Дискурс здоров’я: історично-цивілізаційна трансформація

 

 

Дослідження феномену здоров’я у його соціокультурному вимірі потребує своєрідного ретроспективного розгляду особливостей соціального конструювання дискурсу здоров’я на різних етапах суспільного розвитку. Йдеться про історично відмінні типи дискурсу здоров’я [67]. Очевидно, що сучасний дискурс здоров’я, у рамках якого ми існуємо та конструктами якого користуємося зараз, не утворився на пустому місці, а має своє історичне походження, виростає на ґрунті цілого пласту попередніх цивілізаційно-історичних утворень. На наш погляд, аналіз генезису сучасного дискурсу здоров’я в процесі суспільного розвитку є необхідною складовою частиною ґрунтовного дослідження феномену здоров’я в соціокультурній площині.

Отже, коли ми говоримо про «філогенетичний» розвиток людства, перед нами постає дуже плідний концепт цивілізації. За основу бачення цивілізації ми візьмемо підхід, запропонований N. Elias. Суть його полягає в тому, що цивілізація розглядається як процес одночасної історичної еволюції макросоціальних та особистісних структур. На рівні суспільства відбувається утворення стійких централізованих інституційних систем (у тому числі, що нас тут цікавить безпосередньо, присвячених вирішенню проблем здоров’я); на рівні ж особистості ведеться «приборкання афекту», тобто зростає необхідність індивідуального самоконтролю з боку кожного окремого члена суспільства (головним чином, ми говоритимемо про самоконтроль у контексті власного здоров’я) [35]. Таким чином, розуміння цивілізації як загальноісторичного суспільного розвитку слугуватиме для нас засадничим підґрунтям для аналізу.

Для того ж, аби мати змогу більш ґрунтовно дослідити тенденції трансформації дискурсу здоров’я, потрібно виділити конкретні емпіричні компоненти цивілізації, тобто здійснити своєрідну операціоналізацію цього поняття. Операціоналізація в даному разі не означатиме вичерпного «розчленування» на окремі елементи. Ми, скоріше, говоритимемо про позначення певних цивілізаційних віх, що можуть бути проінтерпретовані як поля розвитку та функціонування дискурсу здоров’я того чи іншого типу. За основу такої операційної періодизації історично-цивілізаційного поступу ми візьмемо підхід відомого американського соціолога та футуролога A. Toffler, який говорить про три «хвилі» у процесі розвитку суспільства: аграрну хвилю та перехід до землеробства, індустріальну хвилю та промислову революцію, а також інформаційну хвилю та постання суспільства, заснованого на знаннях та технологіях [79]. A. Toffler наголошує на тому, що кожна хвиля, в основному, знищувала більш ранні культури та цивілізації й заміняла їх таким способом життя, який був просто незбагненним для людей, які жили в попередні епохи. Отже, приймаючи концептуальне бачення цивілізації як процесу паралельної еволюції макро- та мікро соціальних структур, ми вдаємося до аналітичного його розділення на такі періоди: первісне (доаграрне), традиційне (аграрне), модерне (індустріальне) та постмодерне (інформаційне) суспільство. Для загальної характеристики окреслених періодів звернемося до еколого-еволюційної теорії G. Lenski.

Ера первісних суспільств (ера суспільств мисливців та збирачів, якщо використовувати термінологію G. Lenski) тривала до 8000 р. до н.е. [151, с. 84]. У контексті даної роботи ера первісних суспільств для нас, перш за все, цікава як період розвитку суспільства, у якому мінімально розвинуті відносини влади, а соціальний порядок, використовуючи дюркгаймівський концепт, великою мірою є механічним. Це суспільство, у якому людина не мусить дотримуватися величезної кількості приписів та культурних норм і, відповідно, має достатньо соціального простору для реалізації своєї афективності. Попри те, що цей соціальний простір є досить обмеженим та багато в чому регламентованим природними силами (що важливо підкреслити особливо в контексті проблематики здоров’я), простота цього соціального простору дає підстави говорити про те, що індивідуальний самоконтроль є досить обмеженим. Натомість для первісної людини більш важливим є встановлення певного контролю над надприродними силами та стихіями, що населяють довкілля.

