Визнання в міжнародному праві 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Визнання в міжнародному праві



Поняття визнання

І

сторія і сучасний розвиток міжнародного співтоварист­ва свідчать про те, що це не остаточно встановлене, не­змінне утворення; воно постійно змінюється, склад учас­ників міжнародних стосунків залежить від процесів, які відбуваються в їхньому суспільному та політичному житті. Внаслідок таких змін виникають нові, припиняють або продовжують своє існування у зміненому вигляді попе­редні суб'єкти міжнародного права, або з'являються утво­рення, що претендують на такий статус у майбутньому. Загальновідомими прикладами таких нових суб'єктів між­народного права є держави, які створюються шляхом об'єднання однієї держави з іншою або відокремленням від держави якоїсь частини або частин, що утворюють нові держави, а також поділом держави на декілька само­стійних держав, з припиненням існування колишньої. Практика також засвідчує, що в сучасних державах трап­ляються випадки утворення урядів не тільки мирним, конституційним шляхом, але й насильницьким, всупереч їхнім конституціям. Внаслідок громадянських воєн і на­ціонально-визвольних збройних повстань на частинах те-


1

Поняття визнання

риторій, до того контрольованих законним урядом, ви­никають опозиційні до нього військові та політичні ор­г

анізації, режими й адміністрації. Такі ситуації порушу­ють питання про правову реакцію на них існуючих су­б'єктів міжнародного права, про міжнародно-правовий статус таких утворень та їхнє міжнародно-правове визнан­ня. Набуло актуальності також питання про визнання но­вих держав у рамках міжнародних організацій та ін.

Міжнародне визнання має двоякий характер: як по­літичний, так і правовий. У минулому за такої ситуації пе­реважало політичне розуміння, яке засвідчувало схвалення чи несхвалення нової держави, або уряду, або територіаль­них змін, аніж визнання юридичних фактів таких змін. Акт визнання є передусім політичним актом, бо здебільшого виступає заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається ними, дипломатичних відносин у повному обсязі*, або встанов­лення певних міжнародних стосунків у інших формах. Проте в кожному випадку визнання, утримання або відмо­ви у визнанні виникають певні взаємні правові відносини та юридичні наслідки, що і є цариною права.

Відсутність універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових утворень або зобов'язував міжнародне співтовариство в цілому чи ок­ремо його членів визнавати те чи інше новітнє утворен­ня, зумовлює те, що кожна держава або група держав ма­ють право самостійно для себе вирішувати питання мож­ливості, засобу, форми, типу та різновиду визнання, тоб­то така їх практика далеко не одноманітна. Проте з даних питань у міжнародному праві існують узвичаєні доктри-нальні положення, загальні принципи та звичаєві норми, які практикуються більшістю держав і складають так зва­ний інститут визнання в міжнародному праві.

До загальноприйнятих положень інституту міжнарод­ного визнання належать такі. Юридичного обов'язку виз­нання не існує, але загальновизнаним є право усталеного

* Йдеться про бажання, бо дата визнання може збігатися або не збігатися з датою встановлення дипломатичних відносин. Наприклад, Республіка Коста-Ріка визнала Україну 23 грудня 1991 p., а диплома­тичні стосунки встановила 9 червня 1996 р. Одним з останніх в один і той самий день, 19 січня 1999 p., визнав Україну і встановив з нею дипломатичні відносини Союз М'янмар.


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Визнання держав


 


суб'єкта на визнання або мотивовану відмову від визнан­ня новітніх утворень. Узвичаєними формами визнання є: визнання dejure (де-юре), de facto (де-факто) і ad hoc (ад хок). За засобами їхнього здійснення розрізняють: наоч­но засвідчене визнання і визнання, що припускається (мовчазне визнання). Типи визнання залежно від різно­виду утворення, що визнається, а також певних умов та­кого визнання поділяються на: визнання (в традиційному його розумінні), попереднє визнання, зумовлене визнан­ня, колективне визнання, невизнання.

