Українське образотворче мистецтво

 

Революційні перетворення новітнього часу не обійшли образотворчого мистецтва. Самев цей період відбилася вся гострота соціальних та ідейних протиріч епохи, «рубіжність» суспільної свідомості, зростання уваги до людської особистості, її духовного світу, з одного боку, й зниження інтересу до проблем соціальності в мистецтві, з другого. Ці процеси вилилися в появу нових явищ, передусім в декадентство (фр. decadent – занепадницький) – літературно-художній напрям, що відрізнялося, крайнім естетизмом і індивідуалізмом, що передувало символізму і відбивало настрої деяких груп інтелігенції в епоху занепаду капіталізму. Декадентські настрої в той час охопили діячів різних художніх напрямів, в тому числі і реалістичних, однак в найбільшій мірі вони були притаманні модернізму.

Модернізм (фр. modernisme) – загальний термін, що використовується для виниклих на початку ХХ ст. спроб порвати з художніми традиціями ХІХ ст., заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи – художники, що відійшли від ілюзорно-предметного зображення, абсолюти-зуючи власне чисте враження та самовираження засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям. Але найяскравіше модернізм виявився в експресіонізмі, футуризмі, дадаїзмі, кубізмі, сюрреалізмі.

Помітний внесок у розвиток авангарду зробив Олександр Богомазов (1880–1930). Він увійшов до історії українського мистецтва як один із фундаторів національного кубофутуризму. Але автор творів «Базар» (1914), «Львівська вулиця в Києві» (1914), «Тюрма» (1914), «Пляшки» (1915), «Паровоз» (1916), «Спогади про Кавказ» (1916), «Пилярі» (1927), «Київський пейзаж» (1928), «Праця малярів» (1929) був не тільки митцем-новатором, але й теоретиком нового мистецтва. У 1913–1914 роках він написав теоретичний трактат «Живопис та Елементи».

Новий напрям монументального мистецтва ХХ ст. неовізантинізм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньо-руського мистецтва, започаткував художник-монументаліст Михайло Бойчук (1882–1939). Реалізуючи ідею синтезу мистецтв, він формував єдиний наці-ональний художній стиль, у якому кожен вид мистецтва було підпорядко-вано загальній ідеї. В основу свого художнього методу він поклав принцип органічного сплаву досягнень світової мистецької спадщини, народних тра-дицій і революційної тематики, як нагальної необхідності того часу. На-прикінці 1925 р. в Києві його однодумці створили Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям. Ідеологічна програма АРМУ містила такі положення: «1. Висунути лозунг боротьби за якість твору мистецтва, за нову форму в мистецтві, яка втілювала б новий революційний зміст; 2. Боротись за якість і рівень художньої української культури, за вихід українського радянського мистецтва із дореволюційного провінціалізму; 3. Висунути на сучасному етапі пошуки форм, які відповідали б національним особливостям робітничо-селянських мас України». Ці принципи вони втілювали на практиці в 1930-ті рр. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформила свято 1 Травня 1919 р., декорувала Київський оперний театр на час першого Всеукраїнського з’їзду представників волосних виконкомів. Сам Бойчук оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся П’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 р., виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів для Київсь-кого кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935). В його творах, таких як «Плач Ярославни» присутня іконописна традиція, монументальне мистецтво належить до кращих надбань національної культури.

Новаторські пошуки були властиві творчості художника і педагога Петра Холодного (1876–1930), який послідовно розробляв принципи сучас-ного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи його в переосмисленні давньоруського іконопису.

Оригінальним творчим мисленням відзначався Олександр Новаківсь-кий (1872–1935), що сформувався під впливом імпресіоністичних течій, школи Яна Матейко свій особистий і яскравий стиль. В 1913 р. заснував художню школу у Львові, що стала помітним явищем художньої культури Галичини. В 1924–1925 рр. очолив факультет мистецтва Львівського таємно-го українського університету[46]. На початку 70-х рр. у Львові було відкрито художньо-меморіальний музей художника.

