Український національний рух 1917–1920 рр. Українізація.

 

Війна і революційна криза підняли політичну активність мас і передали накопичені соціально-економічні, політичні і національні питання для вирішення широким верствам населення. Тимчасовий революційний уряд у Петрограді відкрив реальну можливість для розвитку місцевих держа-вотворчих ініціатив. Однак можливості і авторитет нових урядів не йшов у порівняння зі старим, тому процес ерозії центральної влади провокував сепаратистські тенденції на окраїнах Російської імперії. До того ж в процес включилися іноземні країни, яким аж ніяк не хотілося відновлення на території старої Росії могутньої держави. Їх цілком влаштовував варіант перманентної війни всіх проти всіх, в ході якої можна було вирішувати свої економічні проблеми і в необмежених масштабах використовувати матері-альні і природні ресурси бувшої імперії.

Приступаючи до розгляду цього питання слід виходити з того, що український національний рух 1917–1920 рр. являв собою протиборство різних проектів національно-державного будівництва, які представляли ново-утворені державні об’єднання на території сучасної України: Украї́нська Центра́льна Ра́да (УЦР, також Центральна Рада), Украї́нська Держа́ва (Гетьманат), Директорія УНР, Донецько-Криворізька радянська республіка (ДКРР), Одеська радянська республіка (ОРР), Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР), Соціалістична республіка Тавриди, Кримський крайовий уряд, Галицька соціалістична радянська республіка, Кримська радянська соціалістична республіка, Гуляйпольська республіка та ін.

Якщо проекти ЦР, Української держави (Гетьманату) і Директорії (УНР) передбачали пріоритет національно-культурних проблем перед соціальними, то проекти ДКРР та ОРР в основу революційних перетворень покладали заходи соціально-економічного порядку. Так, у ДКРР була прове-дена територіальна реформа за економічною ознакою, уведені єдині форми судочинства, націоналізована велика промисловість, ліквідовані акціонерні товариства, шахти й рудники, уведено безкоштовне навчання для дітей бідноти і відкриті курси лікнепу, уведені податки для великих підприємців, але при цьому повернуті раніше конфісковані гроші приватних банків. Першими кроками нової влади ОРР були націоналізація великих підпри-ємств, включаючи морський транспорт, експропріація житлового фонду у великих домовласників для передачі нужденним, боротьба зі спекуляцією й введення твердих цін на предмети першої необхідності.

В той же час УЦР не змогла стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, встановити ефективну адміністрацію на місцях та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод. Заявлений соціалістичний курс не втілювався в життя. Не було розв’язано аграрне питання. В регіонах процвітала корупція і бандитизм. Влада не могла нормалізувати господарське життя для забезпечення імпорту українського збіжжя за умовами Брест-Литовського договору. Тому німецька окупаційна влада ініціювала держав-ний переворот, в результаті якого до влади прийшов П. Скоропадський, який очолив Українську державу (Гетьманат).

Чому український рух 1917–1920 рр., представлений УЦР, Гетьмана-том та Директорією УЦР зазнав поразку? Повну відповідь на це питання студенти можуть знайти в навчальному матеріалі з курсів «Історія Української культури» і «Політологія». Але причини її в наступному:

Перша причина – невідповідність нової еліти поставленим завданням. Перемога більшовиків свідчила про організованість і мобілізаційні здібності, яких не було у діячів УЦР, Гетьманату та Директорії УНР, тобто якостям, які визначають здатність еліти очолити рух або державний організм. Це були представники гуманітарної інтелігенції, учені, кооператори, серед яких не було серйозних професійних вольових політиків або революціонерів.

Друга причина – динаміка соціальної боротьби йшла врозріз з інтересами революції. В ім’я національних інтересів діячі УЦР, Гетьманату та Директорії УНР закликали класи до соціального миру, а більшовики сконцентрували увагу на вирішення соціально-економічних проблем.

Третя причина, національні проблеми і українська ідентичність, на пріоритеті яких наполягали зазначені українські уряди, не перейшли у розряд символічних цінностей, що визначали б світогляд і практичну діяльність мільйонів жителів, проживаючих на території, заявленої ними як Україна.

