Шукання у світовій літературі.

Майстри пера намагалися осмислити не лише згубні наслідки війни, а й природу страждань людини в період економічної кризи, витоки та вплив на долю людства тоталітаризму, пошуки людиною душевної гармонії в умовах технічної цивілізації. У міжвоєнний період головним було відображення стану свідомості та самовизначення людини у світі. Відтак стрижневим шляхом літератури було осмислення суперечностей між окремою особистістю і суспільством, з'ясування стосунків між Людиною і Світом. Більшість письменників намагалися дати відповіді на ці складні питання, але робили це, природно, кожен по-своєму. В жанрі класичного реалізму продовжували успішно творити Андре Жід і Ромен Роллан (Франція), Генріх Манн (Німеччина), Теодор Драйзер (США).

Саме Т. Драйзеру, дванадцятій дитині в родині німця-католика, емігранта в першому поколінні, вдалося зафіксувати важливий момент у розвитку американської свідомості - спотворення уявлень про «американську мрію». Ця «мрія» від появи на карті світу США базувалася на ідеї про рівні для всіх американців можливості досягти успіху завдяки власним чеснотам: енергійності, працездатності, винахідливості, ощадливості тощо.

У написаному 1925 р. на основі численних газетних публікацій про судові процеси у США романі «Американська трагедія» письменник наголосив на типовості описаного ним, дзеркальному відображенні американської дійсності. За життя письменника про нього майже не писали, але після його смерті в 1945 р. творчість й особистість Т. Драйзера стали предметом гострих дискусій.

Майстри ліричної прози, наприклад російські письменники - емігранти Іван Бунін та Олександр Купрін, класик єврейської літератури Шолом-Алейхем, привертали увагу щирістю розповіді про людське життя, загальнолюдські моральні проблеми, віддавали перевагу ліричній прозі, розвивали тему чистого романтичного кохання.

Особливими рисами вирізнялася творчість представників нового (з'явився у 20-30-х рр.) літературного напряму - літератури «втраченого покоління»: німця Еріха-Марії Ремарка, американця Ернеста Гемінґвея, француза Анрі Барбюса та ін. Головна тема їхніх творів - безглуздя війни, фізичне й моральне каліцтво її учасників, втрата цілого покоління, чия доля була загублена.

Письменники намагалися осмислити суспільство 30-х рр., вказати сучасникам на його «хвороби» й підказати рецепти «лікування». Німецький письменник Томас Манн змалював конфлікт між бюргерською й декадентською культурами, відтворив тривожну європейську атмосферу 30-х рр., просякнуту фашистськими ідеями.

З-поміж творів росіянина Михайла Булгакова чи не найбільшу славу йому приніс роман «Майстер і Маргарита». Письменник підняв питання про співвідношення добра й зла, морального вибору, справедливості й відповідальності, взаємин особистості з владою, покликання мистецтва, світ біблійної давнини, сатирично зобразивши зіткнення демонічних сил із московською дійсністю.

Німецький письменник Бертольт Брехт вважається реформатором драми міжвоєнного періоду, «батьком» «епічного театру». Його драма-пересторога «Матінка Кураж та її діти» сповнена антивоєнним пафосом й алегоричним сенсом, трагічною долею людських чеснот в умовах війни.

Славу австрійській літературі принесли твори Райнера Марії Рільке, який прагнув знайти духовну єдність індивідуального «Я» зі світом, намагався поєднати сучасність і античну давнину, встановити взаємозв'язок між життям і смертю, причини трагічних розривів у взаєминах чоловіка та жінки, сутності й покликання мистецтва.

Творчі пошуки в жанрі соціального роману принесли визнання американському письменнику Джону Стейнбеку, англійцю Д.Г. Лоуренсу. Низку новел про пригоди в Лос-Анджелесі приватного детектива Філіппа Марло написав один із найпопулярніших у 30-х рр. майстрів детективного жанру Раймонд Чандлер.

Модернізм.

У цілому ж література класичного, переважно реалістичного, спрямування вже не могла дати вичерпну відповідь на питання, що їх ставило життя, й на літературній палітрі XX ст. засяяв своїми барвами модернізм. Модернізм, хоча він і зародився в останній третині XIX ст., набув поширення саме в XX ст. Саме цей, «зрілий», модернізм став «мистецтвом сучасності». Зрілий модернізм, що склався на початку XX ст., мав чимало відгалужень й, зокрема, таких крайніх, які в цілому називали авангардизмом. Письменники-авангардисти безапеляційно заперечували традиції, тогочасні унормовані канони літературних творів, вимагали негайно розмити «береги» естетики реалізму. Найпоширенішими авангардистськими течіями в літературі були сюрреалізм, футуризм, дадаїзм, символізм.

«Батьками» зрілого модернізму вважають француза Марселя Пруста, австрійця Франца Кафку й ірландця Джеймса Джойса.

Марсель Пруст у своїх творах, насамперед у романі «У пошуках утраченого часу», досліджував центральні проблеми часу, людських взаємин, «присмерку» аристократичної культури, пошуку сенсу буття, пам'яті. Письменник намагався зобразити світ через вільний потік спогадів та уявлень головного героя.

Модернізм Джеймса Джойса втілився в зображенні любовних взаємин, поєднання «миті» й «вічності», драматизму та іронії (есе «Джакомо Джойс»; Дж. Джойс - майстер «роману одного дня» та епопеї вічної «одіссеї» людського духу (роман «Улісс»); в його творах майстерно перепліталися міфологічне й сучасне.

Проблематику творчості видатного австрійця Франца Кафки визначали побудовані ним на сторінках творів «конