Українська культура у боротьбі за духовно-нкаціональну ідентичність.

 

Розвиток української культури в XVII–XVIII ст.відбувався в склад-них соціально-політичних умовах.Південно-західна частина території колишньої Київської Русі в результаті феодальної роздробленості та монголо-татарської навали опинилася в складі Великого князівства Литовського, а в другій половині XVI ст. увійшла до польсько-литовської держави Речі Посполитої. Але це не могло зупинити освітньо-культурного прогресу. Після приєднання у 1387 р. Галичини (Червоної Русі) і скасування її автономного становища у 1434 р., Краків як столиця Польщі, розташована неподалік від етнічного кордону з Руссю, стає осередком, до якого їхала здобувати освіту галицька шляхетська й міщанська молодь. За деякими підрахунками у XV–ХVI ст. там навчалося близько 800 молодих людей. Деякі з них стали професорами й викладачами Краківського університету. Чимало з них відіграли визначну роль в культурно-освітньому Відродженні кінця XVI– початку XVII ст. У зв’язку з цим треба назвати таких визначних мислителів і учених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Ожеховський.

Доктор філософії та медицини, професор математики й астрономії Краківського та Болонського університетів Ю. Дрогобич (1450–1494) був одним з найперших пропагандистів гуманістичних ідей в Європі. Він розглядав ортодоксальні догмати християнства у дусі тогочасної європейської науки, звеличуючи людину, її розум та пізнавальні здатності. На думку вченого історія людства була не реалізацією Божого промислу, а суцільною драмою, в якій чільне місце належало народним масам і природним силам. Учнями Дрогобича були німецький гуманіст Конрад Цельтес і польський астроном Микола Коперник.

Важливе місце серед перших гуманістів посідає професор Краків-ського університету, відомий культурно-освітній діяч Павло Русин (1470–1517). Прихильник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі громадянин, слідуючи велінням власного розуму, має право на повноцінне життя і свободу совісті. Її мають вшановувати не за багатства й титули, а за набуті чесноти, знання, життєву мудрість. Ідеальною формою державного правління вважав освічену монархію. Очолюючи поетичний гурток молоді. Русин і сам писав вірші латинською мовою, важливим здобутком новола-тинської поезії XVI ст. була його віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна». Як магістр Русин намагався не лише заохотити академічну молодь до вивчення римської літератури, а й допомогти їй знайти своє місце в житті. Дороговказом тут можуть бути книжки як джерела мудрості, зазначав просвітитель. Закликаючи книжку дійти до найдальших земель, поет звертається до неї:

 

Гей, же, книжечко, чом не йдеш, уперта?

Чом не важиш собі повчань тих щирих?

Чи лякає тебе лихий насмішник?

Чи страхаєшся наклепів лукавих?

Чи боїшся пихи вельмож великих?

Чи брудних перекупників на ринку?

Чи крикливих учених серед люду?

 

(Пер. з лат. А. Содомора)

 

Неперевершеним просвітителем, оратором і полемістом свого часу був Станіслав Ожеховський (1513–1566). За його переконанням, ідеальну державу можна було створити лише шляхом поєднання вчення Христа з античною наукою і освітою. Задовго до Дж. Локка, Ожеховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, тільки він є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов’язків. Цей закон, на його думку, повинен надавати людині можливості користуватися своїми правами в умовах зовнішньої і внутрішньої. Дотримання суспільних законів мислитель роз-глядав не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи. Випереджаючи час, в питаннях етики та політики, він висунув ідею освіченої монархії.

Оскільки церковна політика нового державного об’єднання була направлена на покатоличення та полонізацію народів України, Білорусії і Литви, виникла загроза їх асиміляції, знищення традиційної православної культури. Одним з засобів цієї політики стають католицькі школи Ордену єзуїтів – колегії, що починають активно створюватися в цей час: у 1520 р. з’являється найкрупніший освітньо-культурний центр в Вільно, який перетворюється на університет, у 1574 р єзуїтська колегія відкривається в Ярославі, в 1608 р – у Львові, у 1614 – в Луцьку, у 1647 р. – у Києві, потім в Кам’янці, Ужгороді та інших містах, всього – 23.