Ера аграрного суспільства проіснувала з 8000 р. до н.е. до 1800 р н.е. [151, с. 84]. У даному випадку ми об’єднуємо дві ери – еру городницького та безпосереднього аграрного суспільства за типологією G. Lenski, оскільки в контексті даної роботи нас не надто цікавить розрізнення між цими суспільствами (нагадаємо, що для G. Lenski основним критерієм поділу є базова технологія прожиття). Тут ми можемо обмежитися загальною характеристикою цієї доби як періоду традиційного суспільства, усвідомлюючи при цьому, що цілий цей період не був однорідним ані з точки зору макроструктурних елементів, ані з точки зору особистісних компонентів. Проте наразі нас переймає скоріше певний цивілізаційний зріз, що дозволить виділити певні тенденції, необхідні для аналізу об’єкту нашого дослідження. Відтак, аграрне суспільство, зважаючи на це, ми будемо розглядати як суспільство традиційне із усіма усталеними в науковому співтоваристві його ознаками.

На початку ХІХ ст. розвиток технологічної інформації, відкриття та підкорення «Нового світу», накопичення запасів срібла та золота у Європі, пожвавлення торгівлі у світових масштабах, нові кордони, успіх протестантської реформації, інфляція та постання грошової економіки, поява підприємництва, суттєві зміни ідеологічного характеру призводять до постання нового типу суспільства – суспільства індустріального [151, с. 247]. Це суспільство, яке за основу свого існування має неперервне та невпинне зростання, прораховане та безупинне вдосконалення [27, с. 22]. Причому передумовою та фактичною основою цього вдосконалення є людський розум із його потужною здатністю генерувати нові технології, що призводить до затвердження індустріального технологічного укладу в усіх сферах життя (від економічної до культурної). Відтак модерн як цивілізаційна віха породжується розвитком знання та економіки, залежить від нього, а це у свою чергу кінець кінцем випереджає та призупиняє подальше надмірне зростання населення. Різноманітні фактори, що на нього впливають – загальна грамотність, мобільність, відповідно, індивідуалізм, політична централізація, необхідність солідної освітньої інфраструктури, – створюють ситуацію, коли в цілому політичні та культурні кордони збігаються [27, с. 79]. У даному випадку йдеться про постання держави-нації як способу впорядкування соціального життя: «серед соціальних форм високого модерну домінуючою є вже не суспільство як таке, а національна держава, що входить у світову систему національних держав» [28, с. 96].

Індустріальне суспільство, окрім усього, переносить на новий безпрецедентний рівень розподіл праці, і, що навіть більш важливо, породжує новий його тип [27, с. 97]. Йдеться про зміну пропорцій зайнятості за сферами: значне скорочення частки зайнятих в сільському господарстві та зростання долі зайнятих у промисловості. Це призводить до інтенсивної урбанізації та зміни демографічного типу розвитку: низький рівень народжуваності, смертності, ріст тривалості життя, старіння населення, тобто зростання частки старших вікових когорт тощо.

Крім того, суспільство модерну стає ареною політичної революції та встановлення політичних прав та свобод (перша за все виборчого права): Реформація, Просвітлення і Французька революція, Декларація прав людини та Кодекс Наполеона втілюють в життя принцип свободи волі як субстанціальної основи держави на противагу історично заданому праву [88, с. 18]. Відтепер кожен не просто має право на життя, кожен має право на певні стандарти життя, що призводить до формування держави загального добробуту та суттєвого зростання рівня споживання. Так, наприклад, як зазначає J. Baudrillard, у період із 1950 до 1967 рр. середній рівень життя французів, вимірюваний рівнем індивідуального споживання, більш ніж подвоївся у реальному вимірі, при цьому відбуваються суттєві зміни в структурі споживання [14, с. 19-20].

Новою історичною фазою розвитку цивілізації, що приносить із собою докорінні зміни у всіх сферах суспільного життя, трансформує систему зв’язків та відносин модерної епохи, є інформаційне (постмодерне, постіндустріальне) суспільство. Якщо говорити про ті специфічні особливості, що відрізняють інформаційне суспільство від інших типів суспільств, то, перш за все, варто відзначити розгортання принципово нового типу економіки. Нова економіка виникає, за M. Castells, як результат використання максимальною мірою нових інформаційних технологій та нових методів управління, що істотно відрізняються від тих, які свого часу застосовували батьки сучасного менеджменту – F. Taylor, H. Fayol, H. Ford, J. Keynes та ін. «Інформаційна економіка є підмножиною індустріальної. Вона полягає у глибокому покращенні технології та використанні знань та інформації в усіх процесах матеріального виробництва й розподілу на основі гігантського стрибка вперед, у розмасі та можливостях сис­теми обігу» [45, с. 106]. Відбувається важливий зсув у бік сфери послуг та скорочення промислового виробництва: більша частка зайнятості припадає на сферу послуг і саме цей сектор робить найбільший вклад у ВНП [45, с. 216]. За визначенням D. Bell, постіндустріальне суспільство є діяльністю, пов’язаною, у першу чергу, із обробкою даних, управлінням та інформацією. Це спосіб життя, який усе більшою мірою можна звести до «взаємодії людей одне з одним» [11, с. 73].

