Структура чинників формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я

 

 

Для того, щоб системно проаналізувати чинники формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, знову звернемося до комплексної логіки Парсонса. Так, відповідно до його уявлень, орієнтацію індивіда можна аналітично поділити на дві складові – мотиваційну (знання, бажання, плани) та ціннісну (когнітивні, естетичні, моральні стандарти) [59]. Вважатимемо, що ціннісний аспект орієнтації на здоров’я виражається у рамках сучасного дискурсу здоров’я у вигляді ідеології здорового способу життя, про яку ми говорили вище. Наразі ж детальніше розглянемо мотиваційну складову орієнтації, причому спробуємо представити її у вигляді багаторівневої моделі, що охоплюватиме водночас і структурні аспекти формування стилю життя, і аспекти тілесності. Ця цього нам потрібно буде дещо доповнити та трансформувати парсонівську схему. Адже стилі життя породжуються на перетині раціонального та ірраціонального, послідовного та спонтанного, свідомого та неусвідомлюваного.

Оскільки стиль життя є квінтесенцією практик, що тісно пов’язані та безперервно повторюються у повсякденній реальності індивідів [8, с. 21,23], досить складно визначити конкретні дискретні чинники, що можуть мати вплив на формування того чи іншого стилю життя, у тому числі й стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Тому ми розглянемо загальну структуру чинників, які можуть вважатися детермінантами формування стилю життя. Щоб окреслити загальну факторну картину, яку можна буде застосувати як основу подальших міркувань.

Отже, момент мотивації як складова орієнтації індивіда, за T. Parsons, охоплює три важливі компоненти: це – знання (когнітивний аспект мотивації), бажання (афективний аспект мотивації), а також оцінка (співвідношення когнітивного та афективного аспектів мотивації). Ми ж натомість пропонуємо: (а) розширити когнітивний аспект до категорії габітуального чинника, (б) представити афективний аспект мотивації у вигляді спонук, тісно пов’язаних із тілесністю, та (в) окремо говорити про фактор усвідомленої раціональності як чинника, що є результатом синкретичного співвідношення габітуального та тілесного аспектів мотивації – див. Рис. 2.5:

 

Рис. 2.5 Структурна модель факторів формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я

Таким чином, до категорії габітусу входитимуть дорефлексивні складові спонуки індивідуальної діяльності [8, с. 17], у тому числі наявність того чи іншого капіталу (ресурси, знання тощо), аспект тілесності включатиме афективну складову чинників формування стилю життя, а фактор усвідомленої раціональності передбачатиме вольове начало як чинник здійснення довгострокового життєвого вибору та його безпосередня повсякденна реалізація.

Перш за все, варто зазначити, що чинник габітусу в контексті підходу, що застосовується у даній роботі, представляє «пом’якшену версію» об’єктивістської лінії соціокультурного аналізу, оскільки він імпліцитно збагачений фактором агентності, та, відповідно, суб’єктивного виміру. Проте стиль життя, орієнтований на здоров’я, передбачає, поміж іншого, й дію певного типу габітусу із притаманним йому доступом до різного роду ресурсів, зокрема суто матеріальних можливостей, а також культурного та соціального капіталів, представлених у вигляді знань та впливу соціального середовища.

Що стосується доступу до економічних ресурсів, то ситуація виглядає наступним чином. Численні емпіричні дослідження засвідчують, що стиль життя, орієнтований на здоров’я, вкорінений у конкретний соціальний контекст та розповсюджений серед відносно заможних з точки зору економічного капіталу, категорій населення [146, с. 6-7]. Багато дослідників пишуть про те, що доволі природнім станом речей є той факт, що чим нижчий рівень доходів, тим менше є можливостей для вибору поведінки навіть за умов високого рівня мотивації до самозбереження та цінності здоров’я [95, с. 20]. Отже, серед малозабезпечених категорій населення збільшується ризик розходження між цінністю здоров’я та реальною поведінкою щодо турботи про нього. Таким чином, здоров’я як ресурс скоріше витрачається, аніж примножується. Задля того, аби досягти певних необхідних життєвих благ, люди у ситуації відсутності вибору засобів для цього, опиняються у ситуації, коли здоров’я залишається чи не єдиним доступним ресурсом, причому не завжди усвідомлюваним, який можна конвертувати у деякі блага.