Революція та соціальні перетворення в країні внесли принципові змі-ни у відносини мистецтва і дійсності. Руйнувалася відносна замкненість мис-тецтва, що дедалі більше ставало залежним від соціального замовлення полі-тичного керівництва. Але разом з тим, революція відкрила широкі можливо-сті для залучення до мистецтва широких народних мас.

Перші спроби художнього осмислення революції відносяться до іі перших місяців і років. Це картини А. Рилова «У блакитному просторі» (1918) та «Ленін в Розливі», К. Юона «Нова планета» (1921), К. Петрова-Вод-кіна «1918 рік у Петрограді» (1920), «Після бою» (1923), «Смерть комісара» (1928), що дозволяє асоціювати живопис останнього із мовою кінематографу.

Широкого розповсюдження здобуває мистецтво політичного плакату. Так, з 1920 р. у Харкові починають виходити «Вікна «Укрроста», в Одесі – «Югроста». В основу розвитку мистецтва було покладено досвід місцевих художників В. Різніченка і О. Сластіона, що працювали в галузі газетно-журнальної графіки. Кращими політичними плакатами років Громадянської війни були «Вступайте до Червоної кінноти», «Хай живе Червона Армія! Денікіна знищено! Черга за польським панством», «Наймит Петлюра продав Україну польським панам», «На коня, рабочий и селянин! Красная кавалерия – залог победы!».

Крім агітаційних форм образотворчого мистецтва, розвивалися станкова графіка і живопис. З 1917 р. в Україні працював Георгій Нарбут (1886–1920), який оформив перші українські радянські книжкові видання і журнали «Мистецтво», «Зорі», «Солнце труда». У галузі станкової графіки працювали В. Заузе, М. Жук, С. Налепінська-Бойчук, І. Падалка.

З’явилося багато мистецько-художніх угрупувань, що вели між собою гостру полемічну боротьбу навколо питань про використання художньої спадщини, про подальші шляхи розвитку художнього мистецтва, про форми й методи відображення дійсності. Провідне місце в образотворчому мистецт-ві займали групи АХРР (Асоціація художників революційної Росії), ТХС (Товариство художників-станковістів), «4 мистецтва», ТМХ (Товариство московських художників), «Товариство імені К. Костанді», «Асоціація худо-жників Червоної України».

АХРР складалася з бувших членів Товариства пересувних художніх виставок, її послідовники намагалися відтворювати дійсність доступними для народу формами. Це твори С. Малютіна «Портрет Д. Фурманова», Г. Ряжсь-кого «Делегатка», Є. Чепцова «Засідання сільського осередку», знаменита «Тачанка» М. Грекова. Групу ТСТ складала молодь першого радянського художнього вузу ВХУТЕМАЙС (Вищі художньо-технічні майстерні), створе-ний у 1920 р., що шукала шляхів втілення взаємин людини й сучасного виробництва. Новаторство ТСТ виявилося в роботах «Оборона Петрограду» Р. Дейнеки, «Важка індустрія» Ю. Пименова, «Куля улетіла» С. Лучишкіна. Групи «4 мистецтв» та ТМХ об’єднували митців старшого покоління, хоча вони й відрізнялися творчою манерою письма. Серед них були К. Петров-Водкін, П. Кузнецов, М. Сарьян, В. Фаворський. Найбільш активними художниками ТМХ були П. Кончаловський, І. Машков, О. Лентулов, О. Купрін, Р. Фальк, що до революції входили в об’єднання «Бубновий валет».

«Асоціація художників Червоної України» ставила завданням, опираючись на реалістичні традиції вітчизняного мистецтва, правдиве відображення дійсності. Провідними майстрами Асоціації були І. Їжакевич, В. Коровчинський, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, К. Трохименко та ін. Широкого визнання здобули реалістичні твори «Атака будьонівської кавалерії» М.Самокиша, «Кадри» Д. Крайнева, «Інваліди» А. Петрицького, «Життя» Ф. Кричевського. Аналогічне за своїм спрямуванням було товари-ство ім. К. Костанді в Одесі. Інший характер мала Асоціація революційних митців України, створена у 1925 р., як об’єднувала художників різних напря-мів, які декларували реалістичні традиції і орієнтувалися на новітнє західно-європейське мистецтво. В розвитку модерністичного живопису було зацікав-лено Об’єднання сучасних Митців України, організоване А. Петрицьким.

