Поняття, природа та сфера дії міжнародного права

Термін «міжнародне право»

С

ьогодні термін «міжнарод­не право» поряд з термі­ном «право народів» є офіційно визнаним у правовій, дипломатичній і зовнішньополітичній практиці. Проте до їхнього визнання та утвердження держави пройшли три­валий період пошуків. Слід зазначити, що вживання різ­них термінів було характерним не лише для доктрини міжнародного права, а й для державної практики.

Вже на етапі зародження міжнародного права в різних регіонах складається різне його визначення. У Стародав­ній Індії застосовувався термін «деза дхарма», шо в пере­кладі із санскриту означало «право країн» (desa — країна, земля; dharma — право, обов'язок).

У Стародавньому Китаї сповідувалася концепція при­родної гармонії між небом і землею, а не між народами. Оскільки перевагу має небо перед землею і на всіх рівнях від сім'ї до держави досягається гармонія завдяки здій­сненню функцій управління (делегованих небом) правед­ним Сином Неба, то відпадає необхідність в особливому міжнародному праві. Термін «ч'ун-ч'іу» охоплював міжна­родні відносини разом з міжнародним правом.

і

Термін «міжнародне право»

В ісламському регіоні становлення міжнародного пра­ва відбувалося за умови визнання його лише як мусуль­манського права. Таке міжнародне право діяло як мусуль­манські правила «дар аль Іслам»; стосовно держав нему-сульманського світу діяли норми «дар аль гарб». В утвер­дженні «дар аль Іслам» правомірно застосувати джихад, що можна вважати тотожним праву війни у християн.

Своєрідні терміни міжнародного права з'являлись і в інших регіонах, але в результаті експансії і колонізації з боку держав європейської цивілізації вони не затвердили­ся в міжнародній практиці. Виходячи з цього історичного факту, численні автори зійшлися на тому, що сучасне «міжнародне право» є перекладом з римського jus gentium. Формально такий висновок логічний, адже jus gentium у перекладі з латини означає «право народів». Фактично ут­вердження цього терміна не залежало від перекладу, а було результатом тривалої історичної боротьби держав за визнання певних сутнісних властивостей міжнародного права. І коли це сталося, латинська мова давно вже вий­шла з ужитку у сфері міжнародних відносин.

Базуючись суто на філологічних засадах, важко відпо­вісти, чому перекладачі обрали саме jus gentium. Адже, по-перше, це право стосувалося не лише публічних, а й при­ватних відносин. По-друге, поряд з jus gentium часто зас­тосовували термін jus honorarium, jus fetiale, jus belli, jus belli et pads, jus naturale. Римські юристи не вбачали в цьому терміні того значення, яке йому згодом почали припису­вати. У Гая термін homines не протиставляється терміну gentes. У Граціана, Ульпіана та інших римських юристів jus gentium є сумішшю публічно-правових і приватно-пра­вових норм. Виходячи з природно-правової концепції, вони часто розуміли під jus gentium норми, що збігаються у різних народів, а не норми, що діють між народами.

Свідоме застосування терміна jus inter gentes як сукуп­ності норм публічного права, що діють у сфері міжна­родних відносин, ми бачимо лише у Й. Ольдендорпа і Ф. Вітторіа. Але мине ще близько ста років, коли абат де Сен-П'єр вживе не латиною, а в перекладі «право між народами». Проте ці нововведення ще тривалий час не справлятимуть враження на позиції вчених. Залежно від різних аспектів міжнародного права вони продовжувати­муть вживати різні терміни. Г. Гроцій використовував і

її

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

jus gentium, і jus inter civitates, і «право між державами». X. Вольф залежно від аспекту міжнародного права вжи­вав терміни: «право народів», «звичаєве право народів», «внутрішнє право народів», «природне право народів», «необхідне право народів», «позитивне право народів», «договірне право народів», «добровільне право народів», «природне право», «право війни» та ін.

Сказане свідчить про те, що правова свідомість уче­них ще не вбачала важливості однозначного застосуван­ня визначення міжнародного права. Навіть після виходу в світ (1650) монографії Р. Зьоча, де спеціально дослід­жується значення терміна «право між народами», для ба­гатьох це дослідження лишилося непомітним, і вони продовжували по-старому користуватися терміном jus gentium.