Визнання здійснюється органом, компетентним, згід­но з конституційним правом даної держави, репрезенту­вати її в зовнішніх зносинах. Надане визнання, як прави­ло, не відкликається і не скасовується, а в разі докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Визнання може бути визначене як наочно засвідчена заява або така, що припускається, або інші дії чинного суб'єкта міжнародного права, які констатують факт по­літичного і правового існування нового утворення з ме­тою встановлення з ним міжнародних відносин. Практи­ка засвідчує, що такими утвореннями можуть бути: нова держава, новий уряд, що здобув владу неконституційним шляхом, національно-визвольний рух та органи його ке­рівництва, міжнародна організація. В минулому держави вдавалися до визнання озброєних угруповань, які вели бо­ротьбу з діючим урядом як «повстала» або «воююча» сто­рона. Відповідно до сторони, що визнається, визнання поділяють на певні види. Найпоширенішим і юридично усталеним серед них є визнання нових держав та урядів.

Визнання держав

Ш

одо правової сутності та юридичного значення ви­праві тривалий час існу­ють дві конкуруючі теорії: конститутивна і декларативна. Відповідно до конститутивної теорії політичний акт виз­нання є попередньою умовою існування юридичних прав нової держави. Теорія доводить, що саме акт визнання


іншими державами створює нову державу, породжує і за­безпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові дер­жави як повноправні суб'єкти міжнародного співтовари­ства створюються на підставі бажання і згоди вже існую­чих держав. До визнання нова держава нібито не існує. Прихильниками конститутивної теорії є такі відомі тео­ретики міжнародного права, як Д. Анцилотті, Л. Оппен-гейм, Г. Кельзен.

Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах дослідження практики держав дійшов дещо інших висновків. Засуджуючи численні відмови ре­ально існуючим державам у визнанні за політичними мо­тивами, він зазначає, що визнання нової держави, яка додержує умови державності, має бути правовим обов'яз­ком, а не питанням політичних міркувань1. Вчений наго­лошує не на політичному, а на правовому характері кон­ститутивного визнання.

Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді за­лишаються традиційні питання її супротивників про на­явність міжнародної правосуб'єктності новітньої держави, якщо вона визнана не більшістю, а лише кількома держа­вами. Якщо вона є суб'єктом міжнародного права для цих держав, то як же визначається її дійсний правовий статус стосовно всіх інших країн? Відповідно постає питання про необхідну кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу та ін. Теоретично невизна­на держава, не будучи суб'єктом міжнародного права, не обтяжена його нормами і вільна, зокрема, від виконання настанов Статуту ООН та інших універсальних міжнарод­но-правових актів і загальновизнаних міжнародних звичає­вих норм, які є гарантом підтримання сучасного міжнарод­ного правопорядку, міжнародного миру та безпеки.

Існують також інші слушні критичні зауваження сто­совно цієї теорії. Так, С В. Черниченко вказує на те, що держави можуть існувати і вступати в будь-які контакти з іншими державами, а уряди, які здобули владу неконсти­туційним шляхом, ефективно представляти суб'єкт міжна­родного права і без офіційного визнання2. І. 1. Лукашук

1 Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 55.

2 Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­
народное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1998.
С. 65.


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Визнання держав


 


зазначає, що визнання держави є одностороннім актом, яким держава визнає факт утворення нової держави і тим самим — її міжнародно-правову суб'єктність, але щойно-створена держава стає суб'єктом міжнародного права че­рез обставини власне факту створення суверенного фор­мування1.

Можна стверджувати, що визнання конститутивне в політичному сенсі. Це означає, що існуючі держави виз­нають нове утворення як державу, що є свідченням виз­нання з їхнього боку її політичного статусу і згоди на встановлення міжнародних стосунків. Це не означає, що акт визнання юридично конститутивний, бо юридичні права та обов'язки держави виникають не в результаті її визнання іншими державами, а в результаті набуття нею необхідних елементів державності, передбачених міжна­родним правом для будь-якої країни. Про це йдеться в декларативній теорії визнання.