На противагу католицькій експансії з’являються аналогічні право-славні школи, створені православними церковними братствами, що відігра-вали роль осередків православного громадського руху в містах. В той час освіта для українського, білоруського і литовського народів стає знаряддям боротьби за віру, культуру, збереження власної ідентичності і засобом утвердження в суспільстві. Під тиском православної громадськості в 1584 р. король Стефан Баторій дозволив відкрити першу братську школу в Вільно, а з 1585 р. цим правом скористалися православні братства Львова, Києва, Луцька, Перемишля, Рогатина та інших міст. Так було відкрито 30 братських шкіл. За програмою навчання це були навчальні заклади середнього типу, де вивчали слов’янську, грецьку, латинську мови, діалектику, риторику, музику, арифметику, геометрію, які традиційно складали «сім вільних мистецтв». Десятки вихованців цих шкіл ставали викладачами, організовували власні школи, ведучі активну ідейну боротьбу. 3 братських шкіл виросли такі видатні культурно-освітні діячі, як Кирило Ставровецький, Іоанікій Тусановський, Іов Борецький, Юрій Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизанії. За рівнем викладання Львівська, Луцька і Київська братські школи успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими школами, навчання в яких мало загальноосвітній характер, а здобуті знання відривали можливості ведення полеміки з іновірними опонентами.

Формою вираження нових віянь стають і перші науково-освітні заклади. Першим серед них була «Острозька слов’яно-греко-латинська академія» – перший в Східній Європі вищий православний навчальний заклад, заснований у 1576 р. князем Василем-Костянтином Острозьким та княжною Гальшкою Острозькою, який вдало сполучав у собі школу і вчений гурток. Інтенсивний обмін інтелектуальними і художніми ідеями між членами академії, що належали до різних етносів, а іноді і конфесій, сприяв засвоєнню православною українською культурою елементів західної освіченості та науки[5]. Серед його випускників – визначні політичні, культурні та церковні діячі: гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, брати Дем‘ян та Северин Наливайки, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Єлисей Плетинецький. Викладацькою діяльністю в академії займалися Дем‘ян Наливайко, Кирило Лукаріс, Ян Лятош, Емануїл Мосхопуло. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький.

Визначну роль у розвитку освіти і культури відіграла Київська, або Києво-Могилянська колегія – перший вищій навчальний заклад у Східній Європі. Вона була створена за ініціативою уряду Речі Посполитої в 1632 р. за для втілення в життя нової церковної політики, і замість насильницького покатоличення православного населення Речі Посполитої передбачала поєднання православ’я з католицизмом шляхом нівелювання розбіжностей між ними на богословському та освітньому рівні. Проте в результаті смерті її головного провідника Митрополита Київського і Галицького Петра (Могили) та Визвольної війни 1648–1654 рр., в результаті якої Київська Україна увійшла в склад Московського Царства, ці плани не здійснилися – Київська колегія поступово стає визначним науково-богословським та культурно-освітнім центром всього православного світу[6].

За змістом навчання і рівнем викладання колегія цілком відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися «сім вільних мистецтв». Значна увага приділялася вивченню слов’яно-руської, грецької, латинської, польської, німецької (з 1738 р.), французької (з 1753 р.), староєврейської (з 1755 р.). Студенти діставали ґрунтовну підготовку з класичної грецької, римської й середньовічної літератури, історії, географії, математики, медицини, філософії. Повний курс навчання тривав дванадцять років. Навчання здійснювалося за системою класів, їх було вісім – нижчі, середні і вищі. Проте Київська академія дещо відрізнялася від європейських університетів – тут не було факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди викладалися богословські науки. В академії культивувалися схоластичні методи навчання, що полягали в раціоналістичному обґрунту-ванні віровчення за допомогою точних та природних наук. Справжнього розквіту досягла Київська колегія наприкінці XVII – на початку XVIII ст., коли спеціальними указами імператора Петра І в 1694 р. їй було надано право самоврядування, а в 1701 р. – статус академії, за яким офіційно дозволялося викладати курс богослов’я.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на загальний розвиток культури не тільки на Україні. «Россійскою Афиною» любили величати свою alma mater вихованці[7]. Професорсько-викладацький склад академії, як правило, мав європейську освіту. Більшість з них закінчила провідні європейські навчальні заклади і несла в академію кращі на той час здобутки методики наукових досліджень та організації навчального процесу. Академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Феофан Прокопович, Єлисей Плетенецький, Григорій Сковорода, Михайло Ломоносов, Григорій Полетика, Стефан Яворський, Павло Завадовський, Олексій Безбородько та багато інших, які гідно продовжували свою справу на науково-освітній, державній, або церковній службі. Першими викладачам в Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були її випускники, а Феофан Прокопович став одним з засновників Всеросійської Академії наук. Довгий час і вища ієрархія Православної церкви в Росії складалась лише з випускників Київської академії.

