Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів

У

радянській доктрині між­народного права майже одностайно підтримувалася думка, що рішення міжнарод­них судів та арбітражних трибуналів не є джерелами між­народного права. Лише одного разу С. Б. Крилов мав на­году заявити: «Поза будь-яким сумнівом, були джерелами міжнародного права рішення Постійної палати міжнарод­ного правосуддя в Гаазі, а також її висновки з правових питань, переданих їй». Більшість учених настільки не по­годжувалася з цією думкою, що навіть не вважала за не­обхідне на неї посилатися. Такої ж позиції дотримувались і вчені соціалістичних країн.

Принагідно потрібно зазначити, що висновок, який десятиліттями підтримувався вченими соціалістичних кра­їн, будувався виключно на практиці діяльності Міжна­родного Суду ООН. Іноді робилися посилання на прак­тику Постійної палати міжнародного правосуддя. Навіть якщо не брати до уваги тенденційного посилання на таку практику, а пам'ятати, що з 1921 по 1945 р. Постійна палата міжнародного правосуддя приймала приблизно три-чотири рішення на рік, а Міжнародний Суд з 1946 по 1990 р. — порядку трьох рішень на рік, то стає оче­видним, що категоричний висновок цих учених базував­ся на явно недостатній практиці діяльності міжнародних судових установ.

Основними аргументами на користь нігілістичного ставлення до міжнародних судових та арбітражних рішень були такі: ані Статут Міжнародного Суду ООН, ані прак­тика держав не визнають за актами Суду характеру дже­рел міжнародного права. Завдання Суду полягає не у ство­ренні міжнародно-правових норм, а в застосуванні їх у конкретних випадках. Рішення Суду являють собою «юридичний факт», а не «правотворчий акт». Рішення Суду не може вважатися навіть прецедентом, наділеним правовою силою. Крім рішень з конкретних справ, Між­народний Суд ООН може надавати консультативні вис­новки, вже сама назва яких свідчить про консультатив­ний, юридично не обов'язковий характер.

Їзз

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення Міжнародного Суду ООН, його консульта­тивні висновки можуть вплинути тільки на правосвідо­мість і практику держав, якщо вони відповідають прин­ципам і нормам міжнародного права. Тобто джерелом міжнародного права в такому разі також не є рішення і консультативні висновки, а договірні та звичаєві норми міжнародного права.

Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, стверд­жували вчені соціалістичних країн (нагадаємо, що в ній ідеться про те, шо Суд застосовує судові рішення із засте­реженням, що результат такого застосування є обов'язко­вим тільки для сторін, які беруть участь лише в даній справі), не уповноважує суд вносити зміни до чинного міжнародного права, не надає йому права створювати «су­дові прецеденти». Рішення Міжнародного Суду ООН не є частиною процесу створення або зміни норм міжнарод­ного права.

Міжнародний Суд ООН складається не з представ­ників держав, а з «незалежних суддів», і його рішення є думкою членів Суду спеціалістів з питань міжнародного права. У цьому рішення Суду наближається до доктрини міжнародного права. Але навіть тут вони можуть мати доктринальну силу впливу на міжнародне право за умо­ви, якщо в Рішенні збігатимуться позиції суддів, які пред­ставляють різні соціальні та правові системи.

Зазначені категоричні судження щодо рішень міжна­родних судів та арбітражних трибуналів як джерел міжна­родного права найчіткіше і найповніше висловили у своїх публікаціях І. І. Лукашук та Г. І. Тункін. їхню концепцію поділяла більшість учених Радянського Союзу і країн со­ціалістичної співдружності (Є. О. Коровін, Д. Б. Левін, Г. П. Калюжна, Ф. І. Кожевніков, Ю. М. Колосов, В. 1. Ку­знецов, X. Бокор-Сего, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Мо-равецький та ін.).

