Лекція №1 Вступ. Феномен людського життя.

ЛЕКЦІЯ №1 Вступ. Феномен людського життя.

ЛЕКЦІЯ № 2

ТЕМА "ЛЮДИНА ТА ЇЇ СУТНІСТЬ"

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

Сутність людини та сенс людського життя.

Ціннісні виміри людського життя. Смерть і безсмертя.

Поняття творчості, свободи і відповідальності.

Повнота життя і щастя.

Повнота життя і щастя

Від самооцінки людиною свого життя залежить розумін­ня нею його повноти, а саме розуміння — від уміння цінува­ти кожну мить, сповнюючи життя діяльністю, роздумами, враженнями.

Чим розвиненішою є людина, чим ширше коло її інте­ресів та вмінь, чим різноманітніша її діяльність, тим багат­ше й повнокровніше її життя. Воно буде наповненим, якщо людина має чимало друзів, знайомих, через яких вона пізнає себе. Повнота життя визначається вмінням людини цінува­ти кожний день, годину, мить, адже вони, як і життя в ціло­му, неповторні.

Нерідко ми оцінюємо життя людини, його якість згідно з тим, чим вона володіє у житті, що вона має. І при цьому ви­никає одвічне філософське питання — що головне в житті: мати чи вміти? Бути чи мати? Залежно від відповіді на нього перед нами або людина-споживач, або людина-тво-рець. Більшість мислителів як минулого, так і сучасності вважають, що набагато важливіше вміти, ніж мати, оскіль­ки вміння супроводжує людину завжди. Так, давньогрець­кий мислитель Сократ з цього приводу сказав, що у світі є багато речей, які мені не потрібні; Діоген так само афорис­тично і мудро зауважив: усе своє ношу з собою. Німецький мислитель А. Шопенгауер також підкреслював, що люди в тисячу разів більше дбають про наживання собі багатства, ніж про освіту розуму і серця, хоча для нашого щастя те, що є в людині, набагато важливіше за те, що є в людини.

Ще одне одвічне питання, відповідь на яке людина праг­не дати з моменту свого виникнення, питання про людське щастя. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цей феномен, стільки було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина розуміє щастя по-своєму.

Так, одні роблять досить песимістичний (а це, згадаймо, світоглядний принцип) висновок, що щастя взагалі не існує, що це — міраж: або казкова жар-птиця, за якою женеться людина і яку ніколи не впіймає; інші, продовжуючи цю дум­ку, вважають, що людина бачить своє щастя тільки в тому, чого в неї немає; треті, виходячи з альтернативи, що людина може бути щасливою або нещасливою, стверджують, що щастя полягає в тому, що немає нещастя. Часто можна почути ще й таку думку, що людське щастя не залежить від особис­тих якостей, що воно визначається фатумом, долею чи фор­туною... Проте в будь-якому разі щастя не є задоволенням своїх потреб і бажань. Це, мабуть, найбільше задоволення самим життям, здійснення свого призначення, досягнен­ня життєвої мети. Люди по-різному розуміють свої життєві цілі, а звідси їхні уявлення про щастя мають індивідуаль­ний характер.

Виходячи з соціального досвіду поколінь, можна ре­комендувати певні "рецепти" для досягнення щастя, як тре­ба (чи не треба) дивитися на навколишній світ, щоб бути щасливим.

• Передусім "не пиляйте тирсу", "не жуйте погане", бо песимізм створює "нещасливий світ". Іншими словами, не шкодуйте за тим, чого немає, і радійте тому, що є.

• Не висувайте до життя надмірно ідеалізованих вимог. Нічого ідеального в житті немає. Якщо ви вимагаєте, щоб у житті "все було ідеальним", ви готуєте свою загибель. Лише сприймаючи світ таким, яким він є, тобто недосконалим, неідеальним, можна прагнути поліпшити його, знаходити радість у самому процесі його удосконалення.

• Якщо ви хочете бути щасливим, не хапайтесь істерич­но за скороминуще. Не можна жити днем учорашнім; мину­ле треба пам'ятати, а майбутнім — жити.

• Якщо ви зосереджуватиметеся тільки на своєму "Я", то всі дрібниці, що стосуються вас, перетворюватимуться у ваших очах на величезні проблеми і стануть "закривати небо". Тому відволікайтесь від свого "Я", розширюйте коло своїх інтересів, охоплюючи найрізноманітніші сфери.

