Історичні хроніки В.Шекспіра

Своєрідність шекспірівських хронік полягає в їхній державно-історичній проблематиці, а саме у відтворення політичного життя нації, історичного становлення англійської державності. Діючі особи – політики, правителі, радники, претенденти на владу, заколотники.

В історичних драмах немає казковості, фантастики, в них немає місця приватному, інтимному життю.

Національно-державне життя Англії – магістральний сюжет хроні Шекспіра: династичні війни Червоної та Білої Троянд («Генріх VІ», «Річард ІІІ»), політичні події попередньої епохи («Річард ІІ», «Генріх ІV» «Генріх V»), кінець середньовічної Англії і становлення держави Нового часу.

В основі творів – реальні історичні події англійської історії, які давали відповіді на нагальні питання сучасності: про спадкоємність королівської влади, Реформацію і релігійну політику, права короля і право народу на боротьбу з тиранами. Ідея національної єдності як найвищого блага для країни є ключовою в концепції англійської історії Шекспіра.

Окрему групу історичних творів формує трилогія «римських хронік»: «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Короліан». У п’єсі «Юлій Цезар», яку вважають зв’язною ланкою між хроніками і трагедіями Шекспіра, у найзавершенішій формі втілено концепцію політичної історії драматурга: в римському сюжеті про перехідний момент від республіки до імперії автор виступив на користь політичної свободи.

 

13. Комедії Шекспіра

«Два шляхетні веронці», «Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Сон літньої ночі», «Венеціанський купець», «Віндзорські жартівниці», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч» - відтворюють притаманне для доби Відродження відчуття радості життя, ідеальний світ благородних почуттів любові, відданості, щирості, свободи. Майстерно втілюючи атмосферу свята, драматург далекий від ідеалізації життя.

Його герої – творці свого щастя переборюють подекуди складні драматичні ситуації, які засвідчують неблагополуччя світу. Комічне у Шекспіра різниться від витонченого, іноді з філософським відтінком гумору, легкої іронії до балагану, фарсу.

Оптимізм автора виключає будь-яку серйозну сатиру.

Ранні комедії можна поділити на два типи:

1) фарсові («Комедія помилок»);

2) ліричні («Сон літньої ночі»);

3) наприкінці періоду вони синтезуються в гармонійне ціле («Дванадцята ніч»).

Три комедії («Троїл і Крессіда», «Міра за міру», «Кінець діло вінчає») написані у другий період творчості. Їх відрізняє суворий критицизм, відчуття розчарування у житті і недовіри до людини.

 

Трагедії Шекспіра

Естетика Ренесансу – проповідь сильної та земної людини. Разом з тим, представники культури пізнього Ренесансу відчували обмеженість людського єства, обмеженість у перетворенні природи і світу.

Шекспір змальовує у своїй творчості вражаючу картину загибелі ренесансного гуманізму та індивідуалізму, він обирає такі теми історії, такі соціально-історичні ситуації, котрі могли б найяскравіше передати цю ренесансну трагедію.

Відтворюючи трагедію людської свідомості, Шекспір передав національний колорит англійської дійсності, характер англійської народної культури. Ніхто до нього не міг зобразити поступ самої історії, описати різні шари суспільства в єдиній динамічній системі. Шекспір відобразив у своїх творах переломний характер епохи, драматичну боротьбу між старими і новими світоглядними уявленнями. У його творах відбився рух історії в її трагічних протиріччях.

До ранніх трагедій Шекспіра належать п’єси «Тит Андронік», «Ромео і Джульєтта», історичну трагедію «Юлій Цезар».

В основу характерної для світогляду Шекспіра «життєрадісного» періоду трагедії «Ромео і Джульєтта» покладено історію двоєдності життя – народження і смерті, кохання і загибелі, коли джерело трагічного перебуває на межі абсолютного щастя та безмежного нещастя. Втім герої твору ще не протистоять усьому світові, вони не самотні, як у пізніх трагедіях письменника.

Близько 1600р. у творчій еволюції Шекспіра відбулися зміни, позначені поглибленням його соціально-філософської думки і пов’язані з дисгармонійними, кризовими рисами ідей пізнього Відродження.

Основний мотив зрілих трагедій «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Короліан» - це доля людини у суспільстві, обмеженість можливостей людської особистості і трагічне усвідомлення реальної природи суспільства.

Герої трагедій пройняті вірою в власне життя і сили, спочатку ідеалізують світ і себе в ньому, потім вступають з цим світом у конфлікт, який спричинює трагічні помилки і страждання, зрештою гинуть, доводячи своєю смертю велич людської особистості.