Згодом співвітчизник Р. Зьоча 1. Бентам підхопить вислів канцлера Г. Ф. Д'Агоссо, що право між народами більш чітко відображає термін «міжнародне право» (inter­national law). Авторитет 1. Бентама серед державних діячів Європи і правознавців вплине на визнання цього терміна не лише як найбільш прийнятного в юридичній науці, а й як офіційного у міждержавній практиці.

Але на цьому не припинилися пошуки нового, більш адекватного терміна. Залежно від часу, регіону, сповідан­ня тих чи інших поглядів на міжнародне право вчені про­понували десятки нових термінів (деякі по кілька одно­часно), частина яких і сьогодні застосовується в наукових дослідженнях, інші давно вже стали набутком історії. Щоб уявити, наскільки активним був цей пошук, вкаже­мо лише на частину із запропонованих термінів: «сучас­не міжнародне право» (Л. А. Алексідзе, І. П. Блішенко, В. В. Гладишев, Е. Глазер, Дж. Фішер, К. Океке, В. Оут-рата, М. Поточна, Ф. І. Кожевніков, Б. 1. Кофман, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян, Г. 1. Тункін та ін.), «міжна­родне публічне право» (Е. X. де Аречага, Г. Ацціолі, М. Бар-тош, Я. Броунлі, Ш. де Вішер, П. Гугенхейм, А. Клаф-ковський, Р. Куадрі, Л. Подеста-Коста, Ш. Руссо, М. С'єр-ра, М. Соренсен, А. Улоа, П. Фошіль та ін.), «міждер­жавне право» (І. Кант, В. А. Незабитовський, М. К. Рен-ненкампф, М. М. Коркунов, А. Романович-Славатин-ський, Ф. Ліст, В. Е. Грабар, О. М. Горовцев, Г. Єл-лінек, Дж. Каваретта та ін.), «зовнішнє державне пра-

і

Термін 'міжнародне право»

во» (Г. В. Ф. Гегель, М. О. Безобразов, О. О. Ейхель-ман, Є. К. Сімсон, Ю. Біндер, Л. Шехер, М. С. Строго-вич, С. О. Голунський, В. Чепл та ін.).

Свого часу, коли європейські метрополії визнавали міжнародну правосуб'єктність лише за «цивілізованими народами» (спочатку християнські народи Європи, а зго­дом і США), досить популярними стали терміни «євро­пейське міжнародне право» (А. Гефтер, Т. Маміані та ін.), «європейське правонародів» (Й. Мозер, А. Шмальц, Ф. Са-алфідд, А. Кваріч, Й. Пьоцль, Ф. Гольцендорф та ін.), «су­часне міжнародне право Європи» (І. Клюбер), «сьогод­нішнє міжнародне право Європи» (Л. Нейман), «сучасне право народів Європи» (Г. Ф. Мартене, А. Отта, А. Рід-маттен та ін.), «публічне право Європи, засноване на між­народних договорах» (Г. Б. Маблі). Після визнання за США статусу цивілізованої держави з'явилися терміни «міжнародне публічне право Європи і Америки» (П. Пра-дьєр-Фодер, С. Баєз та ін.), «іспансько-американське між­народне право» (Є. С. дон Зебаллос, 1. X. Веласко та ін.). Процес деколонізації вплинув на посилення регіональних тенденцій в утвердженні термінів. Так, з'явилися терміни «американське міжнародне право» (Й. М. Єпес, К. Сан-чес-Санчес та ін.), «американське міжнародне публічне право» (Дж. Пуї), «міжнародне право Америки» (А. Аль­варес та ін.), «латиноамериканське міжнародне право» (Р. Ф. Сейжас, С. Л. Рекансес, Л.К. Косіо, Х. Ламабіас де Азеведо, М. Е. Гарсіа та ін.), «західне і східне міжнародне публічне право» (А. К. Павітран), «мусульманське міжна­родне право» (С. А. Маджід, А. Решід, А. Рахім, Н. Арма-назі, М. Хаддурі та ін.).