На відміну від конститутивної теорії, декларативна те­орія виходить з того, що визнання є лише декларацією, що констатує факт виникнення нового суб'єкта міжнарод­ного права. Держава стає суб'єктом міжнародного права в результаті самого факту свого утворення, незалежно від визнання будь-ким. Тобто нова держава набуває міжна­родно-правової суб'єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту сво­го утворення.

Наукове обгрунтування і значення мають обидві докт­рини, проте на підтримку останньої схиляються все біль­ше авторитетних учених-практиків. Наприклад, цей прин­цип до вирішення питання було зафіксовано ще в резо­люції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) від 23 квітня 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, по­в'язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав»2. У Статуті Американсь­ких держав, ухваленому в Боготі 1948 р., у ст. 9, присвя­ченій фундаментальним правам та обов'язкам держав, за­писано, що «політичне існування держави не залежить від

1 Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 316.

2Annuaire de L'lnstitut de Droit International. Paris, 1936. Vol. 39. P. 300; Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1. С. 106.


визнання її іншими державами. Навіть до визнання дер­жава має право на захист своєї цілісності і незалежно­сті...»1. Югославська арбітражна комісія, створена Міжна­родною конференцією 1991 p., у своєму висновку № 1 проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту» і що «результати визнання іншими дер­жавами є суто декларативними»2.

Практика держав, які відмовлялися протягом певного часу визнавати інші держави, наприклад ФРН та НДР, Арабські держави та Ізраїль, США і СРСР, також свідчить про те, що держави, які не визнають інших держав, не за­являли про те, що невизнані держави позбавлені міжна­родного статусу, їхня позиція полягала в тому, що визнан­ня не було надане насамперед із політичних міркувань.

Аналізуючи декларативну та конститутивну теорії виз­нання, слід зазначити, що коли на сьогодні перша з них має вирішальне значення в разі настання юридичних на­слідків у міжнародно-правовому плані, то друга — в між­державному і внутрішньодержавному. Так, політичне та юридичне існування держави, наявність у неї прав та обо­в'язків відповідно до міжнародного права не залежить від її визнання іншими суб'єктами міжнародного права, й у цьому разі об'єктивність декларативної доктрини очевид­на. Проте для правових стосунків конкретних держав що­до певних питань, наприклад розгляду в національних су­дах держав важливих матеріальних та фінансових позовів іноземних держав та урядів, винятково важливе значення матимуть рішення компетентної влади про визнання та­ких позивачів. Національні суди не компетентні визнава­ти держави або уряди, і для них у даному плані висновок про таке визнання компетентної державної влади матиме конститутивний характер.

Узвичаєно, що визнання — це право держав, проте сучасні міркування вчених-міжнародників і практика дер­жав свідчать про те, що надання визнання новим держа­вам дедалі частіше пов'язують із тим, чи задовольняють вони необхідні міжнародні вимоги державності та низку інших специфічних вимог. Характерними елементами державності, як засвідчують міжнародна теорія і практи-

1 119 United Nations Treaty Series. P. 49.

2 92 International Law Reports. P. 162.


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Визнання держав


 


ка, є: населення, територія і політична організація влади. Наприклад, у ст. 1 Міжамериканської конвенції про пра­ва та обов'язки держав 1933 p., підписаної Сполученими Штатами й 19 латиноамериканськими державами, так ви­значено критерії державності в міжнародному праві: «Дер­жава як суб'єкт міжнародного права повинна мати на­ступні ознаки: а) постійне населення; б) певну територію; в) уряд і г) здатність вступати у стосунки з іншими дер­жавами»1.

Вимога наявності в нових державах зазначених ознак характерна, наприклад, для практики надання визнання Великою Британією і США. Позиція США в цьому пи­танні полягала ось у чому: «З точки зору Сполучених Штатів, міжнародне право не вимагає від держави визна­вати інше утворення як державу... Ухвалюючи таку наста­нову, США традиційно регламентували наявність певних чинників. Ці чинники складають: ефективний контроль над певною територією і населенням; організовану уря­дову адміністрацію на цій території та спроможність до ефективних дій для провадження зовнішніх зносин і ви­конання міжнародних зобов'язань»2.