Проте схоластична програма та богословський характер навчання Київської академій дедалі менше починає відповідати вимогам часу і задовольняти потребам молоді. Щораз більше молодих людей обирають для навчання Московський університет та інші новостворені світські навчальні заклади. Так, з 1754 до 1768 р. тільки до Медико-Хірургічної академії перейшло на навчання 300 студентів. Тому в 1817 р. Києво-Могилянська академія була перетворена в Київську духовну академію, що зайняла достойне місце серед Московської, Санкт-Петербурзької та Казанської духовних академій. А згодом їй було надано звання «Імператорська».

Велику роль у становленні єдиного культурного простору відігравало розповсюдження друкарства. З цього приводу історик Леон Леруа писав: «Ніколи в минулому не було сторіччя, коли б культура й вільні мистецтва досягли такої досконалості, як тепер. За останні сто років не тільки стали очевидними речі, перед тим сховані у пітьмі неуцтва, але й відкрито невідомі древнім нові моря, нові землі, нові типи людей, законів, звичаїв, нові трави, дерева, мінерали, зроблено нові винаходи: книгодрукування, артилерія, компас...». Друкування книг великими тиражами, було незрівнянно дешевше, ніж переписування від руки, а тому знання стали загальнодоступними.

Друкарство виникло не на пустому місці. Елементи друкарської технології і техніки накопичувалися поступово, але першим, хто об’єднав їх в єдиному технічному процесі і винайшов технологію, що забезпечувала дру-кування зручних для читання рівних рядків, став німецький майстер Йоган фон Гуттенберг (між 1394 і 1406–1468). До кінця XV ст. друкарні з’явилися в Італії, Швеції, у Франції, у Данії та інших країнах. Кількість книг різко зросло, не випадково, що з XVІ ст. починає свою історію більшість євро-пейських бібліотек. В XV в. друкарство поширилося по всій Європі.

Першою друкованою книгою у Польщі була «Explanatio in Psalterium» Іоанна де Туррекремата, на якій було визначено місце виготовлення, але не було дати[8]. На рубежі XV і XVI ст. у Кракові працював Ян Галлер, що видавав латиномовні книжки, а польською – лише уривки у вигляді додатків до латинських. У Варшаві перша друкарня виникла лише у 1578 р. В містечку Пінчові Краківського воєводства з 1559 р. існувала типографія секти богемських братчиків.

Справою друкарства став опікуватися і князь Микола Радзівіл – кальвініст. У місті Бресті у 1559 р. він заснував власну друкарню, у якій в 1563 р. польською мовою була надрукована Біблія в перекладі радою вчених-протестантів. Коштом того ж Радзівіла була організована друкарня у Несвіжі, де у 1562 р. був видрукуваний соціанський катехізис Будного старобіло-руською мовою.

Книгодрукування не залишилося поза увагою католицької церкви. У розповсюдженні протестантського віровчення вона побачила загрозу влас-ним прерогативам в духовному житті. Як писав секретар Конгрегації індекса заборонених книжок фра Даміано Рубео, «свята Церква скоріше згодиться, щоб на багато років зупинилося книгодрукування, ніж допустить примно-ження шкідливих книжок». Але згодом Церква сама стала використовувати друкарство для боротьби з Реформацією. Першу католицьку друкарню в 1574 р. заснував Криступас Микалоюс Радвила – Нашлайтеліс (Сирітка) у Вільно. Опікуючись про те, щоб Литва була католицькою, а не протестантською, друкарню взяли під контроль єзуїти. Першою книгою стала видрукувана у 1576 р. робота Петра Скарги «За святішу Євхаристію проти єресі Цвінгліса й Андрюса Волана» («Uz svenciausiaja Eucharistija pries Cvinglio ir Andriaus Volano erezija»). У 1586 р. за привілеєм короля Стефана Баторія друкарня була повністю передана єзуїтам, що заснували у Вільно академію, а потім – університет. Університетський період існування друкарні – найбільш плідний для культури Литви. Тут – були видані книги, значення яких для релігійного життя, розвитку литовської мови й прогресу науки важко переоцінити. Це «Постіла» Даукши, «Пунктай сакима» Сирвидаса, литовські азбуки. Правителі Литви й Польщі, зацікавлені в утвердженні католицизму, постійно піклувалися про друкарню Віленського університету, надаючи їй виключні права й привілеї.

