Ґенеза визнання соціально-економічних прав у світі

Сучасна концепція прав людини сформувалась у процесі історичного розвитку. Родовід прав людини розпочинається від ідеї природних прав, що виникла ще за часів Античності, а їх зміст еволюціонує разом з людською цивілізацією. У Середньовічній Англії протистояння короля з баронами і лицарями завершилося прийняттям у 1215 р. Великої хартії вольностей (Magna Carta), яка обмежувала владу монарха, закладала основи пропорційності вини і покарання, визнання вини тільки за вироком суду на підставі закону.

Ідея природних, невід’ємних прав людини розвивається в контексті європейських революцій та боротьби за незалежність США у доктринах Г. Гроція, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка, Т. Пейна та ін. Ці мислителі сформували нові умови взаємодії особи і публічної влади, за яких держава, створена з метою забезпечення загального блага, зобов’язується всіма доступними засобами поважати і захищати права людини. Такий підхід інституціоналізується в національних законодавчих актах, серед яких: Хабеас корпус акт (Англія, 1679 р.), Білль про права (Англія, 1689 р.), Декларація незалежності США (1776 р.), Білль про права (США, 1791 р.), Французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.).

Так, Хабеас корпус акт закріпив процесуальні гарантії прав людини. Декларація незалежності США проголосила, що «всі люди створені рівними і всі вони наділені своїм Творцем невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя, і що уряди встановлюються для того, аби забезпечити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управляють». У перших десяти поправках до Конституції США, що дістали назву Білль про права, права людини набувають конституційного авторитету. Французька Декларація прав людини і громадянина проголосила, що «тільки невігластво і нехтування правами людини є єдиними причинами суспільних лих». Нормативне закріплення прав людини в законодавчих актах забезпечило важливу ознаку прав людини та гарантію їх реалізації – захист законом.

Широке співробітництво держав у галузі прав людини розпочалося по завершенні Другої світової війни зі створення Організації Об ’ єднаних Націй. Статут ООН став першим багатостороннім міжнародним договором, який заклав основи сприяння та утвердження поваги до прав людини та основоположних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії (п. 3 ст. 1 Статуту).

Засадничим документом міжнародної спільноти, що визначив «стандарти, досягнення яких мають прагнути всі народи та всі держави», стала проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини. На сьогодні вона належить до основних джерел міжнародного права у сфері прав людини і визначає модель, що використовується при розробленні національних конституцій та законодавства. Загальна декларація прав людини становить основу Міжнародного Білля ООН про права людини, до якого також входять Міжнародний пакт ООН про громадянські та політичні права (1966 р.). та два Факультативні протоколи до нього, а також Міжнародний пакт ООН про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.).

Основу європейського права в галузі прав людини становить Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), зміст якої розкриває практика Європейського суду з прав людини, а також Європейська соціальна хартія (1996 р., переглянута). Всі зазначені міжнародні договори визнані Україною, є частиною її національного законодавства і забезпечені судовим захистом.

Основною тенденцією розвитку прав людини є їх послідовне розширення за рахунок включення до переліку основних прав нових можливостей, пов’язаних із соціальними змінами, виникненням нових ціннісних орієнтирів, науково-технічним прогресом та ін. З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав людини прийнято виокремлювати декілька поколінь прав людини.

Першим поколінням є засновані на ліберальних цінностях права людини, що забезпечують автономію індивіда від державної влади і визначають межі її втручання у сферу індивідуальної свободи (право на життя, свободу та недоторканність особи, на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, а також інші громадянські та політичні права). Ці права були визнані у XVIII-XIX ст. під час європейських буржуазних революцій та американської війни за незалежність.

Друге покоління пов’язане з боротьбою за поліпшення соціально-економічного становища і культурного рівня. На межі XX ст. у деяких країнах Європи (Німеччині, Австрії) формується ідея соціальної державності, законодавчо визнаються основні соціально-економічні права (право на працю і відпочинок, на соціальний захист, на соціальне страхування та ін.). У другій половині XX ст. ці права включаються ООН до міжнародних стандартів прав людини, а також визнаються конституціями багатьох держав.

Третє покоління формується після Другої світової війни. До нього належать колективні права (права солідарності), носієм яких виступає не окремий індивід, а група осіб (меншина, народ, нація, людство в цілому). До таких прав належать право на самовизначення, на користування загальною спадщиною людства, на сталий розвиток, на мир, на здорове і безпечне навколишнє середовище, на гуманітарну допомогу та ін. Права третього покоління включають також права окремих груп (права жінок, дітей, осіб з інвалідністю, мігрантів, біженців тощо), які належать індивідам як представникам певної групи, що є більш уразливою і потребує підвищеного юридичного захисту.

Останнім часом виокремлюють також права четвертого покоління, що пов’язані з наслідками науково-технічного прогресу в галузі медицини, мікробіології, комунікаційних технологій тощо (право не піддаватись медичним експериментам, заборона клонування людини, заборона використання генетичного матеріалу людини без її згоди, право на доступ до Інтернету та ін.).