Дані одного з досліджень проведених в Росії[10], показали, що лише 27% населення не працювали б ні за яких умов «на шкідливому виробництві», а більше половини респондентів відповіли, що вони б працювали на такому виробництві, доки їм би це дозволяв стан здоров’я і навіть у випадку хвороби – «заради отримання квартири, підвищеної пенсії тощо». Крім того, на запитання «Чи ходите Ви на роботу у стані поганого самопочуття?» 30% респондентів відповіли «так, часто», ще 59% сказали «іноді» [39, с. 61]. Наведені дані свідчать про те, що здобуття матеріальних благ часто може вважатися людьми більш пріоритетним у порівнянні зі стратегічним управлінням ресурсами власного здоров’я. Таким чином, орієнтація на здоров’я, що реалізується у виборі відповідного стилю життя, до певної міри може вважатися розкішшю. Говорячи термінами A. Maslow, орієнтація на здоров’я як стан цілковитого фізичного, психічного та ментального добробуту – це одна з найвищих ланок в загальної ієрархії людських потреб, для задоволення якої потрібні додаткові ресурси. Відповідно, схильність задовольняти таку потребу в повсякденному житті та орієнтувати свій стиль життя на здоров’я більшою мірою притаманна людям заможним.

Однак при цьому формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, в принципі може відбуватися лише тоді, коли культура пропонує відповідні сценарії, що закріплюються у формі габітусу. Ми вже говорили про неперсоналізовану (інтерперсональну) «пропозицію» сучасного дискурсу здоров’я, представленої у вигляді ідеології здорового способу життя. Тепер акцент нашої уваги зміщуватиметься в сторону аналізу цієї пропозиції на правах культурного та соціального капіталів, що формують габітус у спосіб співзвучний із формуванням стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Функціональне навантаження соціально-культурного капіталу полягає в тому, що відбувається: (1) передача досвіду, (2) навчання та (3) об’єднання членів соціального колективу. Ідеться, фактично, повертаючись до логіки габітусу, про процес соціалізації, завдяки якому в людині закладається цінність здоров’я (та, відповідно, потреба бути здоровим) та засвоюється набір пропонованих сценаріїв, успішна реалізація яких може призвести до практичної реалізації цієї цінності.

Оскільки стиль життя є довгостроковою «програмою дій» конкретного індивіда в рамках суспільного устрою, зрозуміло, що процес його формування розтягнутий у часі. Крім того, ставлення до власного здоров’я, так само, як і безпосередні навики використання ресурсів здоров’я закладаються із самого дитинства. Зокрема, з точки зору A. Adler, стиль життя настільки міцно закріплюється у віці чотирьох або п’яти років, що згодом майже не піддається тотальним змінам. Звісно, люди продовжують знаходити нові способи вираження свого індивідуального життєвого стилю, однак це, по суті, є лише удосконаленням та розвитком основної структури, закладеної в ранньому дитинстві. Сформований таким чином стиль життя зберігається та стає головною віссю поведінки в майбутньому.

Отже, закономірно розпочати аналіз впливу соціалізації на формування стилю життя у відношенні здоров’я із хронологічно початкових етапів соціалізації та виховання. Тут слід особливий наголос зробити на тому, що усі агенти первинної соціалізації (а це ті мікросистеми, які можна віднести до найбезпосередніших контекстів соціальної взаємодії – сім’я, школа та групи однолітків) справляють вагомий та незалежний вплив на формування ставлення до здоров’я та відповідної поведінки у відношенні свого здоров’я у подальшому дорослому житті [157, с. 74].

Так, сім’я закладає основи оформлення повсякденних практик дитини. Саме батьки є першими суб’єктами, із яких дитина може зчитувати зразки поведінки та які імітує в процесі власної активності. Батьки на власному прикладі показують своїм дітям, неважливо – свідомо чи неусвідомлено – як потрібно користуватися власним здоров’ям. Зокрема, параметри харчування, зразки фізичної активності тощо як елементи стилю життя формуються саме в родині [157, с. 74]. Можна сказати, що реальність дітей створюється за допомогою слів та вчинків їхніх батьків [18, с. 149]. Дійсна реальність орієнтації на здоров’я при цьому закріплюється у формі стилю життя у тому випадку, коли батьки не просто розповідають дітям про здоровий спосіб життя, а на власному прикладі показують його діяльнісно, автоматично привчаючи своїх нащадків до власного стилю життя у відношенні здоров’я. Зрештою, саме батьки несуть безпосередню відповідальність за харчування дитини, її дозвілля, відпочинок та організацію повсякденної активності в цілому. Дитина, особливо в найбільш ранньому віці, не є вільною у виборі свого раціону та способів структурування свого буденного існування, відтак саме в сім’ї відбувається прищеплення того, що вважається нормальним (звичним із самого дитинства) харчуванням, формування ставлення до значення фізичної активності, гігієни, шкідливих звичок тощо. Наприклад, численні емпіричні дані фіксують, що діти дуже часто відтворюють схильності своїх батьків до шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю тощо), які стають елементами їхнього стилю життя вже у підлітковому та у більш зрілому віці [149, с. 548]. До моменту самовизначення та, певною мірою, автономізації індивіда, що є наслідком дистанціювання від сім’ї як первинного суб’єкта соціалізації, дитина є носієм «родинного стилю життя», будучи включеною в практики, що не є її особистим вибором. Завдяки цьому індивідуальний стиль життя людини часто є віддзеркаленням стилю життя її родини.

Додаткову проблему в контексті сімейного прищеплення дитині здорового способу життя складають сучасні особливості організації родинного життя. Так, структура сім’ї, яка у більшості випадків передбачає повну трудову зайнятість обох батьків, створює ситуацію, коли дитина більшість часу проводить поза наглядом дорослих – наодинці та в компанії однолітків [157, с. 75]. Безумовно, це накладає свій відбиток на те, яким чином відбувається формування її стилю життя. Якщо батьки не мали змоги (матеріальних ресурсів, бажання, часу тощо) забезпечити своє чадо організованим дозвіллям (відвідування спортивних секцій, творчих гуртків тощо), та сформувати практичні навики турботи про своє здоров’я, то дитина просто вимушена робити все це самотужки. Серед альтернатив, із яких вона, фактично, обирає, найбільш часто спостерігаються такі варіанти, як перегляд телепередач, ігри на комп’ютері, використання різноманітних принад мережі Інтернет тощо. Очевидно, що така поведінка не є сприятливою для формування стилю життя, практично орієнтованого на здоров’я. Нестача батьківської уваги у тому, що стосується прищеплення дітям навичок стратегічного поводження зі своїм здоров’ям, створює додаткові фактори ризику з точки зору формування конструктивної орієнтації на здоров’я як базового елементу стилю життя дитини та, у певному розумінні, потоншує загальний запас її соціального капіталу в контексті формування позитивної орієнтації поведінки на здоров’я.

Вагомим ресурсом для нарощення соціального капіталу в контексті орієнтації на здоров’я є соціальне оточення. Відповідно до концепції диференційованої асоціації та соціального навчання, індивід переймає ті моделі поведінки, які можуть спостерігатися в його найближчому оточенні із більшою частотою, більш тривалий час, у більш ранній період його/її життя та (або) із більш привабливого, престижного джерела [33, с. 81]. Відповідно, виникає ситуація, коли орієнтація на думку однолітків у певний віковий період стає вирішальною для вибору життєвого шляху індивіда, його стилю життя. Потреба бути схожим на своїх друзів, однокласників тощо може штовхати дитину навіть на відмову від своїх здатностей, на зміну життєвих цінностей та планів. Наприклад, у дитячому середовищі їсти на обід кашу, суп, або принаймні домашній бутерброд може бути непрестижним або немодним. Судок із салатом або борщем як альтернатива придбаним в шкільній їдальні тістечку або шоколадному батончику можуть стати приводом для глузувань. Крім того, можуть ставати об’єктами стигматизації діти, які в середовищі однолітків відмовляються куштувати міцні або слабкі алкогольні напої, легкі наркотики, сигарети тощо. Таких дітей можуть вважати боягузами, надто слухняними та не спроможними на «справжні пригоди» та «самостійність» у виборі різних «дорослих» практик.

Дослідження засвідчують існування статистично значущого емпіричного зв’язку між залученням дітей та підлітків до деструктивних для здоров’я практик (куріння, вживання алкоголю, наркотичних речових тощо) та впливом однолітків. Зокрема, одне з американських досліджень показало, що особистісні та психологічні характеристики дітей виявилися ненадійними предикторами з точки зору передбачення того, чи кине дитина курити. Натомість, поряд із такими факторами, як переконання щодо куріння, особисті плани щодо куріння, спроби кинути курити, сприйняття інших курців, на статус дитини як курця значний вплив мала кількість курців серед його друзів [168].

