Історія науки міжнародного права

В

иникнення науки міжна­родного права датують, як правило, кінцем XVI — початком XVII ст.

У XVI—XVII ст. в дослідженні міжнародного права най­авторитетнішими школами стали: італійська — Н. Маккіа-веллі (1469-1527), П. Беллі (1502-1575), Фр. Джікардіні (1482-1540), Дж. Ботеро (1540-1617), Дж. Паці (1550-1635), П. Сарні (1552—1623) та ін., іспанська (Ф. Вітторіа, В. Ф. Менчага, Д. Сото, Б. де Лас Касас, Б. Айала, Ф. Суа-рес та ін.), французька — Ж. Боден (1530—1596), Максимі-ліан де Бетунь (1599-1641), Е. Крюсе (1590-1648), Де Вік-кефорт та ін., англійська — А. Джентілі (1552—1645), Джон Селден (1584—1654) та ін. Багато з них опублікували фун­даментальні дослідження окремих інститутів і галузей між­народного права. Залишалося весь попередній, розпороше­ний матеріал привести в систему. Це й зробив видатний гол­ландський мислитель Гуго Гроцій (1583—1645) у праці «Про право війни і миру», за шо й був названий «батьком міжна­родного права». У цей період наука міжнародного права сформувалась як самостійна галузь. Втім, погляди Г. Гроція задовольняли не всіх дослідників.

Після виходу праці Г. Гроція в науці чітко вирізняється три основних напрями: природно-правовий — Т. Гоббс (1588—

1679), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуффендорф (1632— 1694), Г. Лейбніц (1646-1716), X. Томазій (1655-1729), М. Барбейрак (1674-1744), X. Вольф (1679-1754) та ін.; позитивно-правовий — Р. Зьоч (1590—1660), С. Рашель (1628-1691), 1. В. Текстор (1628-1701), К. Бейнкерсчук (1673-1743), 1. Я. Мозер (1701-1785), Г. Ф. Мартене (1756-' 1821), І. Бентам (1747—1832) та ін. і гроціанський, який іноді називали «еклектичним», «змішаним», «природно-по-зитивно-правовим», — Е. Ваттель (1714—1767), Г. Вітон (1758-1848), 1.-Л. Клюбер (1762-1836), А. Геффтер (1796— 1880), Д. Лорімер (1818-1890), Дж. Уестлейк (1828-1913), К. Кальво (1829-1906), П. Фошіль (1858-1926) та ін.

Дискусії майже на рівні суперечок між представниками різних напрямів не сприяли науковому прогресові. Періо­дично один із напрямів ставав домінуючим залежно від того, які представники були ближче до урядових кіл. Ситуація змінилася в XIX ст., коли появилися перші наукові журна­ли з питань міжнародного права та національні асоціації вчених і практиків цієї галузі. Одним із перших почав ви­даватися «Revue de droit Internationale et de legislation com­pare» (з 1869 p.), згодом «Journal du droit international prive et de la jurisprudence comparee» (з 1874 p.), далі «Zeitschrift fur internationales Privat und Strafrecht», «Journal du droit inter­national», «Rivista di diritto internationale e di legislazione com-parata» та ін. Ці видання й національні асоціації більш чітко об'єднали вчених за національними школами.

У XIX ст. найпомітніше вирізняється німецька школа міжнародного права (1. К. Блюнчлі, А. фон Бульмерінк, Ш. фон Кальтенборн, Ф. фон Гольцендорф, Р. фон Моль, Ф. Ліст, Г. Б. Оппенгейм та ін.). Цю школу доречніше на­зивати німецько-австрійською, оскільки за стилем, напря­мом і характером досліджень учені цих країн не відрізня­лись. Характерним для них був глибокий теоретичний аналіз міжнародно-правових проблем, чітке розмежування питань права і політики, реформаторський підхід до основних за­сад міжнародного права.

На загальному науковому тлі досить рельєфно вирізнялася французька школа міжнародного права (Г. Бонфіс, Ф. Брен-тано, Е. Коші, А. Кретьєн, Р. П'єделевре, Дж. М. де Рейне-валь, Л. Рено, А. Сорель та ін.). її представники більше ува­ги приділяли пропаганді наукових досліджень у сфері міжна­родного права, ніж самій науці. Тут переважали публікації

Глава II Історія міжнародного права і його науки

/сторін науки міжнародного права

 

навчальної і документальної літератури з добре оформленим науково-бібліографічним апаратом.