На сьогоднішній день відомо ім’я видавця перших книг слов’янського кириличного алфавіту, серед яких були «Октоїх» та «Часослов», що були видані у Кракові близько 1491 р. краківським міщанином Швайпольтом Фіолем (рік нар. невід. – між 1525–1526). На замовлення православної церкви книги слов’янською мовою друкувалися і на Балканах: з 1483 р. – глаголи-цею, з 1494 р – кирилицею. У Цетиньї було видрукувано кілька видань – друга частина «Октоїху», «Псалтир» (1495 р.), «Требник» та «Євангеліє». В Угровлахії (Румунія) у 1508 р. вийшли «Служебник», у 1510 році – «Октоїх», у 1512 р. – «Євангеліє».

Як уже зазначалося, велике значення для слов’янського друкарства мала діяльність Франциска Скорини (1490–1551). Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, і вибираючи зручний формат практичних у користуванні малих книжечок. Кожне видання супроводжувалося коментарями, в яких особливий наголос робився на просвітительських елементах. Так, у передмові до «Псалтирі» він зазначав: «Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому й безумному, богатому и убогому, младому й старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычаи й познати мудрость и науку». Скорина закликав пам’ятати свій обов’язок перед батьківщиною, наголошуючи на те, що «обязанность человека трудиться на благо родины, не жалеть всякого тружения и скарбов... для отчизны своя».

Засновником книгодрукування у Речі Посполитій був Іван Федоров (1510–1583) – людина обдарована і освічена. Свою діяльність він розпочав у Москві, де у 1553 р., поблизу Кремля за розпорядженням царя Івана ІV Гроз-ного було побудовано Печатний двір. У 1564 р. Федоров та його сподвижник Петро Мстиславець випустили першу точно датовану друковану книгу «Апостол» – багате ілюстраціями живописне видання. Через два роки вийш-ла друга книга, «Часослов», – зібрання молитов, за яким діти навчалися грам-оті. Згодом, незважаючи на те, що сам цар Іван Грозний був покровителем друкарства, народ вважав цю справу нечестивою, а місцева знать не підтри-мала ініціативи. Кредитори відібрали друкарню за борги. За другою версією обидва першопечатники виїхали до Литви за наказом царя для освітньо-культурної роботи серед православного населення Литовського князівства.

У 1566 р. Федоров з Мстиславцем розпочали свою діяльність у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича у Заблудові, де надрукували «Учительное Євангелиє» і «Псалтирь» з «Часословом». Із Заблудова Федоров переїхав до Львова, де у 1573 р. також заснував друкарню, яка вже через рік випустила «Апостол» післямовою під назвою «Повесть... откуда начася и како свершися друкарня сия», а у 1574 р. світ побачив слов’янську «Азбуку». У 1578 р. в маєтку князя Костянтина Костянтиновича Острозького в Острозі Федоровим також була організована друкарня, де для учнів православної школи він перевидав «Азбуку». Тут же він випустив першу слов’янську Біблію у повному обсязі, так звану Острозьку Біблію, що стала визначним православним пам’ятником.

Всебічно одарована і високоосвічена людина, Федоров безумовно являв собою особу ренесансної епохи, разом з основними видами діяльності він захоплювався артилерією і навіть винайшов багатостволову мортиру.

В зазначений період відбувається бурхливий розвиток полемічної й віршованої літератури.

Полемічна література зародилася ще на Русі, коли в середині XI ст. відбулося розділення християнської Церкви на Західну і Східну. Подальшого розвитку набуває полемічний жанр в XV ст., насамперед, в питанні про місце Церкви в державі, а також критичного відношення до релігії і Церкви. Еле-менти раціоналістичного мисленні виявилися в творах так званих «жидовст-вуючих», що з’явився в 80-ті роки у Москві, куди перейшла Київська метрополія[9].

В ході боротьби з єретиками в церковному середовищі виникли течії іосифлян та нестяжателів. Вони ставили за ціль удосконалення церковно-монастирської системи і підняття авторитету Церкви в державі, проте засоби здобуття цих цілей у них були різні – якщо Іосиф Волоцький вбачав його в сильному економічному положенні церкви і зверхності церковної влади над світською, то Ніл Сорський виступав з проповіддю аскетизму і морально-етичного вдосконалення. Врешті решт обидва проекти були схвалені, а їх автори канонізовані.

