Крос-культурні відмінності дискурсів здоров’я

 

 

Розгляд динаміки трансформацій дискурсу здоров’я в історично-цивілізаційній перспективі є, безперечно, невід’ємним елементом аналізу феномену здоров’я у соціокультурному вимірі. Однак варто зазначити, що він вміщує в собі лише «вертикальний» аналіз. Зрештою, можна говорити про «цивілізацію» як єдине процесуальне ціле та різні «цивілізації». Ми вже говорили про те, що сама ідея цивілізації увійшла в науковий дискурс із легкої руки французьких філософів вісімнадцятого століття, які використовували її як протиставлення концепції «варварства». У такому потрактуванні поняття «цивілізація» несе в собі зміст певного поступального руху вперед, а це означає, деякі суспільні утворення вважаються «цивілізованими», інші ж – «не(до)цивілізованими». Однак поступово все частіше починає заходити мова про множинність цивілізацій, кожна із яких цивілізована по своєму [89, с. 47]. Таке бачення цивілізації відкриває нові виміри наукового пошуку в контексті дослідження здоров’я як соціокультурного феномену. Не відкидаючи ідеї про цілісність цивілізації як загальноісторичного процесу, на яку ми спиралися вище, спробуємо проаналізувати інший – горизонтальний – зріз даного питання. Поговоримо про цивілізацію як певну якісну специфіку великомасштабної спільності людей, яка виступає у ролі цілісної системи соціокультурної регуляції [36, с. 24].

Зазвичай дослідники погоджуються щодо ідентифікації найбільш важливих цивілізацій в історії людства та тих, що існують в сучасному світі. Однак їхні думки часто різняться у тому, що стосується загальної кількості цивілізацій. C. Quigley відстоювала шістнадцять явних історичних випадків та ще вісім вірогідних; A. Toynbee спершу називав число двадцять два, потім – двадцять три; O. Spengler виділив вісім основних культур; W. McNeill нарахував дев’ять цивілізацій; P. Bagby також виділив дев’ять найважливіших цивілізацій; F. Braudel теж називав дев’ять, а Z. Rostoványi – сім найбільш важливих сучасних цивілізацій. Здійснивши мета-аналіз цивілізаційних підходів, M. Melko стверджує, що існує «поміркована згода» щодо дванадцяти цивілізацій, з яких сім уже зникли (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамериканська, андська), а п’ять продовжують існувати (китайська, японська, індуїстська, ісламська та західна), S. Huntington до цих п’яти цивілізацій вважає за доцільне додати православну, латиноамериканську і, можливо, африканську цивілізації [89, с. 54].

Наукова література, як правило, розглядаючи питання поліцивілізаційності, найбільшу увагу приділяє «політичній складовій» проблеми розрізнення цивілізацій, їх зіткнення або дистанціювання, а також самоідентифікації індивідів як носіїв культури того чи іншого цивілізаційного утворення. У рамках даного ж дослідження нас цікавить дещо інша площина аналізу, а саме – множинність цивілізацій із точки зору етики повсякденного життя, оскільки саме на цьому рівні ми можемо ідентифікувати особливості становлення та функціонування дискурсу здоров’я. Тому, на нашу думку, концептуально виправданим є порівняння крос-культурних відмінностей конструювання здоров’я на рівні категорій «Схід» та «Захід». Варто зауважити, що подібний дихотомний макромасштабний розподіл людських суспільств на два основних типи – це стійка конструкція соціологічної та культурознавчої думки [36, с. 251]. Усвідомлюючи всю багатогранність та складність внутрішньої будови кожного із цих типів цивілізацій та велику міру стереотипності, ми все ж, виключно з метою аналітичної чистоти міркувань, спробуємо навести їхні деякі ключові «регулюючі принципи» [43, с. 75-77], що дозволить нам отримати базу для подальшого розгляду двох ідеальних типів конструювання здоров’я як соціокультурного явища. Зведену схему найбільш уживаних способів співставлення східної та західної цивілізації, пропонованих в наукових джерелах, представлено в Табл. 1.1.