Вчені соціалістичних країн (В. Ф. Генералов, Є. О. Ко­ровій, А. А. Есаян, Г. П. Задорожний, Цю Жіцін, Чжоу Цзия, Лю Цзяцзи, Ян Деньшен, Ген Фучен, Лін Сін, Сян Чжецзунь, Цзянь Хайчао, Хе Хайянь, Ху Веньчжі, М. По­точна, М. Геновскі та ін.) спробували утвердити «класо­во-формаційні» назви міжнародного права: «соціалістич­не міжнародне право», «буржуазне міжнародне право», «міжнародне право перехідного часу». Але належної під­тримки серед наукової громадськості вони не дістали, ос­кільки не були підтримані пропозиції «націоналізувати міжнародне право», а позаяк і застосувати терміни на кшталт «російське міжнародне право», «французьке між-

Глава I
_________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права _______

народне право» (О. Ейхельман, Є. К. Сімсон), «мексикан­ське міжнародне право» (Р. Д. Р. Естева, О. А. Нуньєс та ін.), «гватемальське міжнародне право» (Д. Р. Сала-зар, С. Ф. де Техада та ін.), «міжнародне право Індії» (Праматанат Бандуопадьяя, Нажендра Сінх, С. В. Вісваната та ін.). Далі наукових досліджень вказаних авторів ці тер­міни не пішли.

На рівні наукової доктрини вживаються й ті назви міжнародного права, що відображають її основну суть: «міжнародне публічне позитивне право» (Дж. де Лютер, Л. Каваре та ін.), «позитивне право народів» (К. Штрупп, Г. Матцен та ін.), «позитивне міжнародне право», «при­родне право» (Дж- Дель Веккіо), «природне і міжнародне право» (Е. Кассірер, Дж. М. Жерард де Рейнвал та ін.).

Одні автори (М. Буркен, Дж. Брайєрлі, Ж. Франсуа, Е. Кауфман, Л. Лефюр, Г. Лаутерпахт, Дж. Сальвіолі, Дж. Ссель, А. Кобза, Ж. Сеферіадіс та ін.) поверталися до старих термінів «міжнародне право миру», «міжнародне право війни», а згодом відмовлялися від свого задуму. Інші (Ф. Джесепп, П. Реш, М. Таубе, А. Нуссбаум, Г. Кель-зен, Р. Пінто, У. Дженкс та ін.) спробували утвердити нові терміни, а саме: «інтернаціональне право», «міжвладне право», «транснаціональне право», «наднаціональне пра­во», «право народів сучасних держав світу», «сучасне між­народне право», «право націй», «право Об'єднаних На­цій», «право міжнародних відносин», «право світового то­вариства» та ін.

Жоден із названих термінів офіційно не був визнаний державами. За винятком прихильників німецького Volker-recht, норвезького volkerrett, голландського volkenrecht, фла­мандського vojkenrecht («право народів») та деяких інших здебільшого вживається термін «міжнародне право». В італійців це diritto internazionale, у французів — droit inter­national, в англійців — international law, в іспанців — de-recho internacional, у португальців — direto intemacional, у румунів — drept international, в угорців — nemzetkozi jog тощо. В Україні загальновживаним є термін «міжнародне право», в Росії — «международное право», в Хорватії — medunarodno pravo, у Сербії — «международне право», в Польщі — pravo miedzynarodowe, в Чехії — mezinarodi pravo, у Швеції — international ratt, у Фінляндії — kansainvalinen oikeus тощо.

Поняття міжнародного права

Поняття міжнародного права

П

рофесор Кембриджського університету Р. Дженінгс, аналізуючи наукові дослідження як вчений і редактор «Англійського щорічника міжнародного права», дійшов такого висновку: «Я не вірю, що для професійного юрис-та-міжнародника сьогодні є більш важливе або більш вип­робувальне завдання, ніж пошук відповідей на проблеми визначення міжнародного права»¹.1 це справді підтверд­жується практикою наукових досліджень.

За підрахунками Є. О. Коровіна та А. Бустаманте різ­них визначень міжнародного права дано понад сотню. За­уважимо, що ці автори помиляються. Вказані «здобутки» можуть характеризувати лише «досягнення» наукової гро­мадськості окремо взятої країни, а не світового співтова­риства юристів-міжнародників. Досить переглянути праці, вказані в бібліографічному збірнику Д. Г. Л. Омптеди (опу­блікований в 1785 p.), щоб переконатись у значно більшій кількості визначень міжнародного права. За період від Ци­церона (в якого ми знаходимо перші спроби з'ясувати суть міжнародного права і який ще розумів під «правом народів (jus gentum, jus universum)... юридичне право, що випливає з уз між людьми (societas generis humani), створених Богом»²) і до сьогодні вченими запропоновано більш як 1000 ви­значень міжнародного права. Але їм так і не вдалося до­сягти згоди навіть із найбільш принципових питань. Для прикладу наведемо два визначення, які є чи не останніми і які мають значну кількість своїх прихильників.

«Міжнародне право — це система юридичних норм, — пише І. І. Лукашук, — які регулюють міждержавні відно­сини з метою забезпечення миру та співробітництва... В основу визначення покладено найбільш поширене розу­міння міжнародного права як сукупності юридичних норм, що регулюють міждержавні відносини»³.

¹ Jennings Robert Y. The Identification of International Law //Inter­
national Law. Teaching and Practice /Ed. by Bin Cheng. London, 1982.
P. 8.

² Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. М., 1974. С. 228.

³ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 1.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

Це визначення, як гадає його автор, відображає най­важливішу рису міжнародного права, яке є системою норм, структурно організованих на засадах єдиних цілей і прин­ципів. З цим категорично не погоджується суддя Між­народного Суду ООН Р. Хіггінс, яка вважає, що «між­народне право не є нормами права... Погляд на право як на норми має бути відкинутий, бо норми лише накопи­чують тенденції минулих рішень, що не є тотожним змі­нам, які призводили до тих рішень, вони також не мають зв'язку з умовами сьогоднішніх проблем, що змінюються, і не вказують переваг на майбутнє. Минулі рішення є сут­тєвою складовою сучасного прийняття рішення, але їх недостатньо. Погляд на право як на «норми» слід відки­нути, виходячи з розуміння права як «процесу» і, особли­во, виходячи з процесу прийняття правових рішень, який не ставить за мету бути нейтральним або позбавленим ціннісних орієнтирів, а вимагає владності»¹.

Прихильники цієї точки зору на міжнародне право вважають, що погляд на нього як на сукупність норм, які неупереджено застосовуватимуться як до слабкого, так і до сильного, склався під впливом загальносуспільного, а не наукового розуміння права. їхнє бачення сутності між­народного права зводиться до процесу прийняття рішень повноважними особами або органами на відповідному форумі, в межах певної сталої практики (в тому числі й норм міжнародного права). Воно передбачає оцінку не­бездоганних минулих рішень (часто такі рішення не є цілком зрозумілими) і встановлення юридично обов'язко­вих параметрів щодо політики змін на майбутнє. «Міжна­родне право, — підсумовує Р. Хіггінс, — по суті є вста­новлення цілей у спільних інтересах і забезпечення засо­бами їх досягнення»².

Слід зауважити, що в сучасних поглядах на міжнарод­не право визначення його поняття не обмежується вказа­ними підходами. Залежно від того, ідеї якої школи, теорії чи концепції міжнародного права сповідують автори, такі пропонуються й визначення.

¹ Higgins R. Policy Considerations and the International Judicial Pro­
cess // International and Comparative Law Quarterly. 1968. Vol. 17.
P. 58-59.

² Higgins R. The Identity of International Law // International Law.
Teaching and Practice /Ed. by Bin Cheng. London, 1982. P. 37-38.

Поняття міжнародного права

Прихильники позитивістського напряму в міжнарод­ному праві обов'язково включають до визначення такі критерії і властивості: основний компонент — система норм; основний суб'єкт — держава; основна функція — регулювання міждержавних відносин; основна мета — мир і безпека між народами.

Раніше до основних критеріїв належав і засіб захисту — примус. Але через критику прихильників природно-пра­вової школи, особливо апологетів ліберального напряму в міжнародному праві, позитивісти перестали на цьому на­голошувати. Хоча фразою «у разі необхідності (для вико­нання норм міжнародного права. — В. Б.) застосовується примус індивідуальними або колективними зусиллями» ще нерідко завершуються "їхні визначення міжнародного права.

Прихильники природно-правового погляду на міжна­родне право включають у його визначення поняття при­родного розуму («від здорового розуму випливають здо­рові судження, які вказують народам їхні права і обов'яз­ки»), справедливості, моралі та етики. Солідаристи бачать у визначенні міжнародного права центрального суб'єкта — фізичну особу, головне джерело — умови життя, основ­ний компонент — біологічні норми як визначальник жит­тя людини, а об'єкт регулювання — міжнародні відноси­ни як міжіндивідуальні, міжгрупові зв'язки.

Для соціологів міжнародного права важливішим є факт, реальне становище, а не норма права. Сучасні реалісти розглядають міжнародне право через силовий компонент, процес прийняття владних рішень.

Отже, плюралізм поглядів на міжнародне право вияв­ляється насамперед у формулюванні визначення його по­няття. Часто різному розумінню міжнародного права спри­яло ідеологічне протиборство двох систем, передусім за­хідноєвропейської та східноєвропейської. Вчені східноєв­ропейських (соціалістичних) країн у визначенні поняття міжнародного права виокремлювали лише загальне між­народне право. Як уже зазначалося, окремі автори при­пускали соціалістичне міжнародне право, але то мало бу­ти, як писав В.А.Василенко, «міжнародне право майбут­нього» і «міжнародне право капіталістичного суспільства або буржуазне міжнародне право (старе міжнародне пра­во), час якого вичерпався в дожовтневий (до 1917 р.) пе-

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

ріод»¹. Інколи вони припускали міжнародне право, яке діяло у відносинах між кількома державами, яке різні ав­тори називали по-різному: регіональне, локальне або пар­тикулярне.

Західні вчені не обмежувалися категоріями загального міжнародного права. Найчастіше йшлося про: а) універ­сальне міжнародне право, яке застосовувалося до всіх дер­жав без винятку; б) загальне міжнародне право, яке засто­совувалося до багатьох держав незалежно від їхнього мате­рикового розташування, але за умови включення провідних держав світу; в) регіональне міжнародне право, яке засто­совувалося у певному регіоні (американське міжнародне право, африканське міжнародне право, мусульманське між­народне право); г) партикулярне міжнародне право.

До регіонального міжнародного права західні автори, як правило, не відносили міжнародного права соціалі­стичних країн, бо вбачали в ньому більше ідеологічних засад, аніж правових. Вони відкидали визначення понят­тя міжнародного права, які давали вчені країн Східної Європи (іноді вони називалися соціалістичними або ра­дянськими, волюнтаристськими або консенсуалістськими) в силу того, що ті будувалися на базі п'яти основних за­сад, жодну з яких західні вчені не вважали основною для розуміння міжнародного права:

1) міжнародне право як загальна система має бути виз­нане всіма державами, а тому є вираженням їхньої волі;

2) держави можуть утриматися від згоди на таку сис­тему права і відмовитися від неї;

3) створення нових або відміна старих норм звичаєво­го права вимагає згоди держав;

4) держава, яка не дає згоди на звичаєву норму права, вільна в будь-який час відмовити в її застосуванні щодо неї;

5) будь-яка держава вільна здійснити її суверенне пра­во відмовити в застосуванні норм звичаєвого права на тій підставі, що воно не відповідає її державній волі.

Основне у визначенні поняття міжнародного права — концепцію узгодження волі держав — західні вчені нази­вали надуманою і такою, що не відповідає дійсності. Вони висували такі підстави:

Поняття міжнародного права

— не можна ставити волю держави в основу форму­вання міжнародного права, коли відсутній об'єктивний механізм його формування (часто народ «підтримував» ок­рему думку генерального секретаря ЦК КПРС чи його оточення, та коли ця думка змінювалася, миттєво «зміню­валася» й воля народу);

— під узгодженням волі розуміється процес, наслідком якого є не спільна воля, а окремі волі («Для утворення норми міжнародного права, — писав Г. 1. Тункін, творець теорії узгодження воль, — не обов'язково, щоб волі дер­жав були ідентичні і зливалися в одну волю»¹), отже, саме узгодження не є необхідним;

