Форми парламентського контролю за діяльністю уряду 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Форми парламентського контролю за діяльністю уряду



Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду: політичну й судову(юридичну). Політична відповідальність уряду перед парламентом полягає в тому, що фактично парламентська більшість оцінює діяльність уряду виходячи з інтересів партійно-політичних сил у парламенті. Тобто, уряд здійснює свої функції доти, доки його діяльність задовольняє парламент. Політична відповідальність означає висловлення недовіри уряду (колективна (солідарна) відповідальність) або його окремим міністрам(індивідуальна), внаслідок чого вони мають залишити посади, які обіймають. За загальним правилом оголошення недовіри прем'єр-міністру тягне відставку всього уряду (Албанія, Ірландія, Латвія, Німеччина, Україна, Швеція). 2)юридична відповідальність уряду - це відповідальність окремих членів уряду за вчинення ними правопорушення під час виконання своїх посадових обов'язків. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована, тобто до відповідальності притягаються лише окремі вищі посадові особи, а не уряд в цілому.

В загальному формами контролю за діяльністю уряду є: постановка питан­ня про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про ви­раження уряду недовіри;інтерпеляція; усні та письмові запитан­ня; спеціальні форми парламентського контролю.

Група депутатів може внести резолюцію недовіри уряду, за яку має висловитися абсолютна більшість депутатів.

Інтерпеляція(у багатьох країнах у формі запитів) являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливі­ших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленарному засіданні палати і може завершитися прийняттям резолюції недовіри.

Запитання письмові та усні є, як правило, засобом одержання інформації, надання палаті тих або інших документів, критики діяльності уряду в цілому або окремих міністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи письмово, негайно або на наступному засіданні.Для оголошення усних запитань у парламентах за звичай встановлюється спецiальний час. У Великобританiї вiдповiднi процедури вiдбуваються у так звану годину запитань: усним запитанням i відповiдям на них вiдведено годину на початку щоденних засiдань палатигромад, крiм тих, що вiдбуваються у п'ятницю. В Австрiї та ФРН кожне засiдання нижнiх палат починається з години, коли члени уряду вiдповiда-ють на уснi запитання депутатiв. В iталiї для цього вiдведено щодня по сорок хвилин у нижнiй палатi парламенту i один день засiдань щотижня у верхнiй палатi.

Для вiдповiдей на письмовi запитан-ня члени уряду завжди мають певний час. Наприклад, у Бельгiї, Францiї та Фiнляндiї вiдповiдi на письмовi запитання належить давати не пiзнiше, нiж через тридцять днiв. В iталiї вiдповiдi на письмовi запитання дають не пiзнiше двох тижнів, Японії- тиждень. Депутатськi запитання є засобом отримання необхiдної iнформацiї. Вони не тягнуть за собою будь-яких санкцій.

Ще однiєю формою контролю з боку представницького органу за дiяльнiстю уряду є робота омбудсмана - спецiальної посадо-вої особи, до компетенцiї якої входить розгляд скарг громадян на дiяльнiсть органiв влади i посадових осiб. Водночас омбудсман звичайно має право з власної iнiцiативи здiйснювати перевiрку законностi актiв уряду.

Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:

1) Питання до уряду (до прем’єр міністра, міністрів та інших вищих органів держави та вищих посадових осіб) на засіданнях парламенту. Питання, як правило подаються наперед. Питання, вимоги, прохання можуть бути висловлені депутатом до того чи іншого міністра і в порядку переписування, на зустрічах, а не на пленарному засіданні. В президентських республіках, дуалістичних монархіях ця форма контролю як правило не застосовується, хоча є і винятки (Єгипет).

2) Дебати по наперед визначеним питанням та з політики уряду. Тему дебатів як правило пропонує опозиція, але уряд також може ініціювати тему, особливо для підтримки громадськості. Дебати не мають цілі винесення рішення з оцінкою діяльності уряду.

3) Інтерпеляція використовується лише у парламентських республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку як4огось важливого питання на засіданні, за яким слідує пояснення міністра (глави уряду), обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри можуть мати наслідком відставку міністра чи уряду, а також уряд може через главу держави розпустити парламент. Порівняно із запитаннями подача інтерпеляцій значно ускладнена, вимагається велика кількість підписів, встановлені жорсткі строки їх подачі та обговорення.

4) Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. Це питання вирішується голосуванням. Як правило такі питання виносить опозиція, але й уряд може ставити таке питання, пов’язуючи його з прийняттям якого-небудь закону, а в іншому випадку погрожує своєю відставкою. Така відставка не завжди бажана для деяких членів опозиції, оскільки при виборах нового парламенту депутати не завжди впевнені, що зможуть попасти в нього, так само й опозиція не зажди впевнена, що зможе перемогти на наступних виборах. Вотум недовіри практично неможливий в дуалістичних монархіях та президентських республіках, де уряд формує глава держави на власний розсуд. В напівпрезиденських республіках такий захід якщо й можливий, то надто ускладнений. Інколи при вотумі недовіри навіть одному міністру у відставку може піти весь уряд (колективна відповідальність у Данії).

5) Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. В парламентських республіках та монархіях ці доповіді та звіти мають часто формальний характер, оскільки уряд має підтримку більшості у парламенті, який і формує уряд, тобто за результатами таких слухань незадовільної оцінки діяльності уряду та відставки уряду практично не буває. В президентських же республіках під час таких доповідей та звітів можуть бути присутніми й представники інших державних органів.

6) Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. Особливо ефективними вони є в США. Вони організовуються постійною комісією парламенту і мають на меті привернути увагу громадськості, державних органів до важливих питань, на них запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та ін. Обов’язкові рішення на слуханнях не приймаються.

7) Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, які мають доступ до всіх секретних документів. Всі посадові особи та громадяни повинні з’являтися за викликом таких комісій і давати покази. В США в 1974 році таке розслідування привело до першої в історії відставки Президента Р. Ніксона.

8) Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д. Вони не мають розпорядчих повноважень, але здійснюють щорічну доповідь парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у певній сфері, можуть звернутися в органи юстиції із вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовими особами, а в деяких країнах і счамі можуть порушити таку справу. Інколи вони зобов’язані слідкувати за дотриманням етикету поведінки посадовими особами.

9) Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).

10) Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. Як правило нижня палата висуваю обвинувачення, а верхня в порядку квазісудового процесу вирішує питання про усунення з посади. В деяких країнах парламент тільки формулює обвинувачення, а справу розглядає спеціальний суд.

11) Контроль за делегованим законодавством, тобто акти органів виконавчої влади подаються на розгляд у парламент, який їх затверджує в установлений строк.


 

53. Дострокове припинення повноважень парламентів та їх палат.

Розпуск парламенту обмежений рядом умов. Так, він не може бути розпущеним в умовах воєнного чи надзвичайного стану протягом декількох місяців, (як правило шести, у Білорусії – рік) до закінчення строку його повноважень чи після початку засідання наново обраного парламенту. Також він не може бути розпущений президентом за декілька місяців (як правило шість) до закінчення терміну його повноважень.

Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата; Президент Італії — протягом шести останніх міся­ців своїх повноважень; Президент Франції не може розпустити Національні збори під час здійс­нення ними надзвичайних повноважень та протягом року після обрання Національних зборів у ході дострокових виборів.

Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспа­нії, Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а Сейм Польщі — особою, яка тимчасово заміщує по­саду президента.

Обмежується і число розпусків (наприклад не більше одного в рік – в Румунії, не більше як один раз з однієї і тієї ж підстави – протягом терміну повноважень президента в Греції, Австрії, не більше двох разів протягом терміну повноважень президента Угорщини). В рідкісних випадках до розпуску парламенту президент повинен провести з цього приводу референдум (Єгипет).

Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:

- якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);

- якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку(3 місяці – Польща);

- якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині – 4 рази протягом року);

- якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);

- якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;

- якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем’єр-міністра, запропоновану президентом (двічі – в Білорусії, чотири рази - Швеція).

§ В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов’язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.

§ В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.

Палата депутатів Греції розпускаєтьсяпротягом десяти днів після проведення голосування у випадку необ-рання Президента навіть у третьому турі (П обирається парламентом);

Президент Німеччини може розпустити бундестаг у ви­падку необрання федерального канцлера.

За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.не може бути роз­пущена достроково й Національна рада Швейцарії. Достро­кові вибори Національної ради можливі тільки за повної змі­ни федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціо­нальним референдумом..

