основному скандинавські країни. Можемо припустити, що загалом у державах загального добробуту індивід має більше шансів стати адептом ідеї здорового способу життя. Можливо, у даному випадку йдеться про певний перехід до постматеріальних цінностей, рівень яких ми можемо перевірити за допомогою іншого масиву даних. Так, за результатами Світового дослідження цінностей, країни із найвищим рівнем постматеріалістичних цінностей[13] – це Андорра, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Франція [119]. Це можна інтерпретувати як те, що тілесні практики є важливою частиною самореалізації індивіда.

Дещо більш деталізовані дані щодо частоти тілесних практик пропонує масив Євробарометру. Так, у даному дослідженні розрізняються поняття «спортивна активність» та «фізична активність». Виявилося, що фізичною активністю люди займаються значно частіше, ніж власне спортом (див. Рис. 3.2). Це, загалом, зрозуміло, оскільки спорт є досить специфічною діяльністю, яка дуже часто суперечить здоров’ю як такому, особливо якщо йдеться про спорт професійний. Однак, попри те, що відсоток занять фізичною активністю загалом вищий, 14,4% респондентів все ж зазначили, що не роблять цього ніколи. Разом із тими, хто займається раз на місяць або рідше, яких у вибірці 19,6%, це більше, ніж третина. Тобто в Європі для стилів життя 34% людей тілесні практики в принципі є явищем нетиповим або спорадичним.

Рис. 3.2 Частота занять фізичною активність та спортом

 

Зауважимо до того ж, що інформація про частоту занять деякими тілесними практиками (спорт або будь-яка інша фізична активність) абсолютно не дає нам свідчень про якість цих практик. Ми не маємо ніяких підстав для того, щоб говорити про характер внутрішніх знань, що стимулюються за рахунок цих практик. Проте деякі висновки ми можемо зробити на основі інформації про рівень задоволеності від фізичної активності та мотивацію до занять будь-якими тілесними практиками.

Якщо говорити про рівень отримання задоволення, то значне або дуже значне задоволення від фізичної активності отримують 49,2% опитаних. Натомість людей, які отримуються таке ж задоволення від спілкування із друзями на 24,1% більше, від перегляду телепередач – на 6,2% (див. Табл. 3.1).


Табл. 3.1. Розподіл відповідей на питання: «Будь ласка, вкажіть, скільки задоволення Ви отримуєте від наступних видів дозвілля?»

Рівень задоволення від: ніякого небагато деяке значне дуже значне не роблю цього
спілкування з друзями 2,0 4,2 15,9 33,1 40,2 4,7
читання книжок 6,2 8,8 20,7 23,1 25,3 15,8
участі у фізичній активності 5,0 7,2 18,4 25,4 23,8 19,9
перегляд телебачення, відео 2,7 9,1 30,2 33,1 22,3 2,5

 

Цікаво, що рівень задоволеності від занять фізичною активністю суттєво збільшується залежно від рівня освіти: чим вищий рівень освіти респондента, тим більше задоволення йому приносить фізична активність – див. Рис. 3.3. Насправді отримання задоволення від тілесних практик є дуже важливим із точки зору формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Як уже зазначалося, вкрай малоймовірно те, що деяка активність, в принципі може стати систематичним повсякденним заняттям (свого роду позитивною звичкою), якщо вона вимагає постійних надзусиль та не приносить задоволення. Деякий час можна силоміць (за рахунок зовнішнього примусу або сили волі) повторювати ту чи іншу активність щодня, проте рано чи пізно настає момент зриву, і плоди тривалого (або не надто тривалого) примусу, неважливо, де його джерело, можуть звестися практично нанівець. Крім того, задоволення може приносити не стільки сам процес, скільки результат тої чи іншої активності.

Рис. 3.3 Розподіл відповідей на питання: «Будь ласка, вкажіть, скільки задоволення Ви отримуєте від наступних видів дозвілля: фізична активність?» серед різних освітніх груп.

