Особливості історичного розвитку українського етносу і нації.

1. Поняття етносу. Рід, плем'я, народність, нація

Різнопланове і глибоке розкриття сутності суспільного життя людини неможливе і поза розумінням такого явища, яке окреслюється поняттям "етнос". Поняття етносу достат­ньо глибоко і ґрунтовно розроблялося багатьма видатними діячами вітчизняної та зарубіжної культури.

Етнічне буття людини прив'язане до певної місцевості з її географічними особливостями, що позначається на особ­ливостях побуту і культурі, на характері людей, традиціях, звичаях, спільній історичній долі та інших об'єднавчих фак­торах, що далеко виходять за межі географічного середови­ща. Етнос характеризується і певною спільністю психічних рис індивідів, що входять до його складу, які формуються під впливом природно-кліматичних умов. Проте етнос, бу­дучи за своїм походженням пов'язаним із природою та три­валою генетичною еволюцією, свої головні характеристики отримує в соціально-культурному оформленні, і вони пере-

даються від покоління до покоління через історичну пам ять, через засвоєння культурних надбань, традицій тощо. Етнос як такий є не суто природним утворенням, а його історич­ною асиміляцією в культурі, що здійснюється багатьма по­коліннями людей.

Отже, етнос — це група людей, яка історично склала­ся на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу жит­тя та особливостями психічного складу.

Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичних спільнот людей, таких як рід, плем'я, на­родність, нація, які хоч і формуються на основі певних етніч­них спільнот, проте є продуктом історії, соціокультурними утвореннями.

Групи кровних родичів, що ведуть своє походження за од­нією лінією (материнською чи батьківською), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Він виникає з первісного людського стада найвірогідніше на рубежі нижнього і верхнього палеоліту як осередок суспільно­го співжиття та регулювання шлюбних стосунків. Рід обирає старійшину чи вождя й може змістити його з цієї посади; ре­гулює шлюбні стосунки; стежить за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист і кров­ну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демокра­тичні збори, де вирішуються основні питання життєдіяль­ності. Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових відносин є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії.

Отже, цілком аргументованим є таке твердження: рід — це заснована на кровних зв'язках історична форма спіль­ності людей.

Родова спільнота є однією з необхідних умов виникнен­ня племені. Характерними рисами раннього племені є: на­явність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога одноплемінників, що виражаєть­ся, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, самосвідомість, традиції, самоназва.

Плем'я утворюється на основі родів, які мають спільне походження і базується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, який об'єд­нав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, яке складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Плем'я — це історична форма спільності людей, що ґрунтується на родових відносинах та суспільному поділі праці, які визначають розрізненість племен за те­риторією, мовою, культурою, організацією життєдіяль­ності.

На зміну племенам прийшла нова історична форма спіль­ності людей — народність.

Народність виникає з потреби збереження тієї внутріш­ньої спільності людей, що сформувалася під впливом їхньо­го проживання на одній території, в єдиному соціокультур-ному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв, рис характеру.

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими

склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився пе­реважно в період феодалізму: давньоруська, польська, фран­цузька та інші народності. В інших частинах світу цей процес

тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська — з слов'янських племен: полян, віс-лян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішува­лись у результаті завоювання одних племен іншими (напри­клад, французька — із галльських племен, римських ко­лоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.). У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етніч­них компонентів (більш численного чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється терито­ріальна, культурна і господарська спільність зі спільною са­моназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народ­ностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Отже, народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Подальший розвиток суспільного життя привів до виник­нення нової, етносоціальної спільноти людей — нації.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визна­ченні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну само­свідомість", "національний характер", що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі — трактують націю як "несвідо­му психічну спільність", треті — зводять націю до спільно­ти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біо­логічні, психологічні тлумачення нації.

Тому безсумнівним буде твердження про те, що, визна­чаючи поняття "нація", слід органічно поєднувати та вра­ховувати і соціально-економічні, й етнічні, і соціокультурні, і духовні фактори.

Націю можна трактувати як спільність людей, що фор­мується завдяки єдності таких засад.

• По-перше, територіальних: кожна нація має свою те­риторію, "життєвий простір".

• По-друге етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це само­свідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єди­ної історії, традицій.

• По-третє, економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов"язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

• По-четверте,загальнокультурних: мови, традицій, зви­чаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її культура, порушуються традиції, нехту-ються звичаї, забувається історія.

По-п'яте, психологічних: нація має спільні риси пси­хічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Усі згадані засади потрібно розглядати лише в їхньому органічному взаємозв'язку та взаємозумовленості. Абсолю­тизація будь-якої з них призведе до викривленого розуміння нації. Саме виходячи з ідеї взаємозумовленості та органіч­ного взаємозв'язку окреслених засад, можна і слід визнача­ти, що нація — це духовна спорідненість природно-со­ціально визначеного(их) етносу(ів).