Оскільки в юному віці тезауруси поведінки підвладні динамічним змінам, динамічно можуть змінюватися й стилі життя, зберігаючи на нових етапах соціалізаційної траєкторії деякі сліди засвоєного соціального та культурного досвіду. Це водночас означає і специфічну в молодому віці зміну соціальної та культурної ідентичності, а також активне застосування молоддю соціального конструювання реальності [73]. У контексті досліджуваної проблематики, доводиться констатувати те, що часто саме молодь виступає однією із основних категорій населення, залучених до деструктивних для здоров’я практик. У молодіжному середовищі України, зокрема, починаючи із 2000 р. спостерігається щорічне збільшення споживання слабоалкогольних напоїв. Відповідно до даних, наведених у державному документі «Концепція державної політики запобігання шкідливому вживанню алкоголю населенням України на період 2011–2020 рр.», нині в окремих регіонах країни понад 70 % підлітків вживають алкогольні напої, а вік залучення до спиртного знизився з 17 до 14 років; при цьому майже третина неповнолітніх в окремих областях України випивають щоденно. Якщо взяти до уваги, що в своєму подальшому житті молоді люди зберігатимуть та відтворюватимуть (навіть якщо тільки частково) засвоєний в молодості соціальний та культурний досвід, виходить досить сумна панорама розвитку подій.

На окрему увагу, у контексті розгляду питання соціального оточення як ресурсу, заслуговує фактор ресоціалізації. Про нього ми вестимемо мову, аналізуючи можливості використання механізмів групової взаємодії для зміни установок людей, що ведуть або вели вкрай деструктивний з точки зору його впливу на здоров’я стиль життя, зокрема про людей із серйозними формами залежностей від наркотичних речовин. Справа в тому, що в групі закладені унікальні психотерапевтичні можливості, які відсутні або займають дуже незначне місце в індивідуальній (психо)терапії. Це насамперед міжособистісне (соціальне) навчання, що дозволяє більш глибоко познайомитися зі стилями життя інших людей, а також набути більш ефективних соціальних навичок, або, використовуючи термінологію даної роботи – збільшити соціальний капітал як контекстуальний чинник формування та закріплення індивідуальної орієнтації на здоров’я. Група дає можливість:

— очима інших подивитися на себе та свої проблеми;

— моделювати свою поведінку «тут і тепер»;

— одержати різні реакції інших її учасників на свою поведінку;

— побачити з допомогою учасників, наслідки своєї поведінки не тільки в групі, але й поза її межами;

— отримати підтримку при випробовуванні нових способів поведінки.

Крім того, група чудово співставляється із повсякденною реальністю індивіда, оскільки тут без зусиль «відтворюється» повсякденне життя кожного учасника, що дозволяє більш «просторово» побачити їхнє життя та особливо проблеми й труднощі соціальних стосунків. Взаємозв'язок міжособистісних процесів у групі та міжособистісних відносин поза групою збільшує ймовірність того, що засвоєні в групі нові способи поведінки, змінене розуміння себе й своїх нових установок будуть перенесені в ситуації реального життя [51]. Власне, саме за такою логікою працюють об’єднання, діяльність яких спрямована на соціальну адаптацію та інтеграцію людей із серйозними залежностями (алкогольною, наркотичною).

Незважаючи на те, що ідеологія здорового способу життя наразі функціонує на правах домінуючого дискурсу, а інформація про те, що потрібно робити, аби бути здоровим, перебуває у широкому доступі, більше того – активно популяризується та розповсюджується, зміна установки на нездоровий спосіб життя є непростим завданням. Адже вона закріплена як стійка та довготривала диспозиція, здатна до самозбереження та саморепродукування. Саме у такому випадку група та соціальне оточення індивіда загалом можуть стати надійним джерелом підтримки у формуванні стилю життя, орієнтованого на протилежний – здоровий спосіб існування. Окрім діяльності груп взаємодопомоги, можна навести приклади позитивного впливу більш широкого соціального оточення на стиль життя людей. Так, на офіційному сайті державної влади одного із регіонів Російської Федерації була розміщена інформація про те, що «громадськість взяла під контроль усіх односільчан, які зловживають алкоголем», а також про те, що в громаді діють своєрідні акції – ««безалкогольне кільце» та «стовп сорому», де регулярно з’являється інформація про односільчан, що торгують незаконним алкоголем» [44].