Четверта причина, національне будівництво діячами УЦР, Гетьма-нату та Директорії УНР не було доведено до кінця:

а) заявлені території не були охоплені «українізацією»;

б) не була взята під контроль Церква;

в) вища школа не стала «українською»;

г) не була створена система української середньої освіти;

д) не було до кінця доведено розробку української літературної мови.

Отже, за словами історика і політолога Т. Гунчака (англ. Taras Hunczak), народ український темний і національно несвідомий» залишався на рівні «етнографічної маси».

П’ята причина – УЦР, Гетьманат і Директорія УНР опиралися на окупаційну військову владу Німеччини та Ново-Польщі, а тому розглядалися широкими народними масами як посібники окупантів.

Ідея української державності була трансформована радянською вла-дою і керівництвом РКП(б) (Російською комуністичною партією (більшо-виків) у вигляді Української РСР – складової частини Союзу Радянських соціалістичних республік (СРСР). В цьому контексті студентам слід підходити до розгляду проблем української культури 20–30 рр., що вирішу-вала політика «коренізації».

До того ж слід додати, що розгляд цього питання в курсах культуро-знавчих дисциплін здебільшого збивається на вивчення мистецько-культур-ного життя та демонізацію радянського політичного керівництва, ігноруючи логіку розвитку подій внутрішньо і зовнішньополітичного життя в Радянському Союзі. Комплексний підхід до викладення цієї проблеми передбачає урахування та аналіз внутрішнього та міжнародного становища країни з оглядом на висновки політології, соціології та історії. Отже, пробле-ми культурного життя України 20–30 рр. та політика «українізації» мали не тільки внутрішнє, а й міжнародне значення:

По-перше, «українізація» була засобом впровадження нової соціа-лістичної культури – національної за формою, соціалістичної за змістом.

По-друге, культурне життя в Україні 20–30 рр. було ареною боротьби різних політичних течій та угрупувань, у зіткненні яких найсильніше здобу-вало перспективу подальшого розвитку.

По-третє, результатом «українізації» та розвитку культурного життя України стало визначення етнічних кордонів українського народу.

По-четверте, результатом «українізації» та розвитку культурного життя України стало формування національної еліти й бюрократії.

По-п’яте, «українізація» призвела до набуття Українською РСР державних атрибутів, у результаті чого вона в майбутньому стає членом міжнародних організацій, у тому числі Ради Безпеки ООН, а в березні 2001 р., представники уже сучасної України, головували в цьому органі.

По-шосте, розвиток української культури 20–30 рр. у руслі політики «українізації» призвів до формування національної ідентичності та свідомо-сті народів Східної Галичини, Південної Буковини й Закарпаття, які увійшли у склад Радянського Союзу у 1939–1940 рр.

При розгляді зазначеного питання студентам важливо враховувати історичні реальності того часу, що полягають у наступному:

По-перше, здобувши перемогу у Громадянській війні Радянська влада зіткнулася з новими проблемами й протиріччями. В ході Першої світової війни і наступних соціальних катаклізмів на території бувшої Російської імперії стало очевидно, що плани по відновленню великої і сильної держави не були потрібні світовим лідерам, тому вони намагалися використати любі, у тому числі й національні протиріччя, для розпалення громадянської війни.

По-друге, в силу того, що очікуваного після революції і Громадянської війни щасливого буття широкі народні маси не відчули, значна частина народу в своїх уявленнях стала апелювали до інших полі-тичних сил: на південно-східних територіях – до Гуляйпільської республіки Н. Махно і на центрально-західних – до УНР. До того ж внутрішня політична опозиція в особі троцькістів знаходилися у контакті з націонал-комуністами, що згодом увійшли до КП(б)У. Тому вирішення питань ідеології, освіти й культури, за допомогою яких політичне керівництво могло роз’яснювати й пропагувати свою політику, носило гострий і принциповий характер, про що свідчить сам термін «культурна революція». Саме тому Народний комісаріат освіти України стає другим за значенням після органів держбезпеки – ДПУ НКВС (Державне політичне управління Народного комісаріату внутрішніх справ).

