Принцип непорушності державних кордонів

В

сучасному міжнародному праві утвердився принцип непорушності державних кордонів, і майже під такою на­звою функціонує інститут. Іноді з метою розрізнення ін­ститут називають інститутом недоторканності державних кордонів. Ототожнення цих правових явищ буває настіль­ки всебічним, що деякі автори (Ю. М. Колосов, В. І. Куз­нецов, М. В. Філімонова та ін.) говорять про два принци­пи, що нібито в універсальному міжнародному праві фун­кціонує принцип недоторканності державних кордонів, а на регіональній основі (зокрема в Європі, США і Канаді) — принцип непорушності державних кордонів.

Сучасному універсальному міжнародному праву при­писуються властивості, яких воно, на жаль, нині не має. Для нього характерний інститут державних кордонів, а принципу непорушності державних кордонів як універ­сальної імперативної норми в ньому ще не склалося. Нор­ми цього інституту є диспозитивними за своєю природою, створюються, як правило, на двосторонній основі і при­свячені регулюванню конкретних питань, зокрема: вста­новленню, зміні державних кордонів, режиму прикордон­ної лінії, прикордонному режиму, порядку перетинання державних кордонів тощо.

У вказаному інституті діють і такі норми, які часто називають принципами, зокрема: принцип uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попе-

редниці), принцип мовчазної згоди (як умова мовчазного визнання державного кордону), принцип естоппеля (не­визнання заперечень тих кордонів, які були раніше) та ін.

Ці принципи не є імперативними нормами і не мо­жуть вважатися такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному праві. Міжнародний Суд ООН у розв'язанні конфліктів з приводу державного кор­дону в кожному конкретному випадку приймав рішення на основі різних принципів: в англо-норвезькому спорі про риболовну зону (1951) і бельгійсько-голландському спорі про деякі прикордонні землі (1959) — на принципі мовчазної згоди; в камбоджійсько-таїландському спорі про храм Преах Віхеар (1962) — на принципі uti possidetis і принципі мовчазної згоди; у спорі між Данією та Нор­вегією про Східну Гренландію Постійна Палата міжнарод­ного правосуддя керувалася принципом естоппеля.

Принцип непорушності державних кордонів як імпе­ративна норма утвердився лише у відносинах європейсь­ких держав, США і Канади. Історія його становлення, якщо порівнювати з міжнародно-правовими реаліями, до­сить блискавична.

В середині 70-х років СРСР укладає з ФРН договір, у якому закріплюється принцип непорушності державних кордонів. Одразу ж після цього ФРН укладає договори з Польщею, НДР і Чехо-Словаччиною, в яких також запи­сується зобов'язання дотримуватися принципу непоруш­ності державних кордонів.

У листопаді 1972 р. принцип непорушності державних кордонів визнається в «Принципах співробітництва між СРСР і Францією», а трохи раніше (ЗО травня 1972 р.) — в радянсько-американському комюніке.

В Заключному акті НБСЄ 1975 р. держави-учасниці вже без особливих дискусій визнали, що вони «розгляда­ють як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, а тому вони будуть утримуватися нині і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордо­ни». Тут важливо наголосити на тому, що держави досить прискіпливо («кордони одна одної», «кордони всіх дер­жав Європи», «на ці кордони») визначають сферу засто­сування принципу.

На сьогодні принцип непорушності державних кор­донів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зо-

 

Глава VI Основні принципи міжнародного права

13

Принцип мирного врегулювання спорів

 

бов'язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встанов­лені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непоруш­ність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямова­них на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добро­вільною згодою відповідних держав.

Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався між­народний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р).