Методи й засоби забезпечення інформаційної безпеки.

Забезпечення інформаційної безпеки – це сукупність заходів, призначених для досягнення стану захищенності потреб особистостей, суспільства й держави в інформації.

Державна система забезпечення інформаційної безпеки країни являє собою організаційне об’єднання державних органів, а також сил і засобів інформаційної безпеки, що виконують свої функції на основі закону під контролем і захистом судової влади.

Форми й способи забезпечення інформаційної безпеки утворюють інструмент, за допомогою якого сили інформаційної безпеки вирішують весь комплекс завдань щодо захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави. Формами забезпечення інформаційної безпеки є: інформаційний патронат, інформаційна кооперація, інформаційне протиборство.

Інформаційний патронат – це форма забезпечення інформаційної безпеки фізичних та юридичних осіб з боку держави. При цьому інформаційне забезпечення містить збирання (добування) відомостей про дестабілізуючі фактори та інформаційні загрози, їхнє оброблення, обмін інформацією між органами управління й силами та засобами системи інформаційної безпеки. Інформаційний захист здійснюється шляхом ухвалення певних законопроектів, здійснення судового захисту, проведення оперативних заходів силами й засобами інформаційної безпеки.

Інформаційна кооперація – форма забезпечення інформаційної безпеки рівноправних суб’єктів інформаційного процесу (фізичних, юридичних, міжнародних), який містить сукупність взаємоузгоджених дій цих субʹєктів. Такі дії спрямовані на одержання відомостей про дестабілізуючі фактори, дестабілізуючі й інформаційні загрози та захист від них доступними законними способами й засобами.

Для розв’язання конфліктів різного масштабу останнім часом все частіше використовується інформаційна сфера, яка породжує таке явище, як інформаційне протиборство, що характеризується, з одного боку, впливом на системи добування, оброблення, поширення та зберігання інформації противника, а з іншого – застосуванням заходів захисту своїх подібних систем від деструктивного й керуючого впливу. Інформаційне протиборство здійснюється між різноманітними видами соціальних суб’єктів (особистостей, суспільств, держав), проте цілий ряд таких конфліктних взаємодій має певні відносно стійкі ознаки, які в сукупності утворюють окремі форми протиборства – інформаційну війну, інформаційний тероризм, інформаційну злочинність.

Інформаційна війна – це явище, при якому здійснюється комплексний вплив на інформаційну сферу противника, який має метою створення умов для ведення «бойових дій» (інформаційна боротьба) або виступає як самостійний фактор, який змушує конфліктуючу державу відмовитись від намічених політичних, економічних або інших цілей.

Інформаційна війна припускає використання широкого спектру сил і засобів, за допомогою яких здійснюються взаємозв’язані заходи щодо деструктивного впливу на інформаційну сферу противника. Отже, інформаційна війна – це комплекс заходів та операцій, спрямованих на забезпечення інформаційної переваги над потенційним або реальним противником.

Інформаційний тероризм – це дії окремих осіб або їхніх груп щодо дезорганізації роботи автоматизованих систем і мереж зв’язку, що створюють небезпеку життю людей, спричиняють значні матеріальні збитки або інші суспільно небезпечні наслідки, а також загроза здійснення вказаних дій, якщо вони відбуваються з метою порушення суспільної безпеки, залякування населення або здійснення впливу на прийняття рішень органами влади. До кібертероризму відносять також деструктивні дії щодо інформаційних систем, які створюють умови для проведення актів тероризму.

На відміну від війни для тероризму характерна початкова нерівність конфронтуючих сторін, що обумовлює прагнення більш слабкої сторони використати такі методи й способи, за допомогою яких противникові завдають найбільших збитків при витраті мінімуму своїх сил і засобів, а також здійснюють сильний психологічний вплив. Об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвами, а ті, хто залишився живими. Метою тероризму є не вбивство, а залякування й деморалізація живих. Інформаційна сфера дає великі можливості для цього. За її допомогою можна поширювати ідеї тероризму, залучати до своєї діяльності нових учасників, інформаційно й психологічно впливати на широкі маси людей.

Інформаційна злочинність здійснюється як з використанням інформаційно-комп’ютерних, так й інформаційно-психологічних методів впливу – наклепу, образи, поширення недостовірної інформації тощо. Адміністративний і кримінальний кодекси України містять перелік злочинів, які можуть здійснюватися в інформаційній сфері.

Перелічені вище форми інформаційного протиборства тісно пов’язані між собою. Однією з функцій інформаційного протиборства є забезпечення інформаційної безпеки, яка досягається здійсненням певних пасивних або активних заходів.

Пасивне забезпечення інформаційної безпеки передбачає реагування на наявні загрози, його спрямовано на безпосередню протидію акціям, що є деструктивними відносно соціальної системи.

Активне забезпечення інформаційної безпеки спрямовано на завчасне виявлення й попередження загроз. Це може досягатися шляхом проведення заходів щодо з’ясування планів, цілей, сил і засобів конфронтуючої соціальної системи, а також застосування протидії деструктивним акціям на етапі їхньої підготовки.

За порушення законодавства України про інформацію винні особи притягуються до дисциплінарної, матеріальної, цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності відповідно до законодавства України.

Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави й на підставі закону.