По-третє. На перешкоді реорганізації суспільства стояли історичні надбання минулого: російська культура, класична російська школа, російська гуманітарна інтелігенція. Українофільська інтелігенція, що не брала активної участі у Громадянській війні, внутрішньо була невдоволена новою владою і поширювала своє невдоволення у маси. Православна церква, як духовний осередок традиційної культури, своїм існуванням заперечувала ідеологічні засади нової влади. Вихід із такого становища було знайдено у рішеннях ХІІ з’їзду РКП(б) 1923 р., що проголосив політику «коренізаціі», тобто залучення національних кадрів до політичного й державного керівництва, перехід на національну мову, формування власної національної інтелігенції, витіснення традиційної російської культури, знищення Православної церкви, залучення на свій бік опозиційної українофільської інтелігенції і формування наці-ональної науки. Військове зіткнення проектів побудови української держави перейшло до мирного протистояння, але із завзятістю часів Громадянської війни. Тепер у зведенні рахунків зі своїми політичними противниками велися за участю органів держбезпеки – ДПУ НКВС.

Таким чином, на заміну збройній боротьбі прийшла боротьба на «культурному фронті». «Культурна робота» включала у себе два напрями: 1-й – розвиток різноманітних галузей культури – театру, образотворчого, музично-хорового мистецтва, що мало виховний і ідеологічний характер; 2-й – робота з кадрами по формуванню національної ідентичності серед молоді. В умовах відсутності сучасних засобів масової інформації преса, слово учителя, музейний стенд або підручник історії та літератури були здатні дієво впливати на масову свідомість.

Організаціями українського національного руху залишалися «Просві-ти», що існували на Правобережжі з 1905 р. й кооперативні товариства. Вони часто були легальними осередками підпільних осередків і бандформувань, що чинили диверсії на об’єктах промисловості і залізниці. З 1922 р., в ході успішної боротьби з бандитизмом перед Радянською владою на Україні постало питання витіснення «Просвіт» з культурного простору за допомогою партійних і комсомольських організацій, комітетів незаможних селян, нової системи освіти й культури, що переймають на себе їх форми роботи.

Поле вирішення національних питань передбачало вироблення певного політичного курсу не тільки в Україні, а й на усій території бувшої Російської імперії. У 1920–1921 рр. були заключні двосторонні договори РРФСР з Азербайджаном, Україною, Білорусією, Далекосхідною, Хорезмсь-кою та Бухарською республіками. У 1922 р. була створена Закавказька Феде-рація. В серпні 1922 р. центральне керівництво приступило до остаточного оформлення союзної держави. Спеціальну комісію Оргбюро ЦК РКП(б) очолив Й.В.Сталін. Він розробив політику «коренізації», прийняту ХІІ з’їз-дом РКП(б) в квітні 1923 р. Її сутність полягала у тому, щоб зробити Радян-ську владу на місцях рідною і близькою, для чого необхідно виховувати й залучати національні кадри, розвивати національні мови, культуру і т. ін.

У той же самий час, коли 20-ті роки були періодом відбудови народ-ного господарства, політичне керівництво, пішовши на поступки національ-ним рухам, перехопило ініціативу національного будівництва, а в ході відбу-дови народного господарства відбулося зрощення представників національ-ного руху з місцевою бюрократією. Посилюються спроби корегування полі-тики Центру у власних місцевих інтересах. Вагомим фактором «україні-зації» стає утворення у 1923 р. Української автокефальної церкви, що мала тісні зв’язки з «просвітами», кооператорами та працівниками Наркомосвіти, бандформуваннями і навіть опозиційною Українською комуністичною парті-єю. 30-ті роки, стали періодом форсованої модернізації економіки й соці-альної структури суспільства. Вони започаткували новий етап розвитку СРСР як єдиного соціально-політичного організму і формуванню нової над етнічної національної спільності – радянський народ. Цей період знаменували відрод-ження класичної системи освіти, класичної російської культури, розвиток української культури як братньої культури народів СРСР.

Політика «коренізаціі» в Радянському Союзі і «українізація» в УРСР здійснювалася на фоні багатого й різноманітного культурного життя. В ідеологічному й культурному плані 20-ті рр. на Україні відрізнялися плюра-лізмом. Існували різні наукові школи й напрямки, виникли численні художні об’єднання й союзи, гуртки й студії. Наприклад, в області літератури активно діяли група неокласиків, союз селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт», «Вільна академія пролета-рської літератури» (ВАПЛІТЕ). Існували об’єднання художників, компози-торів та інших діячів мистецтва, серед яких варто згадати Товариство худож-ників імені К. Костанді, Асоціацію художників Червоної України, Товари-ство імені Леонтовича. Більш детально зупинитися на цих питання варто з використанням підручника «Історія української культури» (С. 235–243)[39].