— на практиці жодна держава не може відкинути нор­ми системи міжнародного права, що склалася до її утво­рення, не ризикуючи потрапити до глибокої міжнародної ізоляції;

— виокремлюючи універсальне і загальне міжнарод­не право, західні вчені, всупереч радянській доктрині, не вважали необхідною універсальну згоду держав на ста­новлення загального звичаю. Звичай створюється на од­наковості практики та opinio juris, що не дає підстав стверджувати: утворення звичаю базується виключно на згоді держав;

 

— не є коректним твердження про недійсність для держави норм міжнародного права, на які вона не давала згоди. Учасники справ «Континентальний шельф Пів­нічного моря», «Англо-норвезьке риболовство», які роз­глядалися в Міжнародному Суді ООН, не давали попе­редньої згоди на обов'язковість для них тих норм, які застосовував до них Суд. Але рішенню Суду вони були змушені підкоритися;

— якщо погодитися з твердженням, що держава може заперечити застосування до неї звичаєво-правової норми міжнародного права на тій підставі, що вона не відпові­дає її теперішній волі або життєвим інтересам, то можна досягти результату, коли держава буде зв'язана лише влас­ною волею, що взагалі суперечить природі міжнародного права.

Отже, взаємні критичні зауваження вчених щодо виз­начення поняття міжнародного права здебільшого роз-

 

¹ Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988. С. 35.

18 "

¹ Тункин Г. И. Теория международного права. М., 1970. С 242.

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

кривали негативні сторони і не привели до певних пози­тивних наслідків. Одна група вчених наполягає на тому, що це — система юридичних норм, які створені визнани­ми і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного пра­ва і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право — це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної ре­алізації трьох основних завдань: 1) застосування чинних норм міжнародного права; 2) ліквідації небездоганних ми­нулих правових рішень; 3) встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнен­ня. Таким чином, міжнародне право — це не система норм, а нормативна система, в межах якої норми посіда­ють досить скромне місце.

Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої — динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає при­роді того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього ха­рактерна невелика динаміка змін, безумовне сповідан­ня державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного право-творення. Підставу для оптимізму прихильники дина­мічного погляду на природу права, на визначення його суті через процес прийняття владних рішень вбачали в міжнародному праві, що розвивалося з прийняттям Ста­туту ООН.

Наскільки обидва напрями були далекі від розуміння справжнього міжнародного права, свідчить «Керівництво з термінології міжнародного публічного права (права ми­ру) і міжнародних організацій», складене І. І. Паенсоном у співпраці з Управлінням з правових питань ООН, нау­ковими установами Іспанії, Швейцарії та Інститутом дер­жави і права Російської Федерації.

У визначенні цілей міжнародного права марксисти зійшлися на такому: «Оскільки держава — явище історич­не, виникла в результаті поділу суспільства на класи, вона відімре зі зникненням останніх і побудовою комуністич­ного суспільства; проте до тих пір існування держав про­довжує бути об'єктивно необхідним, і тому перетворення ООН на своєрідний світовий уряд є недосяжним. Єди­ним засобом збереження міжнародного миру й безпеки і

Поняття міжнародного права

забезпечення підвищення ефективності міжнародного права є його розвиток як права міждержавного, а не над­державного*^.

їхні опоненти вбачали ціль міжнародного права у «зникненні суверенітету окремих держав взагалі і виник­ненні світової держави, забезпеченої законодавчими, ви­конавчими і судовими органами, або — як наближення до такого рішення — докорінне перетворення ООН на своєрідну світову федерацію»¹.

Недивно, що за такого розуміння міжнародного права теорія розвивалася своїм шляхом, а практика — своїм, що в кінцевому підсумку зашкодило обом. Сучасне між­народне право далеке від того, яким розуміли його дер-жави-переможці, затверджуючи Статут ООН. Якщо кла­сичне міжнародне право було суто міждержавним за ха­рактером, то сфера дії сучасного міжнародного права сут­тєво змістилася всередину від державних кордонів. Кла­сичне міжнародне право було виключно правом держав, сучасне міжнародне право стало правом держав, між­державних організацій і фізичних осіб. І вже не спрацьо­вує теза, що дії міждержавних організацій — це саме дії держави, бо принаймні на їх здійснення потрібна згода держави. Сьогодні більшість рішень міждержавних органі­зацій щодо конкретної держави затверджується без її зго­ди. А саме рішення організації перестало бути арифме­тичною сумою голосів держав-членів (за аналогією, як державна воля не є сумою воль її громадян).

Фізичні особи своїми домаганнями до держав про від­повідальність за порушення останніми їхніх прав, визна­чених міжнародним правом, настільки заполонили їхню увагу, що держави змушені створювати нові державницькі структури гуманітарного характеру, постійно передбачати в бюджеті засоби для відшкодування збитків таким осо­бам тощо. Сьогодні держава приділяє міжнародно-право­вим питанням відносин «держава—фізична особа» більше уваги, ніж відносинам «держава—держава».

Класичне міжнародне право забороняло втручання у внутрішній конфлікт у державі, якщо він не загрожував міжнародному миру й безпеці. Сучасне міжнародне право

¹ Manual of the Terminology of Public International Law (Law of Peace)
and International Organization. Brussels, 1983. P. 17.

² Ibid. P. 16.

 

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

дозволяє таке втручання, якщо конфлікт загрожує правам людини, національних меншин або корінних народів.

Класичне міжнародне право проголошувало у Статуті ООН (п. 2, ст. 1) принципи поваги самовизначення на­родів. Після фактичного завершення процесу деколоні­зації міжнародне право (особливо регіональне і партику­лярне) дедалі більше пов'язує дію цього принципу з до­триманням територіальної цілісності держав. Уже в про­цесі схвалення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права у ст. 27 передбачалися права національ­них меншин більше як індивідуальні, аніж групові. Су­часне міжнародне право автоматично не пов'язує права національних меншин з правом на самовизначення. Зміни заторкнули й регіональне міжнародне право. Наприклад, у рамках Європейського Союзу держави передали ряд сво­їх суверенних повноважень спільним структурам цього об'єднання.

Ці та інші зміни держави змушені визнати у своїх ос­новних національних законах. Більшість із них закріпи­ли примат міжнародного права, перевагу цінностей, спіль­них для всього людства, перед суто національними інте­ресами.

Отже, визначати міжнародне право лише як систему норм, що склалася в класичний період міжнародного пра­ва, означало б гальмувати його розвиток, консервувати на рівні минулого стану, ігнорувати міжнародно-правові про­цеси, що відбуваються нині, звужувати суть міжнародно­го права до одного нормативного компонента.

Сьогодні погляд на міжнародне право лише як на си­стему норм явно недостатній і застарілий. Воно не обме­жується системою норм і не завершується створенням норми. Сповідання лише норми характерне для гіпер-трофовано статичного погляду на право, коли держава формулює й застосовує норми права. Тоді норма полег­шує контроль за поведінкою інших суб'єктів. У внутріш­ньодержавних правовідносинах держава ніколи не була рівним суб'єктом, про що свідчить кількість позовів щодо держави. Саме тому й пропагувалася концепція «закон — це воля держави», щоб зняти будь-які непорозуміння (чи, не дай Бог, зазіхання) з боку інших суб'єктів права. Пра­во в таких випадках ставало більше засобом утримання в покорі державі інших суб'єктів, ніж засобом регулювання

Поняття міжнародного права

відносин, визначення прав та обов'язків суб'єктів. У нор­мальній правовій ситуації з трьох категорій норм права — дозволів, зобов'язань і заборон — превалюють перші, а останні становлять лише кілька відсотків. У країнах, де сповідувався етатичний підхід (фашистських, тоталітарних і под.), було обернене співвідношення. Ось чому нерідко висловлювалися твердження, що в таких країнах регуля­тором відносин виступають політичні, ідеологічні і пар­тійні норми, а не право.

