Поняття рецедивної злочинності

Слово “рецидив” походить від латинського recidivus — повернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло.
Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у передбачених законом випадках (ст. 35).

Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів — рецидивною злочинністю.

Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов’язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. lex — закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінальному законі).
Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.

Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства.
Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослідження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені.

Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується суспільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійними злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: на-приклад, окремі кишенькові злодії.
До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи підвищене покарання незалежно від наявності попередньої судимості (наприклад, повторне вбивство — п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування — ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом.
Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також кримінально-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми № 2 на особу, яка вчинила злочин) містяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легальними, так і фактичними рецидивістами.

Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кримінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України.
За межі легального рецидиву виходять також випадки вчинення нового злочину особою, у якої попередню судимість знято або погашено.

Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального рецидиву, бо тільки він має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети покарання. І саме така рецидивна злочинність становить особливо підвищену суспільну небезпеку.
Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.
У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей).

Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. poenitentiarius — спокутливий, виправний), тобто вчинення нового умисного злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.
Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці.

Рівень рецидивної злочинності — це сукупна кількість рецидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом.

Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення: кількості рецидивних злочинців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій.

У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники:

за кількістю попередніх судимостей;

за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство — дві третини випадків рецидивної злочинності взагалі);

за характером і розміром раніше відбутого покарання;

за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності;

за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо).

Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов’язана з динамікою первинної судимості. На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так

Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.

За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16 %.

Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після звільнення вчиняють злочин 8-9 %, серед умовно засуджених (нині — звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7 %.

Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законослухняних громадян.

До основних особливостей характеристики особи рецидивіста належать такі:

становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень;

схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням;

втрата сімейно-родинних зв’язків і контактів з незлочинним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем;

втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);

відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкультури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатичної поведінки).
Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням кількості судимостей.
У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які вже йшлося) на типи:

антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну “мораль";

асоціальний — відсутня активна установка на протиставлення себе суспільству, характерні соціальна деградація, втрата соціально корисних зв’язків, що штовхає на нові злочини;

ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, антисоціальна установка не така активна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах.

Тенденціями рецидивної злочинності є такі:

сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження;

збільшення кількості злочинів “на рахунку" середньостатистичного рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста);

“омолодження” рецидивної злочинності;

збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів;

підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80 % рецидивістів).

 

39 Причини і умови що сприяють рецедивні злочинності

 

Рецидивна злочинність, поряд із загальними для всієї злочинності причинами, має і свої, доволі специфічні причини й умови. Становлення і розвиток ринкових відносин в Україні спричинили появу цілого ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на злочинність у цілому і на рецидивну - зокрема.

Кризові явища в економіці, гіперінфляція, падіння життєвого рівня населення і поглиблення розшарування суспільства між бідними і багатими та цілий ряд інших негативних факторів призвели до глибокої морально-психологічної кризи суспільства, пасивності і зневіри людей у можливість покращення життя, захисту їх законних прав і інтересів від злочинних посягань.

Специфічні причини та умови, що визначають рецидивну злочинність, на відміну від злочинності первинної, можуть бути представлені як два взаємопов'язаних блоки.

Перший блок - це фактори первинні, що зумовили вчинення першого злочину, тому вони єдині для первинних злочинців і рецидивістів. Як показують дослідження, в осіб, які вчинили злочини, як правило, зберігаються або погіршуються соціальні умови і соціальне середовище, що сприяють наступності криміногенних ситуацій. Саме таке становище було зафіксовано результатами тривалого кримінологічного вивчення особистості рецидивістів у взаємодії з їх соціальним середовищем. Украй негативні умови формування особистості в дитячому та підлітковому віці чинили на них стійкий негативний вплив, важко піддавались, а часто і не піддавались корекції, тим більше, що такі особи свідомо або несвідомо прагнули до свого звичного мікросередовища, в якому відчували себе найбільш комфортно.

Стереотипи поведінки, що існували в батьківській сім'ї, переносилися такими особами на власну сім'ю, якщо, звичайно, вони не зустрічали сильної позитивної протидії з боку подружжя й інших членів сім'ї, які прагнули її зберегти і морально облагородити. Така ситуація трапляється вкрай рідко, враховуючи найближче соціальне оточення даного контингенту, тому корінний поворот у поведінці осіб, раніше засуджених, від вкрай негативного в молодому віці до активно позитивного - у зрілому, практично не спостерігається.

Крім того, пов'язані з політичною та економічною ситуацією в країні негативні зміни умов життя населення, такі, як зубожіння окремих його соціальних прошарків і груп, безробіття, посилення нерегульованих міграційних процесів та інші, позначаються на становищі законослухняного населення, значно гостріше подіяли на осіб, які втратили свої соціальні позиції у зв'язку із вчиненням злочину і відбуттям покарання.

Такі особи випробовують на собі дію і другого блоку факторів, що впливають на рецидивну злочинність. Він включає дві групи взаємопов'язаних обставин:

1) які впливають на несприятливий перебіг постпенітенціарної адаптації;

2) пов'язаних з недоліками в діяльності правоохоронних органів і судів, що знижують або зводять нанівець результати впливу правоохоронної системи.

В Україні загострилася проблема працевлаштування осіб, які відбули покарання:

по-перше, через низьку, як правило, кваліфікацію таких осіб (вони не становлять інтересу для виробництва, а зобов'язати адміністрацію прийняти їх на роботу, як було раніше, тепер практично неможливо);

по-друге (оскільки праця перестала бути конституційно закріпленим обов'язком кожного працездатного громадянина країни), більш привабливою для них, через їх глибоку морально-правову деформацію, є пошук "легких" заробітків, що лежать за межами суспільного виробництва;

по-третє, видиме розширення можливості працевлаштування в підприємницьких структурах крім позитивних факторів несе і загрозу залучення до такої елементів кримінальної субкультури і відповідних норм поведінки, що позначається на методах роботи комерційних та інших подібних організацій, сприяє зникненню меж між підприємницькою і протизаконною антисуспільною діяльністю.