Окрему роль з точки зору формування певного стилю життя посідають засоби масової інформації. Медіа справляють вагомий вплив на трансляцію культурних кодів, пов’язаних зі сприйняттям здоров’я та здорового способу життя, і, відтак, посідають чільне місце в системі культурних факторів детермінації індивідуальних установок, відштовхуючись від яких люди вибудовують свою повсякденну поведінку. Для того, щоб розібратися в механізмах впливу ЗМІ на формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, необхідно розуміти загальні патерни медійного впливу на суспільство та індивіда. R. McGuire, зокрема, виділяє такі цілеспрямовані ефекти медіа: (1) вплив реклами на споживацьку поведінку; (2) вплив політичний кампаній на поведінку виборців; (3) вплив оголошень щодо громадських послуг на індивідуальні поведінкові практики та соціальний розвиток; (4) вплив пропаганди на формування ідеології, а також (5) вплив медійних стереотипів на параметри соціального контролю. Поряд із цим наводяться мимовільні (нецільові) ефекти медіа: (1) ефект представленого засобами ЗМІ насильства на рівень агресії; (2) вплив медійних образів на соціальне конструювання реальності; (3) вплив упередженості ЗМІ на формування стереотипів; (4) вплив медійних матеріалів еротичного та сексуального характеру на думки людей та їхню поведінку та (5) спосіб формування за допомогою ЗМІ когнітивної активності [164, с. 2]. Відповідно, є сенс паралельно говорити про два аспекти впливу медіа: первинний дискурс ЗМІ, що стосується утилітарної сторони медіа (продаж певних товарів або послуг, просування деяких ідей тощо) та вторинний дискурс ЗМІ – символічну роль медіа в соціально-культурних інтеракціях, яка віддзеркалює та формує суспільство.

Тут важливо зробити ось який наголос. Поступове занурення в практики фітнесу та здоров’я як результат «споживання» первинного дискурсу ЗМІ, для багатьох індивідів із раціонально усвідомлюваної турботи про красу та здоров’я із часом перетворюється на невід’ємний елемент життєвого світу [1, с. 11]. Таким чином, розвиток індустрії здоров’я та мода на здоровий спосіб життя перетворюються на чинник формування індивідуальних повсякденних практик, орієнтованих на щоденну турботу про здоров’я. У даному випадку ми вже говоримо про дію вторинного дискурсу ЗМІ, який активізує механізм виробництва смислу та забезпечує передачу певної «самоочевидної», «загальновідомої» інформації про здоров’я та здоровий спосіб життя та сприяє її «нормалізації» шляхом постійного повторення. Відтак, уявлення про здоров’я та здорову особистість із часом стеоретипізуються, стають змістом буденної свідомості та починають виконувати функцію регуляції. Тобто фактори, що нормують культуру, детермінуючи формування стереотипів буденної масової свідомості, виступають як приховані глибині механізми регуляції оздоровчої практики людей. Ці соціальні регулятори поступово інтериоризуються та вбудовуються в структуру конкретної особистості в процесі її соціалізації [15, с. 13]. У такій ситуації орієнтація на здоров’я та здоровий спосіб життя – вже не просто внутрішні потреби, це яскраві образи, бренди, які символізують певні статуси. Починає діяти реклама як потужний засіб генерації смислу. Дотримуватися здорового способу життя не просто корисно для здоров’я (як би банально не звучало), здорова людина – успішна, активна, ефективна, вона здатна адаптуватися до невпинного темпу сучасного глобалізованого середовища тощо.

Узагальнюючи, можна сказати, що формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, багато в чому обумовлюється за рахунок габітуальних сценаріїв. Так, з одного боку, культура забезпечує передачу індивідам необхідного досвіду та знань про здоров’я та здоровий спосіб життя, а, з іншого, регулює їхню поведінку стосовно власного здоров’я. При цьому, оскільки становлення того чи іншого стилю життя, відбувається поступово та із розрахунком на довгострокову перспективу, особливу роль в контексті механізмів культурної дії набирають явища соціалізації та ресоціалізації. Зокрема, як було з’ясовано, важливе місце в процесі первинного становлення орієнтації на здоров’я як стиль життя відіграє родинне виховання та неформальні середовища (друзі, однолітки, малі соціальні групи, у тому числі цільового терапевтичного спрямування). Додатковий фактор формування установки на здоров’я в повсякденному житті становить також медійний вплив, який забезпечує символічне продукування та відтворення культурних кодів стилів життя.

