Професійна соціальна робота та негативні стереотипи масової свідомості

 

Соціальні працівники часто асоціюються із всесвітньо відомими карикатурними персонажами або колоритними бабусями із благодійної «Армії порятунку». І таке не дуже серйозне сприйняття підкріплюється щораз, коли в газетах або на TБ з'являються нові повідомлення про черговий етап боротьби із стародавніми «соціальними виразами»: бідністю й нерівністю, різними девіаціями й делінквентністю. У сучасному суспільстві, на жаль, прийнято говорити скоріше про промахи й неефективність соціальних працівників у боротьбі з вадами і убогістю, чим про їхні успіхи або досягнення в цій сфері. При цьому людина уже не уявляє себе й свій світ без безлічі різноманітних соціальних служб і їхніх безвідмовних працівників. Звідси при всій молодості соціальної роботи, – а цій професії немає ще й ста років, – ряди соціальних працівників продовжують рости, тому що у світі неухильно збільшується попит на їхні послуги.

У повсякденній свідомості із соціальною роботою найчастіше пов'язані питання, які не відповідають дійсності, але вони, проте, дуже живучі. Візьмемо, приміром, питання про джерела соціальної роботи. Нерідко можна почути думку, що соціальна робота – це просто сучасний світський варіант релігійної добродійності, що корінням виходить із середньовіччя. Насправді добродійність і соціальна робота поєднує лише загальна альтруїстична установка. За всіма іншими основними параметрами – цілями, методами і структурою, які пов'язані з особливою підготовкою працівників-виконавців, - вони істотно розрізняються.

Найважливішою рушійною силою для людей, що займалися добродійністю, є їхнє почуття морального боргу й прагнення робити добро, що звичайно виникають із віри в безсмертя душі. Акцент робився в цьому випадку на людину, що творить добро, а внесок її вимірявся величиною й довго- строковістю наданої допомоги. Сучасний же соціальний працівник бачить своє завдання в тім, щоб людина, якій він допомагає, змогла обходитися без цієї допомоги й без соціального працівника, що і є основним критерієм професійного успіху.

Зачатки соціальної роботи як професії з'явилися більше сторіччя назад, коли деякі благодійні організації почали пошук нових моделей систематичної роботи зі своїми "підопічними". До цього панував принцип поділу бідних і багатих, на «гідних» і «невартих», тобто на тих, кому варто допомагати, і тих, хто сам винуватий, що виявився в скрутному стані.

Поняття «соціальний працівник» виникло наприкінці XIX – початку XX ст. Але як самостійна професія й академічна дисципліна соціальна робота цілком затвердила себе лише після другої світової війни. Ідеї нового «соціального контракту» (New Deal) у Сполучених Штатах 30-х рр. і «держави загального благоденства» (Welfare State) у Західній Європі 40-х рр. XX ст., стали вираженням визнання права кожної людини, – уже тому тільки, що вона людина, – мати якийсь мінімум гідного існування й зробили державу гарантом реалізації цього права.

Багато соціальних працівників служать у різних державних установах, мета яких не завжди збігається із цінностями професії. Саме з боку соціальних працівників часом виходить найбільш гостра критика на адресу державної політики. Ідея державної системи соціального забезпечення найчастіше базується лише на визнанні рівних прав кожного громадянина (або людини) на мінімум благ і в цьому змісті є універсальною. У реальній же дійсності соціальні працівники виходять із визнання різноманіття індивідуальних потреб. Позиція соціальних працівників як фахівців-професіоналів припускає об'єктивність і неупередженість, однак, за родом діяльності постійно зіштовхуючись із людськими стражданнями, вони рідко залишаються байдужими глядачами. Виступаючи часто від імені держави, вони представляють центральну деперсоналізовану владу, але при цьому беруть на себе й функцію виразників інтересів і захисників прав, найменш захищених верств населення.

Соціальний працівник активізує здатність людей вирішувати проблеми й виходити зі скрутних ситуацій; налагоджує зв'язки людей із системами, які забезпечують їхні ресурси, послуги й можливості; сприяє ефективному й гуманному функціонуванню цих систем; розвиває соціальну політику й виконує безліч інших функцій, що полегшують або роблять можливим актуалізацію власних особистісних, індивідуальних і соціальних ресурсів суб'єктів соціалізації. Тому основною психологічною функцією соціальної роботи є фасилітуюча функція. Фасилітація (від англ. facilitate – полегшувати, допомагати, сприяти) – обумовлене соціальним контактом взаємовплив людей, що підвищують їх активність. Фасилітація проявляється в поліпшенні результатів діяльності людини, полегшенні її реакцій в умовах, коли вона взаємодіє з іншими людьми.

Однак професійна спрямованість соціального працівника на рішення проблем клієнта не у всіх випадках супроводжується фасилітацією. При порушенні соціальним працівником етичних норм, ігноруванні основних принципів професійної діяльності, може відбутися зворотний процес – соціальна інгибіція (від англ. inhibition – гальмування, придушення, стримування активності суб'єкта).