 

Табл. 1.1 Стереотипне порівняння Західної та Східної парадигм світобачення [36, с. 247-249]

	Східна цивілізація	Західна цивілізація
Соціально-економічні характеристики	відстала, сільська, аграрна	розвинута, урбанізована, індустріальна
розподіл як базис («реципрокне» суспільство)	виробництво як базис (капітал)
Тип та структура соціальності	теологічне суспільство	позитивістське суспільство (A. Comte)
теологічно-мілітаристське суспільство	індустріальне-мирне суспільство (H. Spencer)
статусне суспільство	контрактне суспільство (H. Maine)
gemainschaft (спільність)	gesellschaft (суспільство) (F. Tönnies)
священне суспільство	секулярне суспільство (R. Park)
феодальне суспільство	буржуазне індустріальне суспільство (K. Marx)
механічна солідарність	органічна солідарність (E. Durkheim)
первинні групи	вторинні групи (C. Cooley)
аскриптивні орієнтації	досяжні орієнтації (R. Linton)
народне суспільство	міське суспільство (R. Redfield)
аскриптивна солідарність	функціональна солідарність (T. Parsons)
доіндустріальне суспільство	індустріальне суспільство (G. Sjoberg)
сільське суспільство	міське суспільство (R. Dewey)
село	місто (G. Fugitt)
аграрне суспільство	індустріальне суспільство (F. Riggs)
племена	мешканці міст (G. Becker)
традиції	сучасність (D. Lerner, M. Levy, B. Hozelic та ін.)
Політичні характеристики	патріархальна, авторитарна, деспотична	громадянська, демократична
Культурні характеристики	духовність	матеріалізм
релігійність	секуляризованість
ідеалізм	реалізм / прагматизм
суб’єктивізм	об’є ктивізм
монізм	плюралізм
інтуїтивність	раціональність
шлях (Дао)	розум (Логос)
інертність / стабільність	динамічність / розвиток / рух
застій	прогрес
природність	штучність
адаптація до природи	підкорення природи
мораль	право
сакральні знання	науковість
порядок	свобода
підпорядкування	рівність
фаталізм	воля
стримування особистості	індивідуалізм
теоцентризм	антропоцентризм
Історичні характеристики	застійність/неісторизм	історизм
циклічний час	лінійний час

Усвідомлюючи те, що західна та східна цивілізації стали доволі тривіальними категоріями аналізу, ми менше з тим, спробуємо використати їх для критичного осмислення двох відмінних на найбільш загальному рівні дискурсів здоров’я – східної та західної. Звертаючись до логіки аналізу дискурсу здоров’я даної роботи, перенесемо розгляд елементів дискурсу здоров’я в площину горизонтального цивілізаційного виміру, а саме проаналізуємо (як і в попередньому параграфі): набір дискурсивних ознак здоров’я, чинники здоров’я, нормативний аспект здоров’я, а також особливості впорядкування та розподілу знань про здоров’я в суспільствах різних цивілізацій.

Слід зауважити, що в цілому на етапі переходу від анімістичних уявлень про здоров’я та хвороби східний та західний підхід до даного питання починалися із подібного поєднання релігії, духовності та науки: тілесність та пов’язані із нею стани (не)здоров’я описувалися в космологічних та символічних термінах [153, с. 1]. Саме таку парадигму здоров’я відстоює, зокрема, антична філософська думка. Гіпократові уявлення про життя, наприклад, базуються на чотирьох стихіях – вогні, воді, повітрі та землі, а також на їхніх якостях – теплий, вологий, холодний та сухий. Вони мають тілесну відповідність у вигляді чотирьох основних соків живого організму: кров (sanguis), слиз (phlegma), жовта жовч (chole) та чорна жовч (melos chole)[5]. Якщо ці чотири стихії змішані правильно, людина здорова [29, с. 21]. Згідно із китайською філософією, тіло складають п’ять елементів: вогонь (серце), земля (селезінка), метал (легені), вода (печінка) і дерево (печінка). Індійська філософська думка також розрізняє п’ять елементів (ефір, повітря, вогонь, вода та земля). Подібними на початках цивілізаційного поступу Заходу та Сходу також є уявлення про сутність здоров’я як деякий стан цілісності та гармонії. У Гіппократа, наприклад, знаходимо: «здоров’я є виразом гармонійного балансу різних компонентів людської природи, довкілля та способу життя» [167, с. 1]. Так само й на Сході: стан здоров’я – це, перш за все, рівновага першоелементів та їх якостей.