Інформаційне суспільство – це суспільство мережевих структур, децентралізованого управління, нових організаційних стратегій, що виникають як результат пошуку альтернативних рішень науковцями та управлінцями, що були змушені визнати вичерпність можливостей масового виробництва та пристати до ідеї гнучкого виробництва, здатного швидше та ефективніше реагувати на стрімкі повсякчасні зміни попиту, споживацької поведінки тощо [94]. Адже постіндустріальне суспільство характеризується не лише зміною характеру виробництва, а й трансформацією потреб та ціннісних орієнтирів людини [50].

Важливим «нововведенням» постіндустріального суспільства є розвиток глобального інформаційного простору, який забезпечує циркуляцію інформації в режимі реального часу в масштабах цілої планети.

Слід зазначити, що наведений спосіб операціоналізації концепту цивілізації є ідеально-типовим, чіткі межі між різними типами суспільств є досить умовними: у нашому дослідженні ми вдаємося до такої типологізації загалом органічного та неперервного цивілізаційного процесу тільки для того, аби мати змогу виокремити певні тенденції розвитку й трансформації дискурсу здоров’я.

Коли ми говоримо про первісне суспільство, то навряд чи можемо сказати, що поняття здоров’я тут є чітко вираженим та артикульованим. Більш правомірно, у даному випадку, розглядати дихотомію «здоров’я – нездоров’я» у більш загальних термінах добра та зла. Так, наприклад, у представників племені Гнау із Нової Гвінеї, практики здоров’я та вірування яких були задокументовані G. Lewis, стан нездоров’я, у тому числі й тілесні порушення, позначається словом «wola». Це слово також означає «злий», «нещасний», «шкідливий», «заборонений», «потенційно небезпечний» тощо [178, с. 18]. Бачимо, що критерії визначення здоров’я є досить абстрактними.

Проте попри аморфність поняття здоров’я у первісному суспільстві, безпосередньо сам стан здоров’я (загального добробуту) загалом можна вважати нормальним та типовим, тоді як нездоров’я (хвороба, каліцтво тощо) стають підставою для стигматизації. Так, вже за архаїчних часів людина, що виказувала явні ознаки нездоров’я, просто випадала зі звичного соціального розпорядку життя. Вона досить часто становила ритуальну небезпеку для суспільства. Відповідно, до неї ставилися особливо [92]. Крім того, поряд із тим, що знання про здоров’я та пов’язані із ним практики були більш-менш рівномірно поширені в суспільстві, простежується певна спеціалізація діяльності у відношенні до здоров’я. Так, спеціальну ініціацію, лікування ран та хвороб, використання лікарських рослин, фізіо- та психотерапію, прийоми хірургії та мануальної терапії виконували «кваліфіковані» маги, знахарі, чаклуни тощо [16, с. 42].

Якщо ж говорити про дискурс здоров’я цього типу суспільства на рівні цивілізаційної перспективи у відношенні «приборкання афекту», бачимо, що для маніпуляцій зі станом свого здоров’я людина має радше опанувати певні зовнішні (природні та надприродні) стихії, аніж якимось чином контролювати себе. Йдеться про те, що її контроль не є самоконтролем, мета якого – стан здоров’я (добробуту). Це, скоріше, контроль, спрямований на взаємодію із зовнішніми чинниками, які детермінують цей стан. У даному контексті важливо зазначити, що за первісних часів превалюють зовнішні чинники смертності [9]. Відповідно, цілком логічно, що «відповідальність» за стан здоров’я покладається на екзогенні, незалежні від волі індивіда фактори. У світі, що був наповнений духами, у якому панує анімістичне світосприйняття [82] все, у тому числі здоров’я (добробут) індивіда залежить від різного роду стихійних надприродних сил. Спираючись на свій спосіб світобачення, первісна людина до «питань здоров’я» підходить за допомогою магії, фетишизму та тотемізму [77]. Відтак, від хвороб (небажаних впливів зовнішніх стихій) людину захищають священні тварини, предмети, талісмани, амулети і т.п.