Особливого розвитку і гостроти набуває полемічний жанр в другій половині XVI ст. в південно-західній частині Русі, що опинилася в складі Речі Посполитої. Після Брестської церковної унії 1596 р., внаслідок якої ієрархія православної Київської митрополії об’єднаналася з Римом, розпочалася ідейна боротьба проти католицько-уніатської експансії. Вона була відкрита ще до того, у 1577 р., польським єзуїтом, письменником і теологом Петром Скаргою після того, як він видав збірник власних проповідей під назвою «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від цієї єдності» («О jedności Kościola Bożego pod jednym pasterzem»), де звертаючись до народу, назвав 19 «помилок» Право-славної церкви. В другій книзі під назвою «Собор Брестський та його обо-рона» («Synod Brzeski і jego obrona») Скарга обстоював переваги унії. Поле-міка набрала нової сили після впровадження папою римським Григорієм XIII в 1582 р. календарної реформи, що стала причиною нових утисків і гонінь на православних. На захист прав православних став Герасим Смотрицький, який в своєму трактаті «Калєнъдаръ римский новый» довів перевагу юліанського календаря і розкрив провокаторську роль нововведеного григоріанського. Проти книжок Скарги у 1597 р. виступив Христофор Філалет з роботою «Апокрисис, албо отповедь на книжку о сьборе Берестейском...», в якій на ґрунтовній документальній основі розглядав історію впровадження Брестської унії. Значну роль в полемічній боротьбі відіграли також Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенсь-кий, а також анонімний автор твору «Пересторога зело потребная на потомные часы православним христианом» та ін. Українські полемісти не обмежувалися критикою з проблем Брестської унії та католицизму, а вступали в богословські дискусії з адептами іудаїзму та ісламу.

В 60–70 рр. XVI ст., у зв’язку із становленням Московського царства відбулася полеміка між царем Іваном Грозним та Андрієм Курбським про характер царської влади та її взаємини з підданими. Політична концепція Курбського про становопредставницький характер царської влади була вик-ладена в його творі «История о великом князе Московском» та листах до Івана Грозного. Останній стояв на позиціях божественного походження царської влади і доводив необхідність її необмеженого характеру: «А жало-вати есмя своих холопей вольні, а й казнити вольні же есмя». З 1563 р. князь Курбський поступив на службу до литовських князів і вів широку культурно-просвітницьку діяльність.

Новим явищем в літературі стала поява силабічного віршування в основі якого була покладена однакова кількість складів у віршових рядках. Основоположником цього жанру був Семеон Полоцький (1629–1680). Його вірші складають два збірника, «Рифмологіон» і «Вертоград многоцветный». Це панегірики, присвячені членам родини царя Олексія Михайловича і подіям придворного життя.

 

Царю восточный, царю стран премногих,

нас избавивый от противник многих.

Прогнавы з Руси еретики,

будиж в победах преславен во веки!

Царствуй над всеми вселенныя страны,

из язык мрачных твори христианы.

Разшири веру, свет омрачным буди,

иже во смертней сени гибнут люди

 

В 1680 р. Полоцький переклав на вірші Псалтир – «Псалтир рифмованная», яка довгий час була навчальним посібником для юнацтва.

 

Блажен муж, иже во злых

совет не вхождаше,

Ниже на пути грешных

человек стояше,

Ниже на седалищех восхоте

седети тех,

Иже не желают блага

разумети…

Блажен, кто Бога не гневит

И истину всегда хранит, -

Род оного благословится,

И семя ввек

не истребится…

 

Когорту перших українських поетів XVIII ст. складали також творці релігійно-філософської поезії митрополит Димитрій Ростовський (Туптало), митропо-лит Рязанський Стефан (Яворський), архієпископ Новгородський Феофан (Прокопович), поетична спадщина яких в рівній мірі належить як українській, так і російській літературі. В їх віршах культивувався стиль бароко – символіка, алегорія, гра слів, підкреслювання натуралістичних деталей, ускладнені асоціації.

Відлуння місцевої історії виразно відчувалося в історичних віршах, елегіях, епіграмах, епітафіонах, лементах, панегіриках, у гумористично-сатиричних віршах і піснях. Культивувалися також і жанри етикетної поезії, насамперед вірші, що виголошувалися на урочистих церемоніях, адресовані здебільшого високопоставленим особам. Популярністю користувалася епі-грама – короткий віршований дотепний напис на предметі або розповідь про певну особу чи подію. Епіграма мала дивувати і захоплювати грою слів, повчати, вихваляти чи засуджувати. Відомими епіграмістами були Лазар Баранович, Іван Величковський, Данило Братковський та Климентій Зіновіїв.

 

Д†руцЂ чада имЂють церковна,

Два им даються здє меча духовна.

Сими мечами хранитися требЂ

От зла во мірЂ: сице будем в небЂ.