Новітня практика засвідчує, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги. 16 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію, озаглавлену «Керівні принципи визнання но­вих держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій було затверджено загальну позицію стосовно цього про­цесу. В документі зазначено, що визнання нових держав потребує виконання ними таких умов: поваги до наста­нов Статуту Організації Об'єднаних Націй і зобов'язань, підписаних у Заключному акті Гельсінкі і в Паризькій Хартії, особливо щодо норм права, демократії і прав лю­дини; гарантії прав етнічних і національних груп та мен­шин відповідно до зобов'язань, ухвалених у межах ОБСЄ; поваги недоторканності всіх кордонів, які можуть бути змінені лише мирними засобами та відповідно до загаль­ної угоди; ухвалення всіх відповідних зобов'язань стосов­но роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а та­кож безпеки і регіональної стабільності; зобов'язання ви­рішувати всі питання щодо правонаступництва держав і

1 Международное право в избранных документах. Т. 1. С 34.

2 Digest of US Practice in International Law. 1976. P. 19—20.


регіональних суперечок відповідно до угод, включаючи, якщо це необхідно, звернення до арбітражу. 31 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство зробило заяву, в якій зазначалося, що Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казах­стан, Молдова, Туркменістан, Україна та Узбекистан за­певнили, що вимоги Керівних принципів будуть ними виконуватися. Відповідно держави-члени Співтовариства оголосили, що вони готові приступити до процесу виз­нання цих держав.

Такий тип визнання можна визначити як колективне, обумовлене визнання держав. Заслуговує на увагу факт поєднання країнами-членами Європейського Співтовари­ства у вирішенні питання визнання нових держав прин­ципів конститутивної і декларативної теорій. Без визнан­ня неможливе партнерство та співробітництво між ЄС і новими країнами, які зацікавлені в розвитку демократич­них та економічних реформ, торговельної та економічної співпраці, регіональному співробітництві, зміцненні дого­вірних відносин тощо. А таке визнання держави ЄС га­рантують новим державам Східної та Західної Європи за умов виконання ними основних принципів і норм між­народного права, певних універсальних, регіональних та інших зобов'язань. Держави погодилися і висловили оче­видну згоду з таким засобом визнання, і тому наведений приклад свідчить про подальший розвиток міжнародних звичаєвих норм у цьому інституті міжнародного права. Він також є доказом існування сучасної практики ви­знання новоутворених держав у межах міжнародних ор­ганізацій.

Для визнаних держав простий факт визнання є недо­статнім, їхня мета — ефективне використання правових і політичних результатів цього акту. Визнання забезпечує стабільні політичні та економічні стосунки і реальне здій­снення прав, які випливають із прав та обов'язків міжна­родної правосуб'єктності.

Питання міжнародно-правового визнання актуальне для України як держави, що вийшла з федеративного ут­ворення. Після проголошення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та припинення існування СРСР у 1991 р. Україна не мала перешкод на шляху до свого визнання. За останніми даними її визнали більш як 160 країн світового співтовариства.

І


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Визнання урядів


 


Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішен­ня про визнання іноземних держав приймає Президент України.

Визнання урядів

З

начення і правові наслідки визнання нового уряду значно відрізняються від визнання нової держави. Якщо останнє стосується питання міжнародної правосуб'єкт-ності, то у визнанні уряду йдеться не про визнання ново­го суб'єкта міжнародного права, а про здатність уряду репрезентувати державу як суб'єкт міжнародного права у міждержавних зносинах. Міжнародна правосуб'єктність належить державі, і на неї не впливає зміна урядів на її території. Позаяк саме уряд є тим органом, що засвідчує волю держави, відмова в його визнанні позбавила б дер­жаву можливості ефективно здійснювати свої міжнародні права. Визнання уряду може дорівнювати визнанню дер­жави, але не навпаки. Визнання уряду означає, що дер­жава, яка визнає, розглядає зазначений уряд законним і єдиним представником держави у міжнародних стосунках. Так, у резолюції Інституту міжнародного права «Про виз­нання нових держав та їхніх урядів» від 1936 р. зазначаєть­ся, що визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, яким одна або кілька держав констатують, що певна особа чи група осіб здатні керувати державою, яку бажають представляти, і заявляють про свої наміри підтримувати з нею або з ними відносини.