Із приходом на арену цивілізаційного поступу традиційного (аграрного) суспільства відбуваються суттєві зміни у параметрах дискурсу здоров’я. Перш за все, аграрна доба пропонує нові уявлення про чинники (детермінанти) стану здоров’я. На противагу первісному ладу, за якого здоров’я людини цілком залежить від зовнішніх по відношенню до неї та більш могутніх за неї сил, у традиційному суспільстві людина починає усвідомлювати, що власними діями може впливати на нього. Більше того, з’являється саме поняття «здоров’я», яке проте по-різному наповнюється протягом епохи традиційних суспільств. До того ж, прив’язуючись до певної території, людська спільнота, фактично, генерує також і певні специфічні чинники, що детермінують стан здоров’я її членів.

Загалом більш витонченим та різноманітним стає комплекс знань стосовно того, що потрібно робити, аби бути здоровим та яким чином визначати стан здоров’я людини. При цьому своєрідним фундаментом знань про здоров’я, більшою мірою про тілесне здоров’я, як стан, який піддається людському впливу, можна вважати античну традицію. Пам’ятаємо, що тут центральний світоглядний принцип втілений у космоцентризмі, натурфілософському сприйнятті людини. Людина є одиницею космічного життя, і дух принципово не відділяється від матерії. Здоров’я у такому руслі міркувань постає як стан гармонії із природним оточенням та космічним світом, а хвороба – порушенням цієї гармонії [58, с. 5]. Наскрізною лінією тут проходить ідея досконалої людини та її узгодженість із будовою всесвіту [54, с. 230]. Відповідно, шлях зцілення (відновлення здоров’я) – є відновленням початково порушеної єдності.

Саме в Стародавній Греції постала «культура себе», застосовуючи термін M. Foucault, яка передбачала творення себе, отримання якомога більшої влади над собою та іншими силами, які можуть на «мене» мати вплив. Основними ж засобами, які надавали можливість реалізації культури себе проголошувалися філософія та медицина [84]. Поступово саме остання стає тим інструментом, за допомогою якого переважно буде підтримуватися певний стан здоров’я індивідів. Предметом же медицини і, відповідно, її межами стає уражене хворобою людське тіло [139]. Згідно із уявленнями про здоров’я у цей період, яке розуміється як відсутність тілесних недоліків, формується бачення певного режиму, якого варто дотримуватися для того, аби бути здоровим. Цей режим передбачає дієту, фізичні вправи, певний режим сексуальної активності тощо [84].

Антична традиція, звичайно, стала своєрідним фундаментом для сприйняття здоров’я у його тілесному (фізіологічному) прояві. Однак традиційне суспільство як етап цивілізаційного процесу в контексті розгляду предмету нашої проблематики надзвичайно важливе також і з точки зору релігійного світогляду, що йому притаманний. Адже із настанням ери світових релігій народжується нове світобачення. Так, християнство, так само як й іудаїзм та іслам, всіх оголошують недосконалими, зважаючи на первородний гріх. Тобто всесвіт перестає бути зразком, а його будова вже не є мірою досконалості. У контексті питань здоров’я це означає зміщення акценту на духовне начало [54, с. 231]. Тут вже є сенс говорити про теоцентризм як основоположний світоглядний принцип та поняття трансцендентного духу, що виступає джерелом досконалості та здоров’я [58, c. 8].

Отже, здоров’я стає наслідком певного – праведного – життя, яке є співзвучним із буттям цього духа: «істинне релігійне життя – протилежність до будь-якого неврозу або психозу, і святі люди – суть найбільш здорові люди» [58, с. 11]. Відтак, сприйняття здоров’я у термінах релігійних настанов та приписів робить вагомий внесок у трансформацію культури здоров’я від первісного до аграрного суспільства. Відтепер джерела стану здоров’я (нездоров’я) – не незвідані надприродні сили (духи), а різного роду божественні причини. Тобто хвороба, фактично, стає божественним покаранням за людські гріхи [166, с. 20]. Цілком справедливо, отже, говорити й про те, що людина в деякому сенсі отримує можливість маніпулювати станом власного здоров’я: для того, щоб бути здоровим, треба дотримуватися певних правил (заповідей) – не грішити.