• Спокійно і з гідністю сприймайте самого себе. Кожна людина заслуговує на розуміння, співчуття, повагу. Тому варто прийняти себе як кожного іншого, виявити до себе по­вагу, відповідальність, турботу, адже сприйняття себе є умо­вою любові до інших.

Чи не так?

ЛЕКЦІЯ № 3

ТЕМА "СВІТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ІСНУВАННЯ"

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

Поняття світ

Поняття світ

У разі здійснення спроби знайти просту та усім давно відому відповідь на запитання, що таке світ, ми зі здивуванням вияв­ляємо, що це досить складна проблема. Кожна пересічна люди­на визначає себе за допомогою поняття "світ", проте здебіль­шого не завжди усвідомлює смисл та значення цього поняття.

У повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо словосполучення: "увесь білий світ", "на чому тільки той світ стоїть", "неблизький (далекий) світ", "цей світ", "той світ", "світ неба", "перевернутий світ", "символічний світ" та ін. І хоча зміст наведених виразів може бути відмінним у різних випадках, люди розуміють, про що йдеться, це розуміння всього сущого як незалежного від людини, в якому розгор­тається людське життя. Вирази "той світ", "цей світ", "сим­волічний світ" виявляють, що мова може йти про різні світи при обов'язковій наявності там людини.

Отже, визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина — світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота вияв­ляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини".

Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна на­вести таке: Світ — це все суще, що є в людині та поза нею.

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася кон­кретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Ат­мосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ — це все те, що "висвічується" людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому "висвічується" люди­на, тобто самореалізується.

Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуаль­ності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо мож­ливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована сві­домість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й ціл­ком відмінного від себе за допомогою саме відтворення — бу­дівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідо­мо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являєть­ся людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до ви­никнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "при­рода". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

 

ПЛАН

Мова – наслідок свідомості.

Засобом вираження мови є знаки, букви та жести.

Свідомість спрямована не на слова (якщо, звичайно, це не буде спеціальною метою, наприклад, філолога), а на їх зміст, на те, що вони позначають: речі, властивості, сенс. Мислення завжди змістовне, і в цьому його принципова якісна відмінність від формально-логічних операцій комп’ютерів, що можуть за багатьма параметрами перевищувати людину: наприклад, за швидкістю дії та обсягом пам’яті.

Так як свідомість нерозривно пов’язана з мозком, має фізіологічну основу, з одного боку, і соціальну природу, з іншого, то виникає проблема: що вважати головним в людині — природне, біологічне чи соціальне. Говорячи іншими словами, чи є людина більше біологічною істотою чи соціальною.

 

Свідоме і несвідоме.

Свідомість виникає тільки в суспільстві і є, передусім, заміною діяльності, коли знаряддя і дії замінюються словами і знаками. Саме ця діяльність зі знаками і становить сутність логічного мислення як основи свідомості. Саме вона відрізняє свідомість людини від свідомості тварин. Людське мислен­ня має нерозривний зв’язок з реальністю і таким чином відрізняє свідомість від формалізованої діяльності комп’ютера.

Свідомість не тільки відображає світ, але і створює його, удосконалює свій власний світ і життєвий світ людини.

Свідомість, як вже зазначалось у темі «Буття», усвідомлює буття людини в світі. Ця здатність називається самосвідомістю.

Самосвідомість один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим усвідомлення себе як особистості. Самосвідомість виникає на певному етапі саморозвитку людини. Кожна людина в давні часи усвідомлювала себе як член даного суспільства. На наступному етапі формування самосвідомості людина починає ставиться до іншої людини, як до індивідуальності, і тоді починає й себе відносити до індивіда.

У свою чергу, у самосвідомості виділяють глибокий підсвідомий (самоповагу) і свідомий (самооцінку) рівні сприйняття.

Самоповага — це те, що людина почуває стосовно себе в глибині душі, у підсвідомості. Якщо у людини високий рівень самоповаги, то у спілкуванні вона неагресивна, психологічно стабільна, стримана і впевнена у собі. Самоповага й самооцінка обернено пропорційні одна одній.

У людини з важким характером низька самоповага і висока самооцінка. Вона вважає, що у неї немає ніяких недоліків, а тому у всіх конфліктах завжди винен хтось інший, але не вона.

