Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Входження Півдня до складу Росії. Значення.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Південна Україна. Південна Україна мала винятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запорізьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин землі — разом із Новоросійською губернією та новопридбаним за Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-ликом були поділені на дві губернії: Новоросійську - на правому березі Дніпра та Озівську— на лівому. Року 1782 вони об'єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєднання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна. Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Катерину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною — від Бога до Кубані, від Полтави до Криму він залишався весь час необмеженим володарем: у розпорядження його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Південну Україну величезні кошти. Головною метою правління Потьомкіна було — якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників було понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна, року 1776, сказано: “втікачів не повертати”, і цей наказ залишався в силі до його смерті в 1791 році. Наслідки цього наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржилися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку чернігівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не повертають втікачів, він відповів так: “Ці люди в Херсонському повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів примусила їх покинути свої села та землі й тікати. Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську та міську. Поміщикам роздавали землі за планом, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році, але його трохи змінено. Усі землі були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позначенням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селянський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000 десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець заселення: половину належного числа селян треба було заселити протягом 5-ти років, а повне число —протягом 10-ти. З цих мап та “ордерів Потьомкіна”, наказів його, видно, що з усієї маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці — по 12.000 десятин — дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин — 57,70%. Щодо соціального становища поміщиків, то представників аристократії було серед них тільки 28, себто 1,3% Головна маса поміщиків складалася з російських військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середнім рангів — 68,2%; українських старшин та урядовців було 10,5%. Таким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1,0%. Таким чином ці цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Вольності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям." Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарювання часто не було навіть половини належного числа селян. Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на 5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці, секундмайора Коростовцева, — 39 селян замість 53. На пана обробляли селяни невеликі клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці, прапорщика Байдака, з 1.345 десятин тільки ЗО; у селах Олександрівні та Тритузному на поміщика, сенатора І. Безбородька, обробляли тільки 1/11 частину того, що обробляли собі; в селі Іванівці, колишнього радника Кудашева, на поміщика обробляли 1/24 частину. Ці приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як кало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити вони селянам. Бували випадки, що, не обмежуючись вільними “підданими”, поміщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, “на свод”, переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків було невелике: на 150.068 “підданих” — вільних селян було тільки 5.653 кріпаків. Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скарбових сіл заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці. Вони одержували по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбових сіл усіма засобами намагалося притягти селян — і найбільшу частину їх давали втікачі. Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну частину його становили росіяни, серед яких були старовіри, “однодвірці”, колишні солдати. У цілому селян у скарбових оселях було 200.323 душ чоловічої статі. Крім українців та росіян були також греки та вірмени, виселені 1778 року з Криму, та німці, переважно меноніти (анабаптисти), але їх було небагато — вони становили лише 2% загальної кількості населення Катеринославського намісництва. Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях майже не було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових міст не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського. Але інші вже в перших роках свого існування почали грати значну роль в економічному житті країни. По містах оселялися купці ремісники, засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені були Нахічеван та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки з Криму. Почав розвиватися Катеринослав, головне місто намісництва, в якому незабаром постали ряди крамниць, адміністраційні будинки, передбачали заснувати університет та музичну академію. Великого значення набув Херсон, де скупчувалися купці з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до Західньої Европи. Кількість міської людності зростала. Наприклад у 1774 році купців було 1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054 душ у 1774 році зросло до 16.149 в 1789 році." У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя, в інших містах теж було багато росіян — купців, ремісників. Особливо космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато французів, поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польська контора графа Прото Потоцького. Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років (1775-1792), не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося приблизно в чотири рази: року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі, а в 1792 році вже 419.849." Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII століття належить козакам. Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина — переважно запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власності, помандрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони “білети” на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада оселила їх за Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на п'ять. Решта запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках та слободах, залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за “планом”, дістала землі до норми—від 1.500 до 12.000 десятин землі. Дехто дістав навіть більше, як наприклад, Пишмич — 12.400 десятин, полковник Старець — 14.636, отаман Кірпак — 11.9.12. Багато-хто з колишньої запорізької старшини стали дідичами, одержали російські ранги, а дехто — посади в новому управлінні країни. Серед старшини було чимало статечних господарів, які мали добрі господарства, займалися скотарством, рільництвом, розводили коней, овець, мали значні суми готівки. Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбових селян. У 1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до великих слобід як військових поселян. Потьомкін закликав козаків вступати до пікінерних полків, але вони до тих полків ішли неохоче. Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив використати для цього запорожців. У 1783 році він розпочав переговори з колишньою запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легко-ступом, Чапігою про створення покірного собі нового Запорізького війська. Так зародилася нова організація — “Військо чорноморських козаків”. У своїх планах Потьомкін мав, з одного боку, створити надійне козацьке військо, а з другого — притягти запорожців, що оселилися за Дунаєм. Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося питання про можливість нападів турків на Південну Україну. Чорноморське військо, яке набуло ще більшої важливості, одержало назву “Військо вірних чорноморських козаків”, а року 1790 Потьомкін дістав титул “Великого гетьмана чорноморського війська”. Так проект В. Капніста з року 1788 про відновлення козацьких полків, не апробований Катериною II для Лівобережної України, використав Потьомкін для України Південної. Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запорізького війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 козаків під командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її призначав сам Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська приваблювала колишніх запорожців і селян, які масами втікали з України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські залоги старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін успішно побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повертаючи їх населення на військових поселян." Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і Богом землю, де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох статей. Але 1791 року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на Тамань, але згодом їм вдалося добитися дозволу перейти над ріку Кубань і створити там своє військо, яке пізніше дістало назву “Кубанського війська”, їм видали навіть деякі реліквії Запорізької Січі, ікони, грамоти. Тоді багато запорожців також перейшло на Кубань, творячи там курені та паланки. Вони зберегли запорізькі пісні, перед кази, звичаї і аж до революції 1917 року залишалися останніми спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі заходи російського уряду зрусифікувати їх. Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте, 6 листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар Павло, бажаючи знищити всякі згадки про Катерину II, зліквідував намісництва й об'єднав Катеринославське та Вознесенське намісництва з Таврійською областю у величезну Новоросійську губернію. Катеринослав перейменовано на Новоросійськ. Так штучна назва “Новоросія” поширилася на всю Південну Україну, і цю аберацію — ніби країна “Запорізьких Вольностей” е Росією, а не Україною — твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики — до середини XX століття. Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на втечі селян до Південної України. Хоч наказ Потьомкіна “не повертати втікачів” не був офіційно скасований, на практиці становище селян змінилося, і декому з поміщиків завертали збігців. У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну Україну кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської області переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшукувати своїх утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян, мусів платити за кожного 50 карбованців або повертати тому, від кого вони втекли. Цей наказ ще не вводив кріпацтва в повному обсягу, бо особа селянина не визнавалася власністю пана, але за тодішніх умов, коли адміністрація та суд були станові, шляхетські, звичайно, селянин не міг доходити своїх прав. Наприкінці XVIII ст. в Південній Україні деякі поміщики жорстоко карали і навіть тортурували своїх селян. Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали тікати з Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністрація безуспішно вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу. Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Південної України перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фортеці Гаджібея засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин землі. Заселялася Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок, а року 1799 — вже 4.573 осіб обох статей. Місцевість над берегом глибокого Бозького лиману сприяла тому, що Одеса швидко зростала і на початку XIX ст. стала багатим космополітичним містом, де зосередилася чорноморська торгівля. За перші 25 років існування Одеси оборот її торгівлі збільшився в 11,7 рази, тоді як у цілій Російській імперії — тільки в 2,4 раза." Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що робилося все це “во славу Росії та її величі”. Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка увесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі. Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному “грецькому проекті” — модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим — Москва-Петербург — за цим проектом мав заволодіти II Римом — Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опанування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію російських царів. Під час тріумфальної подорожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: “Шлях на Царгород”. У розмовах із монархами Европи Катерина II визначала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія — ІІ-й — Візантію. Для реалізації цього плану навіть дано ім'я унукові Катерини II — Константан: його призначала вона на поновлений престол імператора Візантії." Але незалежно від цих планів Росії, Україна дістала вихід до Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мериносів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Европи.