Узвичаєно, що питання визнання уряду виникає лише в тому разі, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визна­чено в національному законодавстві, шляхом. При вирі­шенні даної проблеми існує певна доктринальна супе­речність. Однією з найвідоміших є так звана доктрина за­конності. Згідно з цією доктриною кожний уряд, що при­ходить до влади в країні, є законним не у зв'язку з керу­ванням у країні де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам. Ранні автори, в тому числі Г. Гроцій, були послідовними прихильниками цієї до-


ктрини. Міністр закордонних справ Еквадору Карлос То-бар висунув трансформовану версію цієї доктрини, яку було затверджено Конвенцією держав Центральної Аме­рики 20 грудня 1907 р. (відтоді називається «доктриною Тобара»). Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції уряди сторін, що домовляються, не визнають уряд, який може прийти до влади в одній з п'яти республік унаслідок державного заколоту чи революції, спрямованих проти вже визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Ця доктрина мала на меті пере­шкодити численним військовим заколотам і революцій­ним ситуаціям у латиноамериканських країнах, допускає відмову визнати де-факто будь-який уряд, створений та­ким чином. Означена доктрина застосовувалася до 1933 р. США стосовно уряду колишнього Радянського Союзу. Значного поширення ця доктрина не набула.

Протилежна точка зору міститься в іншій доктрині, що передбачає автоматичне визнання урядів за будь-яких обставин. Вона була сформульована в «Комюніке міні­стерства закордонних справ Мексики про визнання дер­жав» від 27 вересня 1930 р. Автором доктрини вважають тогочасного міністра закордонних справ Мексики, чиїм ім'ям її й названо — «доктрина Естрада». В Комюніке за­значалося, що Мексика не коментує з приводу надання визнання новим режимам у країнах, де відбулися заколо­ти. Вона на власний розсуд, незалежно від перебігу подій, зберігає свої представництва, продовжує приймати дип­ломатичних представників цих держав та підтримує з ними стосунки. Це мотивується тим, що внаслідок заяв про визнання складається практика, яка зазіхає на суве­ренітет інших націй і зумовлює те, що внутрішні справи держави стають предметом для оцінки іншими країнами. Останні позитивно чи негативно оцінюють питання за­конності або незаконності режиму. Хоча доктрина зазна­вала критики за те, що не враховує політичних міркувань держав і ліквідує різницю між визнанням та підтримкою дипломатичних стосунків, ряд держав, наприклад Бельгія і Франція з 1965 p., Велика Британія з 1980 p., Австралія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія наприкінці 1980-х ро­ків і деякі інші країни запровадили практику, відповідно до якої вони не розглядають питання про визнання урядів окремо від визнання держав або взагалі відмовляються від


Глава IX Визнання в міжнародному праві


______ 4 _____

Інші види визнання


 


визнання урядів. У такий спосіб держави прагнуть утри­муватися від схвалення або заохочення того чи іншого уряду, але підтримують з ними дипломатичні або інші міжнародні стосунки.

Сучасна практика визнання урядів керується також доктриною «ефективного контролю», яка полягає в тому, що ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання. Такий контроль має бути наочно запровадже­ним з передумовами стабільності та тривалості.

У світовій практиці неодноразово порушувалося пи­тання про визнання урядів у вигнанні. Таке питання ви­рішувалось у двох випадках: по-перше, за обставин, коли уряди, чиї керівники або кабінети в повному складі тим­часово залишали національну територію внаслідок кризо­вих ситуацій. Це траплялося, наприклад, під час Другої світової війни, коли уряди Нідерландів, Греції, Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Польщі та Югославії переїхали до Лондона. В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо ті уряди були утворені конституційним шляхом, і їхня законна діяльність не пе­реривалася.

Інша ситуація складалася, коли одночасно з існуючим законним урядом держави формувалися нові уряди на тій самій державній території або за кордоном. За приклад править тимчасовий уряд Алжиру, встановлений у Каїрі до здобуття країною незалежності, та тимчасовий уряд Анголи Роберто Холдена в Леопольдвіллі. За таких ситу­ацій виникала проблема визнання. З огляду на політич­ний аспект подібного виду визнань практика держав не­однозначна. Проте під міжнародно-правовим кутом зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або де-факто, а також набувати будь-який правовий статус. Оз­начені новоутворення, за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчас­ними і повинні розглядатися як акти втручання у вну­трішні справи держави. Прикладом такого втручання є визнання де-юре, надане Німеччиною та Італією режи­мові Франко на початку громадянської війни в Іспанії 1937 р. (за два з половиною роки до її закінчення), тоді


як законний республіканський уряд усе ще контролював значну частину території країни.

Як уже зазначалося, визнання держав та урядів спри­чинює юридичні наслідки не тільки в міжнародному, а й у внутрішньодержавному аспекті. Відповідно до внутріш­нього законодавства багатьох держав, наприклад США, Великої Британії, за звернення до їхніх національних су­дів іноземних держав та урядів із позовами щодо їхнього майна та іншої власності, визнання їхніх певних прав та обов'язків або рішень таких судів стосовно певних вико­навчих дій нового уряду на їх території такі питання бу­дуть вирішуватися судовою владою у разі наявності факту визнання таких держав та урядів компетентним націо­нальним органом, затвердженим, як правило, установою закордонних справ. Практика держав у цьому питанні до­сить різноманітна, проте найпоширенішим є правило, згідно з яким невизнані держави та уряди не мають будь-яких прав перед національними судами держав, які їх не визнали.

Інші види визнання

ТТо інших видів визнання, J І які практикувалися держа­вами, належать: визнання органів національного опору; органів національно-визвольних рухів; «повсталої сторо­ни»; «воюючої сторони». Відповідно до новітнього міжна­родного права його норми поширюються і на «організо­вані озброєні угруповання» та «антиурядові озброєні си­ли» на території держави, де діє законний уряд.

Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи на­ціонально-визвольного руху або національного опору, то такі органи або організації можуть бути визнані іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юри­дичні наслідки, обсяг яких залежить від конкретного виду визнання. Подібне визнання застосовувалося під час Дру­гої світової війни, наприклад при визнанні окремими дер­жавами Антифашистського Віча Югославії, Польського


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Інші види визнання


 


комітету національного визволення, Французького комі­тету національного визволення.

Особливого поширення практика такого визнання на­була в період ліквідації колоніальної системи 60—70-х років XX ст. Національно-визвольні рухи визнавалися як окремими державами, так і міжурядовими організаціями, насамперед ООН та Організацією африканської єдності, котрі надавали їм статусу спостерігачів. Як справедливо зазначалося в правовій літературі, своєрідність цього виду визнання полягала в тому, що воно надавалося не нації чи, власне, народу, а національно-визвольним рухам, причому цей термін використовувався для позначення не самого руху, а організації, що його очолює і провадить боротьбу1. Таким визнанням користувалися, наприклад, Народна організація Південно-Західної Африки, Народ­ний рух за визволення Анголи, сьогодні таке визнання має Організація визволення Палестини.

Головним юридичним наслідком цього визнання було те, що за таким військово-політичним керівництвом або організацією опору, які виборювали незалежність народів, визнавався статус їхнього законного представника з пев­ним обсягом міжнародної правосуб'єктності. Як суб'єкти міжнародного права вони можуть вступати у відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, ук­ладати або приєднуватися до певних міжнародних угод, брати участь у роботі міжнародних організацій і конфе­ренцій. Концепція правосуб'єктності та визнання народів, які виборюють своє звільнення і державну незалежність, під кутом зору сучасних міжнародних стосунків втратила актуальність, але не втратила свого значення.

В літературі зазначалося, що такі види визнання, як визнання «воюючої сторони» і «сторони, яка повстала», є цікавими лише з історичного погляду громадянських воєн минулого. Проте збройні конфлікти наприкінці XX ст., наприклад на території колишніх СФРЮ та СРСР, Афга­ністану, Анголи, інших держав, привертають увагу до між­народної практики вирішення конфліктних ситуацій, у яких стикаються інтереси законного уряду, повсталої або воюючої сторони, третіх держав.

1 Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­народное право. С. 68.


Зазвичай визнання «воюючої сторони» є можливим у тому разі, якщо вона відповідає чотирьом умовам: у ме­жах території однієї держави починаються явні та чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими озброєними групами; воююча сторона контро­лює істотну частину території; воюючу сторону складають організовані групи, що здійснюють військові дії під керів­ництвом командування відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовується у збройних кон­фліктах; наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає такі формування, визначити своє ставлення до учасників конфлікту. Останнє засвідчує: якщо конфлікт аж ніяк не торкається інтересів третьої держави, то визнання нею такого утворення може розгля­датися як дія, що заохочує повстанців, а також втручання у внутрішні справи держави. Правові наслідки такого ви­знання полягають, по-перше, в поширенні на воюючі сто­рони законів та звичаїв війни, а по-друге, в тому, що за­конний уряд не несе відповідальності за дії визнаної «во­юючої сторони» перед державами, що її визнали. Відо­мим історичним прикладом є визнання повстанців пів­денних штатів як воюючої сторони Великобританією, Францією та іншими країнами під час громадянської вій­ни в США 1861 p.

У разі коли іноземні держави внаслідок будь-яких мір­кувань не визнавали на території держави збройних груп, які протидіють урядові як «воююча сторона», наприклад у зв'язку з відсутністю необхідних визначальних чинників, проте не розглядають таких утворень, як бандитські угру­повання озброєних злочинців або порушників закону, в минулому для їхнього визначення іноді вживався термін «повстала сторона». Складно з'ясувати якісь загальноприй­няті узвичаєні юридичні наслідки такого визнання. Йдеть­ся здебільшого про індивідуальне бажання держав здійсню­вати з повстанцями хоч якісь тимчасові відносини, наприк­лад одержання ними гуманітарної допомоги, надання пра­ва притулку або політичної підтримки.

Як у випадку визнання іноземною державою «воюю­чої сторони», так і в разі визнання «повсталої сторони» йдеться не про надання їм будь-якого юридичного стату­су, а про визначення об'єкта дії певних міжнародно-пра­вових договірних або звичаєвих норм.


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Форми визнання


 


Сучасне міжнародне право не передбачає таких ви­дів визнання, розглядає їх як втручання у внутрішні справи країни, але конвенційно закріпило інститут між­народного гуманітарного права захисту жертв неміжна-родних збройних конфліктів, у якому вирізняє такі утво­рення, як «організовані озброєні угруповання» та «ан­тиурядові збройні сили». Міжнародно-правові норми визначили ці утворення та вимоги, яким вони повинні відповідати на території держави, де діє законний уряд. Так, ст. З, спільна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткового протоколу II, передбачає, що зброй­ний конфлікт неміжнародного характеру постає тоді, коли в межах території однієї держави починаються яв­ні й чітко визначені військові зіткнення між її зброй­ними силами та іншими організованими озброєними угрупованнями, а також коли антиурядові збройні сили, організовані під керівництвом відповідального коман­дування, здійснюють такий контроль над частиною те­риторії, що дає їм можливість провадити безупинні та узгоджені воєнні дії. В цих ситуаціях держави-учасниці вказаних конвенцій повинні застосовувати настанови конвенцій до осіб, які входять до складу таких озброє­них угруповань, щодо їхніх прав та основних свобод. Проте зазначена стаття проголошує, що застосування цих положень не буде торкатися юридичного статусу сторін, які перебувають у конфлікті.