Варто мати на увазі, що люди, що потребують допомоги, досить часто сприймають себе як жертви соціальної ситуації. А.В. Мудрик виділив цілий напрямок у соціальній педагогіці – соціально-педагогічну віктимологію, визначивши її як галузь знання, що входить складовою частиною в соціальну педагогіку, яка вивчає різні категорії людей – реальних і потенційних жертв несприятливих умов соціалізації. Він визначив два основних напрямки розвитку даної галузі: вивчення особливостей соціального розвитку людей з деякими фізичними, психічними, соціальними й особистісними відхиленнями; розробка загальних і спеціальних принципів, цілей, змісту, форм і методів профілактики, компенсації й корекції тих обставин, завдяки яким людина стає жертвою соціалізації.

Комплекс жертви може розвитися в кожної людини, що потребує допомогу й підтримку. Цей комплекс проявляється в зниженні або втраті почуття власної гідності, відчуття своєї нездатності почати які-небудь активні дії, почуття марності власних зусиль і т.ін. Соціальний працівник може сприяти зміні віктимогених установок клієнта, а може, навпроти, провокувати їхній подальший розвиток. У першому випадку він буде виступати як фасилітатор соціальної адаптації, у другому як суб'єкт, що викликає соціальну інгибіцію. Невідповідні й непродумані дії соціального працівника можуть заподіяти шкоду. Профілактика соціальної інгибіції закладена в реалізації психологічних принципів діяльності соціального працівника і його професійній гуманістичній позиції стосовно клієнта.

Основним об'єктом соціальної роботи служить людина. Це так само очевидно, як і те, що соціальна робота винайдена самою людиною з метою дозволу власних проблем існування в суспільстві. Проблем досить, і залежно від ситуації об'єктами можуть ставати цілі групи або навіть соціальні процеси, але кінцевою ланкою, до якої зводиться вся діяльність соціального працівника, є все та ж людина, що розуміється як особистість.

Людина стає особистістю в процесі соціалізації, адаптуючись до соціокультурного простору, при цьому «чим більше людина змогла сприйняти й засвоїти в процесі соціалізації, тим більше розвинену особистість вона представляє». Однак не тільки кількість засвоєної інформації визначає рівень розвитку особистості, але й те, яким чином ця інформація вибудовувалася у відповідні структури в людській свідомості і як інтерпретувалася. Має значення й сам контекст становлення особистості, а саме соціокультурний простір. Наприклад, якщо суспільство, у якому формується особистість, перебуває в стані кризи, існує більша ймовірність виникнення проблем уже на ранніх етапах становлення останньої.

Крім того, найрозвиненіша особистість може зіштовхуватися із внутрішніми проблемами. Звичайно це усвідомлюється як відчуття втрати цілісності й проявляється в непослідовному поводженні. Бажаним станом будь-якої людини є стан гомеостазу (внутрішньої рівноваги), до якого вона прагне, але який вона сама ж періодично порушує.

Такий ідеальний стан цілком може бути виражений наступною формулою: «адаптованість + задоволеність + самореалізація». Особистість, успішно адаптована до соціальних умов, самореалізована й задоволена життям, практично не є клієнтом соціальної роботи, але дана формула повинна стати кінцевим, бажаним результатом роботи соціальних служб, або, інакше кажучи, ідеальною моделлю.

Розглянемо три складові ідеальні моделі. Якщо адаптованість означає в цьому випадку успішний характер взаємодії між особистістю й зовнішнім миром, а самореалізація описується в поняттях діяльності, задоволеність– це психологічний стан, або реакція психіки на перших двох обов'язкових умовах. Звичайно ж, задоволеність можна розглядати як ситуативне явище, однак у випадку ідеального стану, про яке мова йде, це – більше, ніж реакція. Задоволеність тут – стійке почуття й основа життєвої стратегії, орієнтованої на успіх і утримуючий внутрішній локус-контроль.

Якщо особистість – динамічна система й кожна наступна хвилина вносить виправлення в розуміння свого «Я», стан адаптивності, самореалізації й задоволеності не можуть мати константний (постійний) характер. Вони відносні, що вказує на постійну сховану погрозу внутрішньої рівноваги. Зміна хоча б в одній зі складових виведеної формули спричиняє необхідність змін в інші. Таким чином, людина приречена у своєму прагненні до регулярного повернення до ідеальної моделі й постійного наближення до неї.

Відповідно, будь-які більш-менш постійні відхилення від ідеальної моделі можуть і повинні сприйматися як тривожний сигнал, як потреба в допомозі. Найбільші розбіжності при цьому спостерігаються в соціально незахищених групах людей, де проблеми з адаптацією спричиняють проблеми самореалізації й дуже часто повну незадоволеність життям. Зрозуміло, у даних умовах зміни зовнішніх умов відіграють більшу роль, але дуже часто й вони не приносять полегшення, тому що незадоволеність перетворюється в життєву стратегію, орієнтовану на заздалегідь визначену невдачу. Формується диспозиція, що складається з негативних установок відносно будь-якої зміни. Можна говорити про те, що основу такої диспозиції становить базальний конфлікт: з одного боку, бажання перебороти нестерпну ситуацію, з іншого боку – страх перед будь-якою зміною.