Віра, надія, любов як духовно-практичні виміри людини.

Загальноприйнятим і простим є твердження, що людина не може жити без віри. Насамперед віру тлумачать як упев­неність людини в існуванні якого-небудь явища, визнан­ня його реальності.

Віра — це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному потязі перебуває лю­дина. Тому віра — це беззастережне прийняття люди­ною обраного нею ідеалу.

Залежно від обставин розрізняють такі види віри. Наївна, буденна віра — впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується всім життє­вим досвідом людини, починаючи від її народження. Наїв­ність цієї віри полягає в тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежності дійсності. Вся повсякденна діяльність, а також перші спроби філософствування, наукового пізнан­ня ґрунтуються на засадах цієї віри. Не є винятком і релігія.

Релігійна віра — впевненість в існуванні властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприрод­них і надісторичних сил — богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідо­мості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову та інтелек­туальну сфери душі віруючого. Тому таку віру вже немож­ливо звести до чуттєво обмеженої сфери.

Поняття філософська віраозначає впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щодня, до якого ми належимо, але яке насправді завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування.

Виявлення діяльної сили віри найчастіше спостерігається у молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого життєвого досвіду, формулює ідеали безрозсудливої сміливості, живе духом першовідкривача, безапеляційного бажання нових почуттів, вражень, прагне до невідомих світів.

Будь-яке наукове та технічне відкриття пройняте вірою. Якщо певна діяльність здійснюється вченим чи інженером уперше, то вона в тому чи іншому моменті не може бути цілком тотожною попередньому набутому досвіду. Отже, дія­ми цих людей керували не тільки знання, а й віра та надія. Так, конструктор першого літального апарата спирався на певний досвід, знання, але не на знання літальних апаратів, оскільки їх ще не було. Тому він у багатьох моментах лише вірив, що його апарат полетить. Якщо перший винахідник вважав, що він "точно" знає, яким має бути літальний апарат, то його самовпевненість руйнувалася численними невда­чами, які часто супроводжують першовідкривачів.

Віра є умовою вічного оновлення душі, її омолодження та відродження. Стомлена життєвими невдачами людина, яка зазнала дошкульного краху своїх надій, планів, може перетворитися на душевного старця, що свідомо самообме-жив себе розсудливістю, гірким досвідом, лякається нового, планів, фантазій. Така людина втратила віру, живе умовни­ми та безумовними інстинктами, набутими протягом життя, лише пристосовуючи свою поведінку до потреб дійсності.

У повсякденній життєдіяльності людини її впевненість в існуванні сил, на які можна розраховувати, спирається на особливий стан чуттєвих переживань і свідомості — надію. Поняттям "надія" позначають почуття і усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбу­ваються у світі. Змістовно це почуття і усвідомлення спо­віщають людині її наближення до обраного нею ідеалу чи "віддаленість" від нього.

Надія — це почуття й усвідомлення людиною необхід­ності змін.

Надія на об'єктивну дійсність — цілком природний на­слідок найпершого, найпримітивнішого усвідомлення люди­ною себе, належності до світу. Найперша надія спирається на осмислення неспростовного факту, що існування світу є головною умовою існування людини взагалі.

Здатність людини мати надію на позитивний вплив часто невідомих сил та властивостей дійсності, тобто на саму дій­сність, викликає у неї чуттєво визначене захоплення невідо­мим, бажання єднатися з неосяжним, неприступним, прин­ципово відмінним від відомого, повсякденного. У людини з'являється любов.

Любов — це потреба душі відчувати свою гармонійну єдність із невідомими властивостями та силами світу, бо інак­ше вона постійно перебуватиме під паралізуючим впливом відчуття жаху перед неосяжністю та ворожістю світу. Лю­бов — це те, що формує здатність до почуттєвого виявлення окремих предметів і явищ як невід'ємної умови свого існу­вання. Такі предмети та явища мають уявлятися настільки необхідними людині, що одна лише думка про можливість втратити їх може спричинити почуття самознищення. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна жити.

Любов — це почуття й усвідомлення людиною пред­мета чи явища як невід'ємної умови свого існування.

Слід зауважити, що однозначного визначення поняття "любов" немає. І кожен із вас може спробувати подати своє розуміння цього слова.

Слід розрізняти любов як поняття про те, що притаманне людській душі, і сам процес переживання стану, що визна­чається як любов.

Особливим проявом любові є кохання. Мабуть, не випад­ково, що таке слово є в українській мові — мові народу, який здатний по-особливому виявляти свої почуття. Кохання — це інтимне почуття любові, що виникає та існує між людьми (як правило) протилежної статі (жінкою і чо­ловіком).

 

ЛЕКЦІЯ № 5 "Свідомість та пізнання"

1. Розуміння свідомості.

2. Свідоме і несвідоме.

3. Що таке пізнання.

4. Розуміння істини. Істина та її критерії.

1. Розуміння свідомості.

Людська свідомість — це дуже складний і специфічний об'єкт. Вона не має ніяких фізичних властивостей і не фіксується приладами. Свідомість притаманна лише високоорганізованій матерії – людському мозку. Очевидно тому, люди краще вивчили зорі й глибини океану, ніж те, що відбувається у власній голові.

Функцією мозку є свідомість. Виходячи із цього, досліджується мислення, пам'ять, воля, почуття та емоції.

Сучасні уявлення виходять з визнання особливої природи свідомості, що не має ніяких фізичних властивостей і є особливою реальністю, нерозривно пов'язаною з мозком людини.