Злочинність як соціально-негативне явище

Злочинність – це соціальне, історично-мінливе, відносно масове, стійке, самодетермінуюче, суспільно небезпечне явище, що включає в себе сукупність усіх злочинів, вчинених у певному суспільстві й у певний період. Таким чином, злочинність є збірним поняттям. Однак вона не є абсолютно однорідним явищем. У реальній дійсності злочинність характеризується як досить строката сукупність різних актів індивідуальної злочинної поведінки. Спробуємо більш детально розкрити зміст поняття “злочинність”.

1. Злочинність – не механічна безліч, яка об’єднує в собі конкретні злочини, а соціальне явище, котре як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світового співтовариства в цілому. Вона

соціальна за походженням, суб’єктами злочинів, потерпілими громадянами, суспільством і державою, за причинами та умовами

Друга соціологічна ознака злочину специфічний спосіб зазіхання на сформований соціальний порядок, яким охоплюються лише ті дії, що об’єктивно порушують чи можуть порушити пануючі суспільні зв’язки і ті, які вони позначили словом “боротьба”. Третя соціологічна ознака злочину розкриває особливості суб’єкта суспільно небезпечного діяння. За словами Маркса і Енгельса, нею є ізольований індивід. Ця ознака дозволяє відрізнити злочин як зазіхання окремої людини на пануючі відносини від злочинності, як масового явища. 2. Злочинність має правову характеристику. Середовище злочинів, що її складають, визначається кримінальним законодавством. Тому декриміналізація чи криміналізація тих чи інших діянь істотно впливають на всі її показники. Держава як виразник інтересів пануючого класу прагне відгородити ці інтереси за допомогою права. Саме право формує поняття злочинного, немов “вибираючи” з реального життя ті соціальні явища, що наносять найбільшої шкоди суспільним відносинам. “Право, – писав Маркс, – це зведена в закон воля пануючого класу” і далі: “Право може не тільки карати за злочини, але і видумувати їх”.2 Кримінальноправова властивість злочинності перешкоджає заміні поняття і явища злочинності певною “поведінкою, що відхиляється”, що доволі часто вживається у кримінології, особливо в закордонній. Що є злочинним, визначає винятково кримінальний закон. Не існує “власне кримінологічних” понять злочинів. Тому спроби внести кримінологічні категорії в КК (наприклад, у вигляді норм про організовану чи професійну злочинність), так само як і створити відмінні від кримінальноправових поняття злочинів (наприклад, так званий кримінологічний рецидив чи корупція), не перспективні. Кримінологія, відштовхуючись від діючого кримінального законодавства в розумінні окремих злочинів компонентів зло чинності, розкриває свою проблематику – рівень, структуру, динаміку злочинності. 3. Історична мінливість злочинності адекватно прослідковується в кримінальному законодавстві різних соціальноекономічних формацій і режимів влади. У нас лише протягом двадцятого століття кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до політичних і соціальноекономічних революцій, а також режимів влади не менш п’яти разів: у період воєнного комунізму, непу, державнопартійного монополізму і тоталітаризму, початку демократизації суспільства в 1950х роках, коли були прийняті Основи карного законодавства Союзу РСР і республік 1958 року і КК республік 19591961 р.м., у пострадянський період початку 1990х років, коли з’являється кримінальний ринок і кримінальне законодавство, що намагається з ним боротися (кілька офіційних проектів КК). 4. Злочинність як соціальне явище має відносну самостійність. Кожна країна має свої особливості, зокрема національні, свої звичаї, побут, релігію. Все це визначає і специфічні форми боротьби зі злочинністю, виховну роботу з людьми. 5. Злочинність на відміну від окремого злочину, має властивість самодетермінації, тобто самовідтворення, що особливо характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів і т.п. 6. Непохитність стосовно до злочинності означає, що не слід очікувати різкої зміни в її структурі і через певні, короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі, відносно, масові явища не можуть змінюватися настільки швидко. Різкі коливання в де яких показниках скоріше свідчать про неточності обліку, ніж про реальні зміни в стані цього явища.

Ознаки злочинності

Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття "злочинність".
1. Злочинність - явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.
2. Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.
Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.
3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.
Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економічних формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тенденцій, причин та умов злочинів, а також від визначення державами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.
4. Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.
5. Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" - дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміналізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.
Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керується поняттям протиправності, трактуючи його як юридичний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.
6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за причиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами - економікою, політикою, ідеологією, психологією суспільства та соціальних спільнот, управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочинності визначаються суперечностями взаємодії соціальних процесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного характеру.
Це означає, що між усіма ознаками злочинності існує діалектична єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки, характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правового явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.
7. Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підсистеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.
8. Злочинності притаманна ознака самодетермінувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.
9. Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.
10. Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегулярність стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.
11. Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукупності дій.
12. Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища.
Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спостерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи злочинця тощо.

 

 

13 Поняття латентної злочинності

Під латентною злочинністю розуміється сукупність злочинів, не включених під час аналізу злочинності в статистичні дані внаслідок відсутності про них офіційних даних до певного моменту. Із самого початку кримінологічних досліджень прихована злочинність була «каменем спотикання карної статистики». Були спроби вивести її за межі карної статистики натомість знайти якісь аргументи, щоб не враховувати її. Це вдалося зробити Адольфові Жаку Кетле, він винайшов «закон постійних відносин». Він виходив з того, що між «світлою сферою» (офіційно зареєстрованою злочинністю) і «прихованою сферою» (злочинністю, що за лишилася невідомою правоохоронним органам) існує постійне, незмінне співвідношення; коли в якомусь із деліктів «світла сфера» велика, то і «прихована сфера» у них виявляється теж досить великою, а коли в складі злочину «світла» частина мала, тоді настільки ж малою буває і «темна його частина». Однак згодом «закон постійних співвідношень» було визнано помилковим. Разом з тим емпіричні дослідження, проведені американськими вченими, частково підтвердили висновки Кетле. І пробні проекти дали такі основні результати: • Прихована сфера невиявлених злочинів удвічі перевищує кількість офіційно зареєстрованих злочинів. Її обсяг у різних видах деліктів украй неоднаковий. • У великих міських агломераціях насильницькі злочини вчиняються вдвічі частіше, ніж у малих містах чи у сільській місцевості.

У Японії зроблено кілька спроб для визначення величини латентної злочинності (там вона називається «темною цифрою»). Найбільш ефективним, на думку японських кримінологів, у даний час визнано метод, що складається у визначенні пропорції між кількістю заяв, що надходять у поліцію, і потерпілих. Хоча дослідження питомої ваги поданих заяв носять обмежений характер, через їхню складність, вони всетаки досить ефективні для визначення величини латентної злочинності. Прийнявши число зареєстрованих злочинів за 100% та зробивши відповідні підрахунки, японські вчені прийшли до висновку, що загальне число латентних злочинів складає 105%. Якщо всі скоєні злочини розбити за їх конкретними видами, то “темна цифра” виглядатиме так: вандалізм – 2536%, вторгнення в житло – 421%, присвоєння – 395%, шахрайство – 236%, нанесення тілесних ушкоджень – 42% і т.ін. Звідси видно, що реальний обсяг злочинності принаймні в два рази перевищує дані статистики.1 Таким чином, латентна злочинність не виникає мимоволі; вона є породженням різних обставин, пов’язаних з позицією жертв і довільним обліком злочинності правоохоронними органами. У зв’язку з цим у юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну, прикордонну. Під природною латентностью розуміється сукупність випадків, коли правоохоронним органам факт вчинення злочину не став відомим (наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин, хабарництво, розкрадання тощо). На думку Г.И. Шнайдера, існують певні причини, що стримулюють від подачі заяв про злочини. Злочинне діяння може сто суватися жертви як співучасника (обопільне заподіяння шкоди). Тому жертва могла бути згодна зі злочином. Така жертва може розглядати злочин як малозначну, тривіальну подію. Діяння може не завдати великого збитку, але поставить злочинця в незручне становище, якщо злочин скоєно в близькому для нього середовищі, жертві серед родичів, друзів, знайомих, колег. У жертви немає часу на карний процес, він здається їй занадто обтяжливим, неприємним, не входить до її планів. Вона нічого не виграє від повідомлення (наприклад, у випадку повернення украдених у неї речей і примирення сторін). Жертва вважає, що заява пов’язана з непомірною витратою часу, фінансів і щиросердечних сил. Вона боїться помсти з боку злочинця. Жертва вороже настроєна стосовно поліції, системи карної юстиції (це буває, коли злочин вчиняється в колі злочинців). Штучна латентність – охоплює ті випадки, коли правоохоронні органи, володіючи необхідною інформацією про скоєний злочин, не ставлять його на облік, аби створити видимість благополуччя в боротьбі зі злочинністю. Латентність прикордонних ситуацій присутня, коли факт злочину виявлено, але за різних обставин він не усвідомлюється злочином особою, що його скоїла (наприклад, пожежі, кишенькові крадіжки тощо). Методи вичислення латентної злочинності: – аналіз припинених справ чи «відмовних»; – вивчення суспільної думки про стан латентної злочинності; – опитування експертів і потерпілих; – інформація бюро судовомедичних експертиз, ДАІ, медичних установ; – економічні дані про спожиту електроенергію, воду, сировину, газ при виробництві продукції і т. ін. Можна виділити такі рівні латентності: а) низький рівень – це злочини, скоєні очевидно, у результаті чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбій тощо); б) середній рівень – це злочини, скоєння яких неочевидно в такому ступені як першої групи. Потерпілі за різними мотивами звертаються в правоохоронні органи в пошуках захисту порушеного права, і не приховують факт злочину; в) високий рівень – це злочини, скоєння яких у більшості випадків відомо лише злочинцю і потерпілому, причому останній інколи зацікавлений у прихованні самого факту злочину за мотивами сорому, хвороби, помсти і т.ін. (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Необхідно звернути увагу на те, що латентній злочинності, як частині всієї злочинності, притаманні характерні риси, вона детермінірована тими ж причинами й умовами.

 

14 Поняття пенітенціарної злочинності

Пенітенціарну злочинність можна визначити як кримінальні по­рушення ізольованими від суспільства особами встановлених пра­вил їх утримання та вчинення ними інших злочинів. Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою найнебезпечніші відхилення від правових норм.

Пенітенціарні злочини можна класифікувати за різними підста­вами:

а) за ступенем тяжкості — на тяжкі, менш тяжкі та малозначимі;

б) за формами вини — навмисні і необережні;в) за об'єктом посягання та мотивами — злочини проти порядку
відбування покарання, насильницькі, корисливі та статеві злочини;г) за соціально-демографічними ознаками — злочини, вчинені чоловіками, жінками, неповнолітніми; д) за юридичними ознаками — злочини, передбачені статтями
різних глав Кримінального кодексу.