З 30-х років в Радянському Союзі відбувається реорганізація органів управління культурою. Постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літера-турно-художніх організацій» численні мистецькі угрупування було ліквідо-вано і замість них створено єдину Спілку радянських художників. Основним напрямом перебудови було посилення спеціалізації. Створювалися нові органи галузевого управління, як, наприклад Всесоюзний комітет у справах мистецтв у 1936 р., але, як і раніше для політичного керівництва країною мистецтво залишалося засобом «класової боротьби пролетаріату за соціалізм». Живопис дедалі більше набував офіційного характеру, серед найкращих творів тих часів виділяються такі полотна, як «Сталін і Ворошилов у Кремлі» О. Герасимова, «Оборона Петрограда» О. Дейнеки, «Трубачі Першої Кінної Армії» М. Грекова, «Допит комуністів» Б. Йогансона. В галузі портретного жанру плідно працювали художники М. Нестеров, П. Корін, П. Кончаловський.

Наприкінці 1938 р. відбувся Першій з’їзд художників України, на якому біло проголошено підсумки боротьби за ідейну чистоту мистецтва, виховання нових кадрів, ліквідації формалізму в мистецтві. В українське образотворче мистецтво приходять випускники Академії мистецтв та художніх інститутів, широкої популярності набуває так звана тематична картина, в ній розкривалися проблеми сьогодення, і героями були сучасники. Найпомітнішими серед них були полотна «Переможці Врангеля» Ф. Кри-чевського, «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка, «Будівництво домни № 3» О. Шовкуненка, «Дорога в колгосп» М. Бурачека, «Щорс в бою під Черніговом» М. Самокиша, «Котовський ліквідує банду Матюхи» Ф. Кличка та ін. Багато зробили художники України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це графічні роботи В. Касіяна «Шевченко на Україні», «Шев-ченко серед селян», М. Дерегуса «Катерина» і серія «Дорогами України» – цикл ілюстрацій до ювілейного видання «Кобзаря» І. Їжакевича.

Початок Великої Вітчизняної війни різко змінив культурне життя суспільства – всі види мистецтва підпорядковувалися боротьбі з ворогом. В образотворчому мистецтві широкого розвитку набув найоперативніший жанр – плакат, тому художники-плакатисти першими відгукнулися на воєнні події. Майже через декілька годин після початку війни з’явився плакат Кукриніксів (М. Купріянов, П. Крилов, М. Соколов) «Безжалісно розіб’ємо і знищимо ворога!», відтвореного в газетах 103 міст країни, великою емоційною силою відзначалася робота І. Тоідзе «Родина-мать зовёт!» В. Касіян, працюючи в галузі плакатного жанру, створив твір великої сили і переконливості «На бій, слов’яни!» та оригінальну за задумом серію «Гнів Шевченка – зброя пере-моги». На тексти Великого Кобзаря серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» створив О. Довгаль. Над створення патріотичних плакатів працювали І. Кружков, В. Литвиненко, І. Літинський, Р. Мельничук, С. Уман-ський та ін.

В 1941–1945 рр. продовжує розвиватися побутовий і пейзажний жан-ри живопису, проте так чи інакше вони пов’язані з війною. Видатне місце у формуванні цих жанрів належить А. Пластову – в його картині «Фашист пролетів» на фоні осіннього пейзажу лежать убиті німецьким льотчиком хлопчик і корови, яких він пас. Також виділяються картини С. Герасимова «Мати партизана» та О. Дейнеки «Оборона Севастополя». Цінними здобутка-ми характеризувалася творча діяльність художників, які працювали в евакуації. Цикл портретів знатних людей країни створив О.Шовкуненко, у творах К.Трохименка відображено суворе життя країни в напружені воєнні роки, темою творчого героїзму пройнята творчість М. Дерегуса. Жвавий відгук громадськості дістали твори М. Глущенка, присвячені обороні Моск-ви, та картини «По слідах ворога», «Здобуття Клина», «Смерть генерала Доватора».

