Реалізм в українській культурі.

 

Предметом засвоєння даного питання є поняття реалізм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ»). Це стиль і метод у мистецтві й літературі, що прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Визначальні риси реалізму: раціоналізм, правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; точна відповідність реальній дійсності, пояснення характеру і вчинків героя його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; перевага епічних, прозових жанрів у літературі; розв’язання проблем на основі загаль-нолюдських цінностей.

Реалізм виступає у формах критичного реалізму та соціалістиного.

Крити́чний реалі́зм – художній напрям, в основі якого покладено принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Він виник у 20-ті рр. XIX ст. у Європі значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи: «типові характери за типових обставин». Соціалістичний реалізм, до висвітлення якого ми повернемося у наступній темі, – художній метод, що закріпився у радянському мистецтвознавстві.

Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілі-стю його мистецьких засобів, його тенденції в українському мистецтві досить поширені. В українському образотворчому мистецтві він яскраво представ-лений творчістю художників-передвижників. У своїх суто реалістичних формах з половини ХІХ ст. виступив Т. Шевченко. Частина митців, як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко, культивувала так званий «ідейний реалізм»; інші – К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович – опрацьовували етно-графічно-побутові теми; І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиш, зверталися до історичних і батальних сцен.

У літературі український реалізм почався з другої половини ХІХ ст. Прийшовши на зміну романтизму, він перебрав від нього захоплення народознавством та героїзацію історичних постатей. С. Руданський, А. Свидницький використовували реалізм з позицій народницьких і просвітянських. Подальшим етапом розвитку реалізму була «об’єктивна проза» 80–90-х рр. в особі І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка та І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського середовища на робітниче й нову інтелігенцію, поданих на фоні тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, з’являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії – вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, його «Мойсей» (1905) – твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли інші напрямки, але реалізм завжди залишався актуальним.

До перших поетів, що найближче були зв’язані з традиціями реалістичної народної поезії, пісні, казки, анекдоту, належали в першу чергу байкар Леонід Глібов (1827–1893) та Степан Руданський (1834–1873) – автор численних, здебільшого гумористичних пісень. Значно більше значення мали Юрій Федькович (1834–1888) та Марко Вовчок (1834–1907).

Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар –він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві у 1863 р. У 1872 р. він видав другу, доповнену книгу байок, а у 1882 р. – третю, що була передруком попередньої. Письменник використовував у своїх творах не лише традиційні сюжети байок, але і вжив для їх оживлення українські мотиви.

Руданський, розпочавши свою творчість з поезії в жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), згодом перей-шов до громадянських мотивів засудження кріпацтва («Над колискою». «Не кидай мене»), заклику до праці на ниві рідної культури («Гей, бики!», «До дуба»), звертання до славного минулого (поеми «Віщий Олег», «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та ін.). Крім того, він укладав збірки гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок під назвою «співомовки» («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» й ін.). Крім того, Руданський писав ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний колір», «Ой, чому ти не літаєш» та ін.), що відбивали не тільки особисте горе поета, але й страждання всього народу. Деякі з них стали народними піснями («Повій вітре, на Вкраїну»).

Письменник Ю. Федькович спочатку для написання ранніх віршів використовував латинську абетку, оскільки не знав кирилиці,. Першими друкованими творами письменника були німецька балада та романтичне оповідання «Der Renegat» (1859). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій («Gedichte», 1865; «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen», 1882). Більшість оповідань і повістей Федьковича розкривають гуцульське життя, нещасне кохання – «Люба-Згуба» (1863), «Серце не навчити», «Дністрові кручі». До жовнірської теми Федькович звертається в прозі: «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Жовняр-ка», «Побратим», «Три як рідні брати» й ін. Крім поезії і прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (1883–1887), мелодрама «Керманич» (1876, 1882); перекладав драми В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», Р. Ґотшаля «Мазепа».

