Ліквідація Запорозької Січі і подальша доля запорозького козацтва.

Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, більш відомому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 р. під час бунту збирався йти на возз'єднання з запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після подавлення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.

У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, оточили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI.1775 р і висунули вимогу розселитися і, або служити в армії, у так званих “пикинерських” полках, або вибрати собі професію, і стати хліборобами або ремісниками-міщанами. Після недовгої наради, не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам. Частина запорожців утворила два “пикинерських” полки, що ввійшли до складу російської армії, частина розселилася і зайнялася мирною працею, а частина (яким було не по душі ні перше, ні друге заняття і через можливість бути закріпаченими) в кількості 5 тисяч втекли на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю.

Так закінчила своє, більш ніж 200-літнє існування Запорізька Січ, що зіграла, у свій час, величезну роль у боротьбі України-Русі з польською і татарсько-турецькою агресією.

Від Туреччини ж Росія зажадала повернути запорожців, але ні турки, ні запорожці на це не погоджувалися. Тоді Туреччина, не бажаючи мати цей неспокійний елемент поблизу російської границі, уступаючи бажанням Росії, наказала їм перебратися на устя Дунаю, визнала їхній офіційно своїми підданими (1778 р.) і дозволила заснувати Січ і жити і промишляти вільно, а за це служити султанові «піше і конно».

Розпорядженням султана запорожці не були задоволені і серед них почалося шумування. Одна частина рушила в Росію і вступила в знову сформоване в 1783 р. «Чорноморське козаче військо». Згодом це військо, що особливо відрізнилося у війні Росії з Туреччиною в 1793 р. було переселено на устя Кубані і поклало початок Кубанському козачому війську, що існувало до революції 1917 р.

Друга частина, одержавши дозвіл Австрійського Імператора, переселилася в Австро-Угорщину й осіла на нижньому плині ріки Тісси. Ця група затрималася в Австрії не довго і незабаром розсипалася і розбрелася. Одні повернулися в Росію, інші направилися в, призначені султаном, для поселення місця за Дунаєм, де вони заснували Задунайську Січ.

«Задунайська Січ» Третя частина виконуючи веління султана, переселилася в гирла Дунаю і біля міста Дунайця заснувала Січ, вигнавши донських козаків, що жили там, “некрасовців”, що, у свій час, не бажаючи підкоритися урядові, бігли з Росії.

“Задунайська Січ” проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, за словами Грушевського, добре, тільки “мучила совість запорожців, що приходиться допомагати бусурманам воювати проти християн”. Тому “Січ Задунайська” поступово танула, завдяки відходові великих або менших “ватаг” у Росію де них приймали, як своїх.

З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий, коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив повернутися з військами на Родіну.

Як видно з усього сказаного, ліквідація Січі була історичною необхідністю і логічним висновком зі сформованої політичної обстановки. Зовсім природно, що зі зникненням тих небезпек, для боротьби з якими була створена Січ, повинна була зникнути і сама Січ.

39 Гетьманщина в середині XVIII ст. Реформи гет. Кирила Розумовського. Гетьма́нщина утвор. внаслідок найбільшого коз. повстання в Речі Посп. — Хмельниччини. Очолювалася виборним гетьманом, управлялася козаками. З 1654 року, з перервами, перебувала під протекторатом Мос. царства, а згодом Рос. імперії. 1667 року, в результаті громадян. війни та Андрусівського миру між Польщею та Росією, була розділена по Дніпру на Правобер. і Лівобер. Укр.. Після остаточного скасування поляками коз. устрою на Правобер. 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобер. Виконувала роль заслону для Росії від Речі Поспол., Османської імперії та Крим. ханства. 1709 року, під час Північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Швеції. Протягом 18 століття, зусиллями рос. уряду, поступово втратила політ. і економ. автономію. 1764 року наказом рос. Імперат. Катерини ІІ була позбавлена інституту гетьмана, а 1786 року — козацького полкового устрою. 1765 року перетворена на Малорос. губернію Рос. імперії. У середині 18ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У багатьох випадках урядники незаконно привласнені закріплені за їхніми посадами землі. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялися від селян, то прав у них було майже стільки, скільки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборон. козакам,— це змушувати селян відбувати панщину — право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності з кінця XVII ст. спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва. Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50т. у 1650 до 30 т. у 1669 і до 20 т. у 1730. Стурбована цим явищем цар. влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж коз. земель. Але ці заходи виявилися неефект. У 1735 р. уряд Гетьман. вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження. Селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки рос. уряду поступ обмеж право переходу селян. Закон передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 селяни повинні були отримати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши закон право кидати пана, багато селян Гетьман. вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Реформи Кирила Розумовського. 1. У жовтні 1751 року внаслідок його постійних і настійних прохань Україна була виведена з відомства Сенату й передана Колегії іноземних справ, як було раніше, передано під управління гетьмана і Запор. Січ, яка від 1686 року підпорядковувалась царському уряду, та Київ, який був до того у відомстві рос. воєвод. З Укр. було виведено царські війська, скасовано владу царських урядників. Кирило Розумовський почав сам призначати полковників і роздавати їм землі. Своєю столицею він обрав місто Батурин, а його резиденція знаходилась у Глухові. 2. Заходи зі зміцнення позицій укр. шляхти. Посилення позиції укр. козацької старшини, якій надавалося право керувати гетьманщиною за відсутності гетьмана, який надовго виїжджав у Санкт-Петербург. Великого значення набула старшинська рада, яку регулярно почали скликати в Глухові і яка за сприятливої політичної ситуації могла розвитись в парламент. Гетьман домігся зменшення податків і дбав про розвиток торгівлі і промисловості. 3. В 1760 році видано гетьманський універсал про реформу судочинства: Генеральний суд (12 осіб) 2 генеральних судді +10 виборних осіб із старшини кожного полку судовий повіт земський суд (цивільні справи) гродський суд (кримінальні справи) підкоморський суд (земельні справи). 4. Реформа у війську. За проектом Лубенського полковника Івана Кулябки проведено реформу козацького війська. Полки перетворювалися на регулярні. Запроваджувалася муштра за іноземним зразком, вводилася уніформа - синій мундир з червоним коміром, білі штани-різнокольорові шапки для кожного полку. Обов'язковим набором зброї були рушниця, шабля й спис. 5. Заходи з реформування освіти і культури. Великі задуми були у гетьмана стосовно освіти. В усіх полках почали діяти школи для обов'язкового навчання козацьких дітей від 12 до 15 років, де, крім загальних знань, вводилася військова підготовка. Гетьман планував оновити на європейський зразок Києво-Могилянську академію та відкрити у Батурині університет, план заснування та діяльності якого був детально розробленій на 1760 рік: мало діяти дев’ять кафедр, три факультети, друкарня.