Загальновизнані досягнення в дослідженні міжнародно­го права мали науковці англо-американської школи (В. Галл, Т. Е. Голланд, Дж. Кент, Б. Лоуренс, Г. Мен, Д. Б. Мур, Т. Твісс, Дж. Уестлейк, Г. А. Уолкер, Р. Філлімор та ін.). Школа помітно вирізняється тяжінням до актуальних про­блем міжнародного права прикладного характеру. Теоре­тичні засади дослідників цього напряму майже не цікави­ли, незначний інтерес проявлявся до історії міжнародного права (проте кілька опублікованих праць у цьому напрямі були визнані класичними). Тогочасна міжнародно-правова практика була досліджена вченими на високому науково­му рівні. З їхнього середовища формувалась аналітична юриспруденція.

Досить серйозно зарекомендувала себе в XIX ст. ро­сійська наука міжнародного права, представлена в основ­ному вченими Росії та України. Серед них слід назвати Ф. Ф. Мартенса, Л. О. Комаровського, О. В. Лохвицького, В. А. Незабитовського, Л. А. Шалланда, М. П. Іванова, В. П. Безобразова, В. П. Даневського, М. М. Коркунова, І. О. Овчиннікова, А. М. Стоянова та ін., які досліджували різноманітні питання історії і юридичної природи міжнарод­ного права, його об'єкти, джерела, можливості функціону­вання інституційного механізму, право війни, мирні засоби вирішення міжнародних спорів та ін.

Трохи здали свої позиції іспанська та італійська школи міжнародного права. Публікації вчених цих шкіл значно поступалися дослідженням їхніх попередників періоду XVI— XVU1 ст. Серед найвідоміших науковців слід назвати: з іта­лійської школи — Дж. Маззіні, П. С Манчіні, Т. Маміані, Дж. Сандона, Л. Казанова, А. Пьєрантоні та ін.; з іспан­ської школи — X. М. Пандо, Ф. Л. Ландейра, А. Рікуельме та ін., до якої дуже близько прилучилися португальські вчені (С. Пінейро Ферейра, А. да Р. Г. Лобо та ін.).

Серйозними дослідженнями заявили про себе вчені Бельгії (А. Рівьєр, Е. Ніс, Е. Р. Ачнітц, Б. Декам), Данії (Ф. К. Борнеман, Г. Матуен, А. Молеллер та ін.), Нідерландів (Я. Г. Ферпосон, Ж. де Лутер та ін.), Греції (Н. Н. Саріполос та ін.), латино-американських країн: Чилі (А. Белло), Перу (X. М. де Пандо), Колумбії (М. М. Мадієдо), Аргентини (А. Алькорта) та інших країн.

Для розвитку науки міжнародного права XX ст. більш характерний поділ на школи не територіально, а за мето­дикою дослідження і поглядами на сутність цього права. Лише дві школи тривалий час розвивалися на національній основі: націонал-соціалістична і марксистська. Перша охоп­лювала в основному вчених Німеччини. її погляди пропа­гувались публіцистами і політиками цієї країни в період між двома світовими війнами. По завершенні Другої світо­вої війни з засудженням ідеології фашизму припинив своє існування і націонал-соціалістичний міжнародно-правовий напрям.

Марксистський напрям (у його специфічному класово­му підході) між світовими війнами пропагувався в основно­му радянськими вченими. Згодом до них долучилися нау­ковці так званої системи країн соціалістичної співдружності. На сьогодні цей напрям перебуває в кризовому стані.

Продовжують розвиватися класичний позитивістський і природно-правовий напрями. Щоправда, від них відколо­лися окремі школи, утворивши свої специфічні напрями, які пояснюють природу міжнародного права в спосіб, не характерний для інших шкіл і напрямів. Сьогодні до таких належать, крім класичних позитивістського і природно-правового напряму: нормативістський (основоположники: Г. Кельзен, І. Кунц, П. Гугенхейм та ін.), солідаристський (основоположники: Л. Дюгі, Ж. Ссель, Н. Політіс та ін.), американська і скандинавська школи реалізму (Р. Паунд Г. Моргентау, М. Макдугал, Б. Кардозо, А. Хагерстрьом, К. Олівекрона та ін.), соціологічний (основоположники: М. Вебер, Є. Ерліх, Г. Гурвич, Ш. де Вішер та ін.), різні варіанти неопозитивізму, відродженого природного права, теологічних шкіл та ін.