Творчість Марко́ Вовчо́к (справжнє ім’я: Марія Олександрівна Вілін-ська, за першим чоловіком – Маркович, за другим – Лобач-Жученко), як і попередні письменники, також мала в своїй творчості елементи роман-тичного стилю. Її «Народні оповідання» (1857) «Рассказы из народного русского быта», «Інститутка» малювали долю українського народу, зокрема, жінок. Людські постаті в них були пройняті тенденцією, згідно якої особисті переживання селян не дають права для панування над ними поміщиків, що в жодному випадку не стоять, як люди, вище за своїх «підданих». Повість «Три долі» і оповідання «Павло Чорнокрил», «Не до пари» пройняті значними психологічними мотивами. Марко Вовчок не обходить творчою увагою і дітей (історичні повісті та оповідання «Кармелюк», «Невільничка», «Мару-ся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). Активно виступає письменниця в жанрі повісті і російською мовою: оповідання «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия», романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши». Ряд оповідань і казок написані французькою мовою.

Представники пізнішого українського реалізму також не обходилися без зв’язків зі «старим» романтизмом. Це видно, зокрема, на творах Івана Нечуя-Левицького (1838–1918). В перших своїх повістях («Дві московки», «Рибалка Панас Круть») він наближає свій стиль до стилю народної поезії, наслідуючи народну мову, яку він хотів би залишити вільною від чужих впливів. Але у пізніїх творах вже відхоить від романтичної традиції. Автор глибоко розробляє соціальну тему – антикріпосницьку повість «Микола Джеря» (1876), повість «Бурлачка» (1878) – про життя заробітчан, «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1893) – про діяльність української інтелігенції. Нечую-Левицькому також належать гумористично-сатиричні твори «Кайда-шева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонсь-кий пройдисвіт» (1890). Як драматург він виступає з комедією «На кожу-м’яках», як автор історичної драми – «Маруся Богуславка», «В диму та в полум’ї» (1875), як етнограф-фольклорист – «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868–1871), «Українські гумористи й штукарі» (1890). «Українська жизнь, – писав Нечуй-Левицький, – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Заслуговують великої уваги його лінгвістичні дослідження «Сучасна часописна мова в Україні» (1907); «Граматика української мови» (1914).

Анато́ль Свидни́цький (Петриченко, 1834–1871) був чи не найперший представник власне реалізму. Його роман «Люборацькі» без усяких елементів романтичної традиції до певної міри автобіографічний. Написаний у стилі хроніки, не має ніяких ідилічних картин та позитивних дійових осіб. В романі подається історія нещасливої попівської родини, з середовища якої вийшов і сам автор.

На значно вищому ступені стоять романи та повісті прозаїка Панаса Мирного (Панас Рудченко, 1849–1920). Крім численних дрібних оповідань, йому належать два великі романи – «Хіба ревуть воли, як ясла повні», писаний за участю брата письменника Івана Рудченка (псевдонім Іван Білик), та другим, остаточно довершеним романом «Повія» (інша назва – «Гуляща»). В цих творах зображено картину пореформеного українського села, а коли автор переходить до описання міста, то в кожному разі поширює значне сільської проблематики.

Справжнім учителем молодих українських письменників, що відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х pp. був Михайло Старицький (1840–1904). Основне місце в його оригінальній поетичній спадщині посідає громадянська лірика з виразними соціальними мотивами («Швачка», «До України», «До молоді»), оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом («До Шевченка»). Окрема частина поетичної творчості письменника – його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»). Старицький також писав історичні романи: «Оборона Буші» (1894), «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903) та інші твори, написані російською мовою. Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, він написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893). Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

У 90-ті рр. в українську літературу приходить талановитий письмен-ник і громадський діяч Михайло Коцюбинський (1864–1913). Випробовуючи свої сили в літературі, він брався за поезію, переклади, нариси, та справжнім покликанням митця стає художня проза. У своїх суспільно-політичних, філо-софських і естетичних поглядах він пройшов складний шлях від ліберального народництва і культурництва до революційно-демократичного світогляду, виявляючи глибоку зацікавленість марксизмом. З перших спроб Коцюбинсь-кого-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885). У своїх ранніх творах «П’ятизлотник», «Ціпов’яз» він змальовує зли-денне життя трудового народу, а в творах «Хо», «Для загального добра» і «Посол від чорного царя» – піддає гострій критиці культурницьку діяльність інтелігенції, показуючи її настропомжність поліпшити становще трудящих. Основні твори письменника – повість «Fata morgana» (1904–1910) та інші, написані у 1904–1912 рр. – дають широку панораму революційних подій 1905–1907 рр. й наступної реакції.