У зв’язку із новими тенденціями трансформації дискурсу здоров’я, що проявляються за доби традиційного суспільства, у новий спосіб оформлюється й соціальна стигматизація нездоров’я. Тепер хвора людина – не просто інша, це грішник, той, хто живе проти законів Божих. За умов, коли здоров’я наповнюється морально-духовним сенсом, цілком закономірно, що знання, пов’язані зі здоров’ям, а також конкретні практики (лікування, зцілення тощо) переходять до відання духовенства. Так, уже в період пізньої античності зі становленням християнства піклування про хворих стає предметом особливої турботи церкви. Перші лікарні, засновані світськими особами у європейських містах з’явилися тільки у XII ст., та й вони ще до середини XIII ст. зазвичай перебували у віданні монастирських орденів [55].

Досить важливим моментом тут є те, що увесь пласт знань про здоров’я, який починає оформлюватися у вигляді медичних знань, до певної міри концентрується у найбільш високих (елітних) суспільних прошарках: дозволити собі перейматися індивідуальним здоров’ям могли найбагатші та найосвіченіші, і для них це було своєрідним культом [166, с. 10]. Сама ідея «здорового способу життя»^[3] в принципі зародилася до великої міри як привілей для обраних. Впливати на стан здоров’я, що прирівнювалося до можливості доступу до лікування як спеціалізованого сервісу, могли із самого початку в основному найвищі суспільні прошарки. Більшість населення ніколи не бачила лікарів [120]. Поряд із цим поступово розвивається традиція забезпечення загального здоров’я, в тому числі здоров’я для найбільш неблагополучних верств суспільства, яке практикується у вигляді доброчинної діяльності церкви [166, с. 19-20]. Виникає досить парадоксальна ситуація, коли багаті, фактично, оплачують лікування бідних. M. Foucault назвав це договором між бідністю та багатством: сплачуючи за те, щоб бідняків лікували, насправді багатий платить за те, аби краще були вивчені хвороби, на які він сам може захворіти [85, с. 136-137].

Отже, аграрне суспільство як новий виток цивілізаційного процесу артикулювало здоров’я як окрему конкретну сутність. Притаманний же йому релігійний світогляд дозволив людині стати більшою мірою причетною до конституювання власного здоров’я. Це дає підстави стверджувати, що зростає необхідність індивідуального самоконтролю. Водночас відбувається дифузія знань про здоров’я та його цінності в суспільній свідомості. Будучи певний час привілеєм окремих соціальних страт, турбота про здоров’я починає набувати загальносуспільного значення. Таким чином, формується певний «інституційний штаб» здоров’я (який спочатку є частиною церковної структури), а це вказує на те, що охорона здоров’я починає набирати рис окремого соціального інституту.

В індустріальному суспільстві, яке прийшло на зміну традиційному, із притаманним йому технократичним (позитивістський) стилем мислення, здоров’я та хвороба остаточно перестають бути карою надприродних чи божественних сил. Загальна раціоналізація Західного суспільства в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. віднайшла новий об’єкт досліджень та контролю – саме людське тіло [183, с. 161]. Хвороба в часи модерну – розчаклована, проаналізована та патологізована. Тепер вона – лише рух тканин у реакції на подразник [85, с. 285], який, до речі, також є цілком конкретним та емпіричним – вірус, інфекція, травма тощо. Для того ж, аби звільнитися від нездоров’я, використовуються також цілком конкретні засоби – медикаменти.

Загалом Відродження та Новий час пропонують нам ревіталізацію ідей античності про те, що людина за допомогою наук та мистецтва може досягнути щастя, у тому числі фізичного та духовного здоров’я у світі земному. Відбувається зняття релігійної заборони на вивчення людського тіла, що призводить до розквіту анатомії та фізіології [57, с. 26]. Здійснюється практично відчайдушна спроба очищення питання здоров’я від релігійних забобонів. Однак, що цікаво, мислителями, зокрема Беконом, одночасно визнається значущість релігійного почуття та його умілого культивування для підтримання фізичного та духовного здоров’я людини [57, с. 32]. Варто при цьому також вказати на те, що із переходом від традиційного до модерного типу суспільства відбувається передача справ, пов’язаних із здоров’ям до спеціалістів, що не мають безпосереднього відношення до церкви та релігії, а це означає ніщо інше як інституціоналізацію професії лікаря, який відтепер є головним джерелом знань у тому, що стосується здоров’я. При цьому створення окремого офіційного «робочого місця» лікаря с соціальній структурі суспільства стає, за великим рахунком, наслідком окремих національних державних політик. Так, перші спроби інституціоналізації системи охорони здоров’я – це приклади абсолютних монархій Прусії та Франції [85, с. 8].

