Типи льодовиків і їх розповсюдження по землі

На сучасному етапі розвитку гляціології, цією наукою розроблено кілька класифікацій льодовиків. В їх основу покладені певні фізичні, динамічні, морфологічні та ін. показники.

1. Класифікація льодовиків за температурою. За температурою льодової маси всі льодовики поділяються на 3 групи: теплі, холодні, перехідні.

• теплі (помірні льодовики) – температура льоду в них тримається близькою до точки танення льоду під тиском – близько 0°С. Охолоджуються взимку тільки перші кілька метрів льоду. В цих льодовиках води можуть вільно циркулювати, вода є й на межі льодовика з ложем, що полегшує їх рух. Такі льодовики зустрічаються в Південній Скандинавії, Новий Зеландії, Альпах, Кавказі й Алясці.

• холодні (полярні) – у верхній своїй товщі (до 10-20 м як в Антарктиді) температура льоду в них негативна і збільшується з глибиною за рахунок надходження внутрішнього тепла Землі й відповідає значенням дещо нижчим значень температури плавлення льоду під тиском біля ложа. Такі льодовики поширені в Гренландії, Антарктиді.

• перехідні (субполярні) – перехідні від теплих до холодних. Можуть бути розвинені у високогір’ях, верхів’я яких належать до холодного, а язик до теплого типів льодовиків (наприклад льодовик Батура в горах Каракорум).

2. Класифікація льодовиків за речовинним складом. В цій класифікації льдовики поділяються на 2 групи:

• льодові глетчери – складаються переважно з льоду, що виник в наслідок фірнізації снігу; домішками до них бувають різні моренні (кам’янисті) наноси; представлені різноманітними морфогенетичними типами (розглядаються нижче);

• кам’яні льодовики – являють собою масу твердого уламкового матеріалу промерзлого в умовах стійких негативних температур, що також рухається. Є в усіх районах сучасного зледеніння (у горах), але в набагато меншій кількості ніж льодовики першої групи. Для цих льодовиків характерна значна кам’янистість – частка морени обіймає до 50-70%, а решта це лід. Як відмічає А.П.Горбунов, в таких льодовиках уламки гірських порід буквальним чином ніби плавають серед льоду. Порівняно з ними лідистість льодових глетчерів становить набагато більшу частину – 60-70%.

3. Динамічна класифікація льодовиків А.Н.Кренке (1982). Складається з 3-х типів льодовиків:

активні – для них притаманний постійний рух; до цієї групи відносяться рівномірно рухливими і пульсуючими льодовиками;

пасивні – з’являються при скороченні живлення льодовика і його деградії;

мертві – скупчення блоків льоду покриті шаром бронюючої морени, що залишився відірваним від язику льодовика після його скорочення і відступання.

4. Класифікація льодовиків за швидкістю руху. В цій класифікації виділені льодовики 3-х типів:

з незначною швидкістю (максимум до 100-200 м/рік);

з високою швидкістю переміщення (максимально до 10-20 км/рік – в кінцевих частинах виводних льодовиків Гренландії; 0,3-1,2 км/рік в виводних і шельфових льодовиках Антарктиди);

з нерівномірною швидкістю руху – пульсуючі льодовики, для яких притаманне чергування відносно стійкого стану та дуже швидких пересувань за короткий проміжок часу (наприклад льодовик Ведмежий (гори Памір) за кілька місяців може зміститись на 2 км, тоді ж як спокійний стан глетчера характеризується швидкостями усього кілька метрів (або десятків) на рік).

5. Морфогенетична класифікація льодовиків. Найстаріша і найцікавіша для науки. Дає змогу побачити умови утворення і генезис льодовику. За цими рисами їх організації всі льодовики діляться на 3 типи, кілька підтипів і видів.

І. ПОКРИВНІ ЛЬОДОВИКИ. Найхарактернішими ознаками таких глетчерів є те, що вони покривають земну поверхню суцільним та товстим шаром, поховуючи підлідний рельєф майже повністю. Швидкість руху льоду зростає від лідорозділів до периферії, де місцями з’являються вивідні льодовики з високими швидкостями переміщення льоду. Витрачання льоду йде за рахунок відколювання айсбергів і поверхневого танення.

Зустрічаються в основному на території Антарктиди, о. Гренландія, о. Ісландія, о-вах Шпіцберген, на архіпелазі Земля Франца-Іосіфа, на о-вах Нова Земля і Північня 3емля, Канадському Арктичному архіпелазі тощо. Відомі 4 підтипи цих льодовиків. Майже все покривне сучасне зледеніння зосереджене в Антарктиді – 85,3% всієї площі, на о. Гренландія припадає 12,1%, решта (2,6%) поширена на інших територіях.