Національні відносини є важливою складовою соціаль­них відносин, які органічно входять до їхньої системи і ма­ють порівняно самостійний статус. Зазнаючи впливу, напри­клад, економічних, політичних, побутових відносин, націо­нальні відносини зі свого боку чинять зворотну дію, вносять колорит в усі сфери суспільного життя.

Національні відносини існують у таких основних формах: взаємовідносини між націями, міжособистісні стосунки пред­ставників різних націй, взаємини між людьми однієї і тієї ж нації.

 

2. Роль ментальності в життєдіяльності суспільства

Розкриття специфіки національних відносий і культуротворчості народу, дослідження життєдіяльності людини

і су­спільства органічно пов'язані (крім інших) і з такими понят­тями, як "менталітет", "ментальність".

Існують різні погляди стосовно того, що таке менталітет. Об'єднує усі ці погляди думка про те, що менталітет — це еволюційно та історично сформована структура, яка визначає рій почуттів, думок, поведінки, що формує си­стему цінностей і норм життя як окремої людини, так і певних націй, народів, суспільств.

Залежно від того, про яку предметну галузь іде мова, го­ворять про національний, народний, віковий, європейський, американський, азіатський, африканський, середньовічний, тоталітарний, монархічний, бюрократичний, олігархічний тощо менталітет. Він не зводиться тільки до логічних конст­рукцій, а поряд з ними органічно включає етнічні, націо­нальні, культурні, образно-емоційні компоненти. Менталі­тет передбачає певний рівень засвоєння культури, а також почуття історичної і релігійної належності та дистанції від чогось і від когось. Саме тому менталітет виростає як складне поєднання таких компонентів, як етнос, культура, релігія, наука, мораль, мистецтво і не може бути зведеним до жодно­го з них, тобто завжди має інтегративний і цілісний характер. Синтез усіх цих компонентів зазвичай здійснюється на рівні підсвідомості, і, як правило, не усвідомлюється людиною.

 

3. Особливості історичного розвитку українського етносу та нації

Процес формування і розвитку українського етносу та нації є предметом вивчення та творчого аналізу багатьох кла­сиків української історіографії та культурології — М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Крип'якевича, І. Огієнка та ін.

Як ви вже знаєте з історії, предки українського народу залишили відомі всьому світу пам'ятки цивілізації: культуру скіфів-землеробів, скіфів-кочовиків, трипільську культуру. Як свідчать археологічні дані, вже у IV—VII ст. на території Подніпров'я утворилися союзи давньослов'янських племен, відомі під назвою русів. Ця назва етимологічно пов'язана з територією поселення східних слов'ян — басейнами річок Ро­сі, Росави та ін. Українцям, формуванню українського етносу передували русичі, руси, праслов'яни, скіфи, сармати та ін.

Особливістю формування українського етносу є те, що історичні передумови його становлення складаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Зав­дяки цьому, попри змінювання народів на території, що ста­новила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалося тисячоліттями. За даними археології, на цій території зали­шався певний автохтонний антропологічний субстрат, який, хоча й не був слов'янським, проте сприяв безпосередній трансляції стародавньої індоєвропейської культурної тра­диції. Особливість етногенезу на цій території полягала в тому, що він характеризувався прямою трансляцією куль­турних традицій і цінностей в єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Не випадково українська мова характеризується з-поміж більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної групи. Укра­їнський орнамент успадкував риси орнаментів трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. У цьому контексті природним є і те, що українська хата за всіма озна­ками, аж до традицій білити глиною стіни, сягає скіфсько-сарматських часів. Український народний танець гопак містить певний код давньої слов'янської культури, що пере­дає певну динаміку форм та структур рухів, конче потрібних для духовного та фізичного вдосконалення людини. Відомо, що слово "гоп", яке входило до індоєвропейської мови-осно-ви, є водночас праслов'янською формою позначення пастуха, а сам гопак — сакральним дійством, через яке символічно передавались рухи крил птахів — жайворонка, яструба, голу­ба. Дослідники зазначають також зв'язок українського епо­су з піснями пастухів стародавніх цивілізацій Сходу, включ­но з інструментарієм (сопілка, флейта, струнні). Цей глибоко-вкорінений тисячолітній культурний досвід, накопичений в ареалі майбутньої України, трансформувався в епоху Київ­ської Русі в етнокреативний чинник українського народу.

