Світоглядні засади Просвітництва та його українські послідовники.

 

Почнемо з того, що визначимо саме поняття «Просвітництво». Отже, Просвітництво – це політична ідеологія, філософія та культура, прогресивна ідейна течія епохи краху феодалізму та утвердження капіталістичного ладу, що охоплювала другу половину XVII–XVIII ст. За Гегелем, Просвітництво як раціоналістичний рух у сфері культурного та духовного життя, ґрунтується на запереченнях. Діячі Просвітництва заперечували:

- існуючий спосіб правління,

- державний устрій,

- політичну ідеологію,

- судочинство,

- релігію, мистецтво, мораль.

Саме тому Просвітництво було передумовою наступних соціальних катаклізмів. Вивчаючи матеріал, студентам треба відрізняти просвітників, як діячів епохи Просвітництва, від просвітителів, якими іменуються усіносії освіти і прогресу.

Зосереджуємо увагу на особливостях епохи Просвітництва.

Перша – безмежна віра в потенційні можливості людського розуму. Своєрідна ілюзія полягала у тому, що лише завдяки науковим знанням і освіті можна сконструювати оптимальну модель організації суспільства і держави.

Друга – безумовна віра у прогрес, тобто, постійний, поступальний рух від простих до більш досконалих форм організації суспільства. Віра в краще майбутнє продовжує овіювати нашу дійсність до теперішнього часу.

Третя – євроцентризм. Віра в те, що тільки Західна Європа є центром світобудови, від якого на периферію розходилися хвилі прогресу. Ідея сучасної євроінтеграції походить саме відтоді.

Четверта – поняття про людину, як особистість, наділену невід’ємними природними правами, звідки витікала ідея суспільної домовленості, яка повинна була надавати легітимності існуючому порядку: ми домовляємося з владою, і якщо вона нас не влаштовує, маємо право її скасувати. Цей елемент присутній і в нинішній політичній риториці.

П’ята – утопічність, тобто ідея соціального перестрою суспільства, або віра у можливість змінити людину, змінивши на краще умови її життя, запровадженням в життя політичних і соціальних, проектів, розроблених кращими умами.

Шоста – інтернаціональний характер. Просвітництво зародилося в Англії ще у XVII ст., у XVIII – знайшло поширення у Франції, Пруссії, Австрії, Росії, Італії та інших країнах, проникло у Новий світ, в іспанські, а особливо в англійські колонії. Вік Просвітництва дав світові цілу плеяду блискучих мислителів – Гоббса, Локка, Болінброка, Свіфта, Вольтера, Монтеск’є, Дідро, Руссо, Франкліна, Джефферсона, Ломоносова, Новікова, Канта, Лейбніца, Гердера, Віко та багато інших. Окрема мова піде про українських його представників цієї. Усі вони являли собою просвітницьку інтелігенцію, тобто особливу соціально-професійну група людей розумової праці, що розвинулася в результаті становлення капіталістичних відносин. Це була перша рушійна сила для втілення в життя новітніх ідеї і віянь часу.

Другу рушійну силу становили представники європейських монархій, що поділяли ідеї Просвітництва і поставили їх основою державної політики. До них відносяться прусський король Фрідріх ІІ, австрійські імператори Марія-Терезія та Йосиф ІІ, російські монархи, починаючи з Петра І, і закінчуючи Олександром ІІ. Державний устрій, за яким влада монарха не була обмеженою ніякими установами і функціонувала на засадах Просвіт-ництва, називався абсолютизм.

Третьою рушійною силою були представники морально-етичного релігійного руху під назвою масонство (франкмасо́нство, фр. Franc-maçonnerie, англ. Freemasonry) що діяли в напівлегальних організаціях. Вони виникли у в XVIII ст. і були натхненниками і організаторами великих соці-альних катаклізмів – Англійської та Великої французької революції, повстан-ня декабристів в Росії. Масонство розповсюджується і серед окремих представників малоросійського дворянства, які виношували плани життєва-штування на українських територіях.

Будучи прихильниками теорії природного права, просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися: концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. В цей час посилюється значення публіцистики, виникає популярна пропагандистська література, художня література наповнюється авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характера-ми. Популярним стає жанр есеїстки, розвивається памфлет.