 

У даному разі цікавою є категорія людей, які не отримують взагалі ніякого задоволення від занять фізичною активністю, проте все ж займаються нею. Так, аналіз саме цієї когорти респондентів показав, що 43,7% на момент опитування хотіли би підтримати рівень ваги свого тіла, а 37,4% опитаних хотіли б скинути вагу. Тільки 10% тих, хто не отримує задоволення від фізичних занять, зазначили, що їхня вага їх взагалі не турбує і ще 9,9% хотіли б набрати вагу. Відтак, можна припустити, що заняття спортом можуть часто сприйматися як вимушена жертва зі сторони тих, хто хоче підтримувати деякі форми свого тіла. Недивно у такому разі те, що 57,8% нелюбителів занять спортом – це жінки: справа в тому, що майже половина (49,7%) жінок усієї вибірки сказали, що хотіли б втратити вагу, тоді як чоловіків аналогічно незадоволених своєю вагою всього третина – 33,4%. Таким чином, можемо припустити, що тілесні практики часто є не стільки засобом підтримання здоров’я, скільки інструментом своєрідної синхронізації культурних шаблонів та моди на деякі тілесні параметри із даними своїх власних форм. Однак якщо запитувати людей прямо – яку роль для них відіграють ті чи інші мотиви займатися спортом та спортивними іграми, то виходить доволі передбачувана картина: для більшості основна причина занять – фізичне та ментальне здоров’я – див. Табл. 3.2.

Табл. 3.2 Розподіл відповідей на питання: «Зазначте, будь ласка, наскільки важливі для Вас наступні причини займатися спортом, спортивними іграми?»

Мотиви занять спортом та спортивними іграми дуже важливо скоріше важливо не дуже важливо взагалі не важливо
фізичне та ментальне здоров’я 57,6 31,9 6,6 3,8
зустрічатися з іншими людьми 25,9 41,7 21,4 11,0
гарно виглядати 24,7 31,2 20,8 23,3
змагатися із іншими 12,4 20,5 28,4 38,6

Подібний розподіл, хоча більш деталізований та виміряний за допомогою номінальної шкали із сумісними альтернативами пропонує масив даних, отриманий в результаті дослідження Eurobarometer 72 (див. Рис. 3.4).

Рис. 3.4 Розподіл відповідей на питання про причини занять спортом (дані Eurobarometer 72)

Треба сказати, сучасне культурне середовище досить репресивне в плані нав’язування цінності здоров’я. Прямі питання про цінність здоров’я та здоров’я як мотив інших практик у переважній більшості випадків висувають здоров’я на одну із найвищих сходинок в ієрархії цінностей. Однак картина конкретних практик говорить про інше: люди або дуже мало реально роблять для свого здоров’я (зокрема досить нечасто займаються фізичною активністю), або змушені силувати себе до занять спортом. При цьому доволі складно розділити мотив «гарно виглядати» та мотив «бути здоровим». Зрештою, людина гарно виглядає, коли вона здорова, проте тут треба розрізняти спрямованість мотивації. Так, гарний вигляд насправді є «побічним продуктом» здоров’я, але не кожен, хто гарно виглядає насправді є здоровим. Адже є суттєва різниця між тим, щоб відчувати себе здоровим та «вдягати маску» здорової людини. У даному разі ми повертаємося до питання соціальної стигматизації нездоров’я. Хоча в сучасному суспільстві, як ми зазначали, стан здоров’я кожного індивіда є його особистою таємницею, що охороняється законом, в реальності стиль життя говоритиме замість офіційних лікарських висновків. Якщо раніше об’єктом стигми був стан здоров’я, то наразі ним, скоріше, є стиль життя. Отже, за рахунок наближення індивідуального стилю життя до деяких загальновизнаних принципів ідеології здорового способу життя можна забезпечити собі своєрідний імунітет в очах громадськості в плані прийнятності саме такого стилю життя.