Нуждно то Царство, мечами толкати

Сими вонь требЂ: тако отверзати.

Лазар Баранович. На два меча книги сея.

 

Христос и Єго Матерь орлими КРИЛАМИ

ВозлетЂли на небо: там пекутся нами.

Держить СЕРЦЕ царево Бог в своєй десници,

Не выпущаєт з РУКИ и царской ЗРЕНИЦИ.

Богородица молить, абы царство стало

А под ноги цареви всяко зло попрало.

Лазар Баранович. На его царскаго

пресвЂтлаго величества знаменіє

 

Жінку із кістки сотворив ти, боже.

Кісткою в горлі стати вона може.

Мужа лупцює жіночка невинно,

її ж не вдариш – бо слабке створіння.

Слабше начиння з глини, аніж з кості —

Мужеві гірше, аніж її мості.

Данило Братковський. З чого зароблено жінку.

 

Пан з паном здуру вели диспут довгий,

Сміливо мудрий втрутився убогий:

«Не теє, пане, у вас сперечання!» —

Пан йому в зуби – задав так питання.

Не смів убогий розвивать проблему,

Не зумів з паном вести далі тему.

Тож раджу, цапе, не переч ти вовку,

Бо хвоста вирве – кинешся до сховку.

Данило Братковський. Диспут убого з паном.

 

Много таки(х) ε(ст) в свЂтЂ что смε(р)тε(и) жада́ю(т):

ко(т)рымъ жада(н)εмъ свои(мъ) бг̃у наругаютъ.

Бо жεла́ю(т) и про́сятъ у гс̃да смε(р)ти:

а і бεз прозбы кгды ча(с) при(и)дε(т) му́ся(т) вмε(р)ти.

Приходи(т) жε смε(р)ть часо(м) в половинЂ вЂку:

а іному старому ужὲ чεловЂку.

А іны(х) и о(т) пε(р)сε(и) бεрεтъ сεбЂ дЂти:

в(ъ) пε(р)вомъ року̀ и́ли тε(ж) за(с) у двою лЂты.

А іны(мъ) матε(р)нεε чрεво гробъ быва́εтъ:

εсли нε породи(в)ши ма(т)ка умира́εтъ.

Zачи(м) смε(р)ти вовЂки нε трεба жεла́ти:

при(и)дε(т) я(к) кому̀ ю(ж) бг̃ъ изво́ли(т) посла́ти.

Токмо да(и) бж̃ε в(ъ) грЂха(х) на(м) нε умира́ти,

жεбы ка́ры вЂчнои нε наслЂдовати.

Климентій Зіновіїв. Ω жεлающыхъ сεбЂ смε(р)ти(и)

 

Розвивалася також лірична поезія, що відображала особисте життя, інтимні почуття та переживання В ній йшлося про гірку сирітську долю, вбоге життя, соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, жит-тя на чужині. До них відносяться такі твори, як «Песнь светова» Ілля Бачин-ського (кінець XVII–початок XVIII ст.), «Песнь о свете» Олександра Падаль-ського (XVIII ст.), «Песнь свецка» Левицького та ін. Розвивалася любовна лірика.

Звичайним явищем були анонімні сатиричні вірші, що осміювали характерні явища, наприклад, «Плач київських монахів» – з приводу Указу 1786 р. про секуляризацію монастирських земель, «Доказательства Хама Данилея Куксы потомстенны» і «Плач дворянина» – про козацьку старшину, що шукала собі дворянства. З сатирично-гумористичними віршами виступив Іван Некрашевич. В його творах «Ярмарок» (1709) та «Исповедь 1789 года февраля-дня» змальовувалися колоритні побутові сцени з селянського життя.

 

Да вже ж наши дворяне гербы посилають,

А що я був дворянин, то-того й не знають".

Вон у мене герб який

В деревянем цвити

Ще ни в кого не було

В Остерском повити.

Лопата написана

Держалом у гору,

Побачивши скаже всяк,

Що воно без спору.

У середини грабли,

Выла и сокира,

Якими було роблю,

Хоть якая сквира.

 

«Доказательства Хама Данилея Куксы потомственны».

 

З сатирично-гумористичними віршами виступив Іван Некрашевич. В його творах «Ярмарок» (1709) та «Исповедь 1789 года февраля-дня» змальо-вувалися колоритні побутові сцени з селянського життя.