Повоєнні роки позначилися якісним зростання образотворчого мисте-цтва. Важливою подією стали з’їзди художників, де розглядалися питання нового бачення дійсності. Офіційні настанови вимагали від митців оспіву-вати «пафос відбудови», акцентуючи увагу на позитивних явищах громадсь-кого життя. В якійсь мірі це надихало радянських людей, але культивувало помилкову уяву про безпроблемність післявоєнної дійсності. Склався апро-бований набір сюжетів, композиційних та колористичних рішень, які в повній мірі проявилися в таких роботах, як «Ленін проголошує Радянську владу» В. Сєрова, «Промова Й.В.Сталіна на урочистому зібранні, присвяче-ному 24-й роковині Великої Жовтневої соціалістичної революції» І. Тоідзе, «В Кремлівському палаці 24 травня 1945 року» Д. Налбандяна. Разом з тим образотворче мистецтво тих років не вичерпувалося лише офіціозом, про що свідчать пейзажі С. Герасимова, М. Сарьяна, роботи П. Коріна, «Сніданок тракториста» А. Пластова та ін.

Тематика українського живопису повоєнних років також була присвячена подіям Великої Вітчизняної війни й післявоєнної відбудови народного господарства. Авторами полотен були переважно художники-фронтовики, що позначилося на характері їх робіт. Фронтові малюнки стали основою для написання полотен Д. Безуглого «Форсування Дніпра», С. Отрощенка «Німецькі окупанти на Україні», Л. Чичкана «Помстимося». Тра-гічні події перших днів війни знайшли правдиве відображення у творі Т. Яблонської «Ворог наближається». Популярними були й історичні теми, наприклад, «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша» В. Задорожного. Плідно працювали відомі художники М. Дерегус, який створив, зокрема, серію офортів «Шляхами війни», М. Глущенко – портрети керівників партизанського руху С. Ковпака, О. Федо-рова, М. Наумова та ін. Результатом його поїздок по місцям боїв були батальні пейзажі. Значний здобуток у розвиток портретного жанру зробили О. Шовкуненко (портрети Народної артистки СРСР М. Литвиненко-Вольгемут, двічі Героя Радянського Союзу С. Ковпака, поетів П. Тичини і М. Рильського. Художник К. Трохименко створив картина «Засідання Президії Української Академії наук в Уфі», в якій втілив незабутню сторінку історії української культури в період Великої Вітчизняної війни.

Наприкінці 50–на початку 60-х років були створені нові умови для розвитку культури: політичне керівництво СРСР пішло по шляху лібералі-зації й «потепління» в галузі суспільних відносин, що вилилося в появі альтернативного виду мистецтва – «нового авангарду». Це явище, що виник-ло спочатку як автономне, намагалося відновити штучно перервані зв’язки з авангардистськими тенденціями 20-х років. Заперечуючи догматичні парадні принципи мистецтва попередніх років, його представники фактично висту-пили проти конформізму офіційного мистецтва. Однак, період «відлиги» продовжувався недовго. 1 грудня 1962 року відбулося славнозвісне відвіду-вання Першим секретарем ЦК КПРС М.С. Хрущовим виставки московських художників в Манежі, наслідком якого став розгром творчих студії Е. Болтіна, підданих нищівній критиці за «формалізм» й «відірваність від наро-ду». На протязі багатьох років «неформальне» мистецтво не мало доступу до широких кіл, лише наприкінці 80-х рр. воно отримало можливість експо-нуватися на виставках.