Наприкінці XX ст. знову набуває популярності теорія лібералізму, активними апологетами якої стали відомі до­слідники міжнародного права М. Коскенніемі, Д. Кассіс, Д. Кеннеді та ін. Основна дискусія між прихильниками те­орії точиться навколо двох її постулатів: 1) що міжнародно-правові стандарти створюються як правові самими суб'єкта­ми міжнародного права і що не існує якого-небудь природ­но-правового порядку; всі дискусії навколо такого порядку є надуманими, штучними і переслідують лише конкретні егоїстичні наміри їхніх авторів; 2) що створений правопоря­док зобов'язує тільки його творців і більше нікого. З цих

Глава II Історія міжнародного права і його науки

позицій, вважають неоліберали, і слід розглядати природу міжнародного права. Очевидно, тут проявляється нове зітк­нення позитивістів і натуралістів, започатковане ще класи­ками міжнародного права в період після Г. Гроція.

Розвиток науки міжнародного права в Україні*

Д

ослідження проблем міжна­родного права в Україні має глиоокі теоретичні та історичні традиції. Виникнення міжна­родно-правової думки в Україні пов'язане з формуванням українського народу і держави. Організований в окрему спільноту зі своїм незалежним механізмом управління (дер­жавою), кожний народ прагне визначитись у своїх відноси­нах з іншими народами, домовитися про ті засади справед­ливості, рівності і незалежності, які пануватимуть між ними як обов'язкові для виконання. Такі прагнення кожний на­род висловлює відповідно до свого розуміння прав народів — загальних, обов'язкових і необхідних для всіх суб'єктів міжнародних відносин.

Міжнародно-правові ідеї українського народу ми знахо­димо вже у «Слові про закон і благодать» (митрополита Іла-ріона), «Повісті врем'яних літ» (автором традиційно вважа­ють ченця Печерського монастиря Нестора), «Повчанні» (князя Володимира Мономаха), в «Руській Правді» та особ­ливо у «Слові о полку Ігоревім». Цінним джерелом для ро­зуміння становлення міжнародно-правових поглядів україн­ського народу є «Моління («Слово», «Посланіє») Данила Заточника», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Златоуст» Кирила Туровського, літописи та інші історичні документи. В них обстоювалися засади мирних відносин з іншими дер­жавами («бисть князем Руським межи собою мир і любов братії», «лутчі єсть мир взяти», «межи собою в любові і мирі живіте»), поваги до чужої території («постави предели язи­ком і повеле жити, не преступая в чужюю часть», «на чужие предели не прескакайте, но будіте своїми довольни»), не-

* Параграф написано В. Г. Буткевичем у співавторстві з Л. Г. За-блоцькою.

8 Розвиток науки міжнародного права в Україні

втручання у внутрішні справи інших держав («чьюжих не возхіщати, і не в свої предели не вступатися», «не вступати­ся в чьюжой предел нікомуже»), поваги до віросповідання інших народів («милуй не только своєє вери, а і чюжия... аще то буде жидовин, або сарацин, або болгарин, або єре­тик, або латинянин, або от всіх поганих»), дотримання між­народних угод («аще ви будете хрест цілувати до братії, або до кому, або управивши серце своє, на немже можите усто­яти, тоже цілуйте, а цілувавши блюдіте, і, не приступні, по­губите души своєї») тощо.

Перші міжнародно-правові дослідження різноманітних проблем міжнародного права в Україні з'являються в XV— XVI ст. Особливо авторитетною серед них була праця Ста­ніслава Оріховського (1513—1566) «De jure naturae et gen­tium». Як і більшість досліджень того періоду, вона напи­сана латиною. Праця мала особливий успіх у Польщі, Італії, Швейцарії, Німеччині та інших країнах. Автор до­тримується природно-правових поглядів, але вже виріз­няє міжнародне право як специфічне правове явище.

Зважаючи на те, що в Україні на той час практично не було можливості досліджувати міжнародне право (через від­сутність наукових і навчальних закладів, відповідних архівів та бібліотек), більшість українців виїжджали для своїх нау­кових досліджень до інших держав (Литви, Польщі, Росії, Італії, Німеччини, Англії, Франції тощо). Там вони працю­вали писарями, перекладачами, супроводжували посольства і паралельно провадили дослідницьку роботу.

Тільки в XVII—XVIII ст. в Україні з'являється мож­ливість вивчати міжнародне право, але з урахуванням по­треб держав, під владою яких перебувала відповідна україн­ська територія. В Україні складаються три основні центри, де досліджуються міжнародно-правові проблеми: 1) на за­ході — під егідою Львівського університету; 2) в центрі — під егідою Київської духовної академії, а згодом Київсько­го університету; 3) на сході, де дуже швидко провідні по­зиції в цій галузі відійшли до Харківського університету. До цих центрів тяжіють наукові осередки інших міст Ук­раїни (Ужгорода, Чернівців, Луцька, Чернігова, Одеси, Ка-м'янця-Подільського та ін.), але про серйозні наукові праці з міжнародного права у них не можна говорити чи не до другої половини XVIII—XIX ст. Більшість талановитих уче­них виїздить на постійну роботу до Москви, Санкт-Петербур-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

8 Розвиток науки міжнародного права в Україні

 

га, Кракова, Варшави, Відня, Риму, Парижа, Лондона та інших міст, де були значно кращі умови для дослідницької діяль­ності. Ця тенденція зберігається й по сьогодні. У XVIII ст. виїжджають з України С. Й. Десницький (близько 1740— 1789 pp., уродженець Ніжина Чернігівської губернії), пер­ший професор права в Росії та один з перших у науці права, хто звернув увагу на права людини і запропонував їх кла­сифікацію; В. Т. Золотницький (1741 — після 1796 pp., уродженець Київської губернії), автор першого в Росії фун­даментального дослідження природного права та міжнарод­ного права; Я. П. Козельський (1729 — після 1795 pp., уро­дженець Полтавщини, після навчання в Київській академії виїхав до Петербурга), один з перших учених Росії, хто по­чав перекладати праці зарубіжних авторів з міжнародного права (зокрема Ф. К. Мозера); М. М. Бантиш-Каменський (1737—1814 pp., уродженець Ніжина Чернігівської губернії, по закінченні Київської академії виїхав до Москви), пер­ший російський дослідник історії міжнародного права та історії дипломатичних відносин; І. Б. Стршемень-Строй -новський (1742—1815 pp., уродженець Волині, переїхав спо­чатку до Варшави, а потім до Вільна), перший ректор Ві­денського університету, один з перших, хто почав дослі­джувати теорію природного і міжнародного права та інші наукові проблеми.

Така тенденція збереглася і в XIX ст., коли Україну зали­шають талановитий учений, дослідник природного та міжна­родного права у Львівському університеті, уродженець При­карпатської Русі П. Д. Лодій (1764—1829 pp., переїхав до Петербурга на завідування кафедрою загального, природного і народного права Головного педагогічного інституту); рек­тор університету св. Володимира в Києві, викладач енцикло­педії права і права народів К. О. Неволін (1806—1855 pp., перейшов для продовження науково-дослідницької та вик­ладацької роботи до Петербурзького університету); видат­ний дослідник історії міжнародного права та історії дипломатії, уродженець Чернігівської губернії професор В. М. Лешков (1810 — 1881 pp., по закінченні Чернігівського духовного училища навчався в Петербурзі, Берліні, Лейпцизі, Празі, Відні й залишився на кафедрі міжнародного права Москов­ського університету); уродженець Дніпропетровщини про­фесор М. М. Капустін (1828—1899 pp., по закінченні Ка­теринославської гімназії перебрався до Москви, де став

Too

одним з найвідоміших дослідників міжнародного права до­революційної Росії).

З України до Варшави переїхав уродженець Ніжина, визначний дослідник історії і теорії міжнародного права В. М. Александренко (1861—1909); виходець із Прикар­патської Русі, відомий дослідник історії міжнародного пра­ва, праці якого друкувалися майже всіма мовами Європи, академік В. Е. Грабар уже по закінченні Колегії Галагана в Києві виїздить спочатку до Москви, а згодом — до Юр'єва (Дерпт), де й здобув лаври всесвітньо відомого вченого, та ін.

У першій половині XX ст. практично всі відомі фахівці міжнародного права в Україні емігрували, а тому розвиток цієї науки майже зупинився до другої половини століття, коли були підготовлені нові кадри.

Проте до революції, незважаючи на такий масовий відтік науковців з України, все ж таки залишалися надзвичайно обдаровані діячі цієї науки, які були гордістю України і школи яких визнавалися досить авторитетними в таких «країнах міжнародного права» Європи, як Італія, Франція, Німеччина, Іспанія, Голландія, Англія та ін. У Харківсько­му університеті викладали: професор Т. Ф. Степанов (1795— 1847), автор першого підручника міжнародного права не тільки в Україні, а й у тодішній Російській імперії; профе­сор Д. І. Каченовський (1827—1872), перший дослідник міжнародного права Російської імперії, який став науко­вим авторитетом для вчених країн Західної Європи; про­фесор А. М. Стоянов (1831—1907), перший учений серед країн Східної Європи, хто розкрив динаміку становлення і розвитку позитивістського напряму права (і міжнародного права зокрема) від глосаторів до власне кінцевого форму­вання позитивізму; професор В. П. Даневський (1852— 1898), перший серед науковців Російської імперії, хто брав активну участь у засіданнях загальноєвропейських міжна­родно-правових форумів, досить схвальні рецензії на його дослідження з питань теорії, історії міжнародного права, системи політичної рівноваги та легітимізму, нейтралітету і кодифікації міжнародного права виходили у Франції, Бель­гії та інших країнах Європи. В цьому ж університеті пев­ний час викладали і досліджували міжнародне право такі відомі вчені, як М. 1. Догель, А. А. Євецький, С. М. Се­натський, М. Піуновський, М. О. Таубе, В. А. Уляницький, В. А. Ястржембський та ін.

ЇОЇ

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Досить продуктивною в дослідженні міжнародно-право­вих проблем була школа вчених Київського університету. її засновником з повним правом можна вважати професора К. О. Неволіна, дослідження якого свідчать про глибоке опрацювання наукової спадщини західноєвропейських за­сновників міжнародного права, зокрема Ф. Вітторіа, Д. Сото, Ф. Суареса, Б. Аяли, А. Джентілі, Гуго Гроція та їхніх по­слідовників С. Пуффендорфа, X. Вольфа, Р. Зьоча, 1. Мо-зера і багатьох інших.

Особливо заговорили про київську школу міжнародно­го права завдяки діяльності учня К. О. Неволіна професо­ра В. А. Незабитовського (1824—1883), якого називатимуть наприкінці XIX ст. «найбільш глибоким мислителем у науці міжнародного права» і «вченим, рівних якому за аналітич­ним розумом і тонким відчуттям немає в Російській ім­перії». Розроблена ним концепція державної території стане наріжною в буржуазній науці міжнародного права, а його погляди на міжнародну правосуб'єктність держави згодом поділятимуть і радянські вчені.

Авторитет київської школи міжнародного права зміц­нювали доцент Р. 1. Базінер (який багато зробив для дослі­дження питань нейтралітету, законів та звичаїв війни, Ві­денського трактату 1815 p., але через несприятливе ставлен­ня до нього керівництва університету змушений був поли­шити викладацьку та науково-дослідницьку роботу і стати приватним бізнесменом); професор П. М. Богаєвський (на батьківщині й за кордоном його було визнано кращим фа­хівцем з питань права та історії діяльності Червоного Хрес­та); професор М. Д. Іванишев (учень К. Ф. Савіньї, один з найбільш шанованих у Російській імперії прихильників історичної школи права, викладав міжнародне право в Київ­ському університеті в перші роки його існування); доцент, а згодом директор департаменту міністерства закордонних справ Росії М. Р. Кантакузін-Сперанський (увійшов в істо­рію науки як глибокий дослідник законів та звичаїв війни, питань кодифікації міжнародного права); професор М. К Рен-ненкампф (ректор Київського університету, дослідник пра­ва морської війни); професор Л. В. Романович-Славатин-ський (викладав міжнародне та конституційне право, дослі­джував історію міжнародно-правових поглядів); П. Я. Тут-ковський (дослідник історії міжнародного права); професор О. О. Федотов-Чеховський (перший штатний викладач

Розвиток науки міжнародного права в Україні

міжнародного права Київського університету); професор О. О. Ейхельман (німець із Прибалтики, який переїхав до Києва і вже відтоді вважав Україну своєю батьківщиною; в уряді УНР був товаришем міністра закордонних справ, ав­тор проекту конституції УНР; з 1884 р. очолював кафедру міжнародного права Київського університету, є автором близько 20 монографій і понад 250 наукових статей німець­кою, російською та українською мовами, значний науко­вий спадок залишив у рукописах, досліджував питання те­орії, історії та системи міжнародного права тощо, емігрував після перемоги радянської влади в Україні).

Трохи пізніше дослідження міжнародного права розпо­чалося в Одеському (Новоросійському) університеті. Пер­ший викладач міжнародного права А. А. Гладкий та його наступник М. С Власьєв невдовзі померли. Дослідження міжнародного права в університеті розпочав М. Р. Канта­кузін-Сперанський, але дуже скоро переїхав до Києва.

Викладання міжнародного права доручалося тим, хто погоджувався на цю справу, аж поки в 1884 р. приват-до­центом кафедри міжнародного права буде обрано енергій­ного фахівця Г. О. Івановського. Випускник Київського університету, учень В. А. Незабитовського і Л. В. Романо­вича-Славатинського, він дуже швидко зарекомендує себе талановитим дослідником міжнародного права (особливо міжнародного кримінального права та історії права міжна­родних договорів). Але відразу після захисту дисертації на одержання ступеня магістра (1889) та обрання екстраорди­нарним професором цієї кафедри його запросять до іншого університету з більш сприятливими умовами роботи. 1896 р. Г. О. Івановський дасть згоду Петербурзькому університе­тові й назавжди залишить Одесу.

Його замінить не менш обдарований професор П. Є. Ка­занський. Блискучий дослідник міжнародного адміністра­тивного права, на працях якого, за твердженням італійсько­го вченого А. Рапісарді-Мірабеллі, вчилися покоління захід­них адміністративістів-міжнародників, П. Є. Казанський досліджував міжнародне адміністративне право, писав під­ручники з міжнародного права, перекладав. Слава й талант П. Є. Казанського дуже швидко викликали заздрість у його колег. Перший, хто кинув у нього «науковий камінь», був його вчитель, професор Московського університету Л. О. Ко-маровський. Почалося цькування вченого з європейським

Глава II Історія міжнародного права і його науки

_____ а

Розвиток науки міжнародного права в Україні

 

іменем (його називали «самовпевненим писакою», «листо-гоном», «писарчуком, що не мав схильності до оригінальної думки» тощо), і це позбавило його можливості писати. І дуже швидко про П. Є. Казанського забули.

З проблем міжнародного права в Одеському універси­теті писали також А. А. Кочубинський, 1. А. Лінниченко, А. 1. Маркевич, В. К. Наддер, А. С. Мулюкін, А. С. Тра-чевський, Ф. І. Успенський, Е. М. Щепкін та ін., але жоден з них не зміг досягти рівня П. Є. Казанського.

Подібна ситуація з викладанням та дослідженням між­народного права склалася і у Львівському університеті, де навчалися чи починали працювати талановиті особистості, які з різних причин були вимушені покинути Львів і відда­ти свій талант на славу іншій державі. Лише два приклади з цього приводу. Уродженець с. Жолкева (передмістя Львова) Г. Лаутерпахт навчався у Львівському університеті. Проте його соціалістичні погляди, прояви антисемітизму щодо єврейських студентів змушують перевестися 1918 р. до Ві­денського університету, де він дуже скоро стане одним з кращих учнів Г. Кельзена. Згодом він переїжджає до Англії, де заживе слави відомого дослідника міжнародного права XX ст. З-під його пера вийде 8 фундаментальних моно­графій, 4 курси лекцій з міжнародного права, більш як сотня наукових статей. За його редакцією буде опубліковано близь­ко 100 томів щорічних доповідей у справах міжнародного пуб­лічно-правового характеру, 11 томів англійського щорічника міжнародного права, міжнародно-правові дослідження Л. Оп-пенгейма, Дж. Брайєрлі та ін. Г. Лаутерпахт гідно представля­тиме англійську школу міжнародного права у Комісії з міжна­родного права ООН (1951—1954) як доповідач права міжна­родних договорів і в Міжнародному суді ООН (1954—1960).

Зі Львівським університетом пов'язана доля знаного дос­лідника історії міжнародного права, історії науки міжна­родного права, права міжнародних договорів Людвіка Ерлі-ха. Тут він здобуває ступінь доктора права, потому деякий час веде викладацьку і дослідницьку роботу в Галле, Берліні, Оксфорді, Каліфорнійському університеті, після чого знову повертається до Львівського університету (1920), в якому працює до Другої світової війни (спочатку викладачем, з 1924 р. — асистентом професора, з 1929 р. — професором, а з 1930 р. — директором установи з питань дослідження дип­ломатичних і політичних наук). Одночасно (1927 і 1928 pp.)

він виступає в судових справах як суддя ad hoc Постійної палати Міжнародного правосуддя. Вже визнаним авторите­том науки міжнародного права Л. Ерліх у роки війни пере­ходить на роботу до Ягеллонського університету.

В Радянській Україні з утворенням СРСР дослідження та викладання міжнародного права практично припиняєть­ся. Лише після війни починають відтворюватися кафедри міжнародного права, які через відсутність фахівців очолю­ють спеціалісти державного права, теорії держави і права і навіть так званого колгоспного права (Київський універси­тет). Звісно, що за таких умов на дослідження міжнародно­го права особливої ваги нічого було й сподіватися. Тому в 20-ті роки з міжнародного публічного права можна було вказати на праці Л. Березова (з нових тенденцій міжнарод­ного права), Л. Р. Воложа (право міжнародних організацій), В. М. Корецького (міжнародне радіоправо), М. Лозинського (проблема роззброєння), А. І. Золотарьова (визнання в міжна­родному праві), М. І. Палієнка (питання суверенітету) тощо. У 30-ті роки більшість із цих учених почали досліджувати питання приватного права, а в міжнародному публічному праві, крім Конференції з питань роззброєння в Харкові (1934) та публікації підручника з міжнародного права М. Ло­зинського (Полтава, 1931), нічого знаменного не відбулося.

Ситуація повторюється і в 40-ві роки. Тут фундамен­тальні дослідження з міжнародного публічного права прак­тично обмежуються працями В. М. Корецького (за проектом 1. Подебрада та діяльності комісії міжнародного права), В. І. Бошка (питання суверенітету України), В. І. Лісовського (правові проблеми діяльності торговельних представництв, законність у міжнародному праві, історія міжнародного пра­ва та Україна), С. К. Горленка і Л. О. Лещенка (питання діяльності Дунайської конференції) тощо.

Плідно велися дослідження і пропаганда міжнародного права на терені України в період між двома світовими війна­ми у Львівському університеті. Тут опубліковані численні наукові праці, проведені наукові конференції, створені нау­ково-дослідницькі установи з міжнародно-правової пробле­матики. Особливий міжнародний резонанс мала Львівська міжнародна конференція з викладання міжнародного права та міжнародних відносин 26—28 червня 1934 р. Конферен­цію підтримали провідні вчені Франції, Норвегії, США, Болгарії, Данії, Греції, Угорщини, Румунії, Швеції, Чехії,

