Історичний розвиток уявлень про природу

Розуміння природи історично мінливе, воно відображає певні етапи розвитку людства, його взаємодії з природою.

У міфології природа уподібнюється людині. Речі та явища природи, небесні тіла, тварини, навіть надприродні істоти (духи, боги) наділяються зовнішністю й фізичними рисами людини. Природний та соціальний світи у цьому типі світогляду ще не розрізняються. Людина залежала від природних сил, її світо­гляд породжував анімістичні й тотемістичні вірування.

У релігії (йтиметься передусім про середньовічну хрис­тиянську традицію) природа створена Богом. Так, у Біблії говориться про акт творіння: "На початку Бог створив небо та землю, відділив Небо від суші і повелів з'явитись рос­линам. На четвертий день створив Сонце, Місяць і Зірки, на п'ятий — риб, звірів, птахів та іншу живність. На шостий день створив людину".

Але природа протиставляється людині як зашкарубла, ста­тична, нездатна до розвитку й удосконалення, як така, що не має позитивних вимірів. Людина ж створена за образом і по­добою Божою, її природна частина

потребує постійного духов­ного приборкання, адже життя — це боріння божественного начала (душі) з гріховним природним началом (тілом). Що­правда, наявним був і інший підхід: оскільки природа є боже­ственним творінням, то в ній потрібно шукати раціональне начало, закладений у ній божественний план. Тому природа розуміється як книга, виходячи з того, що Бог дав людям дві книги — Святе Письмо, або Біблію, та Книгу Природи.

Уже в античному мисленні знаходимо обґрунтування ідеї гармонії людини і природи. З одного боку, людина є частиною природи ("мікрокосм"), у ній немає нічого, чого не було в космосі в незмірно більших розмірах. Подібно до того як тіло людини складається з елементів, розсіяних у космосі, так і розум людини є частинкою світового розуму. З іншого — сам космос розглядався як якийсь живий і досконалий, упоряд­кований організм, підпорядкований певному ритму, логосу, закону. Життя природи наділялося антропоморфними влас­тивостями.

В епоху Відродження відбувається відкриття краси і ве­личі природи, яка розглядається як джерело радощів, насо­лод (згадаймо неперевершені шедеври живопису того періо­ду). Можна говорити про культ природного, тілесного в самій людині, про антропоцентричний характер філософії Відро­дження і становлення наукового вивчення природи і людини.

По-новому переосмислюється й релігія, панує пантеїзм (від латинського пан — усе і теос — бог) — філософсько-релігійне вчення, за яким бог є безособовим началом, розли­тим по всій природі, тотожним з нею. "Світ є розгорнутим існуванням Бога, а Бог — згорнутий стан світу, — вважав німецький учений М. Кузанський (1401—1464). — "Бог є природа".

Надалі у філософії та естетиці романтизму природа роз­глядається як притулок, протиставлений розбещеній і га­небній цивілізації. Французький просвітитель і філософ Жан-Жак Руссо категорично заявляв, що перехід людини від при­родного стану до соціального є джерелом усіх її нещасть, за­кликав до повернення до природи. Подібні заклики можна почути й у наш час (наприклад, "назад до печер", "назад до природи" тощо).

У процесі становлення капіталізму, з формуванням но­вого історичного типу філософії — філософії Нового часу — виникає якісно новий тип ставлення людини до природи, її розуміння. Природа розглядається вже як об'єкт інтенсив­ної перетворюючої діяльності, як комора, з якої можна чер­пати все без міри й рахунку. Найчіткіше це було висловлено засновником даного етапу розвитку світової філософії анг­лійським мислителем Ф. Беконом, який сформулював прин­цип — "Знання — це сила" і вважав, що мета науки і техні­ки — панування над природою.

Ф. Бекон створив стратегічний ґрунт для нового емпірич­ного (досвідного) методу західноєвропейської науки. У ньо­го ми знаходимо такі поняття стосовно ставлення людини до природи: природу треба "приборкувати у її блуканнях", роз­пинати, примушувати видавати свої таємниці вченим, обме­жувати, "робити рабою", контролювати тощо. Така сама по­зиція щодо природи була притаманна і французькому мис­лителю Рене Декарту, який вважав, що "людина є власни­ком і володарем природи".

Певною мірою таке розуміння природи, ідея її утилітар­ного використання та підкорення панує й сьогодні. Але оскільки метою сучасного розвитку людства стало його ви­живання, а останнє можливе лише через збереження, "ви­живання" природи, особливо гостро стоїть зараз питання про докорінну зміну такого розуміння природи і ставлення до неї, необхідність гармонії, партнерства людини і природи, про що йтиметься далі.

Щодо природничо-наукового знання, то від епохи капі­талізму в ньому переважає ідея випробування природи, праг­нення пізнати її таємниці (до чого закликав Ф. Бекон), звес­ти всю багатоманітність природи до чітко сформульованих законів. Причому споживацьке ставлення до природи домі­нувало головним чином у першій половині XX ст. З другої ж половини XX ст. становище змінилося, ставлення людини до природи починає включати в себе момент відповідальності, що може викликати найглибші зміни самого характеру при-родоперетворюючої діяльності людини, суспільства, її на­прямів та методів здійснення. Але для оптимізму підстав, на жаль, ще досить мало.

Узагальнюючи, зробимо висновок, що в процесі розвит­ку уявлень про природу можна виділити два принципово протилежні її розуміння:

• природа є царством сліпих, стихійних сил, непідвлад­них людському розуму, хаосом;

• природа — царство, де панують розумні закони, тор­жествує природна необхідність, немає місця для свавілля й примх, які часто-густо трапляються у взаємовідносинах між людьми.

Відповідно до цих уявлень були сформульовані й дві на­стільки ж протилежні позиції:

• необхідність підкорення природи людині, панування над нею;

• необхідність вчитися у природи як взірця досконалості, який перевершує і людину, і культуру.

З позицій сучасної науки, природа не створена і незни­щенна, невичерпна, безкінечна й безмежна. У своєму роз­витку неорганічна природа породжує органічну (біосферу), остання ж готує всі необхідні біологічні умови для появи лю­дини. Виникнення людини, суспільства суттєво змінює саму природу (формується ноосфера).