Дуже рідко, але в деяких країнах президент може розпускати дві палати парламенту (Італія).Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща).

Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, президентам Франції, Індії, Австрії. Палата представників Японії розпускається імператором за пропозицією та схва­лення Кабінету; англійська палата громад розпускається ко­ролевою за пропозицією Кабінету і т. ін.

Буває, хоча й рідко, що верхня палата може здійснювати свої функції при відсутності нижньої палати, і навіть в якійсь мірі заміщати її, даючи чи не даючи згоду на видання президентом тимчасових актів, які мають силу закону.

НП у Франції, Японії та ін., верхні палати розпуску не підлягають. Не підлягають також розпус­ку Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які формують­ся законодавчими органами суб'єктів федерації. Це поло­ження стосується також своєрідної палати Німеччини — бундесрату, — утвореної урядами земель;, не підлягають роз­пуску й палати, члени яких не обираються (палата лордів, Сенат Канади).

Конституція Австрії надала Національній раді права самій приймати рішення про свій розпуск до закінчен­ня строку своїх повноважень на основі звичайного закону.Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та виконавчоювладами Респуб­ліки Польща, а також про місцеве самоврядування: "Сейм може бути розпущений влас­ною постановою, прийнятою не менш як двома третинами голосів загального складу депутатів".

Цілі, що мають за мету достроковий розпуск парламенту, різноманітні: подолання кризи у діяльності парламенту, на­магання однопартійного чи коаліційного уряду використати політичну обстановку, що склалася, для зміцнення своєї по­зиції у майбутньому парламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів.


 

54. Сутність вільного та імперативного депутатського мандату.

Депутатський мандат — це строкове уповноваження особи (мандатарія) на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади — народом (мандатором), підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.Крім того, мандатом іноді називають спец, док-т, що може видаватися депутатові і посвідчувати наявність у нього вказаних повноважень. Термін прийшов з рим. права, згідно з яким мандатом вважався цив.-правовий договір, коли одна особа (манданс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) приймала на себе виконання якихось дій.

Депутати –з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата. Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо зв’язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет) Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

-Отримуючи на виборах представницький мандат депутати повинні виражати волю виборців, ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання законодавчих та інших функцій парламенту.

- -Загальною вимогою до парламентарів у президентських та напівпрезидентських республіках є неможливість поєднувати депутатський мандат з іншими виборними та невиборними посадами.

А от при парламентській формі правління депутат може одночасно бути і членом уряду. Забороняється заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю. Взаємовідносини між депутатом та виборцями можуть будуватися на принципах «імперативного мандата» та «вільного мандата», відповідно до яких встановлюється відповідний режим відповідальності депутат перед виборцями.

Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не виправдав їх довіру.

Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу. На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах.

Вільний (загальнодержавний представницький) мандат депутатів характеризується наступним чином:

1. народний депутат вважається представником усього народу;

2. народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі, його трудовий статус подібний до статусу державних службовців;

3. депутат звітує перед виборцями за своїм бажанням. Звітування про діяльність фактично може бути підмінено саморекламою, «піаром»;

4. виборці фактично позбавлені важелів упливу на обранця.

Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність трьох елементів: 1) обов’язковість наказів виборців для депутата; 2) обов’язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення. В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат.

Сучасні позиції щодо імперативного («залежного») мандата виглядають так:

1. депутат вважається представником тієї частини населення (територіальної громади), яка безпосередньо обрала його до ради;

2. депутат здійснює свої повноваження в умовах відсутності реального парламентаризму, без відриву від основного місця роботи, на громадських засадах, почасти не отримуючи винагороди від держави;

3. депутат зобов'язаний періодично звітувати перед своїми виборцями, які можуть давати йому накази;

4. виборці можуть відкликати депутата.

Імперативний мандат існує, в основному, в соціалістичних країнах. У державах ліберальної демократії імперативний мандат, як правило, не застосовується через його протиріччя принципу національного представництва. Одним з винятків є імперативний мандат в одній з палат парламенту Німеччини—бундесраті, що формується не виборцями, а урядами земель федерації: депутати зобов'язані дотримуватися рекомендацій своїх урядів.


 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-20; просмотров: 699; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.209.209.28 (0.035 с.)