Розвиток ідей про міжнародний захист прав людини. Міжнародні договори у сфері захисту прав людини. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розвиток ідей про міжнародний захист прав людини. Міжнародні договори у сфері захисту прав людини.



Зміст учення Г. Шварца про специфіку та міжнародно-правове визнання прав «другого покоління»

Герман Шварц – професор юриспруденції Юридичного коледжу при Американському університеті в м. Вашингтоні, фахівець з конституційного права, цивільного права, антитрестовського законодавства і регулювання діяльності компаній, що надають комунальні послуги. Був членом делегації США на 50-й і 51-й сесіях Комісії ООН з прав людини в 1994 і 1995 роках. Автор численних наукових праць, включаючи книгу Боротьба за конституційне правосуддя в посткомуністичній Європі (The Struggle for Constіtutіonal Justіce іn Post-Communіst Europe, Unіversіty of Chіcago Press, 2000).

М. Шварц у своїй статті «Економічні і соціальні права» вважає, що конституція повинна захищати права людини і що суди, особливо спеціальні конституційні трибунали, повинні відігравати важливу роль у забезпеченні цього захисту. Верховний Суд США став першопрохідником на цьому шляху, але зараз цю відповідальність беруть на себе трибунали в усьому світі. Коли справа зв’язана з міжнародними угодами з прав людини, ратифікованими урядом країни, судді вважають себе зобов’язаними дотримуватися цих угод. Вони часто ідуть за прикладом судів в інших країнах при розв’язанні загальних проблем. У результаті всіх цих процесів виникло міжнародне конституційне законодавство з прав людини.

Кожна нова конституція містить тепер положення про основні права людини. Цього недостатньо. Конституція повинна створювати інститути, що забезпечують реалізацію цих прав. Конституція повинна спеціально обмовляти, що особи, які заявляють, що їхні права порушені, повинні мати безперешкодний доступ до суду і що у випадках такого порушення потерпілий може скористатися достатніми засобами судового захисту. Багато країн вважали, що в цьому відношенні корисний буде омбудсмен (часто розслідує скарги чи виступає посередником при їхньому розгляді). Може бути корисною і спеціальна посада в державній прокуратурі.

Життєво важливо для демократії, щоб громадяни мали можливість дізнаватися, чи дійсно уряд належним чином виконує свої функції і діє в кращих інтересах народу. Конституція повинна містити норми, що забезпечують громадянам недорогий і швидкий доступ до всіх матеріалів з урядових архівів, за винятком тих, розголошення яких реально загрожує національній безпеці, недоторканності приватного життя, виконанню закону чи якимсь іншим важливим національним інтересам. Нерозумно надавати законодавчому органу право вирішувати питання про вживання подібних заходів, оскільки багато урядів перещкоджають реалізації таких заходів чи намагаються істотно їх послабити. Мало хто з державних чиновників горить бажанням поставити свою діяльність під громадський контроль.

Тема 4. Особливості міжнародно-правового регулювання правового статусу окремих категорій осіб

 

1. Роль міжнародного права у регулюванні правового становища населення.

2. Міжнародно-правове регулювання питань громадянства.

3. Міжнародно-правове регулювання статусу іноземців.

4. Міжнародно-правове регулювання статусу біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців.

5. Політичний притулок, його види й умови надання.

 

Розвиток ідей про міжнародний захист прав людини. Міжнародні договори у сфері захисту прав людини.

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.

Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише 1890 р. була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26.06.1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб.

Традиційно розрізняють три покоління прав людини, що зумовлено різним часом виникнення уявлень про необхідність правового захисту, в т.ч. на міжнародному рівні, тих чи інших видів прав та свобод:

1) громадянські і політичні права (право на життя, заборона катувань, право на справедливий судовий розгляд, право на недоторканність приватного життя, свобода думки і слова, свобода об’єднання і т.д.). Ці права юридично закріплюються найпершими, в період утворення демократичних держав у Європі та Америці наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.;

2) економічні і соціальні права (право на освіту, право на працю, право на соціальне забезпечення, право на охорону здоров’я тощо). Ці права починають закріплюються у першій половині ХХ ст., коли у демократичних країнах посилюється державне регулювання економіки;

3) права т.зв. “третього покоління” починають виникати і юридично оформлюватися в останній третині ХХ ст. Ці права, в основному, пов’язані з духовно-культурною сферою та сферою охорони природи. До таких прав, зокрема, відносяться право на безпечні умови проживання, право на вільний культурний розвиток, свобода творчості тощо.

У міжнародному праві, так само як і в національному праві, існують різні підходи до класифікації прав і свобод. Залежно від змісту прав і свобод та порядку їх реалізації права і свободи умовно можна поділити на дві групи:

1) громадянські і політичні права, які кожна людина повинна мати можливість реалізувати, незалежно від того, в якій країні вона проживає. У зв’язку з цим і норми міжнародного права, що закріплюють такі права, мають імперативний характер;

2) економічні, соціальні та культурні права, реалізація яких залежить, перш за все, від економічних можливостей держави їх забезпечити. Тому норми міжнародного права, що закріплюють ці права, мають в основному рекомендаційний або декларативний характер.

Крім наведеної класифікації прав і свобод у міжнародному праві істотне значення має їх поділ на універсальні та спеціальні.

Універсальні права та свободи – це такі права та свободи, які належать усім без винятку людям, безвідносно до їх належності до певної національної, релігійної, мовної, культурної чи іншої групи (спільноти).

Спеціальні права і свободи – це права і свободи, якими наділяються окремі групи (спільноти) населення чи їх представники. Основною метою закріплення таких прав та свобод є попередження дискримінації та ліквідація її наслідків, а також гарантування дотримання прав і свобод особами, які з тих чи інших причин не можуть їх реалізувати самостійно.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, до складу якого входять:

– Загальна декларація прав людини 1948 р. Ця декларація стала першим універсальним міжнародно-правовим актом, що проголосив перелік прав та свобод людини. Незважаючи на те, що Декларація приймалася у формі резолюції Ради Безпеки ООН, яка має рекомендаційний характер, в силу авторитетності та широкого застосування набрала загальнообов’язкової юридичної сили;

– Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;

– Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

– Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. Цим Протоколом закріплена компетенція Комітету з прав людини розглядати скарги громадян на порушення їх громадянських чи політичних прав з боку держав, які є учасниками Пакту 1966 р. та цього Протоколу;

– Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р. Цей Протокол забороняє державам-учасникам застосовувати смертну кару, крім випадків покарання найбільш тяжких злочинів у воєнний час.

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:

– Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;

– Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

– Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

– Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.;

– Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства 1956 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:

– Конвенція про політичні права жінок 1953 р.;

– Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

– Декларація прав дитини 1959 р.;

– Конвенція про права дитини 1989 р.;

– Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.;

– Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.;

– Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.;

– Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин 1990 р.;

– Конвенція про статус біженців 1951 р.;

– Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.;

– Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:

– Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;

– Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;

– Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

– Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.;

– І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.;

– ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:

– Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.;

– Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.;

– Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;

– Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.;

– Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.;

– Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:

– Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;

– Європейська соціальна хартія 1961 р.;

– Американська конвенція прав людини 1969 р.;

– Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;

– Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;

– Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; просмотров: 572; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.210.107.64 (0.018 с.)