Самооцінка — це те, що людина про себе думає. Зовнішньо воно виявляється через рівень домагань — місце, на яке претендує людина серед оточуючих. Самооцінка складається з оцінки своєї фізичної привабливості, моральних якостей, характеру, розуму, професійної кваліфікації, сексуальних якостей, уміння заробити гроші тощо. Вона також залежить від оцінки оточуючих.

Самооцінка дається на основі самосвідомості.

Поряд із свідомістю у внутрішньому світі людини існує рівень несвідомого. Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму.

До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, стани неосудності, явища сомнаболізму, а також інстинкти та запорогові почуття.

Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елемен­ти несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, за­лежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості.

До структури несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуї­ція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії люди­ни. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на дум­ку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чер­гу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідо­мого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог Зиґмунд Шломо

Що таке пізнання.

 

В усьому світі живої природи суспільство займає місце особливе саме тому, що воно наділене свідомістю. Свідомість не являє собою природженої властивості суспільства, її воно набуває в процесі пізнання світу. Отже, процес пізнання являє собою ту особливу рису, завдяки якій суспільству належить особливе місце в живій природі.

Пізнання - це суспільно-історичний процес творчої діяльності людей, який формує їх знання, що визначають цілі і мотиви їх діяльності.

Пізнання - це основна ознака суспільства, завдяки якій люди стають людьми. Якщо новонароджену людину ізолювати, то вона буде розвиватись тільки біологічно, як це характерно для всього тваринного світу. Але людина відрізняється у всьому тваринному світі тим, що вона здатна пізнавати і ним формувати, свідомість і здатність мислити. Процес пізнання суспільно-історичний. Це значить, що кожна окрема людина може пізнавати.світ тільки в суспільстві, при допомозі тих дорослих людей, які її оточують. Без людського оточення людина ніколи не стане людиною.

Навколо процесу пізнання у філософії і до сьогодні існу­ють суперечки. Проблема полягає в тім, що частина філософів (ідеалісти) вважає світ непізнаним. Ідеалісти твердять, що ніякого пізнання немає, що волею космосу відразу дається все в такому вигляді, як вона сприймає. Ці філософські погляди називають агностицизмом.

Агностицизм - це таке філософське вчення, яке частко­во або повністю заперечує можливість пізнання світу. (Грецьке „а" - заперечення, „гносіз" - знання). Більшість філософів і людства світу дотримується переко­наності в тім, що світ можна пізнати, що завдяки пізнанню людина стає людиною.

Пізнання - це складний процес, це діяльність розуму людини від незнання до знання, від менш досконалих знань до і,ш досконалих. Процес пізнання людиною світу проходить 3 етапи: живе споглядання, абстрактне мислення і практика.

Живе споглядання - це процес сприймання людиною якогось предмету чи явища за допомогою органів чуття.

Абстрактне мислення - це уява в мозку людини зов­нішнього, вигляду того предмету, який вона сприймала органами чуття....

Практика - це практичне використання даного предме­ту, яке залишає в уяві людина не тільки зовнішній образ, а і внутрішні властивості даного предмету.

 

ЛЕКЦІЯ № 6

Тема: Людина і природа

Що таке природа.

Що таке природа

Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення сло­ва, поняття природа є похідним від слів "при роді" (тобто ро­довій общині, формі спільноти людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю), "при родах", "при породіллі" (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це по­няття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.У найширшому розумінні природа — це, перш за все, ми самі, а також все існуюче, весь світ в об'єктивній різноманітності його проявів. У цьому значенні поняття "природа" охоплює все суще, весь Всесвіт, воно близьке до поняття "матерія". Отже, це весь світ навколо нас у всій без­кінечності своїх проявів, об'єктивна реальність, що існує поза людиною і незалежно від неї. Природа не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі й часі, перебуває у безпе­рервному русі, змінах. Отже, у цьому сенсі природа включає в себе і людське суспільство. В іншому розумінні природа — це об'єкт науки, точні­ше — сукупний об'єкт "наук про природу", природознавства. Але найбільш поширеним є розуміння природи як сукуп­ності об'єктивних умов існування людства, його навко­лишнього середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме в цьому ро­зумінні поняття "природа" вживається для характеристики її місця та ролі в системі відносин людини і суспільства та об'єктивної дійсності. Таким чином, поняття "природа", "природне середовище" мають важливе практичне та психологічне значення, оскіль­ки в них робиться наголос на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об'єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, пред­мет людської діяльності, середовище людського існування.