У цілому в УРСР в 1920-ті роки діяло 40 літературно-художніх організацій, які об’єднували письменників, художників, музикантів, артистів. При цьому інтелігенція не тільки шукала нові прийоми творчого само-вираження, але й активно обговорювала актуальні проблеми суспільно-політичного життя. Звичайними були художні дискусії учасники яких вира-жали полярні погляди.

Особливо активно обговорювалися питання, пов’язані з національною проблематикою взагалі й політикою «коренізаціі» зокрема. Прихильники національної ідеї вважали «коренізацію» реальним засобом втілення в життя своїх переконань, про що свідчить, приміром, розгорнута дискусія з питань шляхів розвитку української літератури (1925–1928). Літератори та інші діячі культури намагалися знайти відповідь на питання: якою повинна бути нова українська культура, як об’єднати пролетарський інтернаціоналізм, комуні-стичний дух нової культури з її національною сутністю. Звичайно всі по-годжувалися з необхідністю виходу української культури з вузьких етно-графічних рамок, щоб вона могла стати в один ряд з культурами інших народів. Дискусія, розпочата як суто літературною, незабаром набула полі-тичного характеру.

Культурно-мистецький плюралізм часів НЕПу обумовлювався полі-тичним плюралізмом і жорсткою конкуренцією партій, що складали полі-тичне керівництво країною: «дискусія про профспілки», троцькісти, «лівий» та правий ухили у партії на Україні ускладнювалися наявністю національних політичних сил у вигляді Української комуністичної партії (боротьбисти) та Української комуністичної партії – «укапісти» – вихідці із УПСР та УСДРП. У 1920 та 1924 рр. вони самоліквідувалися, проте продовжували культиву-вати свої культурно-політичні настанови. До «боротьбистів» належали О. Шумський, В. Блакитний, П. Любченко, О. Хвиля та ін., що обіймали провід-ні посади в республіканському керівництві. Дискусії мистецько-культурного характеру також мали політичне підґрунтя. В дискусії про шляхи й розвиток української культури фактично йшлося про місце й роль національних республік в Союзі РСР. В ході дискусії визначилися такі напрями: «шумськізм», «волобуевщина», «хвильовизм», «бойчукізм».

«Шумськізм» – політична течія в Радянській Україні, очолювана наркомом освіти УСРР Олександром Шумським (1924–1927). Шумський відстоював принцип пріоритетного призначення на керівні посади в українсь-кому уряді та Комуністичній партії України лише етнічних українців, а не представників неукраїнських народів. Інакше, як зазначав він в листі до Сталіна, написаному на початку 1926 р, українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну.

Ідеї економічної самостійності Української РСР під назвою «волобу-євщина» розвивали С. Яворський, П. Сологуб, а особливо економіст Михай-ло Волобуєв (1903–1972, Артемов). Останній піднімав питання про цілісність українського національного економічного простору і про характер еконо-мічного керівництва країною. Волобуєв стверджував, що Україна має власні шляхи розвитку і що вона мусить підготуватись до вступу у світове господ-дарство у випадку перемоги революції «не лише в колишній Росії, а по всій земній кулі» як рівноправна частина цього світового комплексу».

«Хвильовізм» являв собою одну з радикальних течій, що виявилася в літературній дискусії 1925–1928 рр., у ході якої питання суто літературного характеру – літературні стилі, школи і т.д. розглядалися в контексті політич-них проблем – про роль і місце різних суспільних груп в українському культурному будівництві, «боротьби двох культур», «відродження нації» та ін. Особливу активність у дискусії проявив молодий літератор Микола Хвильовий (1893–1933, Фитильов). Як один з творців пролетарської літера-тури він стверджував, що «пролетарське мистецтво наших днів – це «Мар-сельєза», яка поведе авангард світового пролетаріату на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума – нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську». «Що ж таке Європа?, – писав Хвильовий. – Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу... Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери в яскравий світ – комунізм». З ім’ям Хвильового зв’язано розповсюдження ідей «європеізму». Боячись надмірного впливу руської культури на українську, він вважав, що розвиток її на шляху до соціалізму повинен орієнтуватися безпосередньо на здобутки європейської культури, а тому його творчість розвивалася під умовним гаслом девізом «Геть від Москви!» Ідею європеїзації культури також поділяв Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович Курбас (1887–1937, Янович) – творець і реформатор українського національного театру, вистави якого мали чітку політичну направленість і викликали великий суспільний інтерес.