Можна назвати лише два пояснення такої одностай­ності, і в обох випадках вони засвідчують явно неправо-вий підхід до діяльності Міжнародного Суду ООН. По-перше, більшість концепцій радянських учених-міжнарод-ників були перелицьованими ідеологічними постулатами, проголошеними в партійних документах. Не було винят­ком і ставлення до Міжнародного Суду ООН, хіба що більш деталізовано «аргументувалося» з позиції права. По-

___________ Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів ____________

друге, Радянський Союз мав у Міжнародному Суді ООН лише одного суддю (з 15 членів). А тому марно було спо­діватися на використання у своїх цілях цієї міжнародної установи; краще було звести її рішення до думки окремих суддів.

Інша ситуація склалася в західній науці міжнародного права, де окремі прихильники континентального, позитив­ного напряму розвитку міжнародного права заперечували властивості джерела міжнародного права за рішеннями міжнародних судів та арбітражних трибуналів. Але біль­шість прихильників англосаксонського напряму розвитку міжнародного права і ряд позитивістів-міжнародників виз­навали за такими рішеннями властивості джерел міжнарод­ного права (щоправда, з деякими застереженнями).

Показово, що навіть ті, хто заперечував за судовими рішеннями ознаки джерел права (А. Фердросс, Г. Швар-ценбергер, Г. Лаутерпахт та ін.), згодом змінили свою думку. Лише Г. Кельзен постійно твердив, що рішення Міжнародного Суду ООН не можуть мати характеру пре­цеденту. Але його до цього зобов'язувала нормативістська теорія права, родоначальником якої він був.

Г. Лаутерпахт тримався думки, що рішення міжнарод­них судів не є джерелами права у міжнародному судо­чинстві. Згодом цій проблемі він присвятить монографію «Розвиток міжнародного права Міжнародним Судом» (1958), у якій буде доводити, що рішення Міжнародного Суду констатують наявність права і тому немає жодних підстав стверджувати, що вони не є джерелами права.

А. Фердросс наприкінці 50-х років твердив, що судове рішення не може базуватися на попередньому судовому рішенні. Після обрання його суддею Європейського Суду з прав людини він змінив свою позицію на протилежну. Г. Шварценбергер також змінив свою позицію від твер­дження, шо «рішення міжнародних судів мають лише пе­реконуючий характер», до твердження, шо такі рішення є обов'язковими з правового погляду джерелами міжнарод­ного права.

1 сьогодні серед західних учених є противники виз­нання судових рішень джерелами міжнародного права та існування міжнародного права у цілому (X. Л. А. Харт). Логіка їхніх (М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі) роздумів така: «найбільш відомий міжнародний судовий орган — Міжна-

Глава III Джерела міжнародного права

родний Суд ООН у Гаазі — надто часто виступав складо­вою відносно неефективної міжнародно-правової систе­ми, а саме: системи Організації Об'єднаних Націй. Право Міжнародного Суду та Організації Об'єднаних Націй сьо­годні може бути не досить цікавим для теоретиків права, позаяк ці правові інструменти діють здебільшого так не­ефективно».

На переконання західних учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть бути джерелами міжнародного права, багато в чому вплинула діяльність (точніше, її ре­зультати) Європейського Суду з прав людини і Суду Єв­ропейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в на­уці міжнародного права утвердилася думка, що «євро­пейське право у сфері прав людини пропонує не тільки найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефектив­ної системи міжнародних юридичних процедур».

Лише один Європейський Суд із прав людини своєю діяльністю перекреслив практично всі заперечення про­тивників, що рішення міжнародних судових установ мо­жуть бути джерелом міжнародного права. Цей Суд сам визначив одним із його завдань «розвивати норми, вста­новлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти Сполучено­го Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий доку­мент».

Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави може виступати не тільки дер­жава, а й людина. Суд відхилив аргументацію держав про те, що в судових засіданнях доцільно керуватися прецедентом Міжнародного Суду ООН. Він дозволив адвокатам, які представляють окремих осіб, виступати в суді зі своїм обгрунтуванням (справа «Лолесса проти Ірландії»).

У своїх судових рішеннях Європейський Суд із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти) і не бажає від них відходити, навіть якщо комусь здається, що він цим порушує Конвенцію. Суд са­мостійно почав брати до розгляду адміністративні право­порушення, хоч це й не передбачено Конвенцією.

