Соціальне конструювання здоров’я: понятійно-категоріальне підґрунтя аналізу

 

 

Категорія здоров’я, у першу чергу, є доволі часто вживаним конструктом першого порядку: у своєму повсякденному житті люди чи не щодня говорять про здоров’я (привітання при зустрічі російською мовою звучить «Здравствуйте», українською – «Доброго здоров’я», «Здоровенькі були!»), бажають його своїм близьким, рідним та просто знайомим, вважаючи його чимось дорогоцінним та вартим того, аби про нього дбати. Відтак на інтуїтивному рівні кожен оперує певною концепцією, яка дає відповідь на питання, що таке здоров’я. При цьому, однак, коли ми оперуємо поняттям здоров’я як конструктом другого порядку, стикаємося із браком усталеного вичерпного його визначення. Світова наукова література, зокрема, нараховує більше 80 визначень поняття «здоров’я» як сутнісної риси людини [68]. Найбільш розтиражованими є наступні визначення здоров’я:

– нормальна функція організму на всіх рівнях його організації (від генетичних структур до структур організмів); нормальний перебіг фізіологічних та біохімічних процесів, що сприяють індивідуальному виживанню та відтворенню;

– динамічна рівновага організму і його функцій із навколишнім середовищем;

– здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь в соціальній діяльності та громадсько корисній праці;

– здатність організму пристосовуватись до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюються, здатність підтримувати сталість внутрішнього середовища організму, забезпечуючи нормальну й різнопланову життєдіяльність, збереження живого начала в організмі;

– відсутність хвороби, хворобливих станів та змін;

– цілковитий фізичний, духовний, розумовий та соціальний добробут, гармонічний розвиток фізичних і духовних сил [30, c. 25-27]. Останнє визначення співзвучне із дефініцією здоров’я WHO: «стан цілковитого фізичного, психічного та ментального добробуту (благополуччя), а не просто відсутність хвороб або фізичних чи психічних недоліків» [113, с. 1].

Ми бачимо, що деякі визначення суттєво завужують та конкретизують здоров’я як феномен, інші навпаки пропонують розглядати це явище у більш загальних термінах. Перед нами ж наразі не стоїть завдання віднайти або ж розробити вичерпне визначення феномену здоров’я. Тим більше ми не прагнемо піддавати критиці запропоновані визначення. Натомість нам би хотілося дещо наблизитися до того, що можна назвати онтологічною сутністю феномену здоров’я, яка може зазнавати певних інтерпретацій залежно від соціальнокультурного контексту. Зрештою наведені визначення здоров’я репрезентують сучасне розуміння та сприйняття феномену здоров’я, та, безперечно, вказують на деякі ключові для визначення здоров’я моменти, однак, на наш погляд, слід розпочати із базових характеристик здоров’я як явища sui generis.

Першою такою характеристикою можна вважати те, що здоров’я – є явищем суто антропним. Адже проблема здоров’я нерозривно пов’язана із проблемою людини: це означає строгу визначеність здоров’я як надбання людини і лише людини. Насправді «тваринно-здорової організації» недостатньо для людини: їй потрібне здоров’я людське [38, с. 132-133]. Натомість у багатьох сучасних визначеннях здоров’я ми бачимо слово «організм», що насправді суттєво розмиває рамки того, що можна вважати онтологічною сутністю здоров’я.

Здоров’я неможливо описати спираючись лише на біологічний фундамент, характеризуючи його як дещо спільне, що притаманне нормальній життєдіяльності всіх живих істот [38, с. 135]. Не зовсім адекватно було б говорити про те, що тварини дбають про своє здоров’я. Адже здоров’я виступає як деяка мета, предмет цілепокладання, що зайвий раз вказує на суто людську природу феномену здоров’я. Будь-яка жива істота насправді дбає про самозбереження та виживання, а не про своє здоров’я. Здоров’я є станом цілепокладаючої життєдіяльності, що характеризує його як родовий атрибут життєдіяльності людини, який передбачає конкретно-історичні особливості свого втілення [38, с. 144].

