Творчість Дж. Байрона (1788-1824)

Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найкрупнішою фігурою англійського романтизму. Красивий, але кривий на одну ногу Байрон, нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв. Мати була неврівноважена, але все життя підтримувала у синові гордість і аристократичну самосвідомість. Молодий аристократ отримав хорошу освіту, вчився у Кембріджі, і багато подорожував.

Його ранні поезії склали першу збірку “Години дозвілля” (1807), в якій студент Кембріджського університету висловив своє ставлення до сучасності. Збірка викликала низку негативних рецензій з боку романтиків старшого покоління (особливо з боку “лейкистів”). Молодий поет відповів полемічним твором, в якому висловив власне розуміння місця художника у суспільстві. “Англійські барди та шотландські оглядачі” (1809) є поетичною, сповненою сарказму, сатирою на стан англійської літератури романтичної доби. Споглядальна позиція “лейкистів” здається йому смішною, їхній відрив від реальності – злочинним. Він називає своїми вчителями сатириків ХУІІІ ст. – Свіфта, Філдінга, декларує власну належність до просвітницького культу Розуму.

Його приваблювала дійсність романтична, тим паче, що, на відміну від інших романтиків, які оспівували вигадані замки й вигадані мандри Сходом, Байрон мав власний родовий замок і до Сходу їздив дійсно. Подорож молодого поета до Португалії, Іспанії, острову Мальта, Албанії, Туреччини, Греції сучасники вважали божевіллям. Ніхто не вірив, що лорд повернеться додому. Але він повернувся, уславивши себе штурмом Дарданелл, які, як античний герой Леандр, переплив.

Успадкувавши місце у Палаті Лордів, поет почав із захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які ламали стани, намагаючись таким чином запобігти скорочення. Парламент роздивлявся законопроект (білль) про впровадження смертної кари для луддитів. Байрон, як у парламенті, так і в поезії, порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах. Щоб увесь світ бачив: в індустріальній Англії машину, яку виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя. («На захист лудитів»)

У 1828 р. Байрон публікує дві перші пісні “Паломництва Чайльд Гарольда” і отримує шалену популярність. Поему, яка надала життя ліро-епічному жанру, було створено на основу дорожнього щоденника, до якого Байрон вносив свої враження під час подорожі. Вигаданий, розчарований у житті Чайльд Гарольд з’являється на початку твору і бентежить уяву своїм чорним плащем і суто англійським спліном. Але автор незабаром відсуває його убік і починає говорити із читачами від першої особи. Таким чином епічна лінія (мандри Гарольда) перехрещується із лінією ліричною (авторські відступи). В результаті з’являється жанр ліро-епічної поеми.

Із 1813 до 1816 Байрон опублікував низку поем-фрагментів, які отримали наймення “східних” (“Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Осада Коринфу”, “Лара”). В них з’являється таке явище, як “байронічний герой”, тісно пов’язаний тим, що має назву “байронізму”. “Байронізм” є явищем неодновимірним. Він втілює жадання абсолютної волі, відштовхується від усього, пов’язаного із традиційним способом життя людства. Герой Байрона кидає виклик традиційній моралі, релігії, і тому “байронізм” нерідко ототожнюють з демонізмом. Це явище привабливе і одночасно жахливе. “Байронізм” приваблює відчайдушною хоробрістю, нехтування будь якою небезпекою, навіть і смертельною, і відштовхує індивідуалізмом. Байрона не дуже поважають на батьківщині. Англійці бачать у цій надзвичайно обдарованій особистості в першу чергу руйнівну силу, жорстоку і небезпечну. Байрон та його герої грають не тільки власним життя, вони приносять в жертву власному “Я” і життя інших людей, перетворюючи існування близьких на нестерпне страждання. Але байронічний герой і сам страждає, він не може знайти собі притулок у середовищі звичайних людей, і назавжди залишається самотнім. Поезія Байрона “Похмура душа” набули значення символу “світової скорботи”. Його туга набуває значення всесвітньої: світ, на його думку, є побудованим несправедливо, тому що побудував його несправедливий Бог. Тому й обирає характерний для Байрона герой Каїн у поводирі не Бога, а Люцифера, який колись був ангелом, але не погодився із абсолютною владою Бога і відважився на бунт (поетична драма “Каїн”).

Після гучного розлучення з дружиною (однією із найосвіченіших жінок того часу, Анабелою Мілбенк), яка звинуватила поета у злочинних стосунках із сестрою (інцест), Байрон був вимушений назавжди залишити батьківщину. У важкий для поета 1816 р. на його захист неочікувано виступив Вальтер Скотт, який намагався пояснити обуреним англійцям, що поведінка поета уявляє собою “дивний збіг якостей, які мають назву поетичного темпераменту”.

У 1816 -1818 рр. Байрон мешкає у Швейцарії (тут він зустрічає П.Б. Шеллі), де створює “Станси до Августи”, “Шильонского в’язня”, закінчує “Паломництво Чайльд Гарольда”. У швейцарських Альпах з’являється драматична поема “Манфред”, історична поема “Мазепа”, починається “Дон Жуан”. Поезія пізнього Байрона вражає невимушеністю, природністю, свободним виразом поетичного темпераменту.

До кінця життя Байрон переїжджав з однієї країни до іншої. В Італії поет примикає до карбонаріїв, італійських борців за незалежність від Австрії, але його боротьба носить несерйозний, експериментаторський характер. Байрон був і залишився лордом, і, скоріше, грав роль революціонера. У травні 1823 р. Байрон переїхав до Греції, де прийняв участь у повстанні патріотів проти турецького іга. Він щедро фінансував повстання, постачаючи повстанцям зрою, і одночасно писав “Дон Жуана”, який так і залишився недописаним. 19 квітня 1824 р. лорд Байрон помер у місті Міссолонга при нез’ясованих обставинах.

Незавершену поему “Дон Жуан” можна вважати духовним заповітом Байрона. Її називають поетичною енциклопедією Європи кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Перед читачами проходять історичні події і історичні особистості, і все це – служить фоном для пригод безпорадного Дон Жуана (Байрон кардинально змінює традиційний образ). І сам герой (а він є частково автобіографічним), і “великі люди”, які зустрічаються на його комічному шляху, не викликають в автора нічого, окрім іронії. Не помилував лорд і знаменитих англійців, через що англійська спільнота відмовила йому у почесному похованні (у Вестмінстерському абатстві). Легені поета було поховано у Міссолонга, а тіло у церкві містечка Гекнолл, яке знаходиться на родовій землі поета.

Байрон ламає класичні канони любовної поезії, натомість пише складну психологічну поезію. Його лірика сповідальна. (присвячує вірші сестрі Августині Лі, «Прощання з дружиною»).

Пише філософські вірші: «Темрява», «Прометей», «Ода до Венеції».

Політична лірика: «Пісня до лудитів», «Пісня до соліотів», оди присвячені Наполеону, «Зірка почесного легіону».

Епіграми – злободенна хроніка суспільного життя Європи, в якій автор висміював політичних діячів.

Драматичні твори: «Манфред» (1817), «Каїн» (1821) – драми-містерії філософсько-символічного хар-ру.