Зовнішньополітичні орієнтації українських гетьманів періоду Руїни.

Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську — на Правобережній Україні та московську — на Лівобережній. На півдні відчувалася турецька присутність. Запорозьке військо розбилося на два табори, які йшли протилежними шляхами і вели боротьбу між собою. Боролися пропольські і промосковські угруповання, зростала анархія, руйнувались українські землі нападниками-чужинцями. Україна опинилась у страхітті громадянської війни. Народ назвав цей час Руїною (1663—1687). Після Юрія Хмельницького гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря(1663—1665).Він був прихильником Польщі і в запобігливості до поляків пішов так далеко, що Україну звав польською провінцією. У 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і робив спроби підняти козаків у похід на Москву. Але наступ зазнав поразки, і Тетеря повернувся на Правобережжя. Тут відбувалися численні антипольські повстання, і на їх придушення він спрямував свої сили, заручившись підтримкою польського війська, очолюваного Стефаном Чернецьким. Репресії проти повстанців викликали незадоволення української громади. Один із повстанських ватажків Дрозденко розбив під Брацлавом військо Тетері, ледь не захопивши його самого. У 1664 р. Тетеря зрікся гетьманування і втік до Польщі. Тим часом тривала також боротьба на Лівобережжі. Спершу наказним гетьманом тут став Яким Сомко. Він був представником заможної старшини, і проти нього виступили рядові козаки. Суперником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко. У червні 1663 р. під Ніжином зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь низове козацтво, селяни і міщани. Чернь рішуче виступила проти старшини, покарала смертю Сомка і Золотаренка, а булаву віддала запорозькому кошовому Івану Брюховецькому (1663—1668). Брюховецький проводив промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що віддав Україну під безпосередню владу царя. У 1665 р. Брюховецький підписав Московські угоди, які передбачали російський контроль у політичній, військовій та податковій діяльності України. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно запропастив. На Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського громадянства переповнили події, пов'язані з Андрусівським договором, укладеним Москвою і Польщею 13 січня 1667 р. без участі українських представників. На Правобережжі відновлювалася влада Польщі. Лівобережжя, а також на два роки Київ залишалися під владою Москви, Січ — під протекторатом обох держав. У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького на Україні вибухнуло повстання. У червні 1668 р. гетьман був убитий розгніваним натовпом. З 1665 р. на Правобережжі гетьманував Петро Дорошенко. Основу своєї політики він вбачав у об'єднанні всіх українських земель від Перемишля, Вісли і Німану на заході до Путивля на сході, в єдності і злагоді всього народу. Після підписання Андрусівського миру Дорошенко виступив проти Польщі та Москви і вирішив об'єднати всю. Восени 1667 р. польський король змушений був визнати суверенітет Гетьманату на Правобережній Україні. Згодом П. Дорошенко здійснив успішний похід на Лівобережну Україну і після вбивства Брюховецького у 1668 р. був проголошений гетьманом усієї України. Тяжкого удару Дорошенкові завдали запорожці, які під час його відсутності проголосили гетьманом Правобережної України Петра Суховія, а невдовзі поляки поставили тут свого ставленика Михайла Ханенка. Залишивши на Лівобережній Україні тимчасовим гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668—1676), Дорошенко повертається на Правобережжя й розпочинає вперту боротьбу з Ханенком, а відтак із поляками. На допомогу Дорошенку прийшла Туреччина, яка в 1672 р. оголосила війну Польщі. Воєнні дії завершились укладенням Бучацького договору, за яким Польща зреклася прав на Поділля і козацьку Україну. Поділля і частина Галичини з Чортковом стали турецькою провінцією. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та Київщину. Турки проводили грабіжницьку і руйнівну політику на українській землі, обкладали народ податками, забирали людей у полон. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав Петра Дорошенка. 19 вересня 1676 р. він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Так трагічно склалося життя чигиринського гетьмана, який прагнув вибороти незалежність України. Туреччина не допустила об'єднання України під владою Самойловича і поставила гетьманом Юрія Хмельницького (1677—1681 рр.). Він не спромігся створити міцну владу. Здійснюючи деспотичне управління, страчував навіть близьких прихильників і радників, накладав важкі податки на населення. Нарешті турки стратили його в Кам'янці-Подільському. З 1669 р. Гетьманщина була під московським протекторатом. Гетьмани Многогрішний та Самойлович прихильно ставилися до Москви, визнавали московську владу і всіма способами захищали автономію України. Многогрішний постійно домагався обмеження військової присутності Москви в українських місцевостях. Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну. Тому й боровся на боці Москви (1674 р.) з Дорошенком та турками. Так, за гетьманування Самойловича Київську православну митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом віків зазнавала русифікації.