Кримінологічні дослідження в сучасні Україні

Ознаки злочинності

Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття "злочинність".
1. Злочинність - явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.
2. Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.
Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.
3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.
Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економічних формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тенденцій, причин та умов злочинів, а також від визначення державами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.
4. Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.
5. Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" - дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміналізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.
Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керується поняттям протиправності, трактуючи його як юридичний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.
6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за причиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами - економікою, політикою, ідеологією, психологією суспільства та соціальних спільнот, управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочинності визначаються суперечностями взаємодії соціальних процесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного характеру.
Це означає, що між усіма ознаками злочинності існує діалектична єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки, характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правового явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.
7. Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підсистеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.
8. Злочинності притаманна ознака самодетермінувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.
9. Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.
10. Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегулярність стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.
11. Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукупності дій.
12. Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища.
Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спостерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи злочинця тощо.

 

 

13 Поняття латентної злочинності

Під латентною злочинністю розуміється сукупність злочинів, не включених під час аналізу злочинності в статистичні дані внаслідок відсутності про них офіційних даних до певного моменту. Із самого початку кримінологічних досліджень прихована злочинність була «каменем спотикання карної статистики». Були спроби вивести її за межі карної статистики натомість знайти якісь аргументи, щоб не враховувати її. Це вдалося зробити Адольфові Жаку Кетле, він винайшов «закон постійних відносин». Він виходив з того, що між «світлою сферою» (офіційно зареєстрованою злочинністю) і «прихованою сферою» (злочинністю, що за лишилася невідомою правоохоронним органам) існує постійне, незмінне співвідношення; коли в якомусь із деліктів «світла сфера» велика, то і «прихована сфера» у них виявляється теж досить великою, а коли в складі злочину «світла» частина мала, тоді настільки ж малою буває і «темна його частина». Однак згодом «закон постійних співвідношень» було визнано помилковим. Разом з тим емпіричні дослідження, проведені американськими вченими, частково підтвердили висновки Кетле. І пробні проекти дали такі основні результати: • Прихована сфера невиявлених злочинів удвічі перевищує кількість офіційно зареєстрованих злочинів. Її обсяг у різних видах деліктів украй неоднаковий. • У великих міських агломераціях насильницькі злочини вчиняються вдвічі частіше, ніж у малих містах чи у сільській місцевості.

У Японії зроблено кілька спроб для визначення величини латентної злочинності (там вона називається «темною цифрою»). Найбільш ефективним, на думку японських кримінологів, у даний час визнано метод, що складається у визначенні пропорції між кількістю заяв, що надходять у поліцію, і потерпілих. Хоча дослідження питомої ваги поданих заяв носять обмежений характер, через їхню складність, вони всетаки досить ефективні для визначення величини латентної злочинності. Прийнявши число зареєстрованих злочинів за 100% та зробивши відповідні підрахунки, японські вчені прийшли до висновку, що загальне число латентних злочинів складає 105%. Якщо всі скоєні злочини розбити за їх конкретними видами, то “темна цифра” виглядатиме так: вандалізм – 2536%, вторгнення в житло – 421%, присвоєння – 395%, шахрайство – 236%, нанесення тілесних ушкоджень – 42% і т.ін. Звідси видно, що реальний обсяг злочинності принаймні в два рази перевищує дані статистики.1 Таким чином, латентна злочинність не виникає мимоволі; вона є породженням різних обставин, пов’язаних з позицією жертв і довільним обліком злочинності правоохоронними органами. У зв’язку з цим у юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну, прикордонну. Під природною латентностью розуміється сукупність випадків, коли правоохоронним органам факт вчинення злочину не став відомим (наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин, хабарництво, розкрадання тощо). На думку Г.И. Шнайдера, існують певні причини, що стримулюють від подачі заяв про злочини. Злочинне діяння може сто суватися жертви як співучасника (обопільне заподіяння шкоди). Тому жертва могла бути згодна зі злочином. Така жертва може розглядати злочин як малозначну, тривіальну подію. Діяння може не завдати великого збитку, але поставить злочинця в незручне становище, якщо злочин скоєно в близькому для нього середовищі, жертві серед родичів, друзів, знайомих, колег. У жертви немає часу на карний процес, він здається їй занадто обтяжливим, неприємним, не входить до її планів. Вона нічого не виграє від повідомлення (наприклад, у випадку повернення украдених у неї речей і примирення сторін). Жертва вважає, що заява пов’язана з непомірною витратою часу, фінансів і щиросердечних сил. Вона боїться помсти з боку злочинця. Жертва вороже настроєна стосовно поліції, системи карної юстиції (це буває, коли злочин вчиняється в колі злочинців). Штучна латентність – охоплює ті випадки, коли правоохоронні органи, володіючи необхідною інформацією про скоєний злочин, не ставлять його на облік, аби створити видимість благополуччя в боротьбі зі злочинністю. Латентність прикордонних ситуацій присутня, коли факт злочину виявлено, але за різних обставин він не усвідомлюється злочином особою, що його скоїла (наприклад, пожежі, кишенькові крадіжки тощо). Методи вичислення латентної злочинності: – аналіз припинених справ чи «відмовних»; – вивчення суспільної думки про стан латентної злочинності; – опитування експертів і потерпілих; – інформація бюро судовомедичних експертиз, ДАІ, медичних установ; – економічні дані про спожиту електроенергію, воду, сировину, газ при виробництві продукції і т. ін. Можна виділити такі рівні латентності: а) низький рівень – це злочини, скоєні очевидно, у результаті чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбій тощо); б) середній рівень – це злочини, скоєння яких неочевидно в такому ступені як першої групи. Потерпілі за різними мотивами звертаються в правоохоронні органи в пошуках захисту порушеного права, і не приховують факт злочину; в) високий рівень – це злочини, скоєння яких у більшості випадків відомо лише злочинцю і потерпілому, причому останній інколи зацікавлений у прихованні самого факту злочину за мотивами сорому, хвороби, помсти і т.ін. (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Необхідно звернути увагу на те, що латентній злочинності, як частині всієї злочинності, притаманні характерні риси, вона детермінірована тими ж причинами й умовами.

 

14 Поняття пенітенціарної злочинності

Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні по­рушення ізольованими від суспільства особами встановлених пра­вил їх утримання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.

Пенітенціарні злочини можна класифікувати за різними підста­вами:

а) за ступенем тяжкості — на тяжкі, менш тяжкі та малозначимі;

б) за формами вини — навмисні і необережні;в) за об'єктом посягання та мотивами — злочини проти порядку
відбування покарання, насильницькі, корисливі та статеві злочини;г) за соціально-демографічними ознаками — злочини, вчинені чоловіками, жінками, неповнолітніми; д) за юридичними ознаками — злочини, передбачені статтями
різних глав Кримінального кодексу.

 

Поняття типології злочинів

Типологія – розподіл злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою. В основі типології обов'язково лежать сутнісні ознаки явищ, що досліджуються.

В кримінологічній літературі існують декілька варіантів типологізації злочинців:

за характером антисуспільної спрямованості особи:

– з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров'я, честі, гідності тощо);

– з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості і чесної праці (ті, що вчиняють крадіжки, інше викрадення майна ненасильницьким способом, шахраї, хабарники, контрабандисти,

фальшивомонетники, торгівці наркотиками);

– з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків (це особи, які вчинили злочини проти громадського порядку, порядку управління, військові та службові злочини);

– з легковажно-байдужим ставленням до дотримання правил техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів;

за глибиною та стійкістю антисоціальної спрямованості:

– випадкові злочинці (винні у злочинах, які не відносяться до тяжких і порушили кримінальний закон вперше, під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч своїм ціннісним орієнтаціям);

– ситуативні (є схожими з випадковими, але вчинили злочини, які відносяться до категорії тяжких (наприклад, вбивство з ревнощів);

– нестійкі злочинці (вчинили умисні злочини вперше, але раніше допускали різного роду асоціальну поведінку (алкоголіки, побутові хулігани, дрібні крадії тощо);

– злісні злочинці (ведуть злочинну діяльність доволі тривалий час на "професійному рівні". До них відносять професійні злочинці, рецидивісти. Для них злочинна поведінка є звичною);

– особливо-злісні злочинці (ведуть тривалий час злочинну діяльність. Ними є лідери злочинних організацій, а також "злодії в законі").

Використання одночасно цих двох класифікацій дозволяє виділити 25 типів злочинців: насильницькі ситуативні, корисливі злісні, корисливо-насильницькі особливо злісні тощо;

за соціальною спрямованістю особистості злочинця:

– професійний тип є самим небезпечним типом. Спрямованість особистості деформована і характеризується негативною спрямованістю. Для такої особистості притаманний правовий нігілізм, низька загальна та моральна культура. Для цього типу характерним є бажання вчиняти повторні злочини, створення відповідних криміногенних ситуацій. До таких злочинців відносяться професійні злочинці та рецидивісти, які займаються тривалий час злочинною діяльністю.

звичний тип характеризується значною деформацією в структурі соціальної спрямованості, позитивний компонент виражений в них слабо, соціально- психологічні якості особистості є нестійкими та суперечливими. Таких осіб характеризує низький рівень правосвідомості, відсутність чітких меж між моральним та аморальним. Від професійного типу цей тип відрізняється тим, що для вчинення злочинів переважно використовуються злочинцем різноманітні життєві ситуації; особа є не активною у створенні криміногенних ситуацій. До цього типу відносяться особи, які вчиняють повторні злочини, в тому числі і рецидивісти, але в діях яких має місце загальний рецидив злочинів;

– нестійкий тип май значні стійкі деформації в структурі спрямованості особистості. В ньому компоненти негативної та позитивної спрямованості є майже рівними, але тенденції в них суперечливі і це може призвести як до посилення, так і до послаблення криміногенності особистості. Між злочином та особистістю завжди є "привід", особистісна інтерпретація якого або призводить, або не призводить до вчинення злочину. Така особа до вчинення злочину може мати досвід правопорушень та нерідко вчиняє значну кількість аморальних вчинків. У злочинах, що вчиняють такі особи, важливе місце займає конкретна життєва ситуація та дії інших осіб, наприклад, потерпілих;

– недбалий тип має в основному позитивну соціальну спрямованість. В ньому негативна спрямованість виражена мінімально. Його поведінка характеризується легковажним ставленням до правових та інших соціальних норм. Такі особи, як правило вчиняють умисні злочини невеликої тяжкості;

– випадковий тип характеризується позитивною соціальною спрямованістю. Він немає певних особистісних деформацій. Йому притаманний високий рівень правосвідомості. Злочини такими особами вчиняються виключно під впливом конкретної життєвої ситуації, в якій особа не змогла досягти бажаного результату, не спричинивши суспільно небезпечних наслідків. Такими особами вчиняються умисні злочини в стані сильного душевного хвилювання або з перевищенням меж необхідної оборони.

Така типологія злочинців є універсальною і може бути застосована до різних злочинців: корисливих, насильницьких, рецидивних тощо;

за характером взаємодії соціальної ситуації і особи: – послідовно-криміногенний тип формується в мікросередовища де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб'єкта. Як правило, ситуація, що сприяє вчиненню злочину, активно створюється самими особами, їх кримінальна поведінка здебільшого не залежить від зовнішніх обставин.

– ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень. Таки тип формується і діє в суперечливому мікросередовищі, і переважно вчинення злочину значною мірою обумовлено несприятливою ситуацією. До злочину таку особу призводять її мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя;

– ситуативний тип включає осіб, аморальні елементи у поведінці яких та в їх мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що "погано лежить". Жодна з наведених кримінологічних класифікацій і типологій осіб, що вчинили злочин, не може претендувати на повноту. Але вони мають як теоретичне, так і практичне значення. Вони дозволяють виявити основні характеристики осіб, що вчинили злочини та урахувати їх при проведенні заходів індивідуального запобігання, наданні соціальної підтримки таким особам з метою їх виправлення.

20 Біологічний напрямок у кримінології

Сучасна науковедческой ситуація в галузі кримінології характеризується великою кількістю численних теорій і концепцій, що відображають різні методологічні підходи і переконливо демонструють як плюралізм думок, так і значимість принципу додатковості в пізнанні соціальних явищ. Разом з тим при всьому різноманітті підходів основні кримінологічні теорії так чи інакше тяжіють до декількох базових концепціям: біологічної, психологічної та соціологічної. Всі вони стали можливі завдяки розвитку філософії та методології позитивізму і сходять до праць своїх засновників - Ч. Ломброзо, Г. Тарда і А. Кетле відповідно.

Біологічне напрямок формувалося спочатку на основі перенесення еволюційної теорії Ч. Дарвіна в область дослідження злочинності. Першовідкривачем тут по праву вважається Чезаре Ломброзо, який у відомій роботі "Злочинний людина, вивчений на основі антропології, судової медицини і тюрьмоведения" (1876) витлумачив злочин і особу злочинця в категоріях біології та антропології. Він оголосив, що злочинність визначається біологічними факторами, а злочинець - атавістичне істота, що відтворює у своїй особистості інстинкти первісної людини і нижчих тварин. Тим самим Ломброзо визнав, що існує специфічний злочинний генотип, який до того ж виражається в цілком певному наборі зовнішніх ознак, на підставі яких можна виділити злочинця із загальної маси. Звідси загальний висновок вчення необхідно па підставі відомих ознак виявляти і лікувати потенційних злочинців з тим, щоб уникнути злочину.

У традиціях вітчизняної науки давати гостро критичні оцінки вченню Ломброзо. Однак це справа невдячна і малоперспективне. Незаперечна заслуга Ломброзо полягає в тому, що вперше в історії наук про злочинність він не тільки поставив, але і доступними йому засобами вирішив завдання дослідження однієї з центральних проблем кримінології - особистості злочинця. До Ломброзо цим не займався ніхто. Що стосується безпосередньо змісту самого вчення, то, по-перше, треба розуміти, що його деяка наївність цілком з'ясовна загальним рівнем розвитку науки; по-друге, слід пам'ятати, що негативний результат в науці не менш, а часом і більш важливий, ніж позитивний; по-третє, не варто спрощувати концепцію Ломброзо до вульгарного біологізаторство, оскільки сам автор ніколи категорично відкидав значення інших (у тому числі соціальних) чинників у генезі злочинності.

Значення цих "інших" чинників було підкреслено і розвинене послідовниками Ломброзо - Р. Гарофало і Е. Феррі. Так, Е. Феррі в роботі "Кримінальна соціологія" (1881) систематизував ці фактори в три групи: антропологічні, або індивідуальні (органічна будова, психічна конституція, вік, стать та ін.), Фізичні (клімат, пору року та ін.) і соціальні (стан економіки, законодавства, політичний лад, релігія, право та ін.). Сукупний вплив цих факторів, по Феррі, здатне створювати "небезпечний стан особистості", тобто стан реальної можливості особи вчинити злочин. Відповідно, суспільство має упередити розвиток цього стану, не дати перетворитися можливості в реальність, а тому повинно приймати до небезпечного особі так звані заходи соціального захисту - лікування, ізоляцію, а то і знищення.

Р. Гарофало і Е. Феррі, відштовхуючись від робіт Ч. Ломброзо, більш докладно проаналізували соціальні та психологічні фактори в злочинності, а тому їх іноді вважають основоположниками біосоціологіческой (іноді - соціологічної та психологічної) школи в кримінології. Злочин цікавило їх не як порушення юридичної норми, обумовлене нічим не обмеженої вільною волею людини, а як прояв особливого стану злочинця, його індивідуальної схильності до злочину, яка формується під детерминирующим впливом багатьох особистісних і соціальних факторів. "Злочинна особистість" була ядром проблеми, на якій зосередилося все увагу дослідників цього напрямку.

Біологічний напрям в кримінології не вичерпується тільки ломброзианство і не пішло в минуле. Навпаки, в даний час біологічне пояснення злочинності отримує в деякій мірі новий імпульс до розвитку, враховуючи новітні досягнення в області власне біології.

Сучасні біологічні теорії можуть бути представлені, наприклад, наступними навчаннями:

- Теорія ендокринного нахилу людини до злочинної поведінки (Р. Фунес), яка причину злочинів бачить в аномаліях залоз внутрішньої секреції людини, що обумовлюють його емоційну поведінку;

- Теорія конституціонального схильності до злочинної поведінки (Е. Кречмер, У. Шелдон), що припускає наявність зв'язку між фізичною конституцією людини, психічним складом і типом поведінки;

- Хромосомна теорія (П. Джекобс), що зв'язує підвищену агресивність з наявністю у чоловіків зайвої Y-хромосоми;

- Теорія "частоти пульсу" (Д. Фарінгтон), що встановлює зв'язок злочинного насильницької поведінки зі зниженим (66 замість 68) серцебиттям.

 

21 Класичний етап у розвитку кримінології

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.
Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.
Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:
- походження покарання;
- право покарання;
- тлумачення законів;
- домірність між злочинами та покараннями;
- ціль покарань;
- таємні обвинувачення;
- про катування;
- негайність покарань;
- м'якість покарань;
- про страту;
- про призначення ціни за голову злочинця;
- як запобігти злочинові;
- про науки;
- виховання.
Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор.
Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.
Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини.
Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.
Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.
Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею".
Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

22 Соціальний напрямок у кримінології

Якщо біологічні і біосоціальні концепції розглядають пи тання, чому окремо взята людина стає злочинцем, то завданням соціологічних теорій є з’ясування того, наскільки часто, яким чином і чому злочинність обумовлюється соціальними чинниками (наприклад, економічною ситуацією). У той час як методика перших зводиться до аналізу особи правопорушника, кримінальна соціологія звертається до методики статистичного спостереження за масовими явищами, які необхідні для розуміння соціальних закономірностей. Людина як частина суспільства, звичайно, втрачає індивідуальні властивості, але натомість набуває якості середньостатистичної людини, перетворюється в певну розрахункову одиницю, за допомогою якої можна сформулювати певні закономірності, а на цій основі – і соціальні причини злочинності. Вперше систематичний збір кримінальної статистики був роз початий у Франції. Укладачем першого кримінально статистичного щорічника (з даними за 1825 р.) був АндреМішель Геррі (1802 – 1866). Він першим визнав поділ злочинності, насамперед, за віковими групами, і зокрема показав, що злочинність у групі від 25 до 30 років, досягає апогею. Також він зазначав, що бідність, як причина злочинності, не відіграє визначальної ролі: саме в найбідніших департаментах Франції шахрайство і злодійство зустрічалися рідше всього. Майнові злочини цілком залежать від розвитку торгівлі і промисловості. Найважливішою причиною злочинності Геррі вважав зниження вимог моралі в суспільстві, протистояти чому лише розвитком інтелекту (навчан ням, освітою) неможливо: для цього необхідно моральна відповідальність у вихованні в площині належного становлення характеру. Більш значний внесок у розвиток кримінальної статистики зробив бельгієць Ламбер Адольф Жак Кетле (1796 – 1874). Він розглядав злочинність як суспільне явище. Людина, вважав Кетле, – це продукт свого фізичного і соціального оточення, свого середовища, своєї індивідуальності. Будьякий злочин готує суспільство, а злочинець є лише його інструментом. Кожне суспільне утворення обов’язково породжує собою значну кількість злочинів того чи іншого типу, які немов виростають з його організації як неминучі наслідки. Кетле писав: “Є один бюджет, витрати в якому здійснюються з жахаючою сталістю, – це бюджет в’яз ниць, галер і ешафотів”1. Цим він хотів сказати, що злочинна реальність у суспільстві формується за вірогідним принципом і визначається кримінально – статистично. Виступаючи 9 липня 1831 року на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі, у своїй доповіді він заявив: “Ми можемо розрахувати заздалегідь, скільки індивідів почервонять руки в крові своїх громадян, скільки чоловік стануть шахраями, скільки стануть отруйниками, майже так, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки чоловік народиться і скільки помре”2. Кетле вивів “схильність до злочину” у залежності від статі, професії, виховання, клімату і навіть пори року. Він підкреслював: злочинність збуджує різка зміна в житті від добробуту до убогості. Зубожілий скрізь повний спокус. За висновком Кетле, для того, щоб здійснити злочин, необхідно три умови: воля вчинити злочин, що залежить від ступеню моральності людини, сприятливі умови для злочину і можливість використати ці умови. Цей вражаючий висновок став закономірним наслідком розвитку демографічної статистики в ХVІІ ст. Однак аж до ХІХ ст. систематичні дані статистики про злочинність були відсутні. Правда, ще в 1788 р. Бентам висловив припущення про те, що в області злочинності повинні спостерігатися стійкі статистичні закономірності. Така статистика, писав він, могла б стати найдосконалішим методом постачання законодавця необхідними даними для його роботи. Ці дані могли б скласти різновид політичного барометра, за допомогою якого можна було б судити про ефективність відповідного законодавства, так само, як рівень смертності говорить про фізичне здоров’я країни, кримінальна статистика свідчить про її моральне здоров’я. Дослідження статистиків в області злочинності проводилися за віком, статтю, національністю, професією й освітою злочинців, за економічними умовами, за порою року. Головний висновок, до якого вони прийшли, полягав у тому, що кількість всіх злочинів, а також кількість конкретних видів злочинів залишаються приблизно однаковими щороку. Таку саму закономірність було виявлено й у цифрах злочинів, які характеризують стан злочин ності у певних соціальних умовах, у місті чи селі і т.ін. Було виявлено, що складаючись з окремих злочинних актів, утворюється явище, відмінне від складових його частин, тобто злочинність як соціальний феномен, яка існує лише в суспільстві і залежить від умов цього суспільства. Чим же відрізняється злочинність, тобто сукупність злочинів, від кожного окремого злочину? Як цю проблему вирішували наші попередники? Суть полягає в тому, що кожний окремо взятий злочин міг відбутися, а міг і не відбутися, але стосовно сукупності таких випадкових явищ подібний підхід неможливий, тут доводиться констатувати, що “це не тільки могло, але і повинно було відбутися”, отже злочинність в цілому є явищем закономірним для конкретних умов конкретного суспільства. Але якщо злочинність на відміну від окремого злочину є постійною, непохитною, виразною, то її існування породжується також якимись стабільно діючими силами. Визнання злочинності як соціальної закономірності неминуче веде до визнання її обумовленості соціальними явищами, які сприяють чи перешкоджають існуванню злочинності. Цей висновок і зробив Кетле. “Суспільство, – писав він, – містить у собі зародок усіх злочинів, що мають скоїтися, тому в ньому містяться умови, що сприяють їх розвитку; воно, так би мовити, готує злочин, а злочинець є лише знаряддям. Усякий соціальний стан припускає, відому кількість і відомий порядок злочинців, що є необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший погляд може здатися безрадісним, проте є дуже втішним, якщо подивитися на нього ближче. Воно вказує на можливість удосконалення людей за допомогою зміни установ, звичок, стану освіченості, загалом усього, що має вплив на їх побут”. 1 Отже, вперше, у кримінології було поставлено наголос на важливість соціальних умов, продемонстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна незалежність від волі і свідомості окремих людей, її похідний характер від умов соціального середо вища. Саме в цей період французький кримінолог Лакассань вивів знамениту формулу: “Кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує”.2 Ця фраза була сказана ним у 1885 році на I Міжнародному конгресі антропологів у Римі. Позиція соціального детермінізму в кримінології спричиняє надзвичайно важливі висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінюючи соціальних умов, що породжують злочини, марно було б намагатися радикально вплинути на злочинність. Якщо підставою злочинності є об’єктивні (тобто не залежні від волі людей) чинники, то злочинність відтепер перестає здаватися лише плодом егоїстичних спрямувань деяких людей. Таке уявлення про злочинність виникає стихійно і є надзвичайно стійким. Насправді, здається очевидним, що злочини вчиняють ті, хто хоче їх скоїти (вільна воля). Бажання скоїти злочин притаманне егоїстичним, морально зіпсованим і невихованим особам. Досить умовити цих людей (чи залякати їх) і злочини зменшаться, злочинність зникне. Якщо ж не все в поведінці людей залежить від їх намірів, бажань (їхньої волі), якщо їх вчинками рухають не об’єктивні чинники, тоді ані жорстокі покарання, ані найдосконаліше кримінальне законодавство, ані найідеальніша машина юстиції самі по собі радикально вплинути на злочинність не в змозі. Ідея про причинність у сфері людських дій, яка виникла, ніколи не буде викреслена із сукупності наук, що вивчають поведінку людей. Проте, концепцію Кетле обмежувало механічне розуміння соціального детермінізму. Для соціального життя він намагався вивести закони, аналогічні принципам механіки (дія дорівнює протидії, рівновага – заснована властивість суспільства, вона може бути стійкою і не стійкою, і т.п.). Ці закони єдині для всіх епох і всіх народів. М. Манхейм був правий, коли писав, що “кожне суспільство має такий тип злочинності і злочинців, що відповідають його культурним, моральним, соціальним, релігійним і економічним умовам”.1 Відразу, декількома сторінками пізніше, він додає, що злочинність – це “глибоко закореніла хвороба нашого суспільства”.2 Це доповнення дуже примітне. Відразу виникає запитання: чи можливо вилікувати такий організм? Іншими словами, чи є злочинність хворобою, чи невід’ємною частиною соціального ладу? Відповісти на це запитання в рамках механічного детермінізму неможливо. Початок XX ст. приніс із собою значний ріст злочинності. Вона набула нових відмінних рис (агресивні руйнівні дії, зростання ролі наркотиків у злочинності, поширення злочин ності “білих комірців” (бізнесменів, директорів корпорацій і т.ін.), Вагомо