Висновок Разом з XVIII сторіччям закінчувалася і бурхлива, багатогранна культурна епоха. У результаті завоювань Петра I Росія одержала доступ до довгоочікуваного “вікну в Європу” на Балтиці, а роль України як посередника життєдайних культурних впливів поступово утрачала свій зміст. Зате імперські границі різко обрубали контакти України з Заходом. Відтепер Росія, максимально використовуючи і вихід у Європу, і “західницьку” орієнтацію своїх монархів, і — не в останню чергу — “відплив умів” у центр імперії з України, обганяє останню в культурних відносинах. Ізольована, схильна до традиціоналізму “Малороссія” усе більше нагадує провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати і втрата культурної самобутності. Чи може бути щось жахливіше для подальшої еволюції народу, який до того був об'єднаний спільною історією, мовою, культурою і територією, ніж поступове відмирання однієї з його частин?! Розкраяний навпіл, на Правобережжя й Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був відкинутий на багато років назад від цивілізаційного поступу європейських країн. Ще 1671 р. один з вітчизняних церковних діячів висловив таку думку, що „коли б яку сторону (Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна згинути". Політична еліта козацької держави не змогла об'єднатися для утвердження власних завоювань і вже була неспроможною втриматись під тиском іноземних держав. Розподіл України між двома могутніми монархіями Східної Європи мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя. Виникли великі труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у Гетьманській державі. Важкого удару було завдано їхньому економічному розвитку, розірвано традиційні торговельні зв'язки, що робило неможливим складання єдиного національного ринку у нову добу світової історії. Гальмівного впливу зазнали також етносоціальні процеси. Аналізуючи причини „вічної відсталості" української нації, І.Франко зазначав, що до негативних економічних результатів безперервних війн за Україну ХVІІ-ХVІІІ ст. потрібно додати „аналогічні духовні і літературні наслідки". Адже, за його словами, величезне зменшення населення на правому березі Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості осередків культури та освіти. Разом з церквами, хатами і замками гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом картини, іншими словами, марнувався весь духовний фонд, створений багатьма поколіннями. Занепадають такі центри культурного життя Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночас постійний опір спробам денаціоналізації та покатоличення українського населення зумовив митців звернутися до тих традицій духовної і матеріальної культури, які б утверджували його національну самобутність. На землях України, розділених іноземними кордонами, з'являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні уявлення та художні традиції. Складність політичної ситуації впливала на становище освіти і шкільництва на Правобережній Україні, яке зазнавало постійного тиску з боку польської влади. Православні школи збереглися тільки у селах, у містах і містечках поширювалися навчальні осередки ченців ордену святого Василія, які не завжди виступали провідниками культурного розвитку „руського" народу. Водночас духовній культурі українців Правобережжя були притаманні впливи ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно, але приходили із Західної та Центральної Європи. Не перериваючи зв’язку з давньоруськими культурно-філософськими традиціями, національна культура стверджувалась в умовах взаємного проникнення з білоруською, литовською, польською, а згодом і російською духовними культурами. Об'єднавчим фактором для українців „обох сторін Дніпра" залишилась також спільна релігія, однак з кожним роком церковна атмосфера на правобережних землях ставала напруженішою. Поляки ненавиділи „схизматиків", які були вірними православ'ю. Адже, за їх уявленням, вони спричинили всі українські „ребелії", втрату Річчю Посполитою не лише Лівобережної України, а й зовнішньополітичної переваги у східноєвропейському регіоні. Саме релігійне питання впродовж віків не могло примирити два слов'янських народи. „Доки у вас унія буде і єзуїти, доти козакові при королі польському не бути", — заявляв волинський шляхтич М.Чорно-луцький полякам 1686 р. Проблема захисту православних на Правобережжі весь час поставала з ініціативи українського лівобережного гетьманату на переговорах між Москвою і Варшавою у 70-80-хх рр. ХVІІ ст. Саме тому у наступному столітті виникло „дисидентське" питання, бо за „Вічним миром" усі православні парафії і монастирі в Польщі мали підлягати митрополитові, який, у свою чергу, підпорядковувався московському патріархові, а з 1720 р. — російському синоду. Окрім того, православна церква у ці роки переживала період внутрішньої кризи і не могла витримати суперництва з краще організованим греко-католицьким (уніатським) духовенством. Майже всі великі центри православ'я на Правобережжі поступово переходять у лоно іншої української церкви. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир., 1728р. — Кременецький, ще в перше десятиліття XVIII ст. після напруженої боротьби здало свої позиції львівське Ставропігійське братство, яке мало великий культурно-просвітній вплив на правобережні землі. Процес переходу православних в „уніата" був неоднозначним. Такі відомі церковні діячі, як И.Шумлянський, В.Шептицький, Д.Жабокритський, поступаючись попереднім обрядам, виправдовували свої дії намаганням зберегти національні права українців. Але через шалену протидію панівних кіл Польщі ні греко-католицька, ні православна церкви не могли домогтися рівноправного становища з римсько-католицькою конфесією. '1717 р. невідомий автор запропонував навіть проект цілковитого знищення „руської" віри на Правобережжі, який виражав бажання більшої частини польської верхівки. Паралельно поглиблювалась полонізація — у XVIII ст. польська мова стала урядовою на Київщині й Волині. Панування поляків-католиків, які на Правобережній Україні представляли, головним чином, шляхетський стан, над українцями-православними, що штучно стали „селянською" нацією, викликало серед останніх значні соціально-релігійні рухи. Коліївщина, яка була найвищим проявом цього невдоволення у XVIII ст., стала одним з найбільших у Східній Європі виступом пригнобленого народу за свої втрачені права. Водночас руйнівні елементи, які притаманні будь-якій боротьбі, не давали можливості для більш високої самоорганізації українців, хоча їхні довголітні визвольні змагання лише підтверджували природну міцність народного характеру. Друга половина XVII ст. й майже все XVIII ст. минули у безперервній боротьбі народу Правобережної України за возз'єднання з Лівобережжям. Єдину „власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну" закликали відстоювати „правобережних" і „лівобережних" українців їхні ватажки. Але реальність життя була зовсім іншою. Розколота як з внутрішніх, так і зовнішніх причин Українська держава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася на провінційні частини інших країн. Однак попри її руйнацію ідея незалежної України продовжувала жити серед наступних поколінь і відродилась через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; просмотров: 253; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.85.74 (0.014 с.) |