Для повного уявлення процесів, що відбувалися в українській культу-рі студентам необхідно мати на увазі історичні особливості часу. Розпочата індустріалізація проводилася у жорсткому стилі й вимагала не менш твердого контролю за виконанням прийнятих центральним керівництвом рішень. Ситуацію в економіці загострювали продовольча кризу й криза торгівлі із закордонними країнами. З оглядом на це у 20–30-ті роки відбувалася уніфі-кація сфери культурного будівництва всіх ступенів освіти в СРСР, Академії наук СРСР і союзних республік, системи творчих союзів і т.п. Був прийнятий курс на поступову ліквідацію плюралізму періоду непу в галузі художньої творчості, велася підготовка до формування єдиних творчих союзів.

В умовах переходу на адміністративні методи керівництва, основними принципами залишалося забезпечення «чіткої класової лінії» у роботі комуністів на «культурному фронті», підсилення політизації й ідеологізації сфери культури. Як у центрі, так і в республіках, партійні органи уважно ставилися до нових книг і п’єс, оцінюючи їх «ідеологічну виваженість». Так, під гаслом боротьби з «місцевим націоналізмом» був заборонений памфлет Хвильового «Україна або Малоросія?», засуджений новий роман письменника «Вальдшнепи». Розкритиковані нові п’єси М. Куліша «Народний Малахай» і «Мина Мазайло», а серія портретів М. Бойчука була названа «формалістичною».

Отже, висновки, що до наслідків «коренізації», які студенти можуть додатково обговорити, були такі:

1. Нейтралізація внутрішньої контрреволюції.

2. Нейтралізація опозиційних партій в самій Україні.

3. Демонстрація міжнародній громадськості зразкового вирішення національного питання в СРСР.

4. Створення передумов для майбутнього включення до складу СРСР Галичини, Буковини та Закарпаття.

 

 

2. Освіта і література на Україні в контексті історичних парадигм [40].

 

Переформовування культури початку ХХ ст. було закономірним кроком післяреволюційного розвитку. Радянське керівництво, на відміну від інших національно-культурних проектів, мало чітку позицію в галузі культурного будівництва – створити якісно нову за ідейним змістом соціа-лістичну культуру, перетворити великі культурні надбання попередніх поколінь «із знаряддя капіталізму в знаряддя соціалізму, утвердити комуністичну ідеологію, науковий матеріалістичний світогляд». [41] Це завдання за своїм характером не поступалося соціальній революції, тому отримало назву «культурна революція».

Процес переформовування народу в дусі новітньої ідеології був неможливий без художньої літератури. Прогресивна українська література кінці ХІХ – початку ХХ ст. культивувала світоглядний метод художньої творчості, направлений на формування революційної свідомості широких народних мас, закликаючи їх до боротьби за свободу, проти соціального і національного гніту. В нових умовах літераторам відводилася своєрідна роль інженерів людських душ. Письменник О. Толстой в статті «Больше творческого дерзання» з цього приводу висловився так: «Мы, читатели, предоставляем литератору писать историю человека в его движении, запечатлевать его духовный рост, формировать типы и типичное и тем самым формировать живого человека и его поколение. Это и есть назначение инженера человеческих душ»[42].

