Індустріалізація в Україні в 1920-1930 рр. ЇЇ особливості.

Розгромивши суперників у боротьбі за владу і зміцнивши свої позиції в партії і країні, Сталін наприкінці 20-х років перейшов до методів прямого насильства в побудові соціалізму. Це виявилося насамперед у прискоренні темпів індустріалізації, інакше кажучи, у перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне індустріальне суспільство. Здійснення цих швидких перетворень, на думку Сталіна, необхідне, щоб встигнути створити оборонну промисловість для захисту СРСР від агресії світового імперіалізму, а також мало продемонструвати перед усім світом великі переваги соціалізму перед капіталізмом. Розпочався великий тепер уже сталінський, експеримент побудови "соціалізму в одній, окремо взятій країні". Первинним проектом сталінської політики воєнно-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений партією в 1928 р. Попередні планові цифри за вказівкою Сталіна було значно підвищено. Так, загальне зростання промисловості передбачалося на 250 %, а важкої промисловості — на 330 %. Такі приголомшуючі завдання на такий короткий термін ще ніколи в історії не ставило будь-яке суспільство. Напружені плани соціалістичного будівництва потребували значної інтенсифікації праці. Цього більшовицькі лідери досягали двома шляхами. Перший — підвищення ролі не матеріальних, а моральних стимулів праці: використання соціалістичного змагання, зустрічних планів, руху новаторів, нагородження орденами та медалями тощо, а також широке застосування методів пропаганди щасливого життя в умовах комунізму, яке можна прискорити лише напруженою працею. І сотні тисяч робітників щиро повірили в недалекий прихід "світлого майбутнього" і готові були на будь-які жертви заради цього. Для тих, хто не виявляв особливого ентузіазму і не вірив у комуністичні міфи, було підготовлено другий шлях — прямий примус і страх. У господарському будівництві, по суті, відроджувалися прийоми "воєнного комунізму", навіть вживалася військова термінологія: прорив на трудовому фронті, перемога ударних загонів, штурм нових висот тощо. На вибір конкретних методів господарювання безумовно справила вплив особистість вождя. За складом характеру Сталін з недовір'ям ставився до всіляких новацій. Йому була більше до вподоби класична форма насильства — робота підконвойних. Саме їхньою працею й освоювалися Колима і Полярне Приуралля, Сибір і Середня Азія. Табірної робочої сили не бракувало. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму в роботі, змушували працювати під страхом адміністративних стягнень. Брак у роботі, пошкодження верстатів кваліфікувались як підривна діяльність і навіть могли завершитися арештом. Із червня 1940 р. під загрозою ув'язнення ніхто не міг самовільно міняти місце роботи, відмовитися від понаднормової праці. Ось яким було нове більшовицьке кріпацтво. Сьогодні є багато нових фактів, які свідчать про те, що чисельність "ворогів народу" планували органи НКВС, яким давалися завдання на постачання дешевої робочої сили. У 30-х роках чисельність в'язнів з УСРР становила, за даними М. Хрущова, більш як 19 млн. чоловік. Саме вони на початок 40-х років давали більш ніж 33 % валового національного прибутку СРСР. Ось чому не слід обмежуватися лише констатацією того, що було досягнуто в ході індустріалізації країни. Успіхи її безсумнівні й гідні подиву. Із 1500 промислових підприємств, які споруджувалися в 1928—1932 pp. в СРСР, близько 400 припадало на Україну. її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Це вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Та не менш важливо знати і про те, як цього було досягнуто, якими методами, якою ціною і за рахунок кого та в ім'я чого.Здійснення індустріалізації насильницькими методами, нехтування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробничого процесу внаслідок марних намагань побудувати народногосподарську систему без товарно-ринкових відносин поставили країну перед економічною катастрофою, спричинили падіння рівня життя населення. Досвід сталінської індустріалізації переконливо довів, що саме відчуженість робітників від засобів виробництва і бюрократичні методи директивного управління визначили економічну неефективність промисловості, яка тоді створювалася. Усе це робило неможливим здійснення нового капітального будівництва нормальним шляхом, тобто з використанням внутрішніх нагромаджень самої промисловості. Джерелом ресурсів індустріалізації була неоплачена праця робітників і, особливо, селян. Саме для одержання коштів на індустріалізацію було пограбовано і поневолено село.