Із попередньою характеристикою здоров’я як явища тісно пов’язана така його ознака як культурна обумовленість [67]. По суті, здоров’я як таке є певним соціокультурним конструктом, що можна досить легко продемонструвати, показавши, наскільки відрізняється сутнісне наповнення поняття здоров’я в різних культурах на різних етапах історично-цивілізаційного розвитку: йдеться відтак про різні дискурси здоров’я. Тут варто звернути увагу на те, що в контексті даної роботи розуміння поняття дискурс здоров’я. Зокрема ми не говоритимемо наразі про дискурс здоров’я як деяке «комплексне поняття, що охоплює теоретичне знання про фактори, які сприяють здоров’ю, а також грамотне застосування в повсякденному житті принципів активної стабілізації здоров’я, тобто оздоровлення» [71]. Звісно, культура здоров’я нас цікавить як у своєму суспільному, так і особистісному аспектах, проте головний акцент фокусу нашої уваги в даному разі зміщується до специфічного виміру її конструювання. Безумовно, не можна ігнорувати той факт, що здоров’я тісно пов’язане з певним біологічним – суто тілесним компонентом. Однак слід пам’ятати про те, що саме це тіло не є універсальною об’єктивною природною даністю, як загалом вважалося до кінця ХХ ст. [48]. Відповідно, уявлення про те, що є здоровим тілом, а що – ознакою хвороби, її джерелом та наслідками на різних етапах суспільного розвитку та в різних суспільствах різнилися (у різний спосіб конструювалися).

Отже визначити, що таке здоров’я та хвороба, зовсім не означає віднайти деяку істинну природу цього феномену, адже її просто немає, оскільки ми говоримо про здоров’я як соціальний конструкт [150, с. 7]. Однак дослідження загального тренду зміни уявлень про здоров’я та його детермінант (як в крос-культурній, так і в історично-цивілізаційній перспективі) може надати нам можливість більшою мірою наблизитися до розуміння онтологічних основ феномену здоров’я.

Зважаючи на те, що ми не шукаємо конкретних дефініцій здоров’я, та для того, аби отримати глибоке розуміння його онтологічної сутності як соціального конструкту, нам варто знайти тривке понятійно-категоріальне підґрунтя для аналізу саме із точки зору соціологічної перспективи. Зокрема, до фокусу нашої уваги, з огляду на досліджувану проблематику, потрапяють: концепція дискурсів M. Foucault, феноменологічна соціологія A. Schütz, етнометодологія H. Garfinkel, соціологія знання P. Berger та T. Luckmann, а також соціальна драматургія E. Goffman. Із зазначеного наукового доробку ми окреслимо лише ті теоретичні конструкти, що дозволять більш ґрунтовно розібратися в питанні соціального конструювання здоров’я. Відповідно, подальший їх виклад, інтерпретацію та застосування у рамках даної роботи, не слід сприймати як автентичний матеріал.

Отже, відповідно до поглядів M. Foucault, людина до певної міри є приреченою до існування за тими правилами, що диктує їй суспільство: діяльність індивіда проходить в рамках того чи іншого суспільного дискурсу, який визначає, що буде робити, говорити та навіть думати індивід, адже основоположні коди будь-якої культури, які, на думку M. Foucault, управляють її мовою, її схемами сприйняття, її обмінами, її формами вираження та відтворення, її цінностями, ієрархією її практик, визначають для кожної людини емпіричні порядки, з якими вона матиме справу та в яких орієнтуватиметься [86]. У контексті конструкту здоров’я ми будемо говорити про те, що кожне суспільство генерує деякий дискурс здоров’я, який задає загальний простір (поле із чіткими границями) для повсякденної діяльності індивідів у відношенні до їхнього «власного здоров’я». Цей простір кодифікується за допомогою набору мовних засобів, вбудовується у схеми сприйняття, отримує конкретне соціальне значення та деяку цінність тощо. Окрім того, формується ряд практик (визначених соціальних дій), пов’язаних із здоров’ям, зокрема практики лікування та зцілення, «мода на здоров’я», цілий спектр заходів спрямованих на зміцнення здоров’я та попередження виникнення хвороб тощо. Відповідно, ми отримуємо своєрідний дискурс здоров’я в суспільстві, тобто уявлення про сутність, місце та роль здоров’я в його соціальному просторі. Це означає, що, по-перше, існує деякий емпіричний перелік критеріїв, що використовуються для визначення здоров’я, у тому числі об’єктивні (зовнішні) ознаки, що вказують на здоров’я/нездоров’я; і, по-друге, існують певні уявлення щодо чинників, які детермінують стан здоров’я (нездоров’я).