1.1. Льодовиковий щит – широкий площинно-випуклий льодовик, товщиною до 1000 м і більше та площею понад 50 тис. км²; тече лід від центру до периферії; типовий для Гренландії та Антарктиди (рис. 25).

Рис 25. Льодовики Антарктиди

 

1.2. Льодовиковий купол – схожий на щит, але він має більш випуклу форму і менші розміри завдяки меншим горизонтальним розмірам; часто приурочені до дрібних островів покриваючи їх як шапка або виникають на морських відмілинах; зустрічаються в Арктиці і Антарктиці;

1.3. Вивідні льодовики – потоки льоду, що стікають з льодовикових щитів і приурочені до підлідних долин, рухаються в напрямі загального руху льоду – до периферії; можуть сягати моря, утворювати плавучі льодовикові язики і продукувати айсберги; характерні для крайових частин льодовикових покровів. Найдовший у світі – льодовик Ламберта в Антарктиді.

1.4. Шельфовий льодовик – плаваючий або частково спирається на дно льодовик, що тече від берега у море у вигляді дедалі зтончуваної до краю льодової плити і закінчується обривом (рис. 27), від якого відламуються айсберги (рис. 8); живляться вивідними льодовиками та льодовими потоками, які стікають з суцільних льодовикових покровів, а також від твердих атмосферних опадів, що надходять на їх поверхню; швидкості руху великі – до 1,5-2,0 км на рік; в наш час поширені переважно в Антрактиді, де займають площу у 1,5 млн. км².

 

Рис. 27. Провідні шельфові льодовики Антарктиди

 

II. ГІРСЬКО-ПОКРИВНІ ЛЬОДОВИКИ – це льодовики перехідного зледеніння від покривного до гірського, для яких притаманні риси обох цих типів зледенінь. Характеризуються наявністю льодовикових куполів і льодових плато на вододілах, від яких у різні боки відходять льодовики, що заповнюють долини. Лід по перевалам може перетікати з однієї долини в іншу – утворюється складний сітчастий малюнок зледеніння. Цей тип зледеніння є на о-вах Шпіцберген, Алясці, Канадському Арктичному архіпелазі, о. Нова Земля, Патагонських Андах та ін. регіонах. Лід розділяється лише гребенями хребтів або окремими зубчатими піками скелястих вершин – нунатаками. Виділяється 3 підтипи гірсько-покривних льодовиків.

2.1 Передгірські льодовики – широкі льодовикові лопаті на передгірських рівнинах, що утворюються за рахунок злиття різних льодовикових потоків з одним або сусідніми областями живлення. Формуються в областях з морським і дуже вологим кліматом. Найяскравіший приклад – льодовик Сьюард-Маласпіна (хр. Св. Іллі, Аляска), який має ширину 80 км і 40 км довжину передгірського язика, спускаючись до затоки

2.2. Льодовики плато – слабковипуклі сніжно-льодові поля на плосковершинних масивах з короткими лопатями і вивідними льодовиками, що спускаються по долинах на схилах масивів (Скандинавські гори та ін. регіони).

2.3. Льодовики патагонського типу – гірські льодовики, що стікаючи з льодовикових плато, утворюють довгі і вузькі язики, спускаючись у фіорди або передгірські озера. Поширені в Патагонських Андах звідки й назва.

ІІІ. ГІРСЬКІ ЛЬОДОВИКИ – притаманні гірським хребтам, їх схилам і вершинам. Не формують суцільних покривів, а їх поширення узгоджується з гірським рельєфом. Поділяються на 3 підтипи і кілька видів.

3.1. Льодовики долин. Лід тече у долинах, подібно до замерзлих річок. В залежності від складності та особливостей живлення розрізняють 6 видів.

3.1.1. Льодовики альпійського типу, так як вивчені уперше саме в Альпах. Характеризується наступними рисами:

чітко визначені області живлення (фірновий басейн) та абляції (наявний язик, що рухається по троговій долині, яка й розроблена цим глетчером);

язик у такого льодовика – один;

у поперечному розрізі язик має випуклу форму;

не містить серединної морени як складні долинні льодовики. Зустрічається в Альпах, на Кавказі та інших багатьох горах.