Доктрина міжнародного права

Мотивуючи свої судові рішення власними прецеден­тами, Суд фактично зобов'язав держави поважати їх і бра­ти за основу в аргументації їхніх позицій у власних спра­вах. Аналізуючи діяльність Європейського Суду з прав людини, деякі вчені дійшли висновку: «Багато страсбурзь­ких суддів тепер, мабуть, більше, ніж раніше, готові до того, щоб завдати прикрощів державам-членам рішення­ми, в яких розширено тлумачать Конвенцію». Якщо ця думка, можливо, й надто категорична, то принаймні те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джере­лом міжнародного права, сьогодні мало в кого може ви­кликати сумнів.

Значний внесок у розвиток міжнародного права зро­били міжнародні арбітражні трибунали (Постійний Тре­тейський суд, Англо-американський змішаний суд з пре­тензій, Алабамський суд з претензій та ін.). Але визнати їх рішення джерелами міжнародного права, крім окремих учених (наприклад, Дж. Старк), сьогодні мало хто нава­жується як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. 1 річ не лише в незнанні цих рішень, у чому іноді дорікають науковцям юристи-практики. Сам правовий матеріал ар­бітражних трибуналів має дуже мало підстав, щоб його визнали джерелом міжнародного права.

Доктрина міжнародного права

І

з зародженням науки міжна­родного права доктрини між­народного права відігравали значну роль у формуванні та розвитку цієї правової системи. Незаперечний авторитет у практиків міжнародного права, іноді навіть вищий, аніж норми позитивного міжнародного права, мали висновки глосаторів і постглосаторів. Тлумачення Ірнерія, Фран­циска Аккурсія, Бартола, Балда і сьогодні цитуються як джерела міжнародного права раннього середньовіччя. Се­редньовічні проекти вічного миру Генріха IV — Сюллі, Іржі Подебрада, Христини Шзанської та ін. нині згаду­ються в історії міжнародного права як невикористані його джерела.

Глава III Джерела міжнародного права

Доктрина міжнародного права

 

Незаперечним фактом є те, шо праці Гуго Гроція, Альберіко Джентілі, Франциско Суареса, Франциско Віт-торіа та інших родоначальників міжнародного права мали незаперечний авторитет для практиків, і ними часто ке­рувалися у вирішенні міжнародних проблем: регулюванні міждержавних відносин, тлумаченні норм міжнародного права, в ході судових рішень тощо.

Починаючи з І. Бентама, який здійснив проект ко­дифікації міжнародного права 1808 p., вчені в галузі між­народного права пробують здійснити неофіційну науко­ву кодифікацію цієї системи права. Деякі спроби вияв­ляються настільки вдалими, шо такі кодекси держави ви­користовували у власній практиці міждержавних відно­син. Так, наприклад, значної популярності у практиків міжнародного права набула праця швейцарського про­фесора І. К. Блюнчлі «Сучасне міжнародне право цивілі­зованих держав, викладене у вигляді кодексу» (1868). її авторитет був настільки незаперечним, що вона була до­сить оперативно перевидана грецькою, російською, іс­панською, французькою, китайською мовами, тобто ос­новними мовами міжнародного спілкування того періоду.

Наслідуючи І. К. Блюнчлі, 1872 р. видає власний ко­декс американець Д. Філд, який мав авторитет не тільки у міжнародників-практиків, а й у військових. Трохи рані­ше, 1861 p., свій кодекс міжнародного права запропону­вав австрієць А. Домін-Петрушевич. Неабиякий успіх ма­ла також праця італійця П. Фіоре «Кодифіковане між­народне право» (1890) та ін.

Але пізніші публікації: «Закон націй» (1900) француза Дюплессі, «Кодифікація приватного і публічного міжнарод­ного права» (1901) шведа Клеєна, «Новий кодекс міжна­родного права» (1910) канадця Унтерносціа, «Кодифікація міжнародного права» (1912) бразильців Пессоа і Перейри, а також кодекс міжнародного права мексиканця Козентіні (1937) не тільки не мали успіху їхніх попередників, а й по­сіяли сумнів у можливостях окремих науковців привести міжнародне право в систему норм, які держави у своїй практиці визнали б юридично обов'язковими.