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Югославії, Фінляндії та інших країн. На конференції було прийнято резолюції наукової громадськості Європи, біль­шість яких є актуальними й сьогодні. Зокрема, рекоменду­валося планувати в навчальному процесі від 60 до 100 го­дин на вивчення міжнародного права; перейти від дидак­тичного вивчення міжнародного права до засвоєння основ­них засад через дипломатичні та юридичні прецеденти й док­трини; не обмежуватися в навчальному процесі лише під­ручниками, а ширше залучати різноманітні міжнародно-пра­вові джерела. Конференція рішуче виступила проти тради­ційного поділу міжнародного права на право війни і право миру, виходячи з того, що право війни не повинне пере­оцінюватися, а також наполягала на запровадженні практич­них занять і посиленого курсу з міжнародного публічного права. Рекомендовано було запровадити як обов'язкове вив­чення майбутніми фахівцями міжнародного права французь­кої та англійської мов, висловлено побажання, щоб міжна­родне приватне право вивчалося як супутня міжнародному праву дисципліна. Конференція наполегливо рекомендува­ла також розпочати вивчення елементів міжнародних відно­син, міжнародних організацій та міжнародного права у гім­назіях, військових і морських училищах. Було також вис­ловлено побажання, щоб група предметів була організована під назвою «наука про міжнародні відносини», куди входи­ли б юридичні, історичні, економічні, дипломатичні та кон­сульські дисципліни. Розроблено було також програму май­бутньої організації діяльності щодо вивчення міжнародного права з виданням журналу з проблем викладання міжнарод­ного права, публікації резюме кандидатських і докторських дисертацій, захищених у різних країнах, публікації законо­давчих текстів, міжнародно-правових документів та рішень національних і міжнародних судів.

По-справжньому про значення науки міжнародного пра­ва в Україні заговорили в 50-ті роки завдяки працям, окрім названих учених, Л. 1. Коломенцевої, М. К. Коростаренка, Є. Л. Куришкова, М. В. Черноголовкіна, Н. В. Захарової, В. І. Сапожникова, Ю. Я. Баскіна, В. В. Преображенської, К. С Забігайла, 1.1. Лукашука, Н. М. Ульянової, М. К. Ми-хайловського та ін. Значно розширився об'єкт дослідження. Це — питання розвитку науки міжнародного права, загаль­них принципів права, принципів міжнародного права, історії міжнародного права та міжнародної правосуб'єктносгі (насам-

Розвиток науки міжнародного права в Україні

перед України), міжнародних організацій, правового регулю­вання зовнішньоекономічних зв'язків республіки, свободи відкритого моря, режиму річок, репарацій, захисту жертв війни, міжнародного договірного права, питання статусу те­риторії, сутності і доктрин міжнародного права тощо.

У 60-ті роки XX ст. в науці міжнародного права уже майже не існувало таких проблем, що не входили б у коло інтересів українських учених, серед яких заявили про себе нові талановиті дослідники (дехто з них раніше працював в інших галузях права або періодично вдавався до міжнарод­но-правових досліджень): В. А. Василенко, П. О. Недбайло, В. С. Семенов, Д. В. Александриков, П. Ф. Мартиненко,

A. С. Гавердовський, С. В. Ісакович, М. В. Яновський (пе­
ред цим працював за межами України), Ю. В. Істомін та ін.
У 70-ті роки до зазначеного загону дослідників міжнародного
публічного права приєдналися Ю. I. Булатецький, Г. Ю. Бу-
вайлик, В. Г. Буткевич, Ю. К. Качуренко, М. М. Макаре-
вич, Г. К. Дмитрієва, Ю. О. Шеммученко, О. Ф. Висоць-
кий, В. Н. Денисов, К. К. Сандровський та ін.

У подальшому досить плідно в українській науці між­народного права працюють О. В. Задорожній, В. І. Муравйов,

B. В. Мицик, А. 1. Дмитрієв, В. М. Репецький, Л. Г. Заблоць-
ка, В. 1. Євінтов, Л. Д. Тимченко, Г. Г. Деніс, О. 1. Єжова,
М. В. Буроменський, М. Ю. Черкес, А. 3. Георгіцу, В. М. Хо-
нін, Є. Т. Рулько, М. О. Баймуратов та ін.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА,„„,

Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И, История международного права. М., 1990.

Коровин Е. А. История международного права. М., 1946.

Курс международного права: В 7 т. М., Т. 1. 1989.

Левин Д. Б.

История международного права. М., 1962.

Lachs Manfred. The Teacher in International law. Dordrecht (Boston); Lancaster, 1987.

Nussbaum Arihus. A Concise History of the law of Nations. New York, 1947.

Grewe Wilhelm G. The Epoches of International lew. Berlin; New York, 2000.

ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА