Людина і Космос, Всесвіт і Земля

Говорячи про об'єктивний характер відношення "люди­на — світ", потрібно підкреслити, що у цьому відношенні є свій, неповторний порядок, який визначають за допомогою окремого поняття космос.

Вперше поняття "космос" у значенні виміру порядку і спрямованості світових подій, взаємопов'язаності їх на різ­них рівнях, було вжито в античній Греції. Своє оригінальне вчення про співвідношення "людина — космос" створив ви­датний український мислитель Г.С. Сковорода.

Згідно з уявленнями Г.С. Сковороди весь світ складаєть­ся з "макрокосму" (природа), "мікрокосму" (людина) і "світу символів" (Біблія, тобто "Книга"). Кожен з цих світів має "дві натури" — зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно спочатку пізнати самого себе, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині.

Сучасні тлумачення відношення "людина — космос" дещо відрізняються від уявлень наших попередників.

По-перше, це — порядок внутрішнього світу людини, космос душі, який тепер обмежують лише системою відно­шення "дух — душа — духовність". Поняття "кос­мос внутрішнього світу людини" означає, що душевний по­рядок виявляється у здатності людини діяти самочинно, тоб­то починати існування певного стану речей не тільки у своїй душі, а й у "фізичному" світі. Саме за допомогою самочинно­го діяння людської душі люди отримали світ техносфери, який не існує в природі сам по собі. Літаки, підводні човни, космічні кораблі та багато іншого не можуть виникати та існувати без попереднього існування ідеї конструкції такого технічного знаряддя. А такі ідеї — це саме здобуток творчих поривань душі людини.

Душа людини постає як порядок, який, з одного боку, нам близький, а з іншого — далекий, незрозумілий і таємни­чий. Людина, і це трапляється часто, сама не відає, чому чинить саме так, а не інакше. Тобто люди часто не усвідом­люють сутності своїх вчинків, глибоко переживаючи за скоє­не або за те, що вони повинні зробити, не маючи змоги відмо­витися від небажаної дії. Ці факти наочно засвідчують, що космос внутрішнього світу має неусвідомлену впорядко­ваність. Тобто це "космос" (порядок), який ніхто не встанов­лював, але він може визначати певні послідовності.

По-друге, наступний рівень космічного існування — це світ Землі. Система відношення "людина — космос" виявляє, що під світом Землі, як правило, розуміються не тільки планетарні явища. У космічному порядку Земля виокрем­люється тому, що вона пов'язується з існуванням на ній живих істот, серед яких чільне місце належить людям. Світовим порядком (космосом) існування лю­дей є суспільство. Саме космос Землі виявляє, що суспіль­ство є основним способом самореалізації людини, який по­лягає в конкретно-історичному порядку (читай — космічній організації), де головним законом є свідоме здійснення тих чи інших вчинків, тобто діяльність та спілкування людей у природно-культурному вимірі.

По-третє, космос — це організація порядку існування людини і Землі в уявно неоднозначному вимірі, який охоп­люється поняттям Всесвіт.

Отже, маємо всі підстави для висновку, що поняття "кос­мос" дає можливість свідомості людини змінювати уявлен­ня про відношення "людина — світ"; світ постає як упоряд­коване, системно організоване явище, а людина — централь­на складова цієї впорядкованості, приклад самоорганізації.

Освячення світу думкою людини з необхідністю спираєть­ся на визначення у космосі не тільки порядку, а й реальних масштабів людського існування, зокрема світу в цілому. Спроби такого визначення безпосередньо пов'язані з усвідом­ленням відмінностей розуміння варіантів співвідношення понять "Всесвіт" і "Земля", розкриттям особливостей змісту того, що ці поняття відображають.

Цілком імовірно, що поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини — світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Все-Світ".

Отже, Всесвіт — це поняття для означення існування світу, в якому все, що було, є і буде, перебуває у певному відношенні до людини. Це існування не обмежується ні про­стором, ні часом, ні різноманітністю форм, які світ здатен приймати. Єдине обмеження, з яким вимагає рахуватися це

поняття, — реальність існування, оскільки тільки до певно­го існування людина може мати те чи інше відношення.

У релігійних, наукових, філософських вченнях дано різні тлумачення Всесвіту.

Історично перші відомі нам уявлення про Всесвіт обме­жувалися знанням найближчих до житла рік, озер, гір, лісів і найбільш помітних небесних тіл. Найімовірніше, саме від Піфагора набуло поширення уявлення про Землю як куляс­те тіло. Арістотель першим висловив ідею про наявність над Землею "кришталевого купола", на якому тримаються зірки, та поставив Землю у центр Всесвіту. Приблизно через 500 ро­ків грецький астроном Птолемей створив першу математич­но обчислену модель Всесвіту, згідно з якою Земля є нерухо­мим центром, а планети і Сонце рухаються навколо нього. Модель Всесвіту Птолемея тривалий час вважалась абсолют­ною істиною. Докази її спростування навів М. Коперник (1473—1543), який довів, що Земля рухається навколо Сон­ця (і навколо своєї осі), а не навпаки. Виникло поняття Со­нячна система. Коперникова "революція" XVI ст. поклала початок бурхливому розвитку нових уявлень про будову Все­світу на засадах визнання того, що сонячна система є не всім Всесвітом, а лише його частиною. Стало зрозумілим, що зірки знаходяться від нас на відстанях, які у багато разів переви­щують відстані між планетами Сонячної системи. Проте технічні засоби для здійснення наукових спостережень у ті історичні часи не давали змоги визначити відстань навіть до найближчої зірки. У XVII — XVIII ст. вчення про Всесвіт було переважно зведене до астрономії планетної системи, тобто обмежене "околицею" тільки однієї зірки — Сонця.

Визначення відстані до найближчих від нас зірок та ста­тистичні дослідження, спрямовані на пізнання будови різних зоряних систем, які нас оточують, відкрили нову сторінку в історії вивчення Всесвіту. Межі тієї частини Всесвіту, яка стала докладно вивчатися, "розкинулися" на відстані, які світло проходить за десятки і навіть сотні, тисячі років. Ас­трономи провели величезну роботу щодо вивчення нашої Галактики (народна назва Чумацький Шлях), тобто тієї зо­ряної системи, до якої як одна з її частинок входить Сонце. Тільки в 30-х роках XX ст. вчені встановили її розміри та основні особливості будови.

З вивченням у 20-х роках XX ст. позагалактичної приро­ди спіральних та еліптичних "туманностей", які виявилися іншими галактиками, з'явилося окреме поняття метагалак­тика — система галактик. До Метагалактики наша Галак­тика та її сусіди входять як окремі структурні одиниці. Су­часна астрономічна техніка дає змогу отримувати інформа­цію про галактики, відстань до яких сягає мільярди світло­вих років (радіогалактики та квазари). Ці та інші відомості стосовно Всесвіту відомі вам з курсу "Астрономія".

Для людини головним предметом осмислення у вченні про Всесвіт була і залишається планета Земля, яка належить до сонячної системи і є третьою за відстанню до Сонця. За часо­вими вимірами вік материкових порід Землі становить у се­редньому 4,6 млрд років.

За своєю загальною масою Земля — п'ята серед дев'яти великих планет Сонячної системи, за розмірами — найбіль­ша з планет так званої земної групи. Більшість астрономів вважають, що вона утворилася завдяки гравітаційній конден­сації речовини з протопланетної хмари.

Планета Земля має складну форму, що виникла під впли­вом спільної дії гравітації, відцентрових сил, а також сукуп­ності рельєфоформуючих факторів. Наближено Землю по­рівнюють з кулею. Більш строго за форму Землі беруть рівне-ву поверхню гравітаційного потенціалу (геоїд), що майже збігається з поверхнею води в спокійному океані. Об'єм, об­межений цією поверхнею, вважають об'ємом Землі. Для роз­в'язання ряду задач з геофізики, геодезії тощо форму Землі ототожнюють з еліпсоїдом.

Земля, як і всі інші тіла, має власне гравітаційне поле. Силою тяжіння Землі визначається величина швидкості, якої треба надати тілам, щоб перетворити їх на штучні супутники. Земля має один великий природний супутник — Місяць.

Земля складається з концентричних оболонок, або гео­сфер, які змінюють одна одну по вертикалі і відрізняються між собою будовою, фізичними та хімічними властивостя­ми. Розрізняють зовнішні оболонки — газову, або атмосфе­ру, та водну, або гідросферу, і внутрішні — земну кору, ман­тію і ядро Землі.

Газова оболонка вкриває Землю суцільним шаром (на зра­зок "кришталевого купола" Арістотеля). Чітко виявленої верхньої межі вона не має. Ознаки наявності атмосферних газів виявлено на висоті понад 1000 км.

Водна оболонка Землі, що складається переважно з океа­нів та морів (близько 94 % загального об'єму гідросфери), включає також ріки, озера, болота, льодовики, сніговий по­крив, підземні води, хмари. У земних водах розчинені майже всі хімічні елементи. Води Світового океану відіграють ви­значальну роль у житті на Землі, зокрема, впливають на формування кліматичних зон, погоди, кругообіг хімічних еле­ментів, беруть участь у геологічних процесах тощо.

З атмосферою і гідросферою межує верхня тверда оболон­ка Землі — земна кора. У земній корі зосереджена переваж­на частина родовищ корисних копалин.

Мантія Землі починається на глибині 2900 км. За сучас­ними даними, склад мантії подібний до складу кам'яних метеоритів — у ній переважають кисень, кремній, магній, залізо.

Ядро Землі має радіус близько 3500 км. Вирізняють зовнішнє ядро і внутрішнє ядро, або суб'ядро, радіусом 1300 км. Вважається, що речовина, з якої складається ядро, має переважно рідинний стан, тільки внутрішнє ядро має твердий стан речовини.

Надра Землі мають більшу температуру, ніж її поверх­неві шари. Кліматичні (річні) коливання температури на поверхні Землі "відчутні" до глибини близько 20 м, а глиб­ше температура підвищується винятково під впливом підзем­них процесів на 1° кожні 33 метри углиб. На території Украї­ни геотермічний ступінь становить на Заході 34,5—37,5 м, а на Сході — 50—59 м. Головним джерелом внутрішнього теп­ла Землі є розпад радіоактивних елементів у її надрах.

Отже, Землю ми бачимо як мізерну частинку Всесвіту, велич якої окреслюється наявністю Людини.