Брюховецький Іван Мартинович

Рік народження та походження І.М.Брюховецького невідомі. Відомо, що він був старшим слугою у Богдана Хмельницького. Після його смерті зоставався він коло Юрия і жив при ньому у Київі тоді, коли Виговський випровадив Юрася туди учитись до Академії. Коли Юрий задумав зробитись Гетьманом і шукав підмоги у Запорожців, він послав на Запорожжя І.Брюховецького. Проте, після обрання Ю.Хмельницького, І.Брюховецький додому не поверунвся, а залишився на Запоріжжі.

Коли розпочалася боротьба за лівобережне гетьманство між Золотаренко та Сомко, І.Брюховецький прибув у табір до князя Ромодановського де підступно отримав згоду на підтримку своєї кандидатури на гетьманство. На 17 червня 1663 року у Ніжині зібралася «чорна рада», яка скінчилася бійкою. Запорожці і поспільство на руках винесли Брюховецького і доручили гетьманські клейноди. Князь Великогагин (російський посол) ствердив його на Гетьмана і звелів заарештувати Сомка, Золотаренка та кілька старшин з їх партії. Через кілька місяців Брюховецький стратив Золотаренка, Сомка і Сіліча, а інших їхніх прихильників послав у кайданах у Москву, звідкиїх заслано аж у Сібір. Це були перші українські засланці.

Перші три роки свого гетьманування І.Брюховецький постійно воював із Ю.Хмельницьким, а далі із Тетерею та Поляками. Внутрішнє становище його було непевним. Стара старшина, завдяки боротьбі з якою він став гетьманом, була розбита. Але нова старшина - ставленики нового гетьмана - була не кращою, а іноді й гіршою за стару. Щоби зміцнити позиції І.Брюховецький вирушив у подорож до Москви (він став першим гетьманом, який особисто поїхав вітати царя). У Москві йому був влаштований гарний прийом, він одружився доньці боярина і князя Дмитра Долгорукова, отримав боярський титул. Щоби здобути більшої підтримки царя він пішов і на значні поступки у питаннях взаємовідносин України з Росією. Так, московські воєводи із ратниками з’явилися у містах Київі, Чернигові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверську, Кременчуці, Кодаці і Острі, навіть на Запорожжі. На ці загони покладалися обов’язки збірати усю подать грішми з міщан та з селян, та з «кабаків» (шинків), що мали позаводити скрізь на Україні, і щоб віддавали усі ті гроші просто у царську казну.

Проте, титул боярина не допоміг йому зміцнитися. Невдоволення в Україні зростало, а московський уряд не сильно переймався його проблемами. Навіть при укладанні Андрусівського перемир’я 1667 року російська сторона не радилася з українською старшиною при переділі українських земель.

Користуючись обуренням Андрусівськими угодами, на потайній раді у Гадячі, на Новий год у 1668 році, І.Брюховецький ініціював розгляд питання про розрив з Москвою. Щоби повернути народну прихильність старшина мала сама встати на чолі народного повстання. Незабаром повстання поширилося, багато воєводів і ратників було вбито, а ті, що лишилися, мусіли як найшвидче тікати у Московщину. Московський уряд вислав своє військо під проводом князя Ромодановського проти Гетьмана. Брюховецький із своїм невеличким найнятим військом та Запорожцями вийшов з Гадяча на початку травня, і зупинився коло села Диканьки. Скоро туди ж надійшов і Правобічний Гетьман Петро Дорошенко, який був обраний після П.Тетері у 1665 році. Дорошенко послав до Брюховецького, щоб він прийшов до нього у табір. По прибуття у дорошенків табір, охорона Брюховецького зрадила його і забила насмерть. Дорошенка проголосили Гетьманом Українським по обидва боки Дніпра. Почувши про його смерть, Ромодановський, не дожидаючи, поки нападе на нього Дорошенко, повернув за межі України.

За наказом П.Дорошенка І.Брюховецького поховано у Гадячі з гетьманськими почестями.

Дем’ян Многогрішний (1668 – 1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

Дем'ян Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України:

• домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишався у складі Лівобережжя;
• спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини;
• вів таємні переговори з Петром Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року у Батурині козацька старшина (Петра Забіла, Івана Самойловича, Карпа Мокрієвича, Родіона Дмитрашко-Райчи) за підтримки начальника московської залоги заарештувала Дем'яна Многогрішного й видала його представникам царського уряду.

Гетьмана привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року над ним розпочався суд. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною і товаришами ніжинським полковником Матвієм Гвинтовкою і осавулом П. Грибовичем гетьмана вивезли до Сибіру й ув'язнили в Іркутському острозі.

Згодом він був переведений до Селенгінська, а 1688 року Дем'яна Многогрішного звільнили. Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти (за іншими відомостями — тринадцяти) тижнів Селенгінськ осаджували монголи, чиї війська значно перебільшували чисельність селенгінського гарнізону. Колишній гетьман, якого утримували в селенгінській острожній в'язниці, став одним з керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгінськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув'язненим у Красноярську.

1689 року Дем'ян Многогрішний брав участь у переговорах царського посла Ф. О. Головіна (майбутнього графа) з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору.

Після від'їзду Головіна Многогрішний кілька років правив Селенгінськом та належними до нього землями у чині «приказної людини». 1691 року в одній із сутичок з монголами загинув його син Петро; тоді ж помер другий син, Яків. Дочка Олена вийшла заміж за сина козачого голови Панаса Бейтона (захисника Албазіна в 1685—1687 роках), а онука — за священика Селенгінської Спаської церкви. У 1696 році колишній гетьман постригся в ченці.

Помер в Селенгінську 1703. Плиту з могили гетьмана бачив у Старому Селенгінську декабрист Михайло Бестужев; про це він писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу того ж таки Спаського собору. Пізніше, за радянської влади, собор було пограбовано, а могилу гетьмана втрачено.

16. Національний гімн, герб та прапор українського народу. (див. питання №8)