Розширити діапазон інтерпретацій щодо мотивації до занять фізичною активністю може інформація про негативну мотивацію: чому люди не займаються спортом. За даними Євробарометру, зокрема, половина респондентів (49,8%) посилаються на брак часу, 14,7% говорять про те, що їм заважає хвороба або деякі фізичні недоліки, 7,7% респондентів не люблять види активності, що передбачають змагання, всього 5,5% вказують на те, що це надто дорого і ще менше (3,4%) виводять причиною відсутність відповідних інфраструктурних можливостей недалеко від свого дому. Незначна частина опитаних (3,6%) зазначають, що їм просто нема з ким займатися спортом. Таким чином, насправді відбувається спроба послабити тиск внутрішнього локусу контролю здоров’я. Адже брак часу в реальності означає брак внутрішньої мотивації та сили волі наповнити повсякденний режим тілесними практиками. При цьому фактор відсутності часу для занять фізичною активністю є найбільш частим поясненням відсутності фізичної активності.

Щодо питання про суто фізичні обмеження, то навіть в рамках спортивних практик існує величезна різноманітність видів та форм тілесної активності, яку можуть виконувати люди із різного роду протипоказаннями, адже в даному випадку не йдеться про підготовку олімпійського резерву. До того ж наявність певних фізичних недугів зазвичай є показанням до виконання тілесних практик з метою оздоровлення та мобілізації ресурсів організму. Не зважаючи на це, багато людей, відчуваючи фізичну слабкість, навпаки – уникають будь-яких тілесних практик, що сприймаються як фізичні навантаження. Найбільш актуально це для людей старшого віку (старших за 55 років). Так, серед них частка таких, що вважають хворобу або інші особливі стани свого організму завадою для занять спортом, складає 31,3%, серед людей вікової групи 40-54 – вона більш, ніж втричі менша (9,5%), а для індивідів до 40-а років – всього близько 4%. Та й узагалі всі дані про заняття фізичною активністю категоризовані за віковими групами говорять про те, що це – справа молодих.

Тобто в масовій свідомості діє парадигма тілесних практик як занять, що потребують ресурсів на противагу баченню тілесних практик як способу відновлення їх ресурсів.

Проілюструвати неспроможність зовнішнього знання породити внутрішню узгодженість із ним можна на прикладі вживання алкоголю. Так, за даними Євробарометру, люди досить часто вживають алкогольні вироби (див. Табл. 3.3). При цьому вони завзято перекладають на алкоголь відповідальність за велику кількість серйозних захворювань (див. Табл. 3.4).

Табл. 3.3 Ризики вживання алкоголю

Наскільки Ви згодні з наступними твердженнями? повністю погоджуюся скоріше погоджуюся скоріше не погоджуюся абсолютно не погоджуюся
Алкоголь може викликати хвороби печінки 74,7 23,4 1,5 0,4
Алкоголь може викликати вроджені дефекти 57,9 33,3 6,1 2,7
Алкоголь може викликати серцеві захворювання 55,7 34,7 7,9 1,6
Алкоголь може викликати депресію 51,4 37,8 7,7 3,0
Алкоголь може викликати різні типи раку 41,3 34,6 17,8 6,2
Алкоголь може викликати астму 23,3 28,2 31,3 17,2

 

Табл. 3.4 Параметри вживання алкоголю

    частота %       частота %     кількість %
вживають алкоголь 76,0 кілька разів на тиждень 11,8   вживали алкоголь протягом останніх 30 днів 88,0 щодня 14,2   кількість випитого зазвичай менш, ніж одна порція 12,4
раз на тиждень 17,1 4 - 5 разів на тиждень 9,6 1 - 2 порції 57,5
раз на місяць 14,6 2 - 3 рази на тиждень 22,8 3 - 4 порції 18,4
раз на тиждень 26,4 5 - 6 порцій 6,2
менше, ніж раз на місяць 22,3 2 - 3 разів на місяць 16,2 7 - 9 порцій 2,2
один раз 10,8 10 і більше порцій 1,7
ніколи 34,2 не вживали алкоголю протягом останніх 30 днів 12,0   по-різному буває 1,4
     
не вживають алкоголь 24,0

Різниця, можливо, пояснюється сприйняттям впливу алкоголю взагалі та впливу конкретної дози алкоголю на мене зараз. Це різниця перспектив, яка виявляється не вирішальною в момент прийняття рішення про те, чи вживати алкоголь. Оскільки алкогольна продукція протягом цілої історії цивілізації має соціалізаційну функцію, досить рідко, за умови відсутності конкретних протипоказань до вживання, постає проблема її впливу на організм в подальшому майбутньому. Людина існує тут і зараз, і часто не керується довгостроковими наслідками, ідучи шляхом максимізації «швидкого» задоволення. Якщо їй приємніше не відмовляти собі у вживанні алкоголю, навіть якщо деякий неприємний ефект від цього вона відчує вже на наступний день або навіть раніше, скоріше за все, вона так і зробить: зрештою, життя коротке.