Згідно із засадами феноменологічної традиції, люди класифікують свій емпіричний досвід у вигляді речей, які мають типові характеристики. Використовуючи типізації, вони можуть взаємодіяти з іншими людьми, будучи впевненими, що бачать світ так само, як інші [97]. Переносячи це на проблематику нашого дослідження, фактично, отримуємо ситуацію, за якої люди, сприймаючи той чи інший критерій здоров’я (або симптом нездоров’я)^[1] або ж стикаючись із певним фактором, який, відповідно до їхніх уявлень, може мати вплив на здоров’я, вдаються до його типізації в такий спосіб, що набувають переконання, ніби сприймають його так само, як інші. Тобто утворюється певний інтерсуб‘єктивний досвід сприйняття здоров’я як явища.

Для нас феноменологічний підхід є корисним саме завдяки концепту інтерсуб’єктивності. Справа в тому, що важливим компонентом культури здоров’я як такої, на нашу думку, окрім певних «об’єктивних» ознак, є суб’єктивне сприйняття здоров’я кожним окремим індивідом. Зрештою здоров’я (або нездоров’я) – за своєю суттю індивідуальна характеристика людини, що переживається персонально. Відповідно до сприйняття певних об’єктивних ознак свого стану, людина може почуватися або не почуватися здоровою. І в даному випадку, згідно із тезою взаємних перспектив, що, за A. Schütz, лежить в основі інтерсуб’єктивності, «формується таке знання про об’єкти та їхні характеристики (актуально пізнаних «мною» і потенційно пізнаваних «тобою»), яке виступає як знання «кожного». Воно уявляється як об’єктивне та анонімне і, відповідно, незалежне від індивідуальних визначень ситуації» [97, с. 131].

Важливо також підкреслити значення двох постулатів, на які спирається теза взаємних перспектив: постулат взаємозамінності точок зору та постулат збігу систем релевантностей. Спираючись на них, ми можемо говорити, що об’єкти та явища уявляються не як унікальні (різні з точки зору різних індивідів), а як типові – незалежні від індивідуальних біографічних ситуацій [97]. Тобто, знову-таки повертаючись до дискурсу здоров’я, за умов виявлення у себе певних ознак нездоров’я або зіткнувшись із певними факторами, що можуть його спричинити, я сприйматиму їх так, як й інші та діятиму у подібній ситуації так, як інші. Здоров’я, таким чином, стає не просто суто суб’єктивним переживанням, а й певним соціальним досвідом – деперсоналізованою соціальною реальністю.

Етнометодологія насичує наше теоретичне підґрунтя аналізу досить плідним поняттям фонових очікувань. Фонові очікування надають буденним житейським пейзажам їхнього знайомого звичного характеру та співвідносять їх зі стійкими соціальними структурами повсякденних занять [26, с. 45]. Спираючись на концепти етнометодології, ми можемо говорити про самозрозумілість, звичність та «практичну раціональність» того соціального порядку, що склався в даному конкретному суспільстві. Поняття фонових очікувань та взагалі «локального виробництва соціального світу» дозволяє нам розглядати наявні тренди та стійкі соціальні інститути здоров’я на рівні конкретної особистості. Тобто кожен індивід протягом свого життя опиняється залученим до ряду певних соціальних дій, тим чи іншим чином пов’язаних зі здоров’ям та до певної міри продиктованих наявним соціальним порядком, сприймаючи ці дії як маніпуляції із його власним здоров’ям.