Форми визнання

Ш

одо існування різноманіт­
них форм визнання в
____ t...... их різняться. Деякі напо­
лягають на тому, що це політичне питання і не зумовлює
будь-яких правових наслідків. Проте більшість авторів на
підставі сучасної теорії і практики вважають, що тради­
ційними формами міжнародно-правового визнання є виз­
нання де-юре, де-факто і ад хок. У резолюції Інституту
міжнародного права «Про визнання нових держав та "їхніх
урядів» також зазначається, що визнання є або остаточ-


ним і повним (де-юре), або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами (де-факто). Вка­зані форми визнання мають різні юридичні наслідки. Такі наслідки не впливають на правосуб'єктність нової держа­ви чи дієздатність нового уряду, створених відповідно до вимог міжнародного права. Вони залежать від обсягу реа­лізації такої правосуб'єктності та дієздатності в міжнарод­них контактах, які здійснюються виключно на умовах вза­ємності.

Найпоширенішою формою визнання державами нової держави або нового уряду вже існуючої держави є форма де-юре. Визнання де-юре є офіційним, остаточним і пов­ним. Воно випливає з певної заяви, що формується в офі­ційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати, яким є, наприклад, встановлення офіційних між­народних відносин. У науковій літературі стверджується, що таке юридичне визнання, відповідно до сучасного міжнародного права, має надаватися новим утворенням у разі їх повної відповідності його вимогам (наявність те­риторії, населення, влади, здійснення тривалого та ефек­тивного контролю, можливість здійснювати міжнародні права та обов'язки). Таке визнання зумовлює стабіліза­цію політичних та економічних стосунків, обмін дипло­матичними представництвами вищого класу, визнання компетенції адміністративної і судової влади визнаної держави, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає.

У разі коли виникають сумніви про повну відповід­ність нових держав та урядів основним вимогам міжна­родного права або коли процес остаточного визнання зволікається внаслідок громадянської війни, політичних чи інших обставин, держави використовували форму визнання де-факто. Наприклад, Велика Британія виз­нала радянський уряд де-факто 1921 р. і де-юре — 1924 р. Та сама Велика Британія, визнаючи республіканський уряд Іспанії під час громадянської війни 1936—1939 pp. де-юре, в той же час визнала де-факто збройні сили під командуванням генерала Франко, щойно вони захопи­ли країну.

Досліджуючи це питання, Г. Лаутерпахт, зокрема, за­значав, що дійсною метою визнання де-факто є заява про те, що орган, затверджений як уряд існуючої або


Глава IX Визнання в міжнародному праві


Засоби та типи визнання


 


нової держави, фактично має ефективну владу, проте за відсутності інших умов, відповідних до вимог повного визнання де-юре. За виконання їх у майбутньому обо­в'язково постане питання про повне визнання де-юре. Якщо вони надалі не реалізуються, то визнання може бути автоматично припинене або остаточно і фактично скасоване'.

Таким чином, беручи до уваги різницю в намірах та їхні юридичні наслідки, визнання де-факто держав і — частіше — урядів можна визначити за визнання офіцій­не, але неостаточне, тимчасове та іноді зумовлене (тоб­то обмежене певними умовами). Правові наслідки виз­нання де-факто зазвичай полягають у тому, що воно не містить зобов'язання щодо встановлення дипломатич­них стосунків, проте воно може привести до встанов­лення консульських відносин. Визнання де-факто но­вого уряду формується в певних заявах компетентних державних органів, у підписанні угод, що мають обме­жене значення або тимчасовий характер, підтриманні стосунків з новим урядом у поточних торговельних, фі­нансових та інших питаннях. Визнання уряду де-факто не означає визнання компетенції його судової та адмі­ністративної влади за кордоном. Визнаний у такий спо­сіб уряд не має права висувати вимоги про власність, розташовану в державі, яка визнає, наприклад щодо державних коштів у її банках, будинків місій і представ­ництв, державних архівів уряду, визнаного перед тим де-юре. Конкретний обсяг міждержавних відносин у рамках визнання де-факто встановлюється індивідуаль­но в кожному окремому випадку.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 248; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.210.224.114 (0.069 с.)