Суттєвою відмінністю епохи Просвітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Надалі питання суспіль-ства обговорювалися в пресі, дискусійних клубах, кав’ярнях, салонах, на асамблеях, у масонських ложах. В Європі й Америці сформувалося міжна-родне «віртуальне» товариство, що отримало назву «Республіка листів» (Respublica literaria). Члени цього товариства обмінювалися думками через кордони держав, листуючись один із одним. Згадайте листування імператриці Катерини ІІ з Вольтером. Якщо у столиці з петровських часів складалися такі форми громадського життя, як асамблеї, то на Україні, за європейською традицією набувають розповсюдження культурно-мистецькі осередки – салони.

Своєрідність українського Просвітництва полягало в тому, що його послідовники складалося не з представників середнього класу, а з дворян та міщан. Віруючи у перетворюючу силу освіти, вони критикували існуючий суспільний лад, вимагали пом’якшення експлуатації селян, домагалися раціоналізації сільсько-господарського і промислового виробництва, звіль-нення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. Вони організовували гуртки і зібрання, в яких обмірковували ідеї суспільного прогресу.

Першими носіями ідей Просвітництва були випускники Києво-Моги-лянської академії. Вони створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою. Керував гуртком викладач, публіцист, видавець, перекладач, статс-секретар імператриці Катерини II Григорій Васильович Козицький (1727–1775). За 15 років (1768–1783) вони видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. З приводу цього Є. Гребінка у 1834 р в листі М. Новицькому писав: «Петербург есть колония образованных малороссиян, Все присутственные места, все академии, все университеты наводнены земляками».

У Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також в маєтках україн-ських аристократів учасники салонів вивчали українську історію, пропагували національні традиції, обговорювали питання про автономію краю під назвою «Україна». Салони займалися меценатством, формували громадську думку, виношували проекти соціально-культурних і освітніх ініціатив і виходили з ними до органів центральної влади. Це були проекти організації недільних шкіл, приватних театрів, народних бібліотек, навчаль-них закладів. Так, ідея створення Харківського університету зародилася в салоні О. Паліцина на Харківщині, ідея київської жіночої гімназії і пансіону шляхетних дівчат – у салоні цивільного генерал-губернатора І. Фундуклея, а ідея недільних шкіл для дівчат – у харківському салоні родини Алчевських.

Значними мистецькими й меценатськими центрами збирання малоро-сійської старовини на Лівобережжі були маєткові салони графів Розумов-ських, Ґалаґанів, Тарновських, Д. Ширая, Д. Трощинського. На Правобережжі культурно-мистецькі салони діяли при маєтках польських магнатів Іллінських, Потоцьких, Браницької, Жевуського, Завадовсь-кого, Огінського. Теми їх дискусій зводилися до поновлення Польщі в кордонах Речі Посполитої.

В центрах Просвітництва гуртувалися і передові діячі суспільно-політичного руху. Такий гурток прогресивної дворянської інтелігенції на чолі з просвітителем О. Паліциним виник у селищі Попівка Сумського повіту на Харківщині, який жартома називали «Попівська академія». Поряд з О. Паліциним помітними діячами гуртка були В. Капніст, В. Каразін, В. Яро-славський, Є. Станевич, Н. Алферов. Однодумці перекладали на російську мову твори Ф.Вольтера, Ж.-Ж. Руссо та інших французьких філософів. Членів гуртка приваблювало питання виховання майбутнього покоління суспільства в дусі новітніх віянь.

Значна роль у подальшому розвитку та популяризації ідей Просвіт-ництва належала і окремим особам.

Одним з найвидатніших просвітників був філософ і поет. Григорій Савич Сковорода (1722–1794). У своїх творах він засуджував вади феодально-кріпосницького ладу, критикував негативні явища, буржуазного суспільства, сваволю і беззаконня в державних установах. Найвищим благом людства Сковорода проголошував свободу і незалежність, що залишалися невід’ємним природним правом всіх людей:

 

Что за вольность? Добро в ней какое?

Инн говорят, будто золотое.

Ах, не златое, если сравнить злато,

Против вольности еще оно блато.

 

Філософ мріяв про вдосконалення людських взаємин, створення розумного суспільного устрою, заснованого на принципах природного права.