Дискурс здоров’я та феноменологічний інтерсуб’єктивний досвід переживання стану здоров’я/нездоров’я можна, на наш погляд, вигідно доповнити концептом «компетентного індивіда» соціології знання. Так, зокрема, важливим компонентом всього соціального знання, на думку P. Berger та T. Luckmann, що запозичили ідею A. Schütz, є «знання рецептів», яке зводиться до практичної ком­петентності індивідів у повсякденних справах [12]. Це означає, що індивіди знають, що робити, як себе поводити у ситуаціях, коли вони стикаються із елементами суспільного дискурсу здоров’я та/або своїми суб’єктивними відчуттями, пов’язаними із переживанням різних станів здоров’я. Крім того,за допомогою соціології знання, ми виходимо на важливий момент пов’язаний із прагматичною диференціацією цього знання: кожен знає стільки, скільки йому потрібно знати для того, аби ефективно та успішно виконувати свою роль в суспільстві [12]. Цей аспект для нас буде особливо корисним, коли ми говоритимемо про диференціацію ролей у відношенні знань про здоров’я, адже воно розподілено між членами суспільства нерівномірно. Хтось знає про здоров’я більше і є спеціалістом (наприклад, лікарем), хтось знає менше, за рахунок чого вимушений потребувати кваліфікованої допомоги (наприклад, бути пацієнтом).

Окреме місце в нашій синтезованій теоретичній картині дискурсу здоров’я слід відвести соціальнодраматургічному підходові. Найбільш корисним в рамках даної роботи, зокрема, є концепт стигми^[2]. Справа в тому, що, за E. Goffman, суспільство встановлює певні способи катетеризації людей та визначає набір рис, які вважаються нормальними та природними для кожної з категорій. У ситуаціях, коли індивід виходить за ці рамки нормальності, він набуває статусу до певної міри неповноцінної (taіnted, dіscounted) особистості, «недоособистості» – тобто стигматизується [133]. Таким чином соціальна драматургія забезпечує нас теоретичним базисом для аналізу здоров’я в термінах норми та відхилення, що піддається стигматизації. Зрештою, уявлення про те, що є здоров’ям та хто є здоровим в принципі неможливі без уявлень щодо протилежного. Відповідно, нездоровий індивід (група індивідів) буде якимсь чином виділятися в суспільстві та в певний спосіб дискримінуватися.

У цілому, спираючись на концептуальні засади розглянутих теорій, можемо підсумувати, що кожне суспільство генерує власний дискурс здоров’я, елементами якого є:

— певний набір ознак, що свідчать про стан (хороший чи поганий) здоров’я того чи іншого індивіда та які отримують певне соціальне значення та певну цінність;

— сукупність уявлень про чинники здоров’я та, відповідно, нездоров’я;

— конфігурації конструювання здоров’я як норми, а нездоров’я як відхилення від неї та пов’язана із цим стигматизація та дискримінація; і

— розподіл у суспільстві корпусу знань, пов’язаного зі здоров’ям.

Таким чином, концепція дискурсів, соціологія знання та соціальна драматургія є, фактично, тими підходами, що дають змогу виділити безпосередні категорії аналізу та скласти інструментальну базу для наших подальших міркувань. Феноменологічна ж традиція, а також етнометодологія, до великої міри, відіграють при цьому роль концептуальних підвалин наших роздумів, оскільки дають змогу вивести особистісні переживання здоров’я зі «сфери компетенції» соціальної психології та розглядати їх у відношенні до макросоціальних суспільних утворень. Відповідно, введення категорії здоров’я у контекст обраних теорій дає можливість перейти до проблеми конструювання дискурсу здоров’я як у синхронному (тут і зараз), так і у діахронному (в історичній перспективі) вимірі.