Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Внутрішня політика Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації. Зовнішня політика Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

 

57. Причини поразки та історичні уроки боротьби за українську державність у 1917—1920 pp. У чому причини сумної долі українського народу в 1917-1920 pp. Визвольно-революційна боротьба 1917—1920 pp. зазнала поразки насамперед тому, що широким масам українства бракувало розвинутої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Провідником цієї ідеї в роки української національної революції стала нечисленна українська інтелігенція, яка не могла спертися на розпорошене і політично непідготовлене селянство, яке легко пасувало перед демагогічними обіцянками більшовиків. А національно свідомого робітництва майже зовсім не було.Крім внутрішніх причин, були і зовнішні. На шляху до незалежності України стала більшовицька Росія та її збройні сили, відмова західних держав підтримати боротьбу українського народу як народу, що не мав державності.-Вони не лише шкодили українцям політично, а й нищили їх фізично, завойовуючи нашу територію. Усе це призвело до національної катастрофи — ліквідації незалежності України, насадження тоталітарного більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.Які ж уроки українських визвольних змагань 1917— 1920 pp.? По-перше, в Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію конгресу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення, як співається в одній козацькій думі, не раз "рідною кров'ю шаблі промивали". По-друге, будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і відповідальність на себе перед народом, має діяти наступально, послідовно, ініціативно і в інтересах широких верств населення. На жаль, таких кроків у Центральної Ради і Директорії не було. І нарешті, якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни. на прикінці 1917-на початку 1918р. Україну вразила гостра політична криза, в основі якої лежало соціальні та національні суперечності. Розв’язати їх без застосування міжусобної збройної боротьби не вдалося. Оголошення РНК РСФРР війни Українській Центральній Раді змусило останню форсувати підписання мирної угоди з країнами Четверного союзу і водночас запросити їх допомоги проти більшовицької експанції. Пришід наземних військ на Україну обернувся жорстоким окупаційним режимом, пограбуванням її матеріальних ресурсів тощо, а врешті-решт – посиленням дестьабілізації в суспільствві. За тиких умов у період з 1918 - 1919 р.р. на Україні колейдоскопічно змінювалися різні за своїм характером державно – політичні режими: радянська влада поступилася місцем урядові Центральної Ради, останні – урадові Української держави, голова якої – гетьман - у свою чергу зрікся влади на користь Директорії. На початку 1919 р. на Україну повернувся Радянський лад, та не пройшло й пів року, як і він упав пцд ударами армії Денікіна й під тиском антирадянських селянських заворушень.зважаючи на швидкоплинність політичних змін у ході бойових дій, можна говорити, що в окремих містах і регіонах республіки влада змінювалася протягом зазначеного часу десятки разів. А це означало, що основний тягар війни – й матеріальний і морадьно психологічний – лягав на плечі мирного населення, яке повинно було утримувати переможців, сплачувати гекатомби ідейних розбіжностей ворогцючих сторін, нести трудову повинність бути постійно готовим до підітичної мімікрії, тощо. Війна, втрата сили й авторитету держави, розрив економічних зв’язків, занепад моральних норм спричинилися до значних соціальних трансформацій. Традиційні, вироблювані протягом століть форми суспільного життя перестали діяти – праця не гарантувала добробууту, влассна домівка – захисту, гостре слово в публічній дускусії оберталося безсудним розстрілом… Носієм доби ставала не творча особистість, труда, а маргінальний елемент, людина, вирвана із соціальних структур, позбавлена елементарних засобів до життя, агресивна, деструктивна, амбіційна. Кредо такої людини, наділеної вдадою або гвинтівкою (найчастіше і тим, і іншим), полягало невпримноженні націонольного багатства, а в його постійному перерозподулу та споживанні. Маргинали заполонили всі ворогуючі угруповання, а в разі потреби досить легко переходили з табору в табір, прирікаючи одних на поразку, а іншим забеспечуючи сумнівнц перемогу. Війна стала жахливою платою для суспільства, яке в пошуках нових даержавних форм обрало шлях не реформ, а революцій. Трагізм ситуації посилювався ще й тим, що саме в цей момент і в цей спосіб Україна намагалася звільнитися з імперських тенет і стати на шлях незалежності. 1919 р. не завершив громадянської війни – ще надто великі людські та матеріадьні ресурси мала країна, надто непримеренними виявилися політичні амбіції надто загостреними - соціальні суперечності, надто утопічними – ілюзії… Того року війна набула своєї кульмінації – Денікін наближався до Москви, а до закінчення цієї жахливої загально народної трагедії залишалося ще два роки…