Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій

В

перше питання визнання міжнародної правосуб'єкт-ності міжнародних організацій постало практично у зв'яз­ку з діяльністю Ліги Націй. Створення цієї організації ви­сунуло перед державами-членами завдання наділення її правами, властивими суб'єкту міжнародного права, на­дання посадовим особам Ліги Націй привілеїв та імуніте­ту, вирішення інших проблем міжнародної правосуб'єкт-ності. Укладення угоди між Лігою Націй і Швейцарією (1926), в якій Ліга виступає як рівноправний суб'єкт до­говору, зняло більшість сумнівів щодо міжнародної пра­воздатності та дієздатності міжнародної організації.

Але в науці міжнародного права ще тривалий час па­нувала думка, що міжнародні організації не можуть бути суб'єктами міжнародного права. Не відставали в таких твердженнях і вітчизняні вчені. Не поколивало цієї пере­конаності навіть створення ООН і наділення її ще чіт­кішими правами та обов'язками суб'єкта міжнародного права.

Не вдаючись до аргументів, радянські вчені (С. Б. Кри-лов, Л. А. Моджорян, М. К. Коростаренко, Є. О. Коровін та ін.) продовжували стверджувати, що не можна розгля­дати як суб'єктів міжнародного права численні міжна-

зіб

__________ Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій _____________

родні організації, адміністративні органи міжнародного характеру, які створювалися спеціальними договорами, річкові комісії, різні бюро, санітарні комісії тощо. Навіть такі організації, як ООН, на їхню думку, не слід вважати суб'єктами міжнародного права, бо вони створювалися для практичної допомоги державам у міжнародному спів­робітництві, а не для заміни їх на міжнародній арені.

Не вплинув на зміну позиції противників міжнарод­ної правосуб'єктності міжнародної організації і Міжна­родний Суд ООН, який у своєму консультативному вис­новку «Про відшкодування збитку, завданого на службі ООН» (прийнятий у зв'язку з убивством службовця ООН у Палестині) визнав можливість міжнародної організації бути суб'єктом міжнародного права.

На той час у твердженні «міжнародна організація — суб'єкт міжнародного права» вбачалося: 1) спробу досяг­ти буржуазними країнами світового панування через на­дання ООН «наддержавних» функцій; 2) намагання при­низити роль суверенітету держави — «єдиного показника наявності міжнародної правосуб'єктності»; 3) спробу вті­лити в життя концепцію примату міжнародного права над національним через «становлення міфічного наддержав­ного міжнародного правопорядку»; 4) домогтися невиз­нання «науково встановлених радянськими вченими об'єк­тивних критеріїв міжнародної правосуб'єктності» та ін.

Але вже наприкінці 60-х років крига невизнання між­народної правосуб'єктності міжнародних організацій скрес­ла. З багатьма застереженнями (як-от: міжнародні органі­зації мають деякі несуттєві за певних обставин права і зо­бов'язання) міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій починає визнаватися. На Заході ще й нині фун­кціонують цілі школи і напрями невизнання міжнародної правосуб'єктності міжнародної організації.

У вітчизняній науці на сьогодні переважає визнання за міжнародними організаціями властивостей суб'єкта між­народного права. Ця правосуб'єктність вторинна. Міжна­родні організації беруть участь у міжнародних правовідно­синах: володіють правосуб'єктністю в межах, установле­них міжнародними угодами — установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації володіють спеціальною міжна­родною правосуб'єктністю. Спеціальна правосуб'єктність

Глава VIII Суб'єкти міжнародного права

міжнародних організацій визначається їхніми функціями. Тому її інколи ще називають функціональною. Саме че­рез функції ООН Міжнародний Суд вивів у Консульта­тивному висновку її правосуб'єктність. Як правило, межа правосуб'єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов'язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і загальні типові права та обов'язки — складові міжнародної пра­восуб'єктності. Це: а) право укладати договори з дер­жавами та міжнародними організаціями; б) право виз­нання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право на співробітництво з суб'єктами міжнародного права та ін.

Права та обов'язки міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права не слід плутати з її правами та обо­в'язками як юридичної особи: а) право укладати контрак­ти, договори найму; б) право на придбання рухомого та нерухомого майна і розпоряджатися ним; в) право укла­дати договори про оренду; г) право бути стороною в су­довому розслідуванні та ін.

Міжнародні організації не можуть бути стороною у справі, яку розглядає Міжнародний Суд ООН. На їхні за­пити Суд дає лише консультативні висновки. Міжнародні організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, ско­єних на території розташування організації. Це — функ­ція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генерального секретаря Організації про­водити обшуки, арешти тощо в межах розташування ор­ганізації.

Для міжнародних організацій характерне односторон­нє представництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави-члени (виняток становить прак­тика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших орга­нізацій).

Формально маючи право укладати міжнародні догово­ри, фактично (і юридично) міжнародні організації обме­жені щодо сфери реалізації цього права. В основному ус­тановчі акти міжнародних організацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з іншими міжнародними організаціями, про штаб-квартиру органі­зації, з адміністративних та фінансових питань, про на-

___________ Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій ______________

дання технічної допомоги і з питань правонаступництва. І хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій (1986) закріплює універсальне правило: «Пра­воздатність міжнародної організації укладати договори ре­гулюється правилами цієї організації», кількість таких до­говорів ше досить незначна.

Право на правонаступництво міжнародної організації має свої особливості порівняно з таким правом у державі. Воно не завжди пов'язане з припиненням існування дер­жави. Відомо, що право на майно Ліги Націй передавало­ся за угодою між цією організацією та ООН — останній. Випадки реалізації права правонаступництва відомі в практиці Ліги Націй, ООН, Всесвітньої метеорологічної організації та ін.

Сьогодні деякі прихильники міжнародної правосуб'єкт­ності міжнародних організацій (Ф. Сейєрстед, А. Серені, Г. Чіу, П. Ретер та ін.) намагаються прирівняти міжна­родну правосуб'єктність міжнародних організацій до пра­восуб'єктності держав через проголошення концепції «іманентної правосуб'єктності». Зважаючи на те, що між­народні організації часто здійснюють правові дії, не пе­редбачені "їхніми статутами, вони стверджують, що право­суб'єктність міжнародних організацій випливає, як і в держав, з міжнародного права у цілому, а не тільки зі ста­тутів. Статути, за їхнім твердженням, не надають прав правосуб'єктності, а лише можуть їх звузити. Проте це суперечить практиці, установчим актам міжнародних ор­ганізацій.

Критикуючи роль установчого акта (статуту) у фіксації обсягу міжнародної правосуб'єктності міжнародної орга­нізації, вказані автори «виводять» із загального міжнарод­ного права правосуб'єктність усіх організацій. Але такої норми в загальному міжнародному праві не існує, і тому в кожному конкретному випадку необхідно укладати ста­тут або інший установчий акт міжнародної організації. Саме тому в консультативному висновку від 11 квітня 1999 р. Міжнародний Суд ООН з'ясовував питання: чи володіє ООН міжнародною правосуб'єктністю? 1 позитив­на відповідь базувалася на Статуті ООН.

У цьому рішенні Суд торкнувся ще одного питання, відповідь на яке була підхоплена вченими: чи впливає кількість членів міжнародної організації на її правосу-

ЗІ9

Глава VIII Суб'еісти міжнародного права

Міжнародна правосуб'єктність народу

 

б'єктність? Суд відповів так: «П'ятдесят держав, складаю­чи значну більшість членів міжнародного спілкування, мають можливість відповідно до міжнародного права ство­рювати організацію, що володіє об'єктивною міжнарод­ною правосуб'єктністю, а не лише правосуб'єктністю, яку визнають тільки вони». Цей висновок швидко знайшов своїх прихильників (М. Соренсен, А. Серені та ін.). Під­твердженням тому є укладання міжнародною організацією угоди з державами, які не є її членами.