Видатне місце в українській поезії 70–90 рр. належить Івану Манджурі (1851–1893) та Павлу Грабовському (1864–1902).

Відомий, як фольклорист й етнограф, Манджура активно співпрацює з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві – багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього відділу та на сторінках періодичних видань «Киевская старина», «Степь», «Этнографическое обозрение». У 1887 р. його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, яке у 1890 р. видало фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою». Пізніше Манджура стає дійсним членом Товариства аматорів природознавст-ва, антропології та етнографії при Московському університеті. У 1885–1886 рр. він написав казку-поему «Трьомсин-богатир» про безстрашність запо-розьких козаків, у 1889 р. вийшла його збірка віршів «Степові думи та співи». Друга збірка «Над Дніпром», книга казок і легенд у віршах «Казки і приказки і таке інше» – за життя автора не друкувалися.

Павло Грабовський (1864–1902) – поет-лірик, публіцист, перекладач, що тісно пов’язував свою творчість з рухом за соціальне визволення, створив привабливий образ ліричного героя – борця за утвердження справедливого суспільно-політичного ладу. За зв’язки з народницькою організацією «Чорный передел» був ув’язнений і засуджений на п’ятирічне заслання до Сибіру. У цей час молодий поет пише вірші російською мовою «Д рузьям», «Из путевых заметок», поему «По Сибири. Из живых впечатлений» (1888, не закінчена). Водночас він веде велику перекладацьку роботу (переклад на українську мову першої глави «Євгенія Онєгіна» Пушкіна, фрагментів «Фауста» Гьоте, віршів народовольця Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми «Бурятка» (1891). Перебуваючи у Вілюйську, Грабовський написав нарис-життєпис про Миколу Чернишевського («Житє і слово», 1895), регулярно надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси, що дало можливість підготувати і видати у Львові збірки Грабовського «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894, переклади), «З чужого поля» (1895, переклади світової поезії), «З півночі» (1896, оригінальні поезії та переклади). Упродовж усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії. У книгах «З чужого поля», «Доля», «З Півночі» (розділ «Переклади»), «Кобза», у підготовленій, але не виданій збірці «Хвиля» (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Завдяки Грабовському українською мовою зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуков-ського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаева, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, Тол-стого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеєва, Майкова.

Новий струмінь в українську літературу внесла Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871–1913) – письменниця, перекладач, культурний діяч. Її творчій здобуток охоплював різноманітні жанри: поезія, лірика, епос, драма, проза, публіцистика. Більш того, з її голоса було записа-но 220 народных мелодий. Даниною часу було її захоплення марксизмом – вона зробила переклад на українську мову «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. Окреме місце в літературній спадщині Лесі Укра-їнки займає мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народ-ними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зелено-го шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзна-чаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмерт-на повість Лесі Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки. Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п’ятистоповий вірш, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії.

В ті ж самі роки роцвів всебічний талант Івана Франка (1856–1916) – видатного письменника, поета, белетриста, вченого, публіциста і діяча революційного соціалистичного руху в королевстві Галичини і Лодомерії Австро-Угорської Імперії. Він також був одним із засновників Русько-української радикальної партії (пізніше Украинскої радикальної партії), від якої були депутати у Віденському парламенті і Галицькому сеймі. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури, за що нерідко його називають титаном праці. Франко був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами. Франко –єдиний український поет, номінований на здобуття Нобелівської премії з літератури, яку він не отримав через смерть.

Літературна спадщина Володимира Винниченка (1880–1951) – золо-тий фонд України. В історії української культури Винниченко відзначився як прозаїк, драматург, художник, політичний і державний діяч. Творчість пись-менника розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» – нариси, оповідання, написані до революції 1905 р., до другого відносяться оповідання, п’єси і романи, які з’явилися після рево-люції. Він також автор першого українського фантастичного роману «Соняч-на машина».

У перший період творчості, живлячись настроями селянського руху 1902 р. і революційними настроями відомої частини української інтелігенції, Винниченко художньо розкривав без ідеалізації образи батраків, селян і їх ворогів в класовій боротьбі (оповідання(«Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Ці твори були розраховані на масове споживання, на революційну функціональність. Недарма деякі з цих опові-дань випускалися як агітброшури. Але виявляючи революційну потужність і безперспективність боротьби батраків і селян-бідняків, Винниченко закликає до них в союзники не міський пролетаріат, а національно налаштовану інте-лігенцію. Водночас в інших своїх творах автор гостро висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» цієї інтелігенції («Заручини»), її боягузливе українофільство і націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в’язниць!» – в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народ-ництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше – комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст лібераль-ності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволю-ційність. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання з військового життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Федько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про рево-люційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Таліс-ман», «Студент», «Зіна», а також – «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

Другий період Винниченко розпочинається драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Несучи собою відголосок часу, вони об’єктивно-занепадницькі, нереволюційні, як і романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). В них автор, не вбачаючи перспектив у боротьбі бідняцьких, напівпролетарських категорій села, звертається вийнятьково до української інтелігенції, намагаючись художньо розв’язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «социалістичну» реформу. Розвиваючи свій особистий стиль, Винниченко, почавши із удосконаленого новими формальними елементами і мотивами реалізму перших оповідань, дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм, як перехідний етап, панує в його перших романах і більшості драм, що вирізняються сценічністю, гостротою і цікавістю інтриги, яка побудована на контрастах. Часто банальний і нескладний сюжет Винниченко загострює антитезами, несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.

В еміграції Винниченко активізую свою літературну творчість. З 1925 р. його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і виходять на сцени театрів Німеччини та інших країн. Друкуються і перекладаються його романи, На екранах в 1922 р. демонструється фільм «Чорна Пантера» (нім. «Die schwarze Pantherin»). На батьківщині ж Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснив виставу п’єси Винниченка «Над». Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі», поставив «Чорну Пантеру і Білого Медведя».

В другій половині 1919 р. Винниченко переїхав до Австрії, де написав тритомну мемуарно-публіцистичну роботу «Відродження нації (історія українскої революції. марець 1917 р. – грудень 1919 р.)». «Я беру на себе трудну річ: дати повну, правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції. У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою. Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об’єктивности, на яку я зможу бути здатним»[32], – зазначав він у передмові.

Твір цей – цінне джерело для вивчення і розуміння складних політичних процесів після революції 1917 р., де Винниченко виступає з лівих позицій, називаючи себе «українським комуністом» і ставлячи в провину більшовикам недостатня увага до національного фактора. Він навіть спробував організу-вати нову партію з комуністичною соціально-економічною програмою, але з «національною специфікою»[33].

Твори письменників-реалістів мали чимале значення для пробуджен-ня політичної свідомості читачів, доводячи водночас той факт, що українська мова може стати мовою соціально та політично середніх і вищих прошарків суспільства.

Історія українського театрального мистецтва – показовий приклад того, як на історичній базі давньоруського театру формувалися його реалі-стичні традиції.

Студентам важливо врахувати той факт, що театр – мистецтво синте-тичне, в ньому в органічній єдності злиті оповідання, зображення (оформ-лення театрального майданчика) і акторська гра. Театр також поєднує в собі й інші види мистецтва – драматургію, музику, танці, живопис і навіть архі-тектуру – саме театральне приміщення. Сила театрального ефекту полягає у тому, що дія спектаклю відбувається не в реальному, а в уявному просторі, а глядачі є свідками відтворюваних подій. Мистецтво театру має і велике ви-ховне значення, театр визначає ціннісні орієнтації людей в реальних жит-тєвих обставинах. Щоб не розвивати послідовність викладення матеріалу між 4 і 6 темами, автор вирішив доцільним викладення історії українського театрального мистецтва в темі 6.