Виникали також віршї-травестії (від фр. travests, переодягнений). Особливістю цього жанру гумористичної поезії було те, що відомий твір серйозного, а то й героїчного змісту перероблявся автором у жартівливому, комічному дусі. Комічний ефект досягався невідповідністю між стилем викладу і змістом твору, яскравим прикладом чого є «Енеїда» І. Кот-ляревського та «Жабомишодраківка» («Батрахоміомахія») К. Думитрашка.

Фактором взаємодії культур в Речі Посполитій були архітектура і мистецтво.

Кардинальні зрушення відбулися в архітектурі. Протягом XIV ст. у Великому князівстві Литовському невпинно зростала кількість міст і фортець. Використання артилерії спричинило інтенсивність перебудови старих, і створення нових фортифікаційних укріплень. В міру розвитку міст збільшувалась вулична мережа, з’являлися нові пояси укріплень та мону-ментальні споруди. Політичним завданням часу стає зміцнення князівської влади, спроможної покласти край феодальній анархії й необмеженій сваволі боярства. Голосніше лунала нота урочистості і піднесеності на її честь.

Вирішальний вплив на розвиток фортифікаційної архітектури мали зміни в стратегії і тактиці ведення війн та розвиток військової техніки. У попередні часи важливу роль у війнах відігравали тривалі облоги міст чи фортець, а після монголо-татарського нашестя переважало захоплення їх шляхом навальної атаки й штурму з допомогою різноманітних пристроїв для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт, що істотно позначається на зовнішньому архітектурно-художньому стилі буді-вель і споруд. З метою ефективної протидії ворогам з середини XIII ст. виробляються відповідні типи фортифікації, головним опорним вузлом яких стає міцна башта – донжон.

Подібного типу споруд не було в архітектурі XI–XII ст. Згадані баш-ти, як правило, будувалися всередині оборонних укріплень, близько до стін, з найбільш вразливої сторони. Зовнішні обвідні стіни укріплень споруджу-валися з дерева, обмазувалися глиною і, побілені, на вигляд зовсім не відрізнялися від мурованих. Але, коли виявилися істотні недоліки таких укріплень, перед будівничими гостро постало завдання забезпечити таку розстановку башт і конфігурацію укріплень, яка б давали можливість оборо-ни вогнем із флангів. Прикладом нового типу фортифікації є замки в Луцьку і Кремінці, будівництво яких розпочалося ще в 90–ті рр. XIII ст.

Нові умови ведення війни вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. Причому будівництво з каменю було значною мірою пов'язане з традиціями галицької архітектури XII ст., а цегли – волинської. До мурованих кам’яних оборонних споруд належать замки в Білавіні, Столп’ї, Чернієві, Угруську, Хотині, Кремінці, Невицькому, Кам’янці Олеську, Білгороді (Дністровському). Найголовніша їх прикмета – наявність міцних мурованих стін, а в замках у Кремінці, Невицькому, Білгороді (Дні-стровському) – ще й кількох башт. Замок у Кремінці (близько 1290–1340) був побудований на високій горі; стіни його з трьома баштами оточують невелике подвір’я овальної форми з таким розрахунком, щоб забезпечувати фланговий обстріл нападника. На зламі мурів, де обстріл утруднювався, влаштовували спеціальні пристрої, виступи-ліхтарики (машикулі) з бійницями для обстрілу підступів до стін. Такі виступи з бійницями є також у Білгороді (Дністровському), Олеську й Луцьку.

Стіни й башти старих замків надбудовувалися і укріплювалися потовщеннями. Башти майже рівномірно розташовувалися за периметром подвір’я. Яскравим зразком подібної модернізації може служити Луцький замок. Його триярусні башти й стіни раніше завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиноподібними бійницями для стрільби з луків і арбалетів, а тепер вони замуровувалися й надбудовувалися. Бійницям у два, а подекуди у три яруси, надавали такої форми, щоб забезпечити можливість обстрілу із вогнепальної зброї. На баштах було зведено ще по одному ярусу. Перебудова торкнулася майже всіх давніших кам'яних укріплень XII — XIV ст., зокрема у Кам’янці, Білгороді (Дністровському), Мукачеві, Кремін-ці, Невицькому, Хотині.

Ці зміни добре видно на прикладі хотинського замку. Старі стіни замку і башту Данила Галицького було перебудовано до невпізнання, заму-ровано в нових стінах і баштах, які виступали за лінію мурів. Обвідні мури та злиті з ними башти вражають велетенським розмахом. Силует замку відзна-чається нерозчленованістю, підсиленою декоративним орнаментом на біло-кам’яних мурах у вигляді малюнка з червоної цегли, що пом'якшує суворість архітектурних образів.