В той же час в радянському живописі утворився так званий «суворий стиль», представники якого піддавали посиленій драматизації життєві явища. Це роботи П. Никонова «Наші будні» й «Геологи», М. Андронова «Плото-гони», В. Полкова «Бригада відпочиває», В. Чеканюка «Ранок Сибіру», А. Пламеницького «Незабутнє. 1943 рік», А. Сафаргаліна «Урожай», В. Пузир-кова «Вистояли». О. Хмельницького «Неходженими стежками». Давню традицію українського народного живопису відроджували Т. Яблонська й В. Зарецький що стали основоположниками фольклорного напряму в українсь-кому образотворчому мистецтві.

Події 1917 р. стали не могли не відбитися на мистецтві скульптури. Помітне місце серед перших заходів Радянської влади займав ленінський план монументальної пропаганди, який являв собою систему державних заходів, спрямованих на розвиток монументального мистецтва й використан-ня його для пропаганди ідей комунізму. Його втілення в життя розпочалося з декрету Раднаркому РРФСР від 12 квітня 1918 р. «Про пам’ятники республіки», за яким передбачалося не тільки створення нових пам’ятників скульптури, а й використання старих. Проте друга назва декрету «Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг, і вироблення проектів пам’ятників Російської Соціалістичної Революції» давала більш чітке уявлення про характер цих заходів. На виконання ленінського декрету Раднарком УРСР 7 травня 1919 р. випустив декрет «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам».

Першим прикладом використання старих пам’ятників для утверджен-ня нової ідеології стала перебудова обеліску на честь 300-річчя династії Романових, встановленого в Олександрійському саду в Москві. З нього були стесані імена царів й викарбувані імена діячів «світової революції». Важливу роль в монументальній пропаганді відігравали пам’ятні дошки з написами, в яких викладалися головні принципи нового життя. В той же час створювалися і тимчасові пам’ятники-фігури, авторами яких були талановиті скульптори М. Андрєєв, Г. Голубкіна, І. Шадр, В. Мухіна, О. Матвеев, С. Лебедєва, С. Коненков, С. Меркуров, Л. Шервуд, О. Кибальников, М. Мані-зер, М. Томський, Є. Вучетіч та ін.

Першим твором, що з’явився після прийняття декрету, став пам’ятник Радищеву, створений Л. Шервудом і встановлений на Дворцовій площі в Петрограді.

Діяльність скульпторів за планом монументальної пропаганди про-довжувалася і в наступні роки. На початку 1919 р. в роботі було більше сорока проектів, більшість з яких до нашого часу не збереглися, оскільки виконувалися із нестійких матеріалів, але серед тих, що залишилися, або існували до недавнього часу слід відзначити такі московські пам’ятники, як «Радянська конституція», створений в 1918–1919 рр. архітектором Д. Осипо-вим та скульптором М. Андрєєвим, фігури Герцена та Огарьова, виконані тим же Андрєєвим у 1922 р., пам’ятник академіку Тимирязєву С. Меркулова 1923 р.

В перші роки після закінчення Громадянської війни агітаційний пафос пронизував всі види і жанри мистецтва, в той же час воно не могло не бути виразником нових ідей. В цей період найбільш помітним була творчість Миколи Андрєєва (1873–1932), що створив цілу галерею портретів громад-сько-політичних і культурних діячів.

Другим видатним майстром радянської станкової та монументальної скульптури 20–ЗО рр. був Іван Шадр (Іванов, 1887–1941). Він створює такі скульптури, як «Робітник», «Сіятель», «Селянин», «Червоноарміець», що виражають типові риси людини, яка пережила сувору школу лихоліття. Але найбільш яскравим твором Шадра стала скульптура «Булижник – зброя пролетаріата. 1905 рік».

В Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Ромнах, Лохвиці, Кам’янсь-кому та інших містах України в 1918–1922 рр було встановлено монументи на честь Жовтневої соціалістичної революції та її організаторів, пам’ятники К. Марксу, Ф. Енгельсу, В. Леніну, Р. Люксембург, Т. Шевченкові, Г. Сково-роді та ін., у створенні яких брали участь скульптори Ф. Балавенський, Л. Блох, М. Гельман, І. Кавалерідзе, Б. Кратко, Г. Нерода, А. Страхов, Г. Теннер, Й. Чайков. Водночас розпочалася небачена в світі руйнація пам’яток історії та культари минулого. Тільки в Києві було зруйновано одинадцять пам’ятників монументальної скульптури. Аналогічна картина спостерігалася і в інших містах. Акти вандалізму виявив і уряд Української народної республіки, зруйнувавши в Києві пам’ятники Кочубею та Іскрі, імператору Миколі І, зірвавши пам’ятні дошки з пам’ятника Б. Хмельницькому[47].