Погляди Сковороди поділяв і філософ-просвітитель Яків Павлович Козельський (1729–1794) – письменник, випускник Київської академії. У 1750 р. він працював у Петербурзі, а з 1770 по 1786 рр. – членом Малоро-сійської колегії у м. Глухові. Шлях до ідеального суспільства Козельський вбачав в освіті, а вдосконалення суспільства – у поліпшенні законів та накопиченні знань.

За своїми поглядами близькими до Сковороди і Козельського стояв письменник-мемуарист і перекладач Григорій Степанович Вінський (1752– після 1818). В своїх «Записках», відображаючи просвітницькі ідеї, він крити-кував дворянське виховання, мораль, потворну іноземноманію, його критика не обходила і лібералізм самої імператриці Катерини II і безплідність багатьох її реформ[11]. Вінський був також автором кількох державних проектів. У 1818 р. він уклав і представив владі «Проект»(«Русский архив», 1878, т. 1, кн. 4), в якому висував ідею організації військової експедиції до Хіви для її приєднання до Росії, мотивуючи це необхідністю безпеки торгівельних доріг[12]. За цим проектом у 1839–1840 та 1873 рр. були організовані дві військові експедиції, в результаті яких Хівинське ханство увійшло до складу Туркестанського генерал-губернаторства.

Серед визначних діячів того часу був драматург і громадський діяч Василь Васильович Капніст (1758–1823), що народився в селі Обухівка на Полтавщині. Своєрідною його реакцією на запровадження уже реально існуючого кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні була поезія «Ода на рабство»:

Приемлю лиру, мной забвенну,

Отру лежащу пыль на ней;

Простерши руку, отягченну

Железных бременем цепей,

Для песней жалобных настрою,

И, соглася с моей тоскою,

Унылый, томный звук пролью

От струн, рекой омытых слезной;

Отчизны моея любезной

Порабощенье воспою.

 

В комедії «Ябеда», він виступав з критикою бюрократизму державних органів, сваволі чиновників, їх хабарництва й здирства.

 

Бери, большой тут нет науки,

Бери, что только можно взять,

На что ж привешены нам руки,

Как не на то, чтоб брать, брать, брать…

 

З «Ябедою» Капніста перегукується й критика самодержавно-кріпо-сницького ладу Іваном Петровичем Котляревським (1769–1838) у сатиричній поемі «Енеїда». Він писав:

 

Панів за те там мордували

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

 

Цікава також біографія одного із кращих діячів Просвітництва Василя Назаровича Каразіна (1773–1842) ініціатора створення Харківського універ-ситету та Міністерства народної освіти Російської імперії. «Український Ломоносов» – так прозвали його сучасники. У його родовому маєтку Кручик на Харківщині була хімічна лабораторія й метереологічна станція, дослідне поле, на якому випробовувалися іноземні сорти хліба, проводилися досліди підгноєння, уводилися нові сільськогосподарські будівлі й застосовувалися винайдені ним же знаряддя. У маєтку була велика бібліотека, народна школа, а також сільська дума, як форма самоврядування селян. Бажаючи поширення нових сільськогосподарських прийомів, Каразін заснував особливе «філо-технічне товариство», яке проіснувало з 1811 по 1818 рік.

Видатним ученим енциклопедистом і громадським діячем ХІХ ст. був перший ректором Київського університету Михайло Олександрович Макси-мович (1804–1873) який стояв на чолі декількох наукових товариств і напи-сав безліч досліджень. Він також видав декілька збірників малоросійських народних пісень.

Відомим вченим і просвітителем того часу був уродженець містечка Варва на Чернігівщині Осип Максимович Бодянський (1808–1877). Як професор Московського університету, він веде активну наукову і публіци-стичну роботу. Серед його досліджень фундаментальні твори з історії, фольклору й мови слов’ян. Багато уваги вчений приділяв вивченню народної творчості. Він зібрав велику кількість українських народних пісень і казок і прислів’їв.

Плідний грунт для утвердження Просвітництва створили і вихідці з Підкарпатської Русі (Закарпаття). На початку ХІХ ст., коли в Росії розпочалася докорінна реформа освіти, з відкриттям нових навчальних закладів виникла гостра потреба у викладацьких кадрах. Тоді на вакантні посади були запрошені вчені М. Балудянський, П. Лодій, В. Кукольник, І. Орлай, та багато інших. «Один народ, від якого можна нам бажати вчених, є карпатороси, які розмовляють однією з нами мовою і зберегли віру предків наших». – писав про них міністр народної освіти О.Голіцин.