Отже, формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, не може відбуватися без деякого «базового» набору ресурсів, до складу якого можна віднести економічний, культурний та соціальний капітал, що сприяють (а) перетворенню заявленої в суспільстві однією із базових цінностей – цінності здоров’я – у нормативний регулятор повсякденної діяльності та (б) формуванню відповідного стилю життя. При цьому досить суперечливий статус, виявляється, отримує культурний капітал, виражений наявністю певних знань. Так, цілком логічно було би припустити, що чим більшим рівнем знань про здоров’я володіє людина, чим вона є більш освіченою, тим із більшою ймовірністю вона орієнтуватиметься у своєму виборі стилю життя на здоров’я. Цілком звичним припущенням є те, що імпліцитно або експліцитно насичення знаннями призводить до зміни поведінки у відношенні власного здоров’я. Освіта, за даними багатьох досліджень, є одним із найкращих предикторів гарного здоров’я, довголіття та застосування превентивних заходів. Її асоціюють із життєвими змінами та багатьма атрибутами, пов’язаними зі здоров’ям, такими як габітус, адаптивні здатності та самооцінка [132, с. 15]. Однак емпіричні дані свідчать також і про те, що підвищення рівня знань щодо питань здоров’я (у тому числі в результаті масштабних міжнародних кампаній) не призводить до автоматичної переорієнтації стилю життя на відповідний спосіб впорядкування повсякденної поведінки [137]. Подібну тенденцію, зокрема фіксують і дані українського Омнібусу[11]. Зокрема, вони свідчать про те, що рівень освіти не має суттєвого впливу на міру того, як людина дбає про своє здоров’я: немає статистичної різниці у типах турботи про своє здоров’я серед людей із початковою, середньою або ж вищою освітою.

Таким чином, шкільне навчання здоров’ю, що передбачає «цілеспрямований, послідовний навчальний план, присвячений фізичним, ментальним, емоційним та соціальним вимірам здоров’я; дисципліна розроблена з метою мотивування учнів та допомоги їм у підтриманні та покращенні стану їхнього здоров’я, попередження захворювань та небезпечної (ризикованої) для здоров’я поведінки» [155, с. 160] постає у вигляді формального заходу та офіційного прояву ідеології здорового способу життя як елементу державного регулювання.

У такому разі, на наш погляд, варто розрізняти два типи знань – знання «зовнішнє» та «внутрішнє». Щойно, обговорюючи питання впливу рівня освіти людей на їхню поведінку у відношенні свого здоров’я, ми побачили, що «зовнішнє» знання у сенсі наявності суто теоретичних (об’єктивних) знань не завжди достатнє для того, аби отримати на виході орієнтованого на стратегічне поводження з ресурсами власного здоров’я в повсякденному житті індивіда. І тут важливий аспект проблематики, на наш погляд, криється під поняттям знання внутрішнього – як знання, що передбачає грамотність в плані відчуття власного тіла.

Справа в тому, що формування орієнтації на здоров’я як стиль життя дуже тісно пов’язане із переживанням людиною її тілесності. Від того, наскільки повно та цілісно людина здатна усвідомити своє тіло часто залежить і її стратегічна життєва позиція щодо власного здоров’я. Тут існує важлива проблема, яку можна описати за допомогою феномену «відсутнього тіла». Це – неусвідомлення тілесності, свого тіла в просторі та неусвідомлення процесів в просторі свого тіла, унаслідок чого відбувається відчуження від нього – тобто власне тіло не сприймається як даність [154, с. 147].

Очевидно, що існує безпосередній зв’язок між тілесною «обізнаністю» індивіда (тим, наскільки індивід слідкує за своїми внутрішніми тілесними станами) та практиками орієнтованими на здоров’я, до яких він вдається. Адже відчуження від тіла, з одного боку, передбачає готовність брати участь в економіці, яка знецінює тіло, ставлячи його в шкідливі умови існування та піддаючи впливу фізичних та ментальних стресів та обмежень; з іншого боку, посилене прагнення до тваринного функціонування потенційно призводить до надмірного споживання їжі та напоїв і т.п. [154, с. 138]. Фактично, тіло людини не є для неї актуальним до того моменту, коли не відбувається «примусова актуалізація» – за рахунок появи тих чи інших розладів та поступової втрати фізіологічних та психологічних ресурсів. Цю думку можна продемонструвати за допомогою вислову «маємо – цінуємо, втрачаємо – сумуємо». Тобто доти, доки тіло функціонує нормально, людина не відчуває особливої внутрішньої потреби дотримуватися здорового способу життя і поводиться із власним здоров’ям як із невичерпним ресурсом.