Однак поступово західна медична думка відходить від наслідування абстрактного символізму та стає на шлях більш реалістичного (анатомічного) аналізу тіла, у той час як східний підхід продовжує дотримуватися своєї філософії, і, відповідно, наслідує символізм своїх попередніх узагальнень [153, с. 2]. Мабуть, перше суттєве зміщення в сторону дистанціювання східного та західного уявлення про здоров’я відбувається із подачі медичної спільноти методистів, які сформували домінантну медичну теорію для романського світу щонайменше на три століття (із часів життя засновника даної спільноти Thémison (123-43 рр. до н.е.) до періоду правління імператора Marcus Aurelius (161-180 рр. н.е.) та надалі) [160, с. 188]. Методисти заперечували епістемологічний підхід Гіппократа та наполягали на тому, що хороша медицина є просто ефективною терапевтичною практикою та не зобов’язана шукати приховані причини хвороб [140, с. 15]. Однак саме школа Hippocrates та схема Galenus були тим ідеологічним підґрунтям, на яке спиралась медицина середньовічної Європи [130, с. 19]. Далі була наукова революція у Європі XVI-XVII ст., впровадження беконіанської експериментальної науки [140, с. 15-16], суттєвий вплив на стиль європейського мислення механістичної редукціоністської теорії R. Descartes, який бачив світ та людське тіло машинно, посилаючись на картезіанський аналітичний дедуктивний раціоналістичний спосіб міркувань [167, с. 1-2]. Саме епоха Відродження мала вирішальне значення для формування західного дискурсу здоров’я в культурному сенсі. Саме в її колисці була виплекана, крім іншого, клінічна медицина, що виросла на основі наукового спостереження, патологічної анатомії, парадигми ураження, та була заснована на кількісному аналізі й величній вірі у власну вищість.Таким чином, холістичний наголос на гуморальному балансі остаточно зміщується в сторону анатомо-патологічної моделі, яка відкриває широкий горизонт для інтенсивного розвитку медицини як науки [140, с. 16].

Зрештою повернемося до розгляду елементів дискурсу здоров’я двох цивілізаційних парадигм. По-перше, для того, дискурсу з’ясувати набір дискурсивних ознак здоров’я для кожної з парадигм, нам потрібно звернути свою увагу на те, яким чином вони моделюють людське тіло, яке зрештою і є ареною усіх станів – як здоров’я, так і нездоров’я. Традиційно вважається, що західна філософська думка розглядає людину «медично»: як біосоціальну систему з пірамідальним принципом будови, виділяючи в цій піраміді два рівні – нижчий (фізичне тіло) та вищий (психіка або свідомість людини) [34]. Східна традиція більшою мірою схильна до нероздільного сприйняття фізичного та психічного в людині: це різні рівні одного й того самого – певної динаміки енергії, яку китайці називають ци, індуси – прана, деякі інші традиційні культури (аборигени Австралії) – мана [13, с. 40]. Відповідно, західний дискурс здоров’я – реалістичний: він бачить певну структуру тканин, органів, систем органів тощо. Натомість східний продовжує бути символічним: тут надзвичайно важливу роль відіграє концепція макрокосму в рамках мікрокосму. Йдеться, зокрема, про застосування принципів діалектичного співвідношення базових енергій[6] та значення першоелементів, про які згадувалося вище, у людському тілі в східних системах медицини.

Саме тіло класифікується у межах двох культурних систем по-різному: Схід розділяє тіло на частини відповідно до їхній функцій, радше ніж за їхньою структурою, що властиво західній типізації [181, с. 554-555]. Китайці, наприклад, у своїх медичних писаннях практично не згадують про м’язи, а західні медики не розглядають складну систему акупунктур них точок на каналів – див. Дод. А1 та А2.Відповідно, первинний інтерес Заходу спрямований на охоплення увагою фізичних дрібниць, Схід натоміть прагне віднайти своєрідні канали, що з’єднують тіло із всесвітом [153, с. 1,7].

Варто також зазначити, що західній та східній цивілізаціям притаманна дещо різна естетика сприйняття тілесності. Із початку п’ятого століття до н.е. та впродовж усієї своєї історії західне мистецтво відображало ідею досконалого тіла: м’язистого та цілісного, як символу сили, енергійності та хоробрості, знак відмінності від мас [153, с. 3]. На відміну від західної заклопотаності зовнішньою формою (що знаходить своє вираження у потребі споглядання ідеальних форм), Схід більше переймається тілесною функціональністю (зокрема гнучкістю суглобів на противагу нарощуванні зовнішніх ознак грубої сили) [153, с. 3] – див. Дод. А3 та А4.