В 30-ті роки, в період реконструкції народного господарства, розпочинається спорудження стаціонарних довговічних пам’ятників. В цей час яскраво виявилася тяжіння до монументальності, що виявилося в творчо-сті В. Мухіної, І. Шадра, М. Манізера, М. Лисенка, Л. Муравіна та ін. Це такі пам’ятники, як Монумент 61 комунарові в Миколаєві, відкритий у 1936 р., пам’ятник Поліні Осипенко – у 1941 р., створені Л. Муравіним і М. Лисенко, горельєф «Оборона Луганська» – в 1935 р., створений колективом авторів у складі Я. Ражби, О. Волькензона та ін., що прикрашав фасад будинку партійних і громадських організацій у місті, та ін. У галузі станкової скульптури працювали Б. Кратко, М. Гельман, Л. Блох, П. Ульянов. Г. Петра-шевич, І. Макогон.

Академічний напрям в радянській скульптурі в ці роки представляв Матвій Манізер (1891–1966) Він створив більше сорока пам’ятників. головним чином присвячених образам сучасників. Йому належать пам’ятники Т. Шевченкові в Харкові, відкритий у 1935 р., в Києві – в 1938 р. та в Каневі – в 1939 р. До теперішнього часу відвідувачів вражають 20 фігур на Московського метрополітену «Площа революції».

Поштовхом до подальшого розвитку монументальної скульптури стало відкриття Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, розміщеної на території ВДНГ (ВВЦ), яка була прикрашена і оформлена творами монументальної і декоративної скульптури. Майстри кожної з республік дістали можливість реалізувати власні пошуки національних форм мистецтва пластики. Українські скульптори Ю. Білостоцький, Г. Пивоваров, Ю. Фрідман з цієї нагоди створили скульптурні групи «Соціалістична індустрія» та «Соціалістичне сільське господарство», що прикрасили павільйон України, а статую Валерія Чкалова, виконану скульптором» Б. Івановим, було встановлено перед павільйоном «Поволжя». Скульптурні групи М. Лисенка і Л. Муравіна «Героїка Жовтня» та «Героїка соціалі-стичного будівництва» прикрасили павільйон СРСР на Всесвітній виставці в Нью-Йорку у 1939 р.

Велика Вітчизняна війна призупинила спорудження пам’ятників, однак проектувальна робота продовжувалася. Вже в 1941 р. відбувся конкурс на пам’ятник Герою Радянського Союзу генерал-майору І. Панфілову, що був встановлений в місті Фрунзе (зараз Бішкек), де працював Панфілов до війни. Автори – О.Мануйлов, О. Мануйлова, О. Могилевський. Наприкінці 1945 р. згідно постанові Радянського уряду стали споруджуватися монументи на честь воїнів, що загинули в боях за визволення Європи від фашизму. Одним з перших було відкрито меморіал «Радянському воїну-визволителю» в Трептов-парку в Берліні (скульптор Є. Вучетич, архітектор Я. Білополь-ський). Робота над пам’ятником розпочалася відразу після війни і була завершена у 1949 р. Українські скульптори також не припиняли творчої роботи. У 40-х рр. вони працювали як в галузі монументальної, так і станкової пластики. Так, в 1942 р. Л. Муравін у співдружності з М. Лисенком розробив проект пам’ятника І. Панфілову для Алма-Ати, Ю. Білостоцький – А. Іманову для Уфи. Того ж року за проектом Ю. Білостоцького і Є. Фрідмана було споруджено надгробок М. Гафурі в Уфі. З’явилися також скульптурні портрети Героїв Радянського Союзу А. Адамія та О. Цурцумія роботи Г. Петрашевич, композиція «Бойова подруга» М. Гельмана, «Гуни XX століття» А. Страхова, «Переправа» І. Макогона. портрети С. Ковпака і О. Федорова роботи К. Діденка.