У таких осіб найчастіше невирішеною, серед інших невирішених питань, є житлова проблема. В радянські часи таким обмеженням була прописка. Скасування таких обмежень хоча і мали позитивний вплив на умови адаптації, втім не були ще гарантією вирішення житлової проблеми. У більшої частини рецидивістів прописка вже була втрачена раніше, а житлову площу втрачено через тривалу відсутність за місцем проживання, що було для них, як правильно відзначається, додатковим елементом кари, не передбаченим законодавством, яке регулює призначення і виконання покарання.

У результаті цього знижувався психологічний ефект покарання, не досягались завдання виправлення і перевиховання, погіршувалися умови постпенітенціарної адаптації, поповнювались ряди осіб, які не мають певного місця проживання і постійного джерела засобів для існування.

Безробіття і складності працевлаштування особливо відчутно вдарили по жінках, які раніше притягались до кримінальної відповідальності. Це призвело до підвищення кримінальної активності жіночої злочинності. Питома вага жінок у загальній кількості рецидивістів збільшилась до 8%.

Отже, зазначені проблеми сприяли тому, що для багатьох таких осіб злочинна діяльність поступово ставала основним (якщо не єдиним) джерелом існування, що призводило до поглиблення кримінального професіоналізму рецидивістів.

У процесі опитування засуджених 7% з числа осіб, засуджених уперше, і 15% багаторазово судимих визнали себе "володарями" всіх спеціальних навичок, необхідних для вчинення злочинів. Такі особи становлять значний інтерес для організованих злочинних груп і нерідко поповнюють їхні лави. Злочинне середовище організовується і згуртовується на основі зміцнення злодійських традицій, активізації "авторитетів" злочинного світу, розширення сфер впливу, виходів на легальний підприємницький, а іноді навіть державний рівень.

Крім того, період відбування покарання, спілкування засуджених сприяють установленню специфічних комунікацій в угрупованнях антигромадської спрямованості, розвивається тюремна субкультура.

Таким чином, сам характер сучасної злочинності за її самодетермінації впливає на несприятливі якісно-кількісні зміни рецидивної злочинності. Розширюючись і зміцнюючись, злочинне середовище чинить все більший вплив на працівників правоохоронних органів, свідків, потерпілих.

Поряд з цим у 90-х роках відбувався відтік кваліфікованих працівників правоохоронних органів у комерційні та інші підприємницькі структури, їх місця зайняли молоді недосвідчені працівники, у зв'язку з цим виникали й інші кадрові проблеми. Знизився загальний рівень професіоналізму та морально-правової свідомості працівників, що ведуть боротьбу зі злочинністю, ослабло протистояння організованій професіональній злочинності. Помітно збільшилася кількість помилок, що допускаються працівниками правоохоронних органів, недоліків в їх діяльності і діяльності судів, прорахунків у кримінальній політиці, знизилася ефективність функціонування Державної пенітенціарної служби України.

Несвоєчасне реагування на скоєні злочини, слабке закріплення доказів, помилки в обранні запобіжних заходів, порушення строків розслідування і вимог закону про всебічне і повне дослідження обставин багато в чому сприяли зростанню числа осіб, які вчинили повторні злочини в період проведення слідства у справі.

Допускалися помилки у застосуванні інституту умовно-дострокового звільнення. У результаті збільшилася питома вага рецидивістів, які вчинили нові злочини після умовно-дострокового звільнення.

Система покарань оцінюється багатьма фахівцями як неспроможна у нових соціально-економічних умовах: кримінологічно значиме погіршення фінансового, матеріально-технічного, кадрового та комунально-побутового стану виправних установ, наявність значного контингенту засуджених, не зайнятих працею, підвищення їх криміногенної, а також збільшення кількості всіляких порушень законності з боку персоналу, не готового до труднощів сучасного етапу розвитку Пенітенціарної системи.

Гуманізація кримінальної юстиції, що суперечить кількісним і якісним характеристикам злочинності, сприяє тому, що значне число осіб, які вчинили злочини, звільняється від кримінальної відповідальності на різних стадіях кримінального процесу, а покарання у виді позбавлення волі стає все більш "винятковим" заходом, що застосовується до злісних злочинців, які вчинили тяжкі злочини. В результаті цього різко змінився на гірше склад засуджених, які відбувають покарання в установах виконання покарань.

Зростання числа засуджених і брак бюджетних коштів на їх утримання призводять до порушення ряду вимог закону: про належне їх розміщення; матеріальне та медичне забезпечення; про організацію їх повної трудової зайнятості; про необхідну ізоляцію, та ін. В установи виконання покарань потрапляють спиртні напої, наркотики, гроші й інші заборонені речі, що значною мірою пов'язано з частішими правопорушеннями працівників Пенітенціарної системи.

У складній криміногенній обстановці робота правоохоронних органів ускладнюється недосконалістю чинного законодавства, його невідповідністю новим політичним і економічним реаліям, а також тим, що постійно виникають колізії між чинними і знову прийнятими законами.

Крім того, зруйновано систему соціального контролю та соціальної допомоги особам, які потребують підвищеної профілактичної уваги, і особливо особам, які відбули покарання у виді позбавлення волі.

Навіть адміністративний нагляд, установлений за певною категорією осіб, які відбули покарання, останніми роками в Україні втратив свою дієвість і набув здебільшого формального характеру.