Різні парадигми тілесності виливаються у різні уявлення про сутність здоров’я. Коли справа стосується загального потрактування здоров’я як явища, західний підхід чітко розмежовує здоров’я та хворобу. Позиція ж Сходу така, що не протиставляє здоров’я та хворобу, а розглядає їх як дві сторони однієї монети [181, с. 552]. При цьому, відповідно до західного типу конструювання реальності, хвороба вражає фізичне тіло, і наявність недуга із часом призводить до пригнічення стану свідомості, формується невроз. Хвороба, згідно із розумінням Сходу, частіше народжується в надрах розуму і вже, як наслідок, знаходить своє продовження у видимих та відчуваних тілесних ураженнях [34]. Крім того усі органи та функції тіла, згідно із східною парадигмою, тісно пов’язані із психікою [181, с. 554-555].Наприклад, гнів, відповідно до китайської медичної традиції, уражає печінку, радість – серце, задумливість шкодить селезінці та підшлунковій залозі, смуток негативно впливає на легені, а страх руйнує тканини сечового міхура [7].

Отже, бачимо відмінні способи представлення чинників стану (не)здоров’я у рамках двох різних культур: якщо Схід наполягає на тому, що здоров’я – результат порушення балансу та загальної цілісності організму в його духовно-матеріальній єдності, до Захід явно зміщує акцент на тілесні прояви, і на рівні офіційної західної медицини Платонові настанови щодо неправомірності розділення душі й тіла та того, що «лікування жодної із частин не повинно застосовуватись без лікування цілого» [167, с. 1], фактично, не працюють.

Дуже наочно відмінності уявлень про сутність здоров’я в рамках двох культур можна показати на прикладі наступного порівняння. Китайська медицина виділяє сім ознак здоров’я:

— життєздатність (життя сповнене енергії, що дозволяє виконати будь-яку із поставлених задач);

— апетит (апетит під час їжі, жага до нових дій та статевого життя, жага до життя);

— глибокий сон (оптимальний за часом, без неприємних сновидінь);

— гарна пам’ять;

— гумор (здатність посміятися над собою та світом, що оточує);

— повна віддача (здатність до самовіддачі, здатність віддати час та зусилля своїм друзям близьким та іншим людям, що потребують допомоги);

— чисті думки та точні вчинки (доброта, моральність, здатність швидко виявляти проблему, приймати рішення та діяти без зволікання; зволікання і страх – вид хвороби, так само як і образа, гнів, заздрість, помста) [70].

Натомість «паспорт здоров’я класичної (західної) медицини» передбачає наступні показники:

— треноване гнучке тіло (маса тіла в кілограмах на 10-12 менша за показник «зріст в сантиметрах мінус 100»);

— артеріальнийтиск 120/80;

— рівень холестерину 150-200 мг;

— кількість цукру в крові 4,4 ммоль/л; післе навантаження глюкозою – 6,5-10,0 ммоль/л;

— рівень в крові: липопротеїдів 110-125 ум.од., тригліцеридів – 0,6-1 ммоль/л [32, с. 25].

Зважаючи на різні уявлення про сутність та чинники здоров’я, східна та західна парадигми пропонують дещо відмінні формати нормативного виміру цього стану. Зокрема йдеться про різні методи досягнення стану здоров’я як норми. Умовно можна цю різницю позначити наступним чином. Західний дискурс здоров’я в цілому спирається на принцип дії, східний же більшою мірою тяжіє до принципу бездіяльності. Ідея тут в тому, що західний підхід є більш інвазивним, націленим на вторгнення та кардинальні зміни: звідси розвиток хірургії, використання синтетичних гормонів та вітамінів для відновлення функціонування систем організму, застосування методів хіміотерапії тощо. Усе це свідчення перемоги науки та сили людського розуму [181, с. 551-552]. Західні медики часто розмірковують в лінійних термінах причино-наслідкових зв’язків, шукаючи єдину причину конкретної хвороби, яку, зрештою, ставлять перед собою завдання ізолювати, змінити, проконтролювати та нівелювати. Захід прагне категоризувати етіологію та патологію хвороби, знаходить однакові захворювання у різних індивідів. Відтак, західна діагностика є об’єктивною, відносно деперсоналізованою, технологічною, для неї важливе значення має новітнє знання [167, с. 5]. Фактично, зараз ми говоримо про практичне втілення реалістичної парадигми тілесності у вигляді «мікроскопізму» як методу повернення до нормального (бажаного) стану здоров’я.