Натомість популярність завойовує ідея, яку пропагу­вали українські вчені щодо кодифікації норм міжнарод­ного права: створення колективів провідних науковців, які б розробляли кодекси міжнародного права для потреб дер-

жав. Наприкінці XIX ст. цій ідеї присвятили свої праці професор Харківського університету В. П. Даневський («Думка про кодифікацію міжнародного права», 1879), професор Київського університету В. А. Незабитовський («Новійщі проекти міжнародного статуту», 1880), доцент Київського університету М. Кантакузін-Сперанський та ін.

Особливо плідною в цьому напрямі була діяльність професора Харківського університету Д. 1. Каченовсько -го. Аналізуючи величезну кількість наукових праць і пер­шоджерел з питань міжнародного права, він доходить вис­новку про необхідність кодифікаційної обробки міжна­родного права і складання відповідного систематичного курсу силами провідних науковців з різних країн. Учений виклав свої міркування на засіданні Лондонського юри­дичного товариства, де виступив у середині 1859 р. з до­повіддю: «Про сучасний стан науки міжнародного права». Пізніше вийшла і стаття на цю тему.

Ідею було схвалено провідними вченими Європи (І. К. Блюнчлі, Ф. фон Гольцендорфом та ін.), і невдовзі приступили до її реалізації. На жаль, Д. І. Каченовський (1827—1872) не дожив до її завершення. В 1873 р. було створено Інститут міжнародного права і завдяки зусиллям 17 провідних спеціалістів з різних країн було видано фун­даментальну працю з курсу міжнародного права за редак­цією Ф. Гольцендорфа.

На початку XX ст. Д. Б. Мур за допомогою Держде­партаменту США видає систематичний збір американсь­ких міжнародно-правових актів та дипломатичного лис­тування «Дігести міжнародного права» у восьми томах.

Така діяльність учених-міжнародників сприяла тому, що міжнародне право другої половини XIX — початку XX ст. почали називати ще «доктринальним правом», «правом учених». Дехто з теоретиків міжнародного права (Дж. Швар-ценбергер) настільки переоцінив значення наукових праць своїх колег, що почав стверджувати, нібито формування міжнародного права є справою теоретиків.

Проте практика міжнародного права свідчить про інше. Думка вчених високо цінувалася як засіб встановлення на­явності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг учених вдавалися, коли було необхідно дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів. Коли ж держава та міжнародні організації почали широко публікувати міжна-

Глава III Джерела міжнародного права

родно-правові документи, державні акти, дипломатичні дже­рела, рішення міжнародних організацій тощо, до доктрини як засобу встановлення норми вдаються дедалі менше.

На сьогодні спадає тенденція звернення до вчених з метою почути їхнє тлумачення норм міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи, відповідні комітети міждержавних організацій.

Як зазначалося в доповіді підкомітету з питань відпо­відальності держав Комітету експертів з питань прогре­сивної кодифікації міжнародного права Ліги Націй (1927), доктрина юристів важлива лише як засіб внести ясність у погляди на норми міжнародного права, щоб сприяти по­легшенню їх формування. Сама по собі вона не має юри­дичної обов'язковості. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН сказано, шо суд зобов'язаний вирішувати пе­редані йому спори на основі міжнародного права і засто­совувати доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з проблем публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм. Але жодного разу Міжнародний Суд ООН у своїх рішеннях на доктрину міжнародного права не посилався.

Звичайно, сучасні міжнародні відносини настільки ус­кладнилися, що без їх належного наукового аналізу не­можливо сформувати відповідні норми міжнародно-пра­вового регулювання. Досвід провідних науковців світу ши­роко використовується в діяльності Комісії міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на правосвідомість і практику держав, а через них і на формування та розвиток міжнародного права. Але проекти Комісії, як і доктрини міжнародного права, не є джерелами міжнародного права.