3.1.2. Складний долинний льодовик. Складається з кількох або хоча б двох язиків льоду, що мають свою власну область живлення і зливаються в єдине ціле. По шву стикання головного та бокових язиків знаходиться серединна морена у вигляді витягнутих кам’янистих стрічок. Знання кількості цих стрічок дозволяє точно порахувати кількість бокових приток язика головного льодовика. Розповсюджені у багатьох гірсько-льодовикових районах.

3.1.3. Дендритовий льодовик (деревоподібний). В плані складається з багатьох притоків, що утворюють складний гілчастоподібний малюнок. Кожна притока має власну область живлення. Присутні численні стрічки серединних морен. До них відносять найбільші гірські льодовики світу – Федченко, Сіачен, Хаббард. Берінга, Барнард та багато інших.

3.1.4 Гімалайського типу льодовики. Вважаються різновидом дендритових льодовиків. Характеризуються тим, що заповнюють повздовжні долини між ланцюгами гірських систем. Мають багаточисельні бокові притоки, які вже є складними льодовиками. Поширені в Гімалаях, Памірі, Каракорумі, Центральному Тянь-Шані.

3.1.5 Котловинний льодовик. Має живлення з широкої котловини в рельєфі, де знаходиться значний за площею фірновий басейн. У льодовика є язик, який дуже короткий. Язик виходить з котловини не більше ніж на 2/3 його довжини. Для них притаманна звичайно велика товщина. Зустрічаються в багатьох гірських регіонах світу.

3.1.6. Льодовики туркестанського типу. Займають глибоку долину, у нього відсутній фірновий басейн, а живиться за рахунок сходження лавин і обвалів льоду з висячих схилових льодовиків. Тому іноді їх називають ще – відродженими льодовиками (рис. 15). Поверхня їх дуже заморенена.

3.2. Льодовики схилів. Поширені на схилах гірських хребтів. В цілом всі відомі схилові льодовики можна об’єднати в 5 видів.

3.2.1. Карові льодовики. Це невеликі льодовики, які займають кари або цирки – сідлоподібні заглиблення у верхній зоні хребта. Багато з них своїм існування завдячують хуртовинному навіюванню снігу та сніговим лавинам, тому можуть розташовуватись нижче кліматичної снігової лінії.

3.2.2. Карово-долинні льодовики. Мають перехідну форму від схилового до долинного льодовика. Часто є результатом деградації (відступання) невеликих простих долинних глетчерів. У таких льодовиків основна їх частина розташована в карі, а язик спускається у верхів’я долини (рис. 17).

3.2.3. Висячий льодовик. Як правило мають незначні розміри і невелику товщину. Формуються в заглибинах і крутопадаючі ніші на гірських хребтах, ззовні – нібито насаджені на скельні ділянки (рис. 18). Витрачання льоду відбувається за рахунок обвалів льоду. Якщо обвали трапляються досить часто, то біля підніжжя може виникнути відроджений льодовик.

3.2.4. Схиловий льодовик. Займає слабко розчленовані гірські схили. На відміну від висячих, нижні краї цих льодовиків спускаються до підніжжя схилу. Особливий підвид схилових глетчерів – жолобові льодовики, які живляться виключно сніговими лавинами. Типові для багатьох гір.

3.2.5. Присхилові льодовики. Утворюються на поверхнях структурних терас або біля підніжжя схилу. Має невеликі розміри, прилягаючи до хребта. Форма в плані – конусоподібна. Живиться, як правило, навіяним снігом.

3.3. Льодовики вершин. В самій назві й міститься відповідь на приуроченість цього підтипу гірських льодовиків розташовані на вершинах гір різної морфології, генезису й складності. Традиційно виділяється 2 види таких льдовиків.

3.3.1. Льодовики конічних вершин. Найбільш поширені. Покривають вершини конічної або близьких до неї форм окремих гір, що надстоять над прилеглою місцевістю. Мають форму шапки, від якої можуть спускатись виводні язики. На вулканічних горах, такі льодовики розташовані й у межах кратерів, кальдер (кальдерні й кратерні глетчери). Найбільш відомими прикладами є льодовики таких гірських вершин як Ельбрус і Казбек (Великий Кавказ), Кіліманджаро (в Африці), Руапеху (в Новій Зеландії), а також на Камчатці, В Кордільерах Північної Америки, в Андах Південної Америки тощо.

3.3.1. Льодовики плоских вершин. Характеризуються тим, що займають вирівняні вершинні поверхні, закінчуються крутими обривами або короткими язиками. Розташовуються в межах відроджених гір, де спостерігаються підняті в кайнозої на значну висоту пенепленізовані ділянки земної поверхні. Поширені на Тянь-Шані, в горах Скандинавії, Центральної Азії.