Одне із російських досліджень емпірично зафіксувало прояв феномену «відсутнього тіла». Зокрема, воно показало досить високу цінність здоров’я і, разом із тим, було з’ясовано, що населенням здоров’я сприймається часто як деяка норма, доконаний факт, внаслідок чого увага до досягнення здоров’я як вищої цінності значно понижується. Дослідження виявило тенденцію, яка свідчить про те, що той, хто відчуває себе здоровим, не схильний вбачати у здоров’ї основоположну життєву цінність і не надає цьому феномену особливого особистісного значення [15, с. 18]. Однак рано чи пізно цей ресурс добігає деякої критичної точки, із якої починається інший тип функціонування – хвороби, розлади, недуги тощо. На цьому етапі людина вже готова переорієнтовувати свій спосіб життя на здоров’я, однак, часто буває запізно, адже у даному випадку вже йдеться не про збереження здоров’я, а про його відновлення та боротьбу із наслідками. Такий спосіб життя суттєво відрізняється від орієнтації на здоров’я як стилю життя «у чистому вигляді», коли орієнтація на здоров’я формується до виникнення та прояву різних типів захворювань.

Заради справедливості, однак, слід визнати, що шлях до усвідомлення свого тіла та формування орієнтації на здоров’я як стиль життя часто пролягає саме через стежину негативного досвіду часткової втрати здоров’я. Нормальний звичний режим «тілесної відсутності» суттєво підривається в контексті дії таких факторів як біль, хвороба та смерть: тіло, хоча й у дисфункційний спосіб, стає центральним аспектом досвіду. Тобто відбувається перехід від «dіsappearance» – звичного, «нормального» стану «відсутності тіла») до «dys-appearance» – стану появи, «відкриття» тіла як тематичного об’єкту, проте в стані дисфункції). Біль по-новому організовує життєвий простір та час людини. Оселяючись в людині, він диктує свої власні цілі, змушує її діяти за власним – больовим – сценарієм [103, с. 87]. Розглядаючи питання в такій площині, ми можемо говорити про те, що людина, яка довго може залишатись здоровою, при цьому часто вдаючись до деструктивних для свого здоров’я практик, опиняється завдяки своєму міцному здоров’ю у більш невигідному становищі. Її тіло та здоров’я довший період часу сприймаються як даність, а не як вичерпні ресурси, відповідно, не виникає особливої потреби вдаватися до повсякденного стратегічного планування «витрат та надходжень» здоров’я як капіталу.

Зважаючи на роль внутрішнього знання та усвідомленість міри «присутності тіла», стиль життя, орієнтований на здоров’я, можна вважати рефлексивною тілесною практикою – тобто такою тілесною технікою, першопочатковою метою якої є робота над тілом, спрямована на його позитивну модифікацію, підтримання або тематизацію. Це означає, що такий стиль життя є наслідком усвідомлення власного тіла та рефлексивного сприйняття потреби дбати про нього. З цієї точки зору, чітко розмежовуються, з одного боку, орієнтація на здоров’я як стиль життя та, з іншого боку, певні модні тенденції, пов’язані із наслідуванням здорового способу життя, про що ми вже говорили, наводячи типізацію орієнтацій на здоров’я. Хоча не слід при цьому нехтувати тим фактом, що й через шлях демонстративного наслідування орієнтації на здоров’я може відбутися зсув орієнтаційної домінанти саме на цінність здоров’я.

Тут треба поговорити про важливий дієвий компонент людської діяльності – емоційно-афективні мотиви. Коли говорять про знання, часто імпліцитно передбачають, що людина мислить категоріями раціо: її здоров’я складає для неї одну із головних цінностей, відповідно, використовуючи наявні у неї знання для того, щоб зберегти ресурс здоров’я, ця людина вдається до низки різноманітних заходів і загалом намагається жити у спосіб, який, власне, стилістично орієнтований на здоров’я. Але не всі людські вчинки можна категоризувати як такі, що спрямовані на досягнення певної раціональної, з точки зору знання, корисності. Значна частина людської повсякденності реалізується в термінах отримання задоволення, яке також тісно пов’язане із тілесністю.