Дискурс здоров’я як державної політики (біополітики) – є питанням, що потребує окремого розгляду. У даному випадку, на наш погляд, гарно спрацьовує сформульований M. Foucault принцип ефективної влади держави, що спирається на одночасну генералізацію та індивідуалізацію. Виходить, що здоров’я – особиста справа кожного, і в той же час – питання національного масштабу. Спостерігаємо дію ефекту паноптикуму: латентно та дуже успішно здійснюється контроль над членами суспільства, причому вони самі діють як контролери. Однак, з іншого боку, постає проблема, пов’язана із тим, що в суспільстві існують «спеціалісти здоров’я», які, завдяки своїй інформаційній загартованості та компетентним перевагам, фактично, стають тими, хто керує життями інших. Система охорони здоров’я до певної міри перетворюється на релігію модерного суспільства. Завдяки нововстановленому дискурсу «непевної нормальності» мало хто може вважатися цілком здоровим. Кожен, відповідно, стає потенційним пацієнтом, а це означає – потрапляє в поле контролю, оцінки ризиків та зовнішнього втручання [115]. Державна політика здоров’я в модерному суспільстві в цьому сенсі дуже подібна до церковної політики здоров’я у суспільстві традиційному. Справа в тому, що державна медицина до великої міри стала наслідком прагнення еліти вберегтися від «небезпечних прошарків» [165]: гігієна, санітарія, необхідність бути здоровим (не мати хвороб) стала аргументом, а освіта^[4] – інструментом на користь того, що потрібно «медикалізовано» сприймати власне тіло, стати особистим асистентом свого потенційного лікаря.

Таке зміщення акцентів у сприйнятті здоров’я проявляється, окрім усього, у вигляді модифікації проявів соціальної стигматизації. Тепер хворий – не стільки «проклятий», скільки «брудний», соціально небезпечний із точки зору самої своєї фізичної присутності – заразний.

Загалом у модерному суспільстві людина отримує ще більше можливостей для активної «участі» у власному здоров’ї. Мається на увазі те, що уявлення про чинники здоров’я від екзогенних та незалежних факторів сакрального характеру поступово переміщуються в бік уявлень про те, що джерела нездоров’я є цілком емпіричними та можуть бути проаналізовані за допомогою наукового знання. Крім того, хвороби починають сприйматися не тільки як наслідки зовнішніх чинників, а й як результати антропогенних, тобто згенерованих самою людиною, факторів. Так, зокрема, до другої половини ХІХ ст. хвороби (в тому числі масові – епідемії) не пов’язувалися із фактором «особистих нездорових звичок» [165, с. 3]. Однак поступово такі фактори, як умови проживання та праці, особиста гігієна тощо набувають статусу чинників стану здоров’я. Тобто для того, аби бути здоровою, людина все більшою мірою повинна вдаватися до самоконтролю – регулювати свою афективність. Цікаво, що за таких умов, коли відповідальність за здоров’я починає покладатися на кожну окрему особистість, здоров’я людей та здоров’я націй отримує статус справи державного значення. Хтось має на найвищому рівні забезпечувати умови для максимального контролю факторів здоров’я, що не пов’язані із особистим стилем життя. Зокрема, хтось повинен вирішувати проблему тих самих «небезпечних прошарків», про які йшлося вище тощо.

Нарешті із наближенням суспільного розвитку до інформаційного (сучасного) етапу цивілізаційного розвитку у відношенні питань здоров’я все менше місця лишається для факторів, що не залежать від людини. Так, відповідно до теперішніх уявлень, здоров’я людини детермінується чотирма основними факторами: біологією (генетикою), довкіллям (екологічною ситуацією), інститутами охорони здоров’я та, що для нас найбільш важливо, стилем її життя [148]. Причому останній чинник набирає дедалі більшої ваги. Новий виток розвитку індивідуалізму, про який говорять постмодерністи, породжує «нарцисичну особистість», яка щоденно будує своє життя у турботі про власне здоров’я: гігієна, ритуали догляду за собою (масаж, сауна, спорт, дотримання режиму) тощо формують звичний модус існування такої особистості [37].