Отже, студенти у висвітлення матеріалу повинні виходити з того, що державна політика полягала у вирішенні двох питань: по-перше, зробити освіту доступною для робітників і селян, по друге, перебудувати її на нових ідеологічних засадах. Оскільки розробкою старої ідеології займалася безпосередньо Православна церква, то наприкінці 1917– початку 1918 р. були прийняті декрети, що відтісняли Церкву від освітнього процесу. Це декрети про відділення Церкви від держави і школи від Церкви (23 січня 1918 р.), про націоналізацію усіх навчально-виховних установ і передачу їх у відання Народного комісаріату освіти. 30 вересня 1918 р. ВЦВК затвердив Положен-ня «Про єдину трудову школу РРФСР», за яким передбачалося навчання всіх дітей від 8 до 17 років у школах 1 і 2 рівня. Термін навчання був, відповідно, 5 і 4 роки. Уряд України особисту законодавчу базу в галузі освіти не розробляв, опираючись на документи, вироблені в центрі. Так, уряд РРФСР в 1919 р. видав Декрет про обов’язковість навчання читання і письму рідною мовою усього населення, від 7 до 50 років, згідно яким розпочалася підготов-ка працівників освіти з обов’язковим вивченням української мови та укра-їнознавства. На допомогу до вивчення матеріалу студентам рекомендується опрацювання матеріалу навчального посібника «Історія української культури / За ред.. О.Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 231–233.

Першочерговим завданням Радянської влади стало ліквідація непись-менності, оскільки за статистикою, тільки один з чотирьох жителів респуб-ліки вмів читати і писати. Відразу цей проект переріс на громадсько-по-літичний рух під назвою лікнеп. В часи. Громадянської війни його здійснення було неможливим, оскільки лише військовослужбовці мали змогу навчатися грамоті. Але в 1920 р. при Наркомосвіти була створена Всеросійська надзвичайна комісія з ліквідації неписьменності. До осіб, що ухилялися від навчання, застосовувалися адміністративні заходи, так, в Тамбовській губернії вони позбавлялися політичних прав і продовольчих карток, в Україні їх заарештовували і насильно приводили в школи лікнепу, в окремих місцях, як, наприклад, в Іркутську ухилення від навчання дорівнювалося дезертир-ству. Проте, результатом діяльності лікнепу було те, що на 1926 р. грамотність складала по всій країні вже 51,5 %: міського населення – 76,3 і сільського – 45,2. На Україні рух за ліквідацію неписьменності було організовано в 1923 р., на чолі його став голова ВУЦВК Григорій Петров-ський (1878–1958). За десять років через систему лікнепу пройшло два мільйони осіб, переважно селян. В результаті кількість неписьменних серед осіб віком від 9 до 49 років скоротилася з 48 % у 1920 р. до 36 % у 1926 р., в тому числі серед чоловіків – до 18 %.

Перебудова системи народної освіти визначалася нормативними документами, прийнятими в жовтні 1918 р., які визначали принципові поло-ження побудови нової школи, це «Основні принципи єдиної трудової школи» і «Положення про єдину трудову школу». Нова школа повинна була стати єдиної для всієї країни, загальнодоступною і безплатною, а навчання вестися рідною мовою. Важливими принципами освіти проголошувалися: зв’язок навчання з роботою на виробництві, політехнічність освіти, послідовність в освіті і вихованні, починаючи з дошкільного віку і закінчую-чи вищою школою, спільне навчання юнаків і дівчат.

Не всі педагоги однозначно сприйняли проголошені принципи. Численні дискусії виникали з приводу того, чому і як навчати дітей. Деякі новатори вважали, що треба вивчати не шкільні предмети, а виробничі процеси безпосередньо на фабриках і заводах. Вони заперечували не обхід-ність навчальних планів і програм, покладаючись лише на інтуїцію педагога. Дискусії точилися також між прихильниками політехнічної і монотехнічної освіти, яка передбачала обов’язкову ранню спеціалізацію учнів. Все ж в 1920 р. нова радянська школа стала політехнічною і почала працювати за нав-чальними планами і програмами. На середину 20-х років шкільна освіта складала таку систему: початкова 4-річна школа (1 ступінь), 7-річна школа в містах (2 ступінь), школа селянської молоді (ШСМ), школа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) на базі початкової школи, а також школа 2 ступню (5-9 класи) з професіоналізованими в ряді шкіл 8-9 класами В той же час скасовувалося викладання історії і Закону Божого, значно скорочувалися курси іноземних мов. Функції ідейно-політичного виховання були покладені на цикл суспільствознавчих дисциплін.