Закон України «Про інформацію» відносить до гарантій права на інформацію «встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію». Додатковою гарантією реалізації права на інформацію є передбачена зазначеним законом дисциплінарна або інша відповідальність посадових осіб державних установ, наприклад, за необгрунтовану відмову у наданні змоги для ознайомлення з офіційними документами або порушення встановленого терміну її надання без поважних причин.

Крім того, держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин різні права й можливості доступу до інформації. Закон України «Про інформацію» містить статтю, яка передбачає відповідальність за порушення законодавства про інформацію. Так, відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень:

- необгрунтована відмова від надання відповідної інформації;

- надання інформації, що не відповідає дійсності;

- несвоєчасне надання інформації;

- навмисне приховування інформації;

- примушення до поширення певної інформації або перешкодження її поширенню, а також цензура;

- поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи;

- безпідставна відмова від поширення певної інформації;

- використання й поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків;

- розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка має охороняти цю таємницю;

- порушення порядку зберігання інформації;

- навмисне знищення інформації;

- необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом;

- порушення порядку обліку, зберігання йвикористання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційнівідомості, що є власністю держави.

Особливістю юридичної відповідальності в інформаційній сфері є те, що більшість нормативно-правових актів, які визначають правові підстави, гарантії й процедури доступу та використання інформації, містять норми, що відсилають до відповідних кодексів або визначають лише склад правопорушень щодо інформації, однак не визначають конкретні санкції стосовно винних осіб.

У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної або моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні у цьому особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації мають право вимагати у судовому порядку лише спростування недостовірної інформації й не мають права вимагати відшкодування моральних (немайнових) збитків. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади або органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді.

У Законі України «Про звернення громадян» віднесено до обов’язків органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, засобів масової інформації, їхніх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв або скарг вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті обмеження його прав або зачіпання законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніше як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу або об’єднання громадян за місцем проживання громадянина.

Згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» до відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів притягаються журналіст редакції, її редактор (головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено.

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оцінних суджень.

Оцінними судженнями, за винятком образи абонаклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема,критика, оцінюваннядій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, мається на увазіхарактер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оцінні судження не підлягають спростуванню йдоведенню їх правдивості.

Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою.

Додаткові підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації йжурналістів визначаються законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу)в Україні», «Про телебачення і радіомовлення»,«Про інформаційні агентства»та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

У Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП) передбачено відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень, у тому числі й тих, що пов’язані з отриманням, використанням і зберіганням інформації. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, судами та іншими державними органами й посадовими особами, уповноваженими законом.

Так, у ст. 41-3 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за порушення порядку доступу до інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод, у вигляді накладання штрафу від одного до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У ст. 53-2 КУпАП передбачено відповідальність за перекручення данних державного земельного кадастру та приховування інформації про наявність земель запасу або резервного фонду.

За приховування, перекручення відомостей або відмову від надання повної й достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворених технологічних відходів і поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди й відповідні наслідки, за ст. 82-3 КУпАП на винних осіб накладається штраф. Такі ж санкції застосовуються до винних у разі відмови від надання або несвоєчасного надання за запитами повної й достовірної екологічної інформації (ст. 91-4 КУпАП).

Адміністративну відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів передбачено у ст. 156-1 КУпАП, а в ст. 164-3 КУпАП – відповідальність за отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця.

Неоприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, виконання робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог законодавства, відображення недостовірних відомостей у звіті про результати здійснення зазначеної процедури є складом правопорушення, передбаченого ст. 164-14 КУпАП.

Зазначений кодекс містить ще ряд статей, які передбачають адміністративні санкції за порушення законодавства у сфері інформаційних відносин. Від кримінальних злочинів ці правопорушення відрізняються відносно невеликою суспільною небезпекою, яка наступає або може наступити внаслідок їх скоєння. За загальним правилом адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення правопорушення шістнадцятирічного віку.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевої юридичної відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєння злочину – суспільно небезпечного діяння, склад якого передбачено у кримінальному законодавстві.

Важливим напрямом розвитку кримінального права є розширення складів злочинів, що вчиняються з використанням новітніх інформаційних технологій. У багатьох країнах такі злочини називаються комп’ютерними. Вітчизняні вчені комп’ютерними злочинами називають суспільно небезпечні, винні, кримінально карні діяння, що завдають шкоди інформаційним відносинам, засобом забезпечення яких є електронно-обчислювальні машини, системи або комп’ютерні мережі.

Правопорушення в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж, а також мереж електрозв’язку зібрано в розд. XVIКримінального кодексу України (КК України), а саме:

У ст. 19 ЦК України вказано дії, які охоплюються поняттям «самозахист цивільних прав» та є одним із способів захисту цивільних прав. Під самозахистом розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонено законом та які не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором й актами цивільного законодавства. Так, Закон України «Про захист прав споживачів» передбачає, що «у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило:1) придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, – споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; 2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням – споживач має право вимагати надання...належної інформації; 3) заподіяння шкоди життю, здоров’ю або майну споживача – споживач має право поставити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги щодо відшкодування шкоди у повному обсязі...».

Підстави застосування цивільно-правової відповідальності передбачено і окремими підзаконними актами стосовно доступу до інформації.