66. Колективізація українського села і її особливості, і методи збійснення, соціальні та демографічні раслідки. Колективізація с/г (сільске госодарство), була одним з найважливіших напрямів будови Сталінської моделі соціалістичного суспільства. Колективізація – репресивна політика сталінського режиму у 30-ті роки яка заключалася в насильницкому об’єднанні селян в колективні господарства та ліквідація самостійних селянських господарств. В плані першої п’ятирічки планувалося об’єднати в колгоспи 18-20% сільськіих господарств, а на Україні- 30%. Але незабаром пролунала пропоганда до посиленої колективізації. Одним з її інеціаторів став генеральний секретар ЦК ВКП(б)У С. Косіор, висловившись у листопаді 1929 р. за проведення колективізації протягом року. Її завдання було: 1) прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села; 2) забеспечення промисловості дешевою робочою силою; 3) вирішення хлібної проблеми в державі; 4) ліквідація заможнього селянства – “ворогу радянської влади”. В постанові ЦК ВКП(б) від 6 січня 1930 р. предпологалось завершити колективізацію на Україні на весні 1932 р. шляхом насильства, погроз, брехні, до початку береозня 1930 р. на Україні було “ухвачено” колгоспами 62,8% с/г. В колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, навідь озброєний. Але вони були подавлені. Від безвихідності селяни почали продавати чи забивати худобу, портити домашні речі. Це вело до дезорганізації с/г, виробництва, необхідні були швидкі рішення для покращення стану. 13 Березеня 1930 р. Сталін виступав в “Правді” зі статтею “Головокружіння від успіху”, в якій засуджував перегини в колгоспному будуванні. Всю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцеву владу. Селянам дазволяли виходити з колгоспів, але відтік селян був таким массовим, що на прикінці 1930 р. керівництво вирішело його притримати. В ході колективізації виникло питання долі заможнього селянства. За пропозицією Сталіна була визначена стратегічна задача – ліквідувати куркульство, як стан населення. Особливо активно боротьбя з куркулем розпочалася в перші місяці 1930 р. Під “розкуркулювання” підпадали не тільки заможні селяни, використовуючи найману працю (куркулі), але й ті, хто не погоджувався йти до колгоспу. Вони називалися “підкуркульниками” (подкулачниками). Таким чином, ліквідація куркульства, як класу, була формою репресії по відношенню до всього селянства. До кінця 1931 р. керівництво СССР планувало завершити, в основному, колективізацію на Україні. В 1931 р. продовжувалася ліквідація заможніх господарств, й конфізкація майна тих, хто не хотів вступати до колгоспу. Загалом в період колективізації “засуджено” (експоприировано) 200тис. Селянських господарств, від чого постраждали біля 1,2-1,4 млн. чоловік. Більшість з них були заслані до Сибіру або на Схід. Цих людей називали “спецпереселенцами” і використовували на важкій праці. Багато з них – загинули. Наслідки. Головною жертвою колективізацією були люди. Так як події 1932-1933 р.р. були засекречені, та немає точних данних про кількість жертв голодомору. Різні дослідники називають цифри від 6 до 9 млн. чоловік. Насильнецька колективізація та голодомор призвели до “разрушения производительних сил” в селі. Що “обусловило” глибоки кризу в с/г. Це змусило керівництво змінити політику правління. Перейти від примусу та репресій до встаневлення міцних планів хлібозаготівлі, частковому встановленню ринкових відносин, організаційному та матеріально-технічному укріпленню колгоспів, а також до посилення репресивного апарату. На протязі 25 років після коликтивізації, в числі періоду мирного розвитку, об’єм с/г виробництва не перевищело, або був нижче об’єму здобутих в роки НЕПу. Тільки кількість голов худоби зменшилась у ході колективізації в два рази – з 60 млн. в 1928 р. до 33 млн. в 1933-34 р.р. До 1953 р. воно піднялося до 58 млн., але так і не достигло доколгоспного рівня. Головні задачі колективізації були досягнуті: було фактично “закрепащено” селянство, забеспечено дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною та соціальною катастрофою, деякі наслідки якої “не преодолены” до сьогодення.

 

67. Причини та наслідки голодомору в Україні(1932-1933рр.). Голод 1932-1933 р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи. Найважливішим у трагедії голоду є те, що багато чого можна було уникнути. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 32 р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше, як штучний. Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політики, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримували право конфіскації зерна у колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання “ соціалістичної власності ”. За пом’яшкуючих обставин такі “ антидержавні злочини ” каралися 10 роками виснажливої праці. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель. Партійні активісти у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду не дозволяли залишати собі зерно. Голод, який поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня сім’я з п’яти чоловіка мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи кожен її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного автора, “ першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачали своє людське. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди ”. Остаточно визначити кількість померлих під час голодомору важко. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3-6 млн. чоловік. Смерть від голоду почалася вже в перший місяць діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоч дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулиці. Проте Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки “ харчові труднощі в ряді колгоспів ”.У промові на організованому партапаратом Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно, заспокійливо заявив: “В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою ”. Історики вважають, що для Сталіна голод був засобом послаблення українського націоналізму. Сталін казав, що “ селянське питання було основою національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням ”. Спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб знищити соціальну базу українського націоналізму. Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.