Поряд із цим відбувається генералізація поняття здоров’я та відхід від притаманних модерну медикалізованих уявлень про нього. Зокрема, нагадаємо, що в преамбулі Статуту WHO говориться, що «здоров’я – це стан цілковитого фізичного, психічного та ментального добробуту (благополуччя), а не просто відсутність хвороб або фізичних чи психічних недоліків» [113, с. 1]. Фізичне здоров’я не втратило свого місця в означенні здоров’я, проте тепер для того, або бути здоровим його недостатньо. Відповідно, однією із особливостей дискурсу здоров’я в умовах інформаційного суспільства є своєрідне повернення до джерел – до сприйняття здоров’я як загального добробуту (подібно до ситуації, що існувала в первісному суспільстві), однак вже на якісно новому, більш інформаційно насиченому рівні. Головною відмінністю ж є те, що постмодерне бачення характеризує людину як творця власного здоров’я. Отже, тіло тепер не просто система органів, а складна система, у функціонуванні якої важливу роль відіграють позафізіологічні чинники. Здоров’я ж формується на перетині та взаємопроникненні цих чинників [184, с. 2]. На зміну потрактуванню здоров’я розчаклованого світу, на яке претендує наука XX ст., зводячи уявлення про людину до нормального функціонування його тіла, а свідомість – до забезпечення цього нормального функціонування, приходить більш генералізована, наближена до «філософії життя», застосовуючи лексику M. Foucault, та більш синкретична картина здоров’я як буття. Якщо традиційно в модерному суспільстві поняття «здоров’я» ставилось в один асоціативний ряд із такими поняттями як нездужання, біль, недуга, хвороба і далі – лікар, лікування, медицина тощо, то наразі усе більшої значущості набирають поняття із такого смислового ряду: можливості людини, її пристосованість до оточення, фізичні та психічні ресурси, якість життя людини, її потенціал, зрештою, її життєвий світ [98, с. 72].

У зв’язку із узагальненням поняття здоров’я в сучасному суспільстві розмивається і сутнісне наповнення соціальних підстав для стигматизації: зважаючи на широке визначення здоров’я, стан нездоров’я усе більшою мірою стає практично невидимим. Про те, наскільки здоровим є той чи інший індивід буває непросто здогадатися суто за його зовнішнім виглядом, його здоров’я – це його особиста справа, його персональна таємниця. І проблема стигматизації в умовах інформаційного суспільства дуже часто проявляється як проблема (не)розголошення статусу здоров’я. Перше офіційне законодавче закріплення лікарської таємниці як загальносвітової практики відбулося відносно нещодавно – у рамках Третьої Генеральної асамблеї Всесвітньої медичної асоціації в Лондоні 1949 року. І справді, питання оприлюднення статусу здоров’я є на сьогоднішній день дуже актуальним. Про це свідчить, зокрема, наявність кримінальної відповідальності за розголошення лікарської таємниці (в українському Кримінальному кодексі – це ст.145), незмінно високий рівень уваги до проблем стигматизації, у тому числі розголошення статусу ВІЛ/СНІД, туберкульозу тощо.

Отже, дивлячись на сучасне суспільство, ми бачимо перед собою індивіда, що загалом переймається станом свого здоров’ям та вдається до різноманітних заходів щодо його підтримання. Проте чи можна стверджувати, що здоров’я тепер виключно приватна справа кожного? Чи зменшилася роль держави у відношенні контролю сфери здоров’я? Навряд, адже у епоху інформаційного суспільства проблеми охорони здоров’я набувають загальносвітового масштабу, і національні системи охорони здоров’я перестають бути останніми інстанціями в сфері їх вирішення. Яскравим показником цього є, зокрема, створення такої установи, як World Health Organization, у Статуті якої проголошено служіння гуманній ідеї – «досягнення усіма народами якомога вищого рівня здоров’я» [77]. Таким чином, ідея генералізації-індивідуалізації в інформаційному суспільстві реалізує себе в максимально можливий спосіб: будучи суто індивідуальною справою та питанням особистого вибору, здоров’я в той же час набирає глобального – світового значення. Фактично, отримуємо інструментальне застосування концепції цивілізації N. Elias: на макросоціальному рівні формуються централізовані інституційні системи (найбільш глобальною наразі є WHO); на рівні ж особистості відбувається максимальна мобілізація функцій самоконтролю з метою досягнення бажаного стану індивідуального здоров’я.