В повоєнні роки, коли швидкими темпами йшла відбудова народного господарства, основним змістом всього образотворчого мистецтва став геро-їчний труд радянського народу. Характерною особливістю розвитку скульп-тури було розкриття характеру людей праці. Водночас посилилося також тяжіння до монументальності. Значну роль у розвитку скульптурного портрету і пам’ятника-монумента відіграла постанова Уряду про споруджен-ня і встановленні на батьківщині пам’ятників-бюстів двічі Героїв Радянсь-кого Союзу і двічі Героїв Соціалістичної Праці. Крім того, починаючи з 50-х рр. розпочинається встановлення пам’ятників історичним особам і видатним діячам культури.

Зміцнення зв’язків українського мистецтва з життям народу і багатогранність пошуків засвідчили скульптурні портрети роботи І. Зноби, О. Олійника, О. Ковальова, М. Лисенка, композиції В. Свиди та ін., історичні композиції М. Вронського, Д. Крвавича, П. Мовчуна та ін. Створено багатофігурні просторові композиції та рельєфи: в 1954 р. споруджено пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні скульпторів В. Агібалова, В. Мухіна, В. Федченко, Миколі Щорсу у Києві – М. Лисенка, В. Бородая, М. Суходолова; в 1962 і 1965 рр. – Олександру Пушкіну та Миколі Лисенку у Києві О. Ковальова: в 1963 – В. Леніну в Харкові М. Вронського і О. Олійника; в 1964 р. – Івану Франку у Львові В. Борисенка, Д. Крвавича, Е. Миська, В. Одрехівського, Я. Чайки і Тарасу Шевченкові в Москві М. Гри-цюка, Ю. Синькевича, А. Фуженка; в 1966 р – Миколі Островському в Шепетівці Хмельницької області і в 1974 р. – Устиму Кармалюку в Летичеві Вінницької області В.Зноби; в 1974 р – Івану Котляревському в Києві Г. Кальченка; в 1977 Григорію Сковороді – І. Кавалерідзе та ін.

Значне місце серед творів монументальної скульптури здобули монументальні комплекси, споруджені в 70-ті рр.: на честь проголошення Радянської влади на Україні в Харкові – в 1975 р. В. Агібалова, М. Овсянкіна, Я. Рика: на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції в Києві – в 1977 р. В. Бородая, В. та І. Зноби; Першій Кінній армії в селищі Олесько Львівської області в 1975 р. – В. Борисенка, В. Подольського та ін.; на честь воз’єднання України з Росією в Києві – в 1982 р. О. Скобликова та ін.; мемо-ріальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчиз-няної війни 1941–1945 рр.» у Києві – в 1981 р. за проектом Є. Вучетича, скульптори та архітектори В. Бородай, В. Єлізаров, Ф. Согоян, Є. Стамо та ін.

Численні пам’ятники українських митців були встановлені і за кордоном: Тарасу Шевченкові в Палермо поблизу Торонто в Канаді – в 1951 р. М. Вронського і О. Олійника; Василю Порику в Енен-Льетарі у Франції – в 1967 р. Г. Кальченка і В.Зноби; Олександру Пушкіну О. Ковальова і Тарасу Шевченкові В.Бородая – в 1970 р. в Арров-парку в США; Лесі Українці в Саскатуні в Канаді – в 1976 р. Г. Кальченка і А. Фуженка; Тарасу Шевченкові в Парижі – в 1978 р. М. Лисенка; Пабло Пікассо в Тулузі у Франції – в 1984 р. М. Грицюка та ін.

У галузі станкової скульптури працювали В. Свида, Я. Чайка, М. Рябінін, Е. Мисько, І. Коломієць, В. Клоков. М. Рапай, А. Кущ та ін.