Феодальна роздробленість Київської Русі, її історичне значення.

Доба політичної феодальної роздробленості — поділ держави на окремі самостійні території — для Київської Русі почалася після смерті Ярослава Мудрого.
Причини феодальної роздробленості Київської Русі.
• Поступове утвердження приватної власності на землю сприяло зростанню продуктивності праці, робило власника повним господарем, його залежність від великого князя ставала незначною.
• Зростання кількості міст, розвиток містобудування спричинило формування декількох сильних економічних і політичних центрів, здатних до самостійної тривалої оборони.
• Кожне князівство за умов натурального господарства могло являти собою самостійну господарську одиницю, а торгівля й економічна співдружність хоч і були вигідними, але не край необхідними.
• Християнська мораль ще не утвердилася у руському суспільстві, братовбивча війна у суперництві за владу засуджувалася церквою, але залишалася звичайним традиційним явищем; князям було важко поступитися особистими інтересами заради загальнодержавних.
• Держава мала дуже великі розміри, її територією важко було керувати з єдиного центру, суттєві регіональні відмінності почали роз’єднувати східнослов’янську спільноту.
Перед смертю Ярослав Мудрий заповів кожному з п’яти синів окремий уділ. Найстарший Ізяслав отримав Київ, Святослав — Чернігів, Всеволод — Переяслав. Молодші Ярославичі Ігop і В’ячеслав одержали відповідно Волинь і Смоленщину. Внукові Ростиславу було виділено Галицьку землю. У заповіті Ярослав закликав синів до любові й злагоди, а роль глави держави поклав на старшого сина Ізяслава. Спочатку три старші брати, утворивши політичний союз, спільно управляли державою.
Але обставини склалися так, що 1068 р. тріумвірат Ярославичів розпався. Тоді до меж Переяславського князівства вдерлися половці (кипчаки) — войовничі кочові племена тюркського походження. Ізяслав і Святослав виступили на допомогу Всеволоду. У битві на річці Альті руські війська зазнали поразки. Нерішучість і безпорадність князів перед небезпекою половецького вторгнення в Київ обурила киян, які підняли повстання й фактично вигнали Ізяслава з Києва. 1069 р. з допомогою польського короля Болеслава II Сміливого Ізяслав повернув собі київський престол.
У 1072 р. князі внесли зміни й доповнення до «Руської Правди», створивши таким чином новий кодекс законів «Правда Ярославичів», який впроваджував індивідуальну власність на землю, поки що князівську. Ярославичі вважали міста із землями, що заповів їм батько, своєю спадковою власністю — «отчиною». Разом із цим, «Правда Ярославичів» обмежувала свавілля землевласників: їм заборонялося без княжого суду «мучити смердів».
Однак союзи братів не були міцними. Кожен з Ярославичів виступав претендентом на київський престол. Численні міжусобні війни спустошували і послаблювали державу, із чого скористалися зовнішні вороги — половці, литовці, поляки, угорці. Спроби зупинити ці негативні процеси на з’їздах князів (1072, 1097, 1100, 1101, 1103 рр.) не дали істотного результату.
Певна стабілізація настала після чергового повстання міського люду в Києві проти бояр і лихварів. Щоб заспокоїти повсталих, великокняжий престол віддали Володимиру Мономаху (1113—1125 рр.), який відзначився у боротьбі з половцями. Ставши київським князем, Володимир Мономах зменшив своїм уставом лихварські проценти, обмежив права багатих над селянами-закупами.
Головну увагу Мономах приділяв зміцненню політичної єдності держави. Дипломатичними методами і військовою силою він домігся визнання своєї влади практично всіма князями. Значно зміцнила Русь свої міжнародні позиції. Цьому сприяли успішні походи проти половців, зближення з Візантією, Cкaндинaвiєю, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв’язків та інше.
Після смерті Володимира Мономаха київський престол перейшов до його найстаршого сина Мстислава (1125—1132 рр.), який продовжив політику батька, підтримуючи єдність Pyci й захищаючи її кордони від половецьких орд.
Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами зберегти єдність Київської держави. Кінцем історичної доби став 1132 р., коли Київ відігравав роль основного політичного центру руських земель. Після цього з Київської держави виділялися окремі князівства і землі. Князівства починають самостійно проводити не тільки внутрішню, але й зовнішню політику. Протягом XII ст. з’явилося п’ятнадцять самостійних князівств, найбільшими з яких були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Галицьке та Волинське. У XIII ст. кількість князівств, на які розпалася Русь, досягла п’ятдесяти. Централізована форма державної влади на Русі змінилася на поліцентричну (з багатьма центрами). Спільними лишалися тільки правляча династія Рюриковичів і церковна організація із центром у Києві.

Причини:

1) перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства – на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об’єднанні земель;

2) воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні: влада великого князя стала зайвою;

3) поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;

4) зміна торгових шляхів у зв’язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;

5) різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.

Наслідки феодальної роздробленості:

Позитивні	Негативні
- економічне та культурне піднесення руських земель: розвиток міст, ремесел, торгівлі, культури та мистецтва; - удосконалення системи управління удільними землями; - розвиток демократичних традицій: скликання народного віча, правителі вдаються до підтримки міщан; - сприяла формуванню українського, білоруського та російського народів	- міжусобна боротьба підривала сили князів, призводила до загибелі людей і нищення культурних пам’яток; - Русь не могла опиратися нападам половців, які грабували руські землі; - Оскільки половці перекрили торгові шляхи через Каспій, Русь опинилася на узбіччі торгових шляхів.