Суто етатичний погляд на право простежується і в де­яких твердженнях, концепціях правової держави, під якою часто розуміють стан рівності прав та обов'язків інших суб'єктів між собою, а не держави (зокрема) пе­ред ними. І вже взагалі не припускається можливість контролю за діями держави на правотворчій і правозас-тосовчій стадії і, в разі необхідності, скасування рішень держави. Багато держав сповідують цю концепцію і в міжнародному праві стосовно інших суб'єктів міжнарод­ного права. Державі потрібні визначення права тільки через систему норм хоча б тому, що на цій стадії існу­вання права держава ніби стоїть осторонь від нього. Ска­жімо, вилучення з поняття права правозастосовчої стадії означає зняти контроль в основному з діяльності держа­ви, яка є в міжнародному праві переважним реалізато-ром його норм.

Але право — це не тільки система норм. Право — це і правові аксіоми, правові ідеї, правові гіпотези та версії, концепції правового акта, юридична техніка, правові по­няття і визначення, правові стандарти, правові презумпції, юридичні конструкції, правові поправки, правові при­мітки, правові класифікації, правові символи, правові фік­ції, правові застереження, правила застосування норм права тощо. Звичайно, за бажанням увесь цей та інший правовий інструментарій можна загнати в «прокрустове ложе» системи норм. Але цим самим не тільки збідніє суть права, а й відкриється шлях до зловживання, про що вже йшлося.

Для прикладу розглянемо два останні елементи з на­званих: правові застереження і правила застосування норм права. Відомо, що в ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод «Свобода вислов­лювання поглядів» передбачено, що здійснення цієї сво-

Глава I
__________ Поняття, природа та сфера дії міжнародного права ______

боди, оскільки воно пов'язане з обов'язками та відпові­дальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадянського спокою, для охорони порядку або запобіган­ня злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захис­ту репутації або прав інших осіб, для запобігання розго­лошенню конфіденційної інформації або для підтриман­ня авторитету і безсторонності суду.

Виходячи з твердження «право то є система норм» і маючи такий широкий набір застережень, в умовах відсут­ності контролю за правотворчою і правозастосовчою ді­яльністю держави в деяких з них були прийняті настільки обмежувальні закони і створені такі прецеденти у праві, що від «свободи висловлювання поглядів» нічого не зали­шилось. І держава завжди мала рацію, бо діяла згідно з законом і згідно з нормами Європейської конвенції. Ана­ліз такої діяльності держави виявив елементарні порушен­ня права з її боку. Норми права залишалися ті самі, але було їх неадекватне розуміння і специфічне застосування. В результаті ці норми стали засобом порушення права. Це сталося тому, що свободу слова (ширше: свободу вислов­лювання поглядів) не розуміли як одну з головних засад демократичного суспільства, як основоположну умову прогресу і самореалізації індивіда. Держави (в особі їх по­садових представників) не хотіли припустити, що вказана свобода стосується не лише «ідей» та «інформації» спри­ятливого характеру, а й таких, що можуть непокоїти, об­ражати, навіть шокувати. З вимог норми права їм було важливо вивести плюралізм, терпимість та відвертість, що вкрай необхідно демократичному суспільству. В застере­женні слово «необхідний» не тлумачилось як існування «нагальної соціальної потреби». Втручання держав у зас­тосування вказаної статті досить часто було не спшмірним «поставленим правомірним цілям», не завжди розумним, ретельним і добросовісним. Уже перші випадки контро­лю європейськими органами за практикою дотримання статті засвідчили порушення з боку законодавчих, вико­навчих і незалежних судових органів. Фактично на основі однієї й тієї статті Конвенції в різних державах діяло різне «міжнародне право».

Предмет і об'єкт міжнародного права

Звичайно, звідси не випливає, що перехід на нові засади розуміння права зменшить кількість зловживань і порушень. Водночас визначати міжнародне право ли­ше як процес прийняття рішень небезпечне зведенням права до застосування сили, відривом процесуальних компонентів міжнародного права від матеріальних (го­ловним з яких на будь-якій стадії розвитку залишиться система норм), невиправданою ревізією чинного нор­мативного комплексу (а можливо, і його нехтуванням), ототожненням міжнародного права з програмою його розвитку.

Отже, як один із варіантів можна сформулювати та­ке визначення: міжнародне право — це система юри­дичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітни­цтва, це рішення і правові засоби їх застосування, прий­няті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.