Галицько-Волинське князівство: особливостівості історичного розвитку.

Після розпаду староруської держави в XII столітті на окремі регіональні формування, Галицько-Волинське князівство перебрало на себе державотворчі традиції Русі. Незважаючи на руйнівні війни, на його територіях в XII столітті спостерігалась стабілізація економічного та політичного розвитку. На галицьких та волинських землях спостерігалося зростання населення та економічного потенціалу, формувалося регулювання економічних відносин. В 1199 р. князівства з аналогічними економічними та культурними умовами, політичними та економічними відносинами об’єдналися в Галицько-Волинську державу під керівництвом галицького князя Романа, нащадка Володимира Мономаха. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів)2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі. Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів: І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі». Зміцнення влади Галицько-Волинського князя відбувалося за мов постійної опозиції з боку бояр, яких підтримували закордонні покровителі: угорці та поляки. Після смерті Романа Мстиславича боярам вдалося відлучити від влади його синів, Данила та Василька. II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. В 1214 р. королем Галицько-Волинського князівства було проголошено Кальмана. Відтоді почалася довготривала війна під проводом Данила Галицького та його брата Василька за повернення батьківського трону. Ця війна увійшла в історію як визвольна війна за відродження незалежності та територіальної єдності Галицько-Волинського князівства. Головною метою Данила Романовича було зміцнити державний інститут князівства та заручитися підтримкою громадськості, чого він сподівався досягти за допомогою бояр. III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Наприкінці 1230-х рр. Данилу Галицькому вдалося встановити мирні стосунки з сусідами, одруживши свого сина з донькою Бели ІХ, короля Угорщини. Князь доклав значних зусиль для захисту кордонів країни під час татаро-монгольської навали. Укріплення, які він побудував одразу після вторгнення монголів, сприяли зменшенню кількості грабежів в порівнянні з іншими князівствами. В 1254-1255 р. йому також вдалося одержати кілька перемог над загонами Орди та відкинути їх подалі, за межі України. IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264—1301). Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, князем обрано Юрія II Болеслава. Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.