Досі ми говорили про утилітарну сторону стилю життя, орієнтованого на здоров’я. А утилітаризм – це погляд на світ з точки зору нормативної етики. Він передбачає існування певних правил, відповідно до яких людина має діяти, зважаючи на усі можливі наслідки її поведінки [121, с. 79]. Тобто, в ідеалі, людина знає, що може нашкодити її здоров’ю і уникає цього, прагнучи, робити те, що приноситиме користь або принаймні не матиме деструктивних наслідків. Проте часто люди дотримуються того чи іншого стилю життя не співвідносячи (принаймні не тільки співвідносячи) свої вчинки із певними їх довгостроковими наслідками. Мотив людської поведінки часто простий – отримання насолоди, причому в форматі «тут-і-зараз». Велика кількість практик, що приносять задоволення багатьом людям саме в такому ключі, несе в собі негативні для здоров’я наслідки: надмірне споживання алкоголю та інших наркотичних речовин, відвідування закладів швидкого харчування, вживання великої кількості смачної, проте шкідливої їжі тощо.

Отримувати задоволення, проте, можна від різних речей, як від корисних для здоров’я, так і від шкідливих. Зрозуміло, що некоректно було б протиставляти орієнтацію на здоров’я та отримання задоволення. До певної міри, стиль життя, орієнтований на здоров’я, можна назвати ідеальним поєднанням приємного та корисного, однак потрібно визнати, що ця формула працює не завжди і не для всіх. Комусь ранкові бігові кроси, холодний душ та фруктово-злакові сніданки дійсно приносять задоволення, однак для багатьох людей такі практики є абсолютним антонімом приємності. Для людей насолодитися моментом часто означає, як уже зазначалося раніше, добре наїстися, причому не зовсім здорової їжі, випити, поспати до полудня, провести цілий день біля телевізора, цілу ніч у нічному клубі тощо.

Гедоністичний компонент як мотив тих чи інших практик насправді є досить неоднозначним. Ще Епікур наголошував на тому, що «коли ми говоримо, що насолода – це мета, ми не маємо на увазі насолоду розпусти або насолоду споживання, як дехто вважає, … а відсутність болю в тілі та тривоги в душі» [121, с. 21]. Із такої точки зору, стиль життя, орієнтований на здоров’я, можна називати гедоністично орієнтованим, адже прагнення досягти якомога кращого стану здоров’я, відповідно до такої формули, є нічим іншим, як прагненням до насолоди. З іншого боку, ми не можемо ігнорувати іншу сторону медалі, а саме «розпусний» аспект задоволення, зокрема задоволення від споживання. У будь-якому разі в людині, скоріше за все, різною мірою представлені обидва ці аспекти. Інша справа – як вони із ними справляються в своєму повсякденному житті та у який спосіб організують свою звичайну поведінку, беручи до уваги комплекс наявних у них знань та прагнень до отримання задоволень. Тут ми підходимо до питання співвіднесення індивідуальних ресурсів та можливостей, виражених габітусом та внутрішніх знань та афектів, пов’язаних із тілесністю.

Оскільки на рівні габітусу, свідоме та неусвідомлюване чітко не розмежовуються [8, с. 22], компонент усвідомленої раціональності ми виділятимемо в окремий фактор формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, у вигляді ідеального типу чистої раціональної свідомості, спрямованої на благо. Це впритул підводить нас до аналізу таких рис людини, як самодисципліна та сила волі. Причому у даному випадку ми як на основоположне теоретичне підґрунтя аналізу будемо спиратися на ідеї Еліаса щодо зростання в процесі цивілізації необхідності внутрішнього (само)контролю та «приборкання афекту» [35]. Через те, що серед чинників стану здоров’я в сучасному суспільстві велике значення відводиться «людському фактору», тобто тому, як людина організовує своє життя і що робить для підтримання або пригнічення свого здоров’я, зростає суспільна потреба у практичній реалізації внутрішнього локусу контролю здоров’я. У такій площині проблема контролю стає ключовою, адже те, наскільки людина буде здатна в своїй практичній повсякденній діяльності реалізувати наявні в неї знання щодо здоров’я із урахуванням усіх своїх афективних прагнень (що можуть суперечити уявленням про здоровий спосіб життя), залежить від міри усвідомленості та особистісного контролю людини над власною поведінкою [63].

Таким чином, питання вибору стилю життя, орієнтованого на здоров’я, окрім усього, є, звичайно, результатом особистого вибору кожної людини, причому вибору осмисленого, свідомого та підкріпленого систематичним самодисциплінуванням та розвитком такої риси характеру, як сила волі. У даному сенсі влучнимє вислів H. de Balzac про те, що воля може й повинна бути предметом гордості більше, аніж талант, оскільки талант – це розвиток природних схильностей, тоді як тверда воля – це щохвилинна перемога над інстинктами та потягами.