Східна ж «бездіяльність» реалізується на засадах принципу невтручання та своєрідного намагання пристосуватися до довкілля [181, с. 551-552]. Для східної парадигми ця бездіяльність є зосередженням дії у її внутрішньому виразі, коли зовні процеси зводяться до мінімуму, за рахунок чого заощаджується енергія для перебігу внутрішніх процесів адаптації. Про це говорить даосизм, на це звертає увагу буддизм: спокій розуму приходить разом із його спустошенням під час медитації; світ та життя є ілюзорними, і якщо розум та душа досягнуть просвітлення, то, відповідно, не буде ніяких передумов для виникнення хвороб. Відповідно, східна медицина є інтегративною, холістичною, циклічною, вона втілює принцип гармонії. Якщо Захід, головним чином, має фокусом своєї уваги структуру, форму й анатомію та покладається на технологію, перевірені дані, чітке та конкретне визначення етіології, Схід вдається до застосування енергетичного та емпіричного підходів, спирається на тисячі років клінічних спостережень, споглядає та співставляє процеси, функції та конкретні випадки, і, що найважливіше, велике значення надає роботі з енергіями, радше ніж із матеріями [167, с. 4].

Вище ми вже згадували про те, що, відповідно до східної парадигми, причини хвороб криються у способі мислення. Однак, зважаючи на те, що розум та тіло складають в східній картині світу єдину нероздільну цілісну систему, лікування (відновлення цілісності) повинно зачіпати всю систему, у тому числі й фізичне тіло. Саме через це велику роль у східних медичних системах відіграють тілесні практики: в Китаї це цигун, в Індії – йога тощо. Відповідно до східних уявлень тілесні практики впливають на розум, змінюючи установки та сприяючи, таким чином, зціленню. Наприклад, один із найважливіших текстів класичної хатха-йоги [74] говорить про безпосередній вплив тілесних практик на розум:

«Практикуючи асану[7], людина досягає стійкості тіла та розуму».

«Йог, який, сидячи в падмасані, вдихає через входи наді[8]та наповнює їх марутою, або життєвим повітрям, досягає звільнення; в цьому немає жодного сумніву».

Загалом символічна парадигма тілесності Сходу реалізує себе у принципі холістичного підходу до стану здоров’я.

Коли ми говоримо про «спосіб мислення» у рамках двох різних дискурсів здоров’я, бачимо, що розвиток західної думки наслідує шлях гіпотетичної дедукції: кожне твердження є результатом ряду перевірок фактів. Східне ж міркування послуговуються індуктивним методом: практично уся медична література є записом практичного досвіду, накопиченого мільйонами практиків протягом тисячоліть. При цьому на Заході лікарів як правило навчають реагувати на гострі фази захворювань – йдеться про постановку діагнозу та безпосереднє лікування. Сфери зміцнення здоров’я, профілактика хвороб та реабілітація великою мірою належать уже до юрисдикції інших спеціалістів. Завданням лікаря на теренах східних культур, по суті, є зміцнення здоров’я і вже в другу чергу, у разі виникнення, лікування захворювань [181, с. 552]. Таким чином, західний дискурс здоров’я характеризується великим рівнем спеціалізації: здоров’я чи не кожного органа перебуває у юрисдикції окремого спеціаліста. Та й сама область лікування тут – абсолютно самостійна соціальна система. Адже саме на Заході, зрештою, медицина таки виборола собі окреме (по відношенню до філософської думки) місце під сонцем. Східна ж медицина залишилась до наших днів глибоко інкорпорованою у релігійно-філософські системи Сходу. Через це там відсутня подібна подрібненість та високий рівень спеціалізації на окремих проявах стану здоров’я. У східному дискурсі здоров’я увага зосереджується на конкретному випадку, тобто присутня свого роду біографічна медична спеціалізація. Наприклад, аюрведична медицина в принципі збереглася завдяки тому, що практикувалася як сімейна – у вигляді традиційних ритуальних заходів та рецептів на кожен день, коли у період британської окупації аюрведа фактично втратила статус ефективного способу відновлення та зміцнення здоров’я [147, с. 4-5].