Протилежне поняттю природа — поняття культура. Культура — це освоєне, перетворене людиною, природа ж — те, що проти­стоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким чином, є перетвореною людиною природою. Тому діяльність людини можна розгля­дати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме в цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського способу існування у світі. Людина, таким чином, у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас є частиною і породженням великої "матері-природи". Природа ж пов'язана сама з собою, оскіль­ки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складали­ся природні передумови суспільного життя.

Але природа для людини — не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих заса­дах виникають і розвиваються й інші форми відносин люди­ни з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природни­чих наук; оціночне ставлення до природи, яке має відобра­ження у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така супе­речність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи,. Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і приро­ди дає нам поняття навколишнє середовище, або довкілля. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне на­вколишнє середовище, або на так звану першу, неолюднену природу, що існує незалежно від людини та її діяльності, яка ще не стала предметом практичного перетворення і є потенцій­ним об'єктом пізнання та освоєння (інколи її називають "на­туральною природою"), і другу, тобто природу, яка вже охоп­лена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури. До природного середовища належать гео- та біосфера, тоб­то ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або можуть стати об'єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об'єктами можна вва­жати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем.

 

ТЕМА: «НАЦІЯ»

Лекція № 9

Політична система.

Політична система.

Як політичне життя суспільства, так і функціонування політичної влади, здійснюється в межах певної політичної системи, тобто системи взаємодіючих політичних інститутів (державних установ, політичних партій громадських організацій). До основних компонентів політичної системи, ми відносимо політичну організацію суспільства (політичні партії, державу, громадські організації), політичні відносини, політичну свідомість, політичну культуру, політичні і правові норми, історичні традиції, засоби масової інформації, що формують політичну свідомість. Політична система виконує різноманітні функції: захищає інтереси панівних класів, соціальних верств і груп, націй; шукає оптимальні шляхи розвитку суспільства, управляє різними сферами життя суспільства.

Типи політичних систем:

Тип перший.

Політичні системи високо розвинутих країн(США, Канада, Японія, країни Західної Європи Австралія, Ізраїль, ПАР.) Для цих країн характерна різноманітність форм власності, поступове подолання соціально-класового поділу суспільства, розвинутість політичної демократії, багатопартійність.

Тип другий.

Політичні системи колишнього соціалістичного табору.

Формуються нові органи управління, відбувається процес переділу владних відносин, створюється багатопартійна система. Політичні відносини не є стабільними

Тип третій.

Політичні системи нових індустріально розвинених країн (Південна Корея, Таїланд, Нова Зеландія, Сінгапур.) В цих країнах за останні роки зроблено різкий стрибок від практично напівфеодального стану до сучасного, індустріального рівня розвитку. Помітна тенденція поступового перетворення авторитарних, тоталітарних режимів у демократично-авторитарні.

Тип четвертий

Політичні системи країн середнього рівня індустріального розвитку (переважно країни Латинської Америки, Індія, Турція,) В багатоукладності економіки цих країни тісно переплітаються індустріальні та напівфеодальні відносини. Переважними політичними режимами є авторитарно-демократичні та демократично – авторитарні. Партійні та державні системи в цілому сформовані. Деякі соціальні групи(жінки, представники нижчих верств і каст) позбавлені частково або повністю політичних прав. Разом з тим, лібералізація економіки супроводжується лібералізацією політичного життя.

Тип п’ятий.

Політичні системи держав з відсталою економікою, переважно аграрні та аграрно індустріальні (в основному країни Африки, Азії, острівні території). Економічна і політична ситуація в цій групі країн неоднозначна: від патріархальних відносин до окремих суперсучасних зразків. Ву багатьох країнах тільки починається процес формування державних органів, політичних партій. Громадські організації нечисленні і не мають достатнього впливу. Різноманітна і палітра політичних режимів: від жорстко авторитарних до авторитарно-демократичних

Універсальною формою політичної організації суспільства є держава. Держава є продуктом суспільства поділеного на класи. В її основу покладена певна соціально-класова структура, а саме існуючі в суспільстві класи, соціальні групи і відносини між ними. Держава – політична організація класового суспільства, що виражає в концентрованій формі інтереси волю панівних класів

ЛЕКЦІЯ №1 Вступ. Феномен людського життя.