Важливі заходи передбачалися відносно викладачів. Згідно постанови Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. «Про вибори шкільних працівників», педагоги, щоб завоювати довір’я серед народу, повинні були складати екзамен у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів створюва-лися короткострокові педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. Так, у 1919 р. педагогічні курси працювали вже в 45 містах України, згодом мережа педагогічної освіти ставала дедалі ширшою. В доповнення до навчального матеріалу студентам рекомендується передивитися художній кінофільм «Республіка ШКІД» (1966, режисер Г. Полока), прочитати повісті Л. Кассіля «Конудуит и Швамбрания» та А. Макаренка «Педагогическая поэма».

Перебудова вищої школи також переслідувала свої цілі, насамперед це була демократизація студентства за рахунок залучення до вузів вихідців з нижчих верств населення, а також ідейне завоювання вузів, оскільки профе-сорсько-викладацький склад в переважній більшості був настроєний анти-радянські. Реформа розпочалася введенням, згідно Декрету від 2 серпня 1918 р., нових правил прийому до вузу, за якими кожний бажаючий міг бути зарахований без іспитів і навіть без документів про попередню освіту. Наслідки нововведень покликали за собою введення надзвичайних заходів – організацію робітничих факультетів для підготовки до вузу – робітфаків. Набір на робітфаки здійснювався за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, комітетів незаможних селян та військових частин. На кінець 1921 р. на Україні налічувалося вже 12 робітфаків, в 1925– 1931 рр. на них проходили підготовку 7,5 тис. осіб. Випускників робітфаку приймали до вузів без екзаменів. Однак, проголошена демократизація вищої освіти розтяглася на десятиліття, оскільки ідеал соціального складу суспільства залишався і надалі не досягнутим. Незважаючи на те, що уже в жовтні 1918 р. були скасовані всі наукові звання і ступені, і конкурси на посади, професорсько-викладацький склад залишався незмінним, на факу-льтетах продовжували обирати на посади і присвоювати вчені звання. В той час в Україні налічувалося 39 вищих навчальних закладів, де навчався 29 141 студент.

Щоб допомогти вищій школі вийти із скрутного матеріального становища, в листопаді 1918 р. Наркомосвіти вирішив всі справи студентів передати у відання самих студентів. Вони організовували свої студентські кооперативи і вкладали зароблені гроші в єдину студентську касу. Тільки один студентський кооператив при Московському університеті мав свої майстерні по шиттю одежі і взуття, магазини, які обслуговували близько чотирьох тисяч клієнтів, причому ціни в них були на чверть нижчі, аніж в державних.

У 1920–1921 рр. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл з метою підготовки кадрів середньої кваліфікації для всіх галузей народного господарства було організовано технікуми. В 1921 р. на Україні їх налічував-лося 145, а в 1922 – частину з них було віднесено до розряду вищих навчаль-них закладів, частково реорганізовано в профшколи. Цілий ряд факультетів згодом були перетворені в інститути народної освіти, соціального і профе-сійного виховання, а також сільськогосподарські, технічні, політехнічні, технологічні, медичні інститути. Для підготовки національних кадрів були створені Комуністичні університети трудівників Сходу і національних меншин Заходу, Середньоазіатський й Закавказький комуніверситети. З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економічних дисци-плін на Україні було створено Соціалістичну академію, Інститут червоної професури, Комуністичний університет, що готували викладачів-суспіль-ствознавців. Так з’явилося перше покоління радянської інтелігенції, полі-тично та ідеологічно лояльної до існуючої влади. В галузі вищої освіти уряд проводив класову політику, надаючи пільги робітникам і селянам, і вилу-ченням з вузів нелояльних професорів і викладачів, що нерідко спричиняло конфлікти як в студентському, так і викладацькому середовищі. На початку 20-х років обов’язковими предметами було введено історичний матеріалізм, історію пролетарської революції, історію радянської держави і права, економічну політику диктатури пролетаріату.

Суттєвих змін зазнала і позашкільна освіта. Існуючі до революції недільні школи, робітничі гуртки самоосвіти, клуби, бібліотеки, читальні, курси були націоналізовані і підпорядковані створеному в 1920 р. позашкіль-ному відділу Наркомосвіти, що використовував їх як знаряддя політичної пропаганди. В 1924 р. було створено товариство культурного злиття міста і села, яке проводило шефську роботу на селі. Політпросвіта велася в Червоній Армії. Широкого розповсюдження здобули агітпоїзди, агітпароплави, «чер-воні каравани». Широку просвітницьку роботу вели музеї і музеї-заповід-ники. Поступового поширення в 20-ті роки набуває радіо.