На окрему увагу, на наш погляд, заслуговує розгляд ідеї локусу контролю здоров’я в площині крос-культурного аналізу. Цікаво, що у той час, як на теренах західної цивілізації поступово, проте невпинно зростали раціоналізм та індивідуалізм, східні (колективістські) цивілізації породжували системи, що давали людині інструменти для напрацювання самодисципліни та самоконтролю. Абсолютно нового вигляду в такій площині аналізу набирають фактори розрізнення «Сходу» та «Заходу». Наприклад, така східна цінність як колективізм із притаманним їй наголосом на важливості дисципліни, як негативне протиставлення індивідуальній свободі та самовираженню, у контексті розгляду дискурсу здоров’я набирає діаметрально протилежних відтінків. Зрештою більш високих рівень дисципліни як такої – передумова формування й більш високого рівня самодисципліни. На наш погляд, не в останню чергу, внутрішній локус контролю здоров’я притаманний східним цивілізаціям за рахунок дисципліни та повсякденної практичності релігійних та філософських приписів. Західний індивідуалізм натомість інформує носіїв західної цивілізації щодо небезпечності тих чи інших способів поведінки, проте нікого ні до чого не зобов’язує. Пригадаємо принаймні конфуціанський принцип «правильної дії» із притаманним йому наголосом на практичних та етичних принципах поведінки. Крім того, у західній парадигмі здоров’я лікар є домінантною фігурою (пригадаємо роздуми M. Foucault із цього приводу). Лікар же східного культурного простору більш ймовірно порадить своєму пацієнтові взяти на себе відповідальність за підтримання власного здоров’я. Тому діагностика є досить суб’єктивною, неінвазивною, інтерактивною, важливу роль відіграє критичне мислення, мудрість та інтуїція; а лікар виступає у ролі друга та партнера свого пацієнта.

У цілому, на правах підсумування аналітичного розрізнення східного та західного дискурсів здоров’я, ми можемо навести наступну схему (див. Табл. 1.2).

Табл. 1.2 Східний та західний дискурси здоров’я

	Східний дискурс здоров’я	Західний дискурс здоров’я
Набір дискурсивних ознак здоров’я	Здоров’я – баланс, деяка цілісність (холізм) Дискурсивні ознаки – символічні	Здоров’я – відсутність хвороби (мікроскопізм) Дискурсивні ознаки – реалістичні (анатомо-фізіологічні)
Чинники здоров’я	Внутрішні (неправильні установки, «шкідливі» емоції тощо) Порушення функції (що призводить до порушення структури)	Зовнішні (фізичні ушкодження, патогенні вторгнення і т.п.) Порушення структури (що призводить до порушення функції)
Здоров’я як норма	Принцип бездіяльності	Принцип дії
Знання про здоров’я	Індукція та спеціалізація на біографічній ситуації	Дедукція та спеціалізація на хворобі

Варто зазначити, що ми в жодному разі не намагалися протиставити два дискурси здоров’я або ж показати їхню взаємну непримиримість. Увесь наш аналіз радше був спрямований на те, аби показати, як різні світоглядні системи можуть генерувати власні дискурси здоров’я, які співіснуючи та доповнюючи один одного зрештою зливаються в глобальний сучасний дискурс здоров’я. Так, західна концепція гомеостазу (фізіологічний процес, завдяки якому внутрішні системи тіла перебувають в рівновазі) є по-своєму співзвучною із східним принципом балансу якостей; принципова нероздільність тіла та розуму, на якій наголошує східна медицина частково відображається у західній психосоматиці. Можна навести ще ряд інших прикладів спільності дискурсів здоров’я Сходу та Заходу, однак важливо, на нашу думку, указати на те, що, попри усі свої спільності та розбіжності, означені типи конструювання здоров’я як соціокультурного феномену перебувають у постійному діалозі, особливо в умовах інформаційного суспільства.

Справа в тому, що Схід та Захід загалом потребують своєрідного «обміну досвідом», адже станом на день сьогоднішній ми змушені констатувати ситуацію коли, Захід, не спромігшись все пояснити, дуже часто змушений визнавати дієвість альтернативних нетрадиційних методів лікування, наприклад акупунктури. Так, у випадку хронічних (неінфекційних) захворювань складність чіткого визначення етіології така, що епідеміологи радше говорять про фактори ризику, аніж про конкретні причини (збудники) хвороб [140, с. 17]. Схід, у свою чергу, вимушений визнати ефективність, оперативність та високу точність новітніх методів західної діагностики та хірургії.