Така логіка, і це важливо підкреслити у даному випадку, працює не лише для алкоголю. Ми тут використали вживання алкоголю просто як екстремальний приклад, для окреслення типового способу взаємодії із власним тілом. Коли йдеться про харчування в цілому, то події часто розгортаються за схожим сценарієм: люди усвідомлюють шкоду тих або інших продуктів, проте продовжують їй вживати. Причому, на відміну від сприйняття наслідків алкоголю, деструктивний вплив продуктів харчування може бути більш розтягнутим у часі та менш помітним. За рахунок цього можна собі дозволити більше шкідливого довший час без особливо критичних наслідків. Феномен «відсутнього тіла» працює у такому разі як фактор позитивного підкріплення. Як тільки цей ресурс вичерпується, у людини можуть початися різного роду проблеми, які вже, у свою чергу, можуть штовхати індивіда до перегляду свого харчування, режиму дня тощо. Однак це зовсім не є гарантією довічного характеру: коли діяльність системи налагоджується, у тій чи іншій прийнятній формі, тіло ризикує знову «зникнути».

Треба зазначити, що коли ми говоримо про розходження між знаннями та цінностями людей та їхніми реальними діями (головним чином у тих випадках, коли ці знання та цінності нехтуються), ми зовсім не маємо на меті звинувачувати цих людей у якійсь слабкості абощо. Вже не раз підкреслювалось, що нашим завданням є знайти пояснення цієї неконсистентності, яке, на нашу думку, є більш складним, аніж просто виголосити людину як таку слабким та неспроможним на самоконтроль (у більшості випадків) видом. Ми вже говорили про міф реальної сили волі. Наразі розглянемо це питання із дещо іншого боку.

Загалом можна вважати, що чинник габітуса діє у довгостроковій перспективі. Це той аспект неусвідомлюваного, який закладається у вигляді цінностей, формує установки, керує плином життя в цілому. Його дія не миттєва. Тілесність, з іншого боку, є тим, що часто диктує умови «просто зараз». У даному випадку мовиться про породжувані нею фізичні або психічні відчуття (голод, страх, сум тощо), які рідко загалом будуть «терпіти до завтра» та вимагають негайних дій. Зрозуміло, що в стані стресу людина схильна до одного типу дій, а в стані розслабленості та спокою – зовсім до іншого. Причому йдеться про фізіологічний стан, стан нервової та гормональної системи, які визначають поведінку. У жодному разі ми тут не намагаємося применшити ролі «більш важливих» соціальних та габітуальних чинників та вкотре вивести на дошку пошани банальний фізіологізм або психологізм. Радше, ми намагаємося розширити спектр аналізу та врахувати всі чинники, що мають реальну силу в умовах повсякденного виробництва здоров’я. У такій площині незайвим буде, на наш погляд, звернутися до так званого ситуаційного підходу. Його суть полягає в тому, що більшість дій визначаються не чинниками особистісними, соціальними абощо, а диктуються умовами конкретних ситуацій [72].

Не можна ігнорувати те, що емоційний та психофізичний стан індивіда та його афективна тілесність в цілому в конкретний час є нічим іншим як ситуаційним фактором його поведінки. І навряд чи можливо достеменно точно спрогнозувати, наскільки слабким чи сильним він виявиться порівняно із іншими факторами, такими як соціальний, демографічний, професійний статус тощо. Так, ми, зокрема, вважаємо, що феномен залежності – у найбільш широкому його розумінні, є потужним ситуативним фактором, зав’язаним на тілесній афективності. На прикладі тютюнової залежності (та в цілому тютюнопаління як такого) спробуємо розширити наше розуміння механізму функціонування тілесності як чинника формування стилю життя у його «терміновій дії». Так, за даними Eurobarometer 72, 30,2% опитаних на даний момент курять. Ще 20,7% курили в минулому, але кинули. Менше половини опитаних сказали, що не курили ніколи (49,1%). При цьому із тих, що курять наразі, 72,5% за останні 12 місяців навіть не здійснювали спроб кинути, а 24,8% зазначили, що здійснили від однієї до п’яти спроб позбутися цієї звички. Серед тих, хто все ж намагався відучити себе від паління, 39,8% кажуть, що протрималися всього 1-6 днів, ще 29,7% витримали від одного до восьми тижнів, і лише 19% вистачило більше, ніж на два місяці.