Київська Русь існувала як окрема унікальна цивілізація і типологічно подібна до таких найближчих до неї цивілізацій, як середньовічні візантійська та західнохристиянська. Як і кожна цивілізація того часу, вона була поліетнічною. Київська Русь становила цілісну самодостатню систему економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного життя й зай­мала велику частину території Східної Європи. У її розвитку виділяють такі періоди: формування — VI — VIII ст., зростан­ня — IX — X ст., розквіту — X — перша половина XII ст., диференціації — друга половина XII — перша половина XIII ст. і трансформації, коли на її тлі вже починають виявлятися контури нових етнокультурних феноменів, — друга по­ловина XIII — XV ст. Саме в цей період починається форму­вання з давньоруської народності — української нації.

Стимулюючими факторами соціокультурно-етнічної кон­солідації населення, майбутньої України були три грізні "виклики" з боку зовнішніх сил: по-перше, татарсько-турець­ка агресія, що особливо посилилась в останній чверті XV ст. і загрожувала самому фізичному існуванню населення цих земель; по-друге, польсько-шляхетська експансія в Україні після Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої майже всі українські землі опинилися під владою Польщі, котра за­грожувала скасуванням традиційних прав та вольностей на­селення; по-третє, церковно-культурна експансія польсько-католицького духівництва.

Загальною реакцією, "відгуком" на ці "виклики" була етносоціокультурна консолідація цих земель, з військово-політичним центром у Запоріжжі й релігійно-культурним у Києві. Запорізька Січ стала найважливішим осередком української державності. Чим знаменна для становлення українського етносу Запорізька Січ? Насамперед поширен­ням демократичних традицій, культу "вольностей", свобо­ди, прагненням до соціальної справедливості, незалежності, єднання на демократичних принципах. Вона була першою козацькою християнською православно-демократичною рес­публікою. Демократизм Запорізької Січі на століття випере­див Європу — він сформувався задовго до Великої французь­кої революції, що проголосила демократичні свободи.

Особливу роль у розквіті етнічної самосвідомості україн­ців відіграло письменство. Перша школа в Києві, згідно літо­писів, уже була у 988 р. У XVI ст. Україна вирізнялася розвит­ком шкільництва і високим рівнем грамотності. Протягом другої половини XVI ст. національних рис починає набувати й церковно-культурно-освітнє життя (міські братства та їхні школи, Острозька академія, творчість Івана Вишенського та його сучасників-полемістів). Особливістю формування українського етносу є те, що історичні передумови його становлення складаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Зав­дяки цьому, попри змінювання народів на території, що ста­новила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалося тисячоліттями. За даними археології, на цій території зали­шався певний автохтонний антропологічний субстрат, який, хоча й не був слов'янським, проте сприяв безпосередній трансляції стародавньої індоєвропейської культурної тра­диції. Особливість етногенезу на цій території полягала в тому, що він характеризувався прямою трансляцією куль­турних традицій і цінностей в єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Не випадково українська мова характеризується з-поміж більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної групи. Укра­їнський орнамент успадкував риси орнаментів трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. У цьому контексті природним є і те, що українська хата за всіма озна­ками, аж до традицій білити глиною стіни, сягає скіфсько-сарматських часів. Український народний танець гопак містить певний код давньої слов'янської культури, що пере­дає певну динаміку форм та структур рухів, конче потрібних для духовного та фізичного вдосконалення людини. Відомо, що слово "гоп", яке входило до індоєвропейської мови-осно-ви, є водночас праслов'янською формою позначення пастуха, а сам гопак — сакральним дійством, через яке символічно передавались рухи крил птахів — жайворонка, яструба, голу­ба. Дослідники зазначають також зв'язок українського епо­су з піснями пастухів стародавніх цивілізацій Сходу, включ­но з інструментарієм (сопілка, флейта, струнні). Цей глибоко-вкорінений тисячолітній культурний досвід, накопичений в ареалі майбутньої України, трансформувався в епоху Київ­ської Русі в етнокреативний чинник українського народу.

Київська Русь існувала як окрема унікальна цивілізація і типологічно подібна до таких найближчих до неї цивілізацій, як середньовічні візантійська та західнохристиянська. Як і кожна цивілізація того часу, вона була поліетнічною. Київська Русь становила цілісну самодостатню систему економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного життя й зай­мала велику частину території Східної Європи. У її розвитку виділяють такі періоди: формування — VI — VIII ст., зростан­ня — IX — X ст., розквіту — X — перша половина XII ст., диференціації — друга половина XII — перша половина XIII ст. і трансформації, коли на її тлі вже починають виявлятися контури нових етнокультурних феноменів, — друга по­ловина XIII — XV ст. Саме в цей період починається форму­вання з давньоруської народності — української нації.