Якщо узагальнювати тенденції трансформації дискурсу здоров’я в цивілізаційному процесі, бачимо, що основним трендом можна назвати зміну «локусу контролю здоров’я». Так, від здоров’я як «карми» та стану, що цілком залежить від непереборних зовнішніх сил, ми поступово переходимо до уявлень про здоров’я як результат індивідуального вибору, тобто до внутрішніх факторів детермінації здоров’я. Причому цей рух відбувається до великої міри за логікою, якою, описуючи процес соціальної еволюції та наслідуючи Піаже, послуговувався J. Habermas. Йдеться про послідовну зміну структур світогляду – міфопоетичної, космологічної, релігійно-метафізичної та сучасної [134, с. 68]. Подібний підхід пропонував S. Freud, говорячи про міфологічний, релігійний та науковий типи свідомості). Із переходом від однієї стадії до іншої інтерпретації попередньої до великої міри знецінюються, що пов’язано із соціоеволюційним постанням нових рівнів пізнання [134, с. 68]. Це має особливе значення, коли ми говоримо про феномен здоров’я, адже трансформація дискурсу здоров’я в цивілізаційному процесі, як ми могли переконатися, є, у першу чергу, трансформацією знань про те, чим є здоров’я та що його зумовлює. Тобто відбувається зміна понятійних систем, за допомогою яких людина інтерпретує світ, і при цьому, слід зазначити, нові понятійні системи накладають усе більшу відповідальність за власне здоров’я на кожну окрему особистість. Зіставляючи ідею локусу контролю здоров’я та еволюцію типів свідомості отримуємо загальноцивілізаційну тенденцію руху від зовнішнього локусу контролю на базі міфічного світогляду до внутрішнього локусу контролю, що спирається на сучасне наукове (раціональне у хабермасівському розумінні) знання.

Крім того, в процесі цивілізаційного розвитку змінюється уявлення про предиктори (ознаки) здоров’я та нездоров’я. Загалом можна сказати, що кожна наступна стадія процесу цивілізації акумулює набір ознак здоров’я попередньої епохи та адаптує до свого світогляду. У первісному суспільстві закладається уявлення про здоров’я як загальну позитивну якісну характеристику людини; традиційний суспільний устрій збагачує його морально-духовною компонентою; модерна епоха загострює свою увагу на понятті здоров’я в його тілесному виразі, а саме здоров’я як відсутність патологій, при цьому увібравши в себе в своєрідній формі уявлення про духовний аспект здоров’я; сучасне суспільство, у свою чергу, презентує найбільш загальне та всеохопне визначення стану здоров’я, що об’єднує усі названі предиктори. Варто до того ж звернути увагу й на те, що попри цивілізаційну трансформацію параметрів соціального конструювання здоров’я та ряд суттєвих «епохальних» особливостей, можна простежити й існування деяких констант. Так, ще з античних часів (від Галена та Арістотеля) тягнуться дві ідеї – ідея про здоров’я як певний баланс та ідея про здоров’я як деякий природний або нормальний (ідеальний) стан [150, с. 15]. Дійсно, повсюдно здоров’я постає у вигляді деякої динамічної рівноваги – тілесного та духовного, зовнішнього та внутрішнього тощо. Причому ця рівновага завжди дуже відносна, нетривка, від чого здоров’я завжди є феноменом абстрактним та аморфним. Емпірично зафіксувати в реальному житті абсолютне здоров’я неможливо, адже між здоров’ям та його антагоністами (хворобою, нездужанням, нездатністю і т.п.) існує нескінченна множина форм, зв’язків та взаємних переходів. Таким чином, здоров’я не є фіксованою даністю. У ньому можна виділити багато проміжних станів, де абсолютне здоров’я виступає теоретичним критерієм, свого роду умовною точкою відліку для розуміння процесів, суб’єктом та об’єктом яких виступає індивід. Важливим сталим параметром соціального конструювання здоров’я в цивілізаційній перспективі є також те, що воно є іманентно заданим станом, який проявляється як важливий та значущий за умов його порушення (на контрасті по відношенню до хвороби), зайвим свідченням чого є соціальна стигматизація нездоров’я.

Нарешті ще одним помітним трендом трансформації дискурсу здоров’я є інституціоналізація системи охорони здоров’я та поглиблення розподілу праці у відношенні здоров’я. Так, вже у традиційному суспільстві охорона здоров’я починає набувати рис організаційного оформлення, у період модерну здоров’я стає предметом державної політики, а в сучасному суспільстві – постає як питання глобального масштабу. Одночасно відбувається поглиблення розподілу праці у сфері охорони здоров’я. Оскільки здоров’я стає дедалі більш всеосяжним поняттям, для кожного окремого його аспекту з’являються свої спеціалісти. При цьому, зважаючи на тенденцію до індивідуалізації сприйняття та практик здоров’я, кожен, до певної міри, стає спеціалістом із питань власного здоров’я. Тобто знання про здоров’я стають в процесі цивілізації більш відкритими та «спускаються» від елітних прошарків (шаманів, знахарів, лікарів тощо) до суспільних мас.