Попри все мотивація кинути палити – дуже схожа на намір займатися спортом/фізичною активністю: більшість турбує їхнє здоров’я (71,9% говорять що саме через це вони успішно кинули палити, а серед тих, хто палить досі 69,2% зазначили, що здоров’я могло б стати для них достатньо сильним стимулом зав’язати із палінням), проте вони продовжують його свідомо вичерпувати. І у даному випадку справа вже стосується реальної тілесної (фізичної або психо-емоційної) залежності. Причому куріння є явною формою цієї залежності, а насправді людина практично фізично залежна від різних шкідливих звичок, найбільш латентними, та через це небезпечними, з яких є спосіб харчування та режим дня. Люди схильні підсаджуватися на певний тип продуктів (у когось це солодке та мучне, комусь смакує солоне, особливо під пиво, а для хтось найбільшу втіху віднаходить у крохмалистих продуктах). Навіть знаючи про дійсну шкоду споживаних продуктів, люди найчастіше не задумуються про те, що вони залежні, і, отже, не здатні усвідомити свій реальний статус.

Сам термін «залежність» найчастіше пов’язаний із вживанням алкоголю, наркотичних препаратів, курінням, ігроманією тощо. Мало хто говорить про цукрову залежність, а люди насправді по суті своїй є «глюкозовими наркоманами». Для підтримання життя, мозок, грубо кажучи, постійно має отримувати цукор. Лише коли рівень гормонів дофаміну (відповідає за процес отримання насолоди) та серотоніну (відповідає за відчуття задоволеності – результат процесу насолоди) в організмі достатній, людина почувається комфортно. За рахунок їжі (головним чином – солодкої[14] та жирної) найлегше поновити дефіцит того чи іншого гормону. Однак, як показали лабораторні дослідження, дія деяких продуктів на нервову систему є дуже схожою на дію кокаїну та героїну. Так, у березні 2010 року The Scripps Research Institute опублікував результати принципово нового дослідження. У щурів, яких годували їжею із високим вмістом жирів та цукру (беконом, ковбасою, шоколадом, сирними пудингами), розвинулася повноцінна харчова залежність: справжня нейрохімічна залежність, за силою рівноцінна до кокаїнової залежності[15].

Таким чином, тілесне втілення цінності здоров’я є досить непростим питанням, що стоїть на перетині дисциплін та має враховувати й суто фізіологічні та нейробіологічні дані. Однак нас більше цікавить все ж ближчий до соціальної реальності вимір проблеми. Зрештою тілесність, говорячи веберівськими термінами, пов’язана із справжніми мотивами: тілесність, як ми могли переконатися, може диктувати й часто диктує свої умови. Але наш інтерес усе ж лежить в просторі інтерсуб’єктивності, адже дані, що ми використовували стосуються не стільки самих тілесних практик, скільки – ставлень до них та способів їх інтерпретації респондентами. Відтак ми на рівні тілесності можемо діагностувати проблеми або ж на цей рівень спрямовувати ті чи інші дії для подолання різних проблем. Однак тіло, що є носієм проблеми, не може «самостійно» вирішити цю проблему. Ключ до будь-якої роботи із тілом лежить в рамках культури. Тому, є сенс говорити про комунікативний характер мотиву тілесних практик на противагу раціональному, традиційному або харизматичному (афективному), як певну особистісну рису, що може стати надбанням певного соціального типу. Це нас підводить впритул до питання представлення цінності здоров’я у перспективі соціального характеру.

 

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-17; просмотров: 133; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.197.64.207 (0.129 с.)