Поняття «дух», «душа» «духовність».

Загальноприйнятим вважається те, що своєрідна інтер­претація поняття "дух" започаткувалася ще у міфології.

Дійсно, численні міфи стародавніх суспільств розповіда­ють про існування "духів", фантастичних істот, які органіч­но пов'язані з людиною, її тілом, зовнішнім виглядом та дов­кіллям. "Духи" перебувають у процесі постійної взаємодії з людиною, визначаючи особливості її життя. "Духи" згідно з міфологією існують незалежно (у сучасному контексті — об'єктивно) від поділу їх на шкідливих і корисних для люди­ни. Цю незалежність порушує сама людина, спонукаючи їхнє існування в образах добрих і злих "духів".

Отже, поняття "дух" ("духи") у міфології виникає як не­обхідність означення питання про те, що чи хто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на харак­тер, спосіб життя людини.

Порівняно завершеного вигляду поняття "дух" набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, за­вдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що "послане" Христом і "свідчить" про нього. "Дух" постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єк­тивного характеру існування духу дає змогу навіть різнома­нітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини.

Зримий образ духу в християнській традиції — це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового пта­ха, своїм теплом зігріваючи "яйце світове". Поширені у на­родів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch— дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу.

Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивно існуюче явище, основною здатністю якого є можливість творити лю­дину, її життя, характер і спосіб діяльності.

Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, ре­лігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуаль­ним людським існуванням дух. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа — це жит­тєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.

Однак релігія розглядає людину не як просте Боже ство­ріння, а як істоту, яка зуміла прийняти від Бога і розвинути у собі величезний божественний дар — творити, жити у про­цесі діяльності. Душа як внутрішнє джерело людського існу­вання з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у праг­ненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпу­ючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям "духовності". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Це також боже­ственна освяченість людини і всього людського честю, со­вістю, гідністю, відповідальністю, свободою тощо. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.

Наука, подібно до релігії, займається обожнюванням. Проте Богом-Духом для неї виступає Істина. І ця істина-дух свою здатність сили, яка скеровує діяльність людини, реалі­зує через психічний стан та мислення конкретного людського індивіда, тобто через внутрішній стан кожної людини.

Тому конкретизацію істини в людській індивідуальності наука називає душею. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини (вивченням цьо­го стану займається психологія) зі способом і характером раціонального пізнання дійсності тією чи іншою мірою. Така душа з необхідністю пов'язується з породженням духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. У цьому аспекті ідеї, ідеали, а також освячені Істиною (а не Богом, як у релігії) поняття віри, надії, любові, честі, совісті, гідності, порядності, правди, добра, зла, щастя та ін. постають як конкретний прояв духовності.

Суспільне окреслення цих понять робить духовність стро­го визначеною, історично конкретною. Саме така позиція науки у поясненні явища духовності.

Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філосо­фії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода — "світ — кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говори­ти про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окрес­лення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність — основний чинник людської діяльності — є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі.

У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впли­вати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість ке­руватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціо­нальне в організації свого власного життя. Тому коли йдеть­ся про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існувати­ме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського жит­тя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).

Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення по­нять "дух", "душа", "духовність".

Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне нача­ло, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.

Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життє­діяльність людини.

Творча, сповнена духовності людина спроможна перетво­рити камінь на витвір мистецтва, дерево — на історичну па­м'ятку, залізну руду — на залізничну колію, тобто зробити так, щоб природа існувала згідно з ідеями, які люди визна­ють як силу духу і як такі, до яких прагне душа.

Оскільки духовність визначають як здатність людської душі керуватися не тільки тілесним, а й духовним, духов­ність треба розуміти як таку властивість душі, що дає змогу людині ставити матеріальне в залежність від ідеального.

Теоретичне вирішення проблеми відповідності думки дійсності визначив свого часу видатний мислитель Б. Спіноза, який обґрунтував тезу, що такий збіг можливий лише тоді, коли існує єдність душі і тіла, протиставлення духовного і тілесного.

Факти засвідчують, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які в матеріальній дійсності самі по собі без свідомо діючих людей не відбуваються (машини, витвори мистецт­ва, держава, політичні системи та ін.). Вона здатна вплива­ти на формування, творення нової дійсності, виявляти себе реальною силою змін у світі. Конкретним проявом цієї ре­альної сили є взаємодія духовного і тілесного.

Перші протиставлення духовного і тілесного бачимо у світових релігіях. Саме релігія дає змогу усвідомити прин­ципи їхньої єдності і відмінності, взаємозв'язку. Тілесне і духовне — дві протилежності, які своїм існуванням вносять у світ те, що виявилось як людське. Ця протилежність ви­являється у здатності людини, протиставляючи духовне тілесному, вносити у своє ставлення до світу певне обме­ження своєї тілесності, змінювати її через власне воління. Тому людське в людині демонструється передусім волею, а прикладом такого духовного звільнення можуть слугувати і релігійний аскетизм, і тілесні страждання як шлях до ідеалу.

Приклади ще повнішого протиставлення духовного і тілесного можна знайти, розглядаючи християнське тлума­чення відношення тіла і душі. Наприклад, заперечення цер­квою самогубства обґрунтовується вченням про духовне на­чало тіла та боротьбу в ньому двох начал — добра і зла. У релігіях тіло взагалі виконує роль маріонетки сил зла.

Потрібно зазначити, що суть християнського віровчення визначають три ідеї: гріховності всього людського роду, що закладена первородним гріхом Адама і Єви; спасіння, яке необхідне кожній людині для продовження свого вічного, душевного життя; спокутування гріхів перед Богом, на шлях якого людство стало завдяки стражданням і добро­вільній жертві Ісуса Христа, що поєднав у собі божественну і людську природу.

Тіло людини, за християнським тлумаченням, постійно "тягне" людину "донизу", підштовхує до гріховності. Люди­на, що прожила хоча б один день, уже не є чистою. Звідси проповідь покаяння, духовного очищення від пристрастей, аскетичного заперечення світу. У християнському віровченні людська тілесність, яка є гріховною суттю, розуміється як брак божественності, який кожна людина повинна особисто здолати, йдучи до Бога. Шлях до цього лише один — плека­ти свою душу.

Саме теологічний поділ світу на тілесний і духовний, де духовне розглядається як остання причина тілесного, змін, які спостерігаються, створює світоглядне звільнення від пов­ного рабства людини перед тілесністю.

Таким чином, ми можемо сформулювати такі два визна­чення, що характеризують відношення душі і тіла.

Тілесне — це природно організоване в людині.

Духовне — душевно організована соціальна визначе­ність людини.

Існують різні форми діяльності людини. Найзагальнішим вирізненням їх є поділ на тілесну і духовну діяльність.

Тілесна діяльність безпосередньо наочна як зміна нав­колишньої дійсності. Порівняння фактів, які можна спосте­рігати, дає підстави зробити висновок, що в тілесній діяль­ності людина реалізує своєрідне відношення до світу. Воно виявляється в тому, що людина, маючи якусь потребу, ба­жання, створює певну взаємодію між предметами, отриму­ючи в підсумку бажаний продукт. Отже, тілесне відношен­ня до світу полягає у здатності людини предметно змінюва­ти об'єктивно існуючу дійсність.

Своєрідність духовної діяльності полягає і в тому, що людина, критично ставлячись до власного досвіду, власних знань, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети.

Тому доцільним є такий висновок: діяльність душі по­лягає у самозміні людиною себе, а діяльність тіла — у зміні довкілля.