Стимулюючими факторами соціокультурно-етнічної кон­солідації населення, майбутньої України були три грізні "виклики" з боку зовнішніх сил: по-перше, татарсько-турець­ка агресія, що особливо посилилась в останній чверті XV ст. і загрожувала самому фізичному існуванню населення цих земель; по-друге, польсько-шляхетська експансія в Україні після Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої майже всі українські землі опинилися під владою Польщі, котра за­грожувала скасуванням традиційних прав та вольностей на­селення; по-третє, церковно-культурна експансія польсько-католицького духівництва.

Загальною реакцією, "відгуком" на ці "виклики" була етносоціокультурна консолідація цих земель, з військово-політичним центром у Запоріжжі й релігійно-культурним у Києві. Запорізька Січ стала найважливішим осередком української державності. Чим знаменна для становлення українського етносу Запорізька Січ? Насамперед поширен­ням демократичних традицій, культу "вольностей", свобо­ди, прагненням до соціальної справедливості, незалежності, єднання на демократичних принципах. Вона була першою козацькою християнською православно-демократичною рес­публікою. Демократизм Запорізької Січі на століття випере­див Європу — він сформувався задовго до Великої французь­кої революції, що проголосила демократичні свободи.

Особливу роль у розквіті етнічної самосвідомості україн­ців відіграло письменство. Перша школа в Києві, згідно літо­писів, уже була у 988 р. У XVI ст. Україна вирізнялася розвит­ком шкільництва і високим рівнем грамотності. Протягом другої половини XVI ст. національних рис починає набувати й церковно-культурно-освітнє життя (міські братства та їхні школи, Острозька академія, творчість Івана Вишенського та його сучасників-полемістів). Демократизація освіти справ-. ляла позитивний вплив на розвиток ремесел, малярства, зба­гачувала фольклор. Ці громадсько-політичні і культурно-освітні процеси визначали першу стадію власного історично­го, національного буття українського народу. Цю стадію мож­на датувати в широких межах XVI—XVIII ст. і виділити такі етапи: консолідації ядра українського народу з кінця XV до початку XVII ст., до часів П. Сагайдачного; національно-дер-жавно-культурного самоутвердження — століття між деся­тими роками XVII та XVIII ст. Це був період розвитку і підне­сення національної культури, її самоорганізації та розкрит­тя потенційних можливостей за умов постійного збагачення завдяки творчому сприйняттю західноєвропейських впливів.

Подальший етноісторичний розвиток України являє со­бою цілісність і послідовність суспільно-національного по­ступу від виникнення власне національної, в сучасному ро­зумінні, самосвідомості у частини української дворянської інтелігенції Лівобережжя та Слобожанщини на межі XVIII — XIX ст. до наших днів, утвердження України як повноцін­ного, самостійного, державного, етносоціального організму. Якщо більшості народів Центральної Європи пощастило здо­бути національно-державну самоідентичність після Першої світової війни (угорці, поляки, чехи) чи навіть раніше (гре­ки, болгари), то їхнім східним сусідам (українцям, білору­сам, грузинам та ін.) у цьому не поталанило. Українці здобу­вали свою національно-державну самовизначеність двома етапами, на початку та наприкінці XX ст., а в середині цьо­го століття вперше утворилася територіально-адміністратив­на єдність українських етнічних земель.

Формування і розвиток української нації та її прагнення створити (відтворити) власний етносоціальний організм у першій чверті XX ст. обернулися лише частковим успіхом: на початку 20-х років XX ст. більша частина України опи­нилася в межах однієї відносно автономної квазідержавної адміністративно-політичної структури, до якої внаслідок Другої світової війни були приєднані й етнічні території за Дністром і Збручем.

Національно-культурний рух другої половини XX ст. мав вирішити основну проблему — створення повноцінного укра­їнського етносоціального організму в межах власної держав­ності, який би відповідав вимогам та стандартам сучасного цивілізованого життя.

Нову добу свого національно-культурного розвитку укра­їнський народ розпочав творенням національної держави, прийняттям Декларації про державний суверенітет (1990) та Акта проголошення незалежності України.

Сьогодення нашої Батьківщини виразно засвідчує, що по­дальший розвиток української нації та її культури пов'язані, окрім вирішення економічних проблем, забезпечення добро­буту народу України, з остаточним подоланням нашарувань ідеологізації, з переорієнтацією на загальнолюдські куль­турні досягнення та надбання сучасної світової цивілізації, з утворенням громадянського суспільства, соціально-полі­тичної злагоди, втіленням у життя історично вироблених рис українського національного менталітету — особистісної сво­боди, персоналістських цінностей, софійності світу, єднан­ня з природою та ін., — оскільки розвиток національно уні­кальної і самоцінної сучасної нації та її самобутньої культу­ри можливі лише шляхом органічного гармонійного поєднан­ня надбань сучасного загальнолюдського процесу зі специфі­кою національного менталітету.

 

Лекція № 9