Проблеми попередження суїцидальної поведінки

ВИСЛУХОВУЙТЕ - «Я чую тебе». Не намагайтесь утішити загальними словами типу «Ну, усе не так погано», «Вам стане краще», «Не варто це робити». Дайте їй можливість висловитись. Ставте запитання й уважно слухайте.

ОБГОВОРЮЙТЕ - відкрите обговорення планів і проблем знімає тривожність. Не бійтесь говорити про це - більшість людей відчувають незручність, кажучи про самогубство, і це виявляється в запереченні або уникненні цієї теми. Бесіди не можуть спровокувати самогубства, тоді як уникнення цієї теми збільшує тривожність, підозрілість.

БУДЬТЕ УВАЖНІ до непрямих показників при передбачуваному самогубстві. Кожну жартівливу згадку або загрозу слід сприймати серйозно. Підлітки часто заперечують, що говорили серйозно, намагаються висміювати дорослого за його зайву тривожність, можуть зображати гнів. Скажіть, що ви приймаєте їх серйозно.

СТАВТЕ ЗАПИТАННЯ - узагальнюйте, проводьте рефреймінг - «Таке враження, що ти насправді говориш...», «Більшість людей замислювались про самогубство...», «Ти коли-небудь думав, як це зробити?» Якщо ви отримуєте відповідь, переходьте на конкретику. Пістолет? А ти коли-небудь стріляв? А де ти його візьмеш? Що тоді відбудеться? А що коли ти промахнешся? Хто тебе знайде? Ти думав про свій похорон? Хто на них прийде? Недомовлене, приховане ви повинні зробити явним. Допоможіть підлітку відкрито говорити та обмірковувати про свої задуми.

ПІДКРЕСЛЮЙТЕ ТИМЧАСОВИЙ ХАРАКТЕР проблем - визнайте, що його відчуття дуже сильні, проблеми складні. Дізнайтесь, чим ви можете допомогти, оскільки вам він уже довіряє. Дізнайтесь, хто ще міг би допомогти в цій ситуації.

Поняття евтанації

Евтаназія – позбавлення життя хворого на його прохання, чи на прохання близьких родичів, традиційно прирівнюється до умисного вбивства. Підставою такого рішення є визнання об’єктом вбивства життя іншої людини у значенні її біологічного існування. Життя людини як об’єкт кримінально-правової охорони, ще не лише її біологічне існування, а існування якісне.

Про якість життя у кримінальному праві практично не йдеться. Це соціомедичне поняття, що містить безліч різнопланових ознак, головною серед котрих є те, що функціонування людини має бути об’єктивно здоровим.

Виникає запитання: чи може вплинути така різниця у підходах до визначення життя на кваліфікацію евтаназії? Відповідь на нього слід розпочати із з’ясування видів евтаназії. Відомі два основні її види – пасивна та активна.

В основі такого поділу – об’єктивний критерій, тобто спосіб здійснення евтаназії. Та, на нашу думку, слід виділяти ще й суб’єктивний критерій–наявність чи відсутність бажання хворого на проведення евтаназії. Враховуючи це, пасивною евтаназією є відключення пацієнта, що перебуває у непритомному стані, від апарату штучного підтримання життя. Згода пацієнта в цьому разі об’єктивно неможлива, її замінює згода близьких осіб та спеціальна процедура здійснення евтаназії. Таке діяння називають ще «вбивством із милосердя» (merci killing).

У разі активної евтаназії пацієнт, що перебуває у свідомому стані, особисто просить лікаря позбавити життя. Активна евтаназія можлива щодо так званих інкурабельних пацієнтів, тобто тих, що медицина ж може вилікувати через відсутність в її арсеналі відповідних засобів.

Таким чином, поняття «евтаназія» різнобічне у своєму визначенні, тому категорично розцінювати будь-який її випадок як умисне вбивство немає підстав. Так, за пасивної евтаназії склад злочину, передбачений ст. 115 КК України, буде відсутній через відсутність об’єкта злочину – життя, оскільки пасивна евтаназія може застосовуватися тільки до пацієнтів, життєві функції яких без штучних систем підтримання життя здійснюватись вже не можуть. Нежиттєздатність об’єкта евтаназії у цьому разі підтверджується самим медичним діагнозом. Під складним медичним терміном (діагнозом) приховано підтекст безсилля сучасної медицини перед невиліковною недугою, а коматозний стан є її закономірним етапом, що передує неминучій смерті. У центральній нервовій системі та ушкоджених хворобою органах і тканинах таких пацієнтів вже почешися незворотні процеси деградації і лише завдяки медицині вдається підтримувати їх біологічне існування ще деякий час.

Отже, на момент проведення пасивної евтаназії пацієнт фактично є нежиттєздатним за медичними показниками. Але практика суперечить цьому, кваліфікуючи дії лікаря з відключення такого пацієнта від апаратів штучного підтримання життя як умисне вбивство, тоді як об’єкт цього злочину фактично відсутній. Таким чином, саме у цьому випадку на практиці спостерігають своєрідну підміну понять. Законодавець, визначаючи ознаки вбивства (частина перша ст. 115), говорить про посягання на життя людини, тоді як практика вміщує у це поняття й ситуацію, коли якісної сторони життя не існує, воно фактично вже припинилося.

У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій - позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій - позиція хворого). Змістове ж наповнення різних форм ев-таназії у сучасній літературі немає однозначних тверджень.

Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, - введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).

Пасивна евтаназія в сучасній літературі трактується як: 1) відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя; 2) опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.

Добровільна евтаназія - передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії - living will ("воля, висловлена за життя") - підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).

Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.

Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:

- активна добровільна;

- пасивна добровільна;

- активна недобровільна;

- пасивна недобровільна

У науково-практичному вимірі ставлення до названих видів евтаназії різноманітне. Так, активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем; активна недобровільна - з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і багатьма теоретиками та медичними практиками вважається безумовно морально неприйнятною. Варто наголосити, що специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.

Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно? Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії? Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими? Смерть - це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?

Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що "більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне". Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов'язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей. В "Клятві" Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві. Однак в іншому трактаті "Про мистецтво" Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.

В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.

Як уже зазначалося, сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття "евтаназія" як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як "милосердне вбивство".