Вже в часи первісного суспільства мистецтво театру використовувало єдині засобами виразності, це діалог, пісня, танок, музика, ряження, лицедійство. В той час формуються три види драматичного мистецтва – культові ритуальні дії (обряди), драма та гра. Поступово ритуальні дії відпочковувалися, у грі на перше місц висунувся ігровий процес. Гра зводилася до суто зовнішнього відтворення образу, зате драма включала у себе сюжет, тему, ідею, в ній переважала тенденція виявлення виконавцем внутрішнього змісту твору.

В епоху Відродження театральне мистецтво починає професіоналізу-ватися. Театр стає своєрідним дзеркалом життя, в ньому розкриваються багатогранні людські характери, народні пісні і танці органічно вплітаються в театральне дійство. Виникають перші публічні театри, що мають постійне приміщення і власну трупу. Також з’являється антреприза – видовищне під-приємство, створюване і очолюване приватним підприємцем – антрепренер-ром, або продюсером чи імпресаріо.

В Італії в цей період театральне мистецтво розвивається у двох напрямах. В колах гуманістів виникає так звана учена комедія, а народно-демократичний напрям представляє комедія дель арте (італ. commedia dell’arte), комедія масок, або незмінних персонажів. Вистави комедії дель арте створювалися методом імпровізації на основі сценарію, що вміщував лише коротку сюжетну форму спектаклю. Персонажі вистави розмовляли різними діалектами, в акторській грі домінував народний гумор.

В цей період українське театральне мистецтво формується під впли-вом польського і західноєвропейського театру. У його створення брали участь усі верства населення, з одного боку, це королівський двір і церква, з другого – міщанство, селянство, козацтво. Отже український театр мав два різновиди – церковно-шкільний та ляльковий.

Ляльковий театр був трьох видів: «вертепний» (стержньовий), «петрушечний» (пальцевий) та маріонетковий. Стародавні згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай «ходити з ляльками» відомий ще з 1573 р. Найбільшої популярності ляльковий театр набуває в другій половині XVIII ст. Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну (трагічну) і світську (комічну). Вона розігрувалася в гарно оздобленому будиночку-скринці 1,5 на 1,5 м, зробленому з дерева або з картону. Драматичною основою вертепу біли оповідання про Ісуса Христа, знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських немовлят та ін. Вистава складалася з двох частин. У верхній частині розігрувалися традиційні євангельські сюжети, дійство ниж-ньої частин носило комічний характер. Традиційними персонажами комічної частини були Дід, Баба, Козак, Поп, Шляхтич, Селянин, Жид, Турок і т. ін.

Помітну роль в культурному житті українського народу відігравав шкільний театр. Шкільні театри почали з’являтися при навчальних закладах Європи в епоху пізнього Середньовіччя, Відродження та бароко і мали велике навчальне та виховне значення: драматичні твори писали викладачі, а розігрували учні. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети, осучаснювала жанри середньовічного театру. У XIV–XVIII ст. шкільна драма набуває поширення спочатку в католицьких та протестант-ських школах, а згодом і у православних школах України, Білорусії й Литви.

Шкільна драма з’явитеся не відразу. Вона сформувалась на основі декламації – віршованих творів, що виконувалися під час пасхальних та різдвяних свят або з нагоди важливих історичних подій. До найдавнішніх декламацій належать «Просфонима. ПРИВЂТ преосвященному архієпископу кир Михайлу, митрополиту кієвскому и галицкому и всея Россіи в братской школЂ львовской составленый, єгда же в градЂ ЛьвовЂ, пер› посвященном рукоположеніи бЂ. Генуарія 17 року 1591»:

 

Герб тезоименитаго князя Льва град сей маєт,

єго же имя по всей Європіи россійській род знаєт.

В митрополіи Киево-Галицкой славно пребываєт

и митрополита своєго честно привЂчаєт.

Лев царствуєт безсловесным звЂрєм в начало,

словесным же образ Христово царство нам ся показало.

Мужайся, многоплеменный росскій народе,

да Христос начало крЂпости в тебЂ буде...

 

а також та «На рожство Христово вЂршъ» (1616) Памво Беринди для учнів Львівської братської школи, присвячені львівському єпископу Еремії (Тиса-ровському).

Велике значення для формування шкільної драми відігравали панегірики – похвальні промови на урочистих зборах і святах на честь визначних діячів. Так, 10 квітня 1622 р 20 студентів-риторів прочитали вірш Касіяна Саковича «На жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного гетмана Войска Запорозького, заложонн през інока Касіана Саковича, ректора школ Київських, в Братстві, мовленії од його спудейов на погебі того цного рицера в Києві, в неделю проводжую, року Божого тисяча шестисот двадцять второго»:

Кгди мензства запорозцов кролеве дознали,

Теди за герб такого їм рицера дали.

Которий ото готов ойчизні служити,

За вольность її і свой живот положити.

І, як треба, землею альбо тиж водою —

Вшеляко он способний і прудкий до бою.

 

А 29 березня 1632 р, на Великдень, 23 студенти проголосили панегірик «Евхаристіон, ясненайпревелебнішому в Христі його милості пану отцю кир Петру Могилі, воєводину земель Молдавських, великому архімандритові святої великої лаври чудотворної Печерської Київської, віри православної в Церкві святій Східній пролюторові побожному і несмертельної слави гідному оборонцю від спудеїв гімназіум у його милості з школи риторики, за гойнії добродійства, собі і церкві православній, в фундуванні шкіл показані, при віншуванні свят хвалебних воскресіння Христового, Спасителя світу, належно і з приємністю віддана.».

Важливим напрямом розвитку драматичного жінру були віршовані діалоги, що набули поширення у XVII–XVIII ст. В них розроблялися традиційні сюжети біблійного змісту, побутові та історичні теми. Перша відома українська драма Андрія Скульского «ВЂршЂ з трагодіи «Христос пасхон» Григоріа Богослова. Першій в святый Великій Пяток при положен[н]ю плащеницЂ до гробу. Другіє – на пресвЂтлый день воскресеніа Господа нашего Ісуса Христа».

В той же час у руслі шкільної драми виникли і розвивалися інтермедії – невеличкі розважальні драматичні твори, які виконують між актами вистави. Вони користувалися великою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали школярі, студенти, мандрівні дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом сценічної дії, жвавим діалогом акторів, насиченими народними фразеологізмами, приказками, прислів’ями. Найдавніші з відомих українських інтермедій є дві анонімні «Продав кота в мішку», і «Найкращий сон», що розігрувалися в польській релігійній драмі «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого» («Tragaedia, albo wizerunk smierći przeświętego Iana Chrzciciela, przesłanca bozego») письменника Я.Галатовича.

Романтизм у театрі тяжів до зображення глибоких людських почуттів, тому відмовившись від єдності події, часу й місця, від пишних декорацій класичного театру драматурги і теоретики романтичного театру вважали, що глядач не ототожнює події на сцені з реальним життям і повірить акторові, тому декламація й наспіви були замінені на просту розмовну мову. Проте однотипні персонажі, які стають рупором авторських ідей, і за будь-яких умов висловлюють одні й ті ж самі думки, швидко приїлися глядачеві. Пошук нових форм спілкування з публікою приводить театральних діячів до театру, в якому б діяли «живі», реальні люди, характери яких були сповнені як позитивних, так і негативних рис. В новому, реалістичному театрі, провідною фігурою стає не драматург і актор, а режисер. Саме він створює єдине художнє ціле – виставу, в якій складовими елементами виступають текст, гра акторів, декорації, костюми, мізансцени. Власне бачення режисером драматичного твору, його інтерпретація тексту надалі стає все більш вирішальним фактором у театральному мистецтві, що особливо помітно у театральній культурі ХХ ст.

Серед розмаїття теорій течій і напрямів реалістичного театру відбувається виникнення й становлення нового українського театру. Виник-ненню професійного українського театру передувала поява численних ама-торських вистав. Так, з домашнього театру полтавського генерал-губернато-ра Я. Лобанова-Ростовського, в якому грав Іван Котляревський (1769–1838), виріс Полтавський професійний театр-антреприза. Саме для нього він написав у 1819 р. п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».

Традиції Котляревського продовжував Григорій Квітка-Основ’яненко (Квітка, 1778–1843) – основоположник художньої прози у новій українській літературі й один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали його комедійні твори «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шель-менко-денщик» (1835) і «Бой-жінка» (1840). Вони відзначалися багатством жанрових сцен і народного гумору. Творчість цих авторів стала основою українського побутового театру першої половини ХІХ ст.

З новою українською драматургією були пов’язані творчі здобутки акторів Михайла Щепкіна (1788–1863) і Карпа Соленика (1811–1851). Акторська діяльність М. Щепкіна розпочалася відзначалася творчим пошу-ком і новаторством. Набувши визнання, як майстер сценічного реалізму, він багато виступав у театрах Харкова, Полтави й Києві, у 1821–1823 рр. мав власні трупу, а з 1824 р. працював у Малому театр у Москві. Щепкін був одним із перших акторів, що перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Традиції Щепкіна розвивав Соленик. Великої уваги актор надавав українському репертуару – Виборний, Возний, Михайло Чупрун у п’єсах «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», Шельменко й Стецько у п’єсах «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці» були його найкращими ролями.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного українського театру продовжувало розвиватися й аматорське мистецтво. Аматорські вистави були популярними в Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. Саме в аматорських гуртках розпочинали свою діяльність реформа-тори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. Домінуючими тенденціями їх творчо-сті були побутовизм, романтизм, сентименталізм. Прагнучи до реалістич-ного зображення життя, драматурги М. Кропивницький, М. Ста-рицький та І. Карпенко-Карий, твори яких здебільшого визначали театраль-ний репертуар кінця ХІХ ст., висвітлювали сучасні явища пореформеного українського села.

В різних сферах театрального мистецтва проявився талант актора, драматурга, режисера й композитора Марка Кропивницького (1840–1910). Його драматургічна спадщина складає понад 40 п’єс. Кропивницький також стояв на чолі драматичних колективів, писав музику до вистав, інсценізував твори М. Гоголя і Т. Шевченка, створив школу режисури й акторської май-стерності, що залишили помітний слід в історії українського театру, яскрави-ми представниками якого на той час були Г. Затиркевич-Карпінська, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко.

Відомий український письменник, театральний і культурно-громадсь-кий діяч Михайло Старицький (1840–1904) також орієнтувався на демокра-тичні традиції культурного розвитку, на творче засвоєння прогресивних здобутків російської й зарубіжної культури. Він зробив переклад україн-ською мовою «Гамлета» В. Шекспіра, інсценізував твори польських письмен-ників Е. Ожешко і Ю. Крашевського. В історичних драмах «Богдан Хмель-ницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч» відтворив героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти та турецько-татарських завойовників. Він також написав ряд оригінальних п’єс реалі-стичного напряму «Не судилося», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талант» та ін., в яких показав соціальні суперечності порефор-меного українського села.

В руслі реалістичної і історико-романтичної театральної системи працював і український драматург, актор і режисер Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845–1907). У 1865 р. разом із М. Кропивницьким він стає організатором і режисером аматорського гуртка в Єлизаветграді. Вважаючи, що театральне мистецтво повинно служити інтересам народу, І. Карпенко-Карий написав цілий ряд п’єс, в яких висвітлювв реальні картини сучасного сільсь-кого життя: «Бурлака», «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн». Значне місце у творчості драматурга посідали його твори на історичну тематику: «Бондарівна», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Ґандзя», «Сава <