Суворий вигляд оборонних споруд, лаконічні монументальні об’єми й величавий силует найбільш повно втілювали художні смаки та естетичні погляди епохи. У культовій архітектурі також виявилися нові тенденції: поряд із старими спорудами, монументальними і величними, будувалися храми підкреслено урочисті. Наприклад, у Холмі поряд з храмом Успіння «величеством і красотою не мене сущих древних», з’явилися баштоподібні храми Іоанна Предтечі та Кузьми й Доміана. Ця тенденція простежується і на тринефових храмах Іоанна Богослова та Димитрія в Луцьку (кінець ХІІІ ст.). Крім хрестовокупольних церков, споруджується чимало ротонд з однією апсидою-конхою (Перемишль, XIII ст.), з шістьма (Горяни, Галич) та вісьмо-ма апсидами (церква Василія Великого у Володимирі), з опорними стовпами (Володимир, XIII ст.) і храми оригінального хрещатого плану (церква святого Миколая у Львові).

Однак, замки і фортеці, як опорні пункти панування феодалів, про-довжують своє існування. Це було викликано необхідністю захисту від спус-тошливих набігів татарських орд і турецьких військ. Тому, незважаючи на те, що оборонне будівництво поглинало величезні матеріальні й людські ресур-си, воно було провідним видом архітектури. Головним будівельним матеріа-лом залишалося дерево, хоча зростала питома вага каменю і цегли.

В той же час старі укріплені боярські садиби поступово еволюціо-нують у магнатські замки. З цим пов’язана, наприклад, структура замків в Олеську, Клевані, Острозі. Так, замок в Острозі дуже схожий за своєю схе-мою з укріпленнями в Чорторийську або в Кам’янці (Волинському). У ньому в оточенні дерев’яних стін, ближче до східного боку, було збудовано так звану вежу й дім, мурований на взірець західноєвропейських донжонів з підйомним мостом, завдяки чому він міг витримати тривалу облогу.

Великий вплив на формування структури замків справило застосу-вання вогнепальної зброї. У XV ст. башти в основному влаштовувалися так, що виступали за поле стіни і мали квадратну, або неправильну п’ятикутну форму, кутом до фронту, що значно посилювало витривалість проти мушкет-ного й гарматного обстрілу та створювало сприятливі умови для флангового вогню. В мурах і баштах збільшилася кількість бійниць. Наприклад, у замку в Клевані (XV ст.), бійниці, розміщені в три яруси, мають великі бойові камери для гармат і обслуги. Враження особливої могутності замку досяга-ється тим, що башти і стіни трохи звужені догори.

Більшість монастирів, крім стародавніх кріплених комплексів, як Києво-Печерська лавра, Михайлівський монастир у Переяславі, Єлецький у Чернігові, обводилися міцними стінами. До нашого часу збереглася лише невелика частина цих укріплень, але й вони свідчать про появу в XIV–XVI ст. такого архітектурного типу, як монастир-фортеця. Архітектурою ці споруди мало різняться від інших укріплень, лише набір будівель, внутрішнє планування та розташування головного храму вносять певну відмінність від звичайної фортеці. Якщо храм за первісним задумом був не пристосований до оборони, його зводили посеред двору – Межиріч (XV ст.), Дермань (XV ст.). Інколи й укріплену церкву теж ставили посеред двору, як в Уневі, де вона виконувала роль донжона. Часто храми включалися в систему обвідних мурів так, що одна із стін храму становила їх продовження, як Успенська церква в Зимному (1495), Богоявленська в Острозькому замку (XV ст.).

У культовій архітектурі в останній чверті XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних втілити нові смаки та мистецькі ідеї. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи, але продовжують традиції трьонефних храмів XIII ст. з опорними стовпами. В той же час, в урочистій архітектурі хрестовокупольних храмів, таких, як в Дермані, Межиріччі або Острозі, майстри зуміли втілити тонке уявлення людей XV ст. про піднесену і прекрасну, але перервану й забуту лінію давньоруських часів, почату в кінці XII–XIII ст. храмом Параскеви П’ятниці в Чернігові (Петра Милоніга).

У XV– на початку XVI ст. в архітектурі невеликих храмів з’являються нові риси, безпосередньо пов’язані з народними ідеалами. Маленька церква Трійці в Зимному (1465) становить неабиякий інтерес, бо в цьому мініатюрному храмі, що має лише один неф з апсидою, вперше в мурованій архітектурі було застосовано новий архітектурно-конструктивний прийом – бані спираються не на підпружні арки й п