Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Всенародний рух опору на окупованій території.

У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом "Ост" фашисти мали намір переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. У вересні 1941 р. фашистам вдалося знищити у районі Києва величезні радянські сили й захопити 650 тис. полонених. Ще у липні 1941 р. фюрер видав наказ "Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях". Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомісаріат "Україна" був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобережжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю. Столицею було обрано м. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів: "Волинь і Поділля", "Житомир", "Київ", "Дніпропетровськ", "Миколаїв" і "Таврія". Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства. Буковина й частина Південно-Східної України, Одеса включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства "Бессарабія", Чернівецька - до губернаторства "Буковина", а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство "Трансністрія". Закарпаття передано Угорщині. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії. На всі важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці. Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер - панівною нацією проголошувалися німці. В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концтаборів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Фашисти вивозили з України не лише продукти, а й чорноземи. Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили. В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. 30 травня 1942 р. при Верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху, головнокомандувачем призначено маршала К.Ворошилова. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, Федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загострилися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника Андрія. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті співпраці між німцями та ОУН було створено військове формування - легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під назвами "Роланд" та "Нахтігаль". 30 червня 1941 р. ОУН-б при підтримці "Нахтігалю" без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували. Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини "Поліська Січ", яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була у 1942 р. Головнокомандуючим було призначено Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України. У Східній Україні рух опору існував у формі підпілля, керівну роль у якому відігравали спеціально залишені під час відступу партійні і комсомольські робітники.

 

72. ОУН-УПА в роки другої світової війни та в повоєнний період. Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалоїспроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновленнясамостійної Української держави стали дії певноїчастини Організації українських націоналістів (ОУН) тa Української повстанської армії (УПА). Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.).У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М —мельниківська. Залишаючись вірними інтегральному націоналізму,обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на “Нахтігаль” та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку “Просвіти” Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із Я. Стецьком. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна. Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування укр. міліції. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА- Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина,Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 —початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської обл. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі. Про намагання УПА утвердитися як “третя сила” свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

По закінченню війни уряд направив чимало зусиль на придушення повстанських загонів ОУН. Від другої половини 1945р за вказівкою Центрального проводу великі підрозділи повстанців були переформовані у дрібніші, згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах. Виникла мережа підпільних «боївок» (по 10-15 чоловік) у сільській місцевості. Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. За офіційними данними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів.Після капітуляції Німеччини, сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН – УПА. Військова сила, помножена на силу репресивно–каральних органів, стала вирішальним фактором «радянізації» Західної України, ліквідації опору ОУН-УПА.Блокада й прочісування величезних територій, арешт й депортації, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля ось лише деякі «штрихи до портрета» повоєнной дійсності на західноукраїнських землях. За офіційними данними, тут у 1944–1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. учасників ОУН.Фінал цієї історичної драми бів визначений. Надії керівництва ОУН і УПА на радянсько– американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. В кінці 40-х рр. збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. Від 1947 р. почав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 р. її головного командира Шухевича вона остаточно починає втрачати боєздатність.