Таким чином в галузі народної освіти в 20-ті роки було зроблено стільки, що навіть найбільш розвинута країна капіталістичного світу – Сполучені Штати Америки, аж до 60-х років відставали від Радянського Союзу і переймали все нове, що з’являлося там, починаючи з 20-х років. Була створена єдина для всіх загальноосвітня політехнічна школа, навчання стало безплатним, діти всіх громадян отримали можливість вчитися, заняття в республіканських школах стало вестися рідною мовою.

В другій половині 20-х рр. політичним керівництвом була висунута задача реконструкції народного господарства, яка включала в себе індустрі-алізацію, соціалістичну перебудову села і культурну революцію. В питаннях народної освіти намічалося остаточно покінчити з неграмотністю, ввести обов’язкову початкову освіту і організувати масову підготовку спеціалістів.

Подолання масової неграмотності населення було неможливим без введення загального навчання дітей. Згідно постанови ЦК ВКП(б) «Про загальну обов’язкову початкову освіту від 25 липня 1930 р., продубльованої відповідною постановою ЦК КП(б)України, з 1930–1931 навчального року вводився всеобуч для дітей восьми-десяти років в обсязі чотири роки. Для підлітків, що не пройшли початкового навчання – в обсязі прискорених 1-2 річних курсів. Для дітей, що закінчили школу першого ступеню в містах, встановлювалося обов’язкове навчання в школі-семирічці. Зміни відбулися і в школі другого ступеню – семирічці. У зв’язку з проблемою підготовки робітничих кадрів в 1930–1932 рр. старші класи загальноосвітньої школи було реорганізовано в технікуми. Швидко зростала кількість нових типів шкіл фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і шкіл селянської молоді (ШСМ). Водночас з 1932 р. відбувається подальший розвиток середньої освіти – школи-семирічки реорганізуються в десятирічки На середину 30-х рр. школа стає такою, як була до недавнього часу. Керівна роль в школі переходить від громадських організацій до вчителів. Урок стає основною формою організації навчального процесу, вводиться розклад занять, п’яти-бальна система оцінок, екзамени, атестати і похвальні грамоти, суворі пра-вила внутрішнього розпорядку. Були перероблені шкільні програми і ство-рені нові стабільні підручники. В 1934 р. було поновлено викладання грома-дянської історії і географії.

Того ж 1930 р. інститути народної освіти були перетворені на інститути профосвіти, фізико-математичні та інститути соціального вихо-вання (згодом педагогічні інститути). В 1933 р. на Україні було відновлено Київський, Харківський, Одеський та Дніпропетровський університети.

В результаті, згідно всесоюзного перепису населення 17 січня 1939 р, процент письменного населення в віці більше 9 років становив 81,2: 90,8 – чоловіків і 72,6 – жінок. В СРСР діяло 152 тис. шкіл, швидкими темпами розвивалася система середньої спеціальної та вищої освіти. В 1940 р. в країні діяло 460 вузів. На кінець другої п’ятирічки Радянський Союз вийшов на 1 місце в світі за кількістю учнів і студентів.

Воєнні роки внесли певні корективи в систему освіти з’явилися школи-інтернати, вечірні школи робітничої і селянської молоді. В 1943 р. була створена Академія педагогічних наук РРФСР, на базі якої в 1963 р стала діяти Академія педагогічних наук СРСР. 3 1949–1950 навчального року була введена загальна семирічна освіта Особливо швидкими темпами розвивалася система вечірнього і заочного навчання На багатьох великих підприємствах відкривалися філіали та відділення вузів і технікумів для підготовки інженерно-технічних працівників з місцевих робітників. В 1945–1955 рр. в країні було відкрито 160 нових університетів та інститутів, швидко зростала кількість студентів: якщо в 1940 р. їх було 812 тис., то в 1950 – 1247 тис., а в 1960 – 2396. Так, в 1958–1959 навчальному році радянські вузи випустили спеціалістів майже втричі більше, ніж вища школа в США.