Михайло Андрійович Балудянський (Балуг’янський, 1769–1847) уродженець с. Вишня Ольшова став першим ректором Петербурзького університету і основоположником дисципліни «політична економія». Завдяки високим моральним якостям разом із закарпатцем, Василем Кукольником, він стає учителем майбутнього імператора Миколи І та його брата Михаїла. Таємний радник, статс-секретар та сенатор був удостоєний численних нагород, у тому числі іменного герба з цифрою XV за участь у кодифікації законів Російської Імперії, що складала 15 томів. Сьогодні на юридичному факультеті Ужгородського національного університету є іменна стипендія М. Балудянського.

Визначним філософом-просвітителем був професор Львівського університету Петро Дмитрович Лодій (1764–1829). У 1803 р. його запросили на роботу до Петербурзького педінституту, де він отримав кафедру теорії і практики філософії, читав лекції з права у Вищому училищі правознавства. З утворенням Петербурзького університету вчений був призначений завідую-чим кафедрою теорії загального права, а паралельно – директором Петербур-зького комерційного училища. Усе своє життя Лодій обстоював ідею розвитку науки і поширення освіти серед народу. Освітою та вихованням він мріяв реформувати суспільство, послабити напруженість між багатими й бідними, ліквідувати кріпосництво. Польський письменник С.Жеромський у романі «Роріоlу» («Згарище», 1904) створив позитивний образ Лодія, як професора філософії Краківського університету.

Добре відомим в Росії і за кордоном було ім’я Івана Семеновича Орлая (1771–1829) – основоположника державної освітньої системи, елемен-ти якої збереглися й дотепер. Основою шкільної освіти він вважав громадян-ське виховання на основі ідеї народності і висловлював цінні думки щодо розвитку вищих навчальних закладів. У 1821–1826 рр. Орлай стає директор-ром гімназії князя О. Безбородька у Ніжині, а у 1826–1829 рр. – Рішельєв-ського ліцею в Одесі.

Картина культурного життя епохи Просвітництва не була б повною, якщо обійти ім’я вихідця з Мукачева, фізика, юриста, агронома Василя Григоровича Кукольника (1765–1821) – директора Головного Петербурзького педагогічного інституту. Кукольник був визначним спеціалістом з цивільного права і автором численних підручників. Також він викладав хімію, техно-логію й агрономію, а з відкриттям на його базі у 1819 р. Петербурзького університету – карне й цивільне право. У 1820 р. він переселився до Ніжина, де очолив Гімназію вищих наук князя Безбородько.

Багатогранністю відзначається і діяльність його сина, Нестора Васильовича Кукольника (1809–1868). Це був поет і письменник, автор ста-тей з питань художньої критики. Кукольник стояв біля джерел жанру драматичної поеми і першим у російській літературі представив жанр істо-ричного роману. 27 композиторів, у тому числі М. Глинка, О. Варламов, С. Монюшко написали музику на його вірші. В той же час, перебуваючи на службі в канцелярії Військового міністерства, Н. Кукольник вивчає стан гірничодобувної промисловості Донбасу, під час Кримської війни займається постачанням діючої армії при Штабі Війська Донського, і у 1858 р. виходить у відставку в чині дійсного статського радника.

Ознакою часу була також діяльність геніального історика-славіста, етнографа, фольклориста Юрія Івановича Венеліна-Гуци (1802–1839) – одного із засновників болгаристики в Росії й фольклористики в Болгарії. Венелін написав перші роботи з болгарської історії, літератури й фольклору за межами Болгарії. Вдячні болгари поставили Венеліну пам’ятники в Одесі й Софії, а земляки встановили йому пам’ятник у Сваляві за те, що Венелін досліджував історію карпатських русинів.

Українські діячі епохи Просвітительства внесли вагомий вклад у розвиток культури – пропагували ідею звільнення селян від кріпацтва й поширення освіти серед народу, реформування державної освітньої системи й розвитку науки. Закономірним наслідком розвитку суспільної думки стає дворянський просвітницький гурток і масонська ложа, що свідчило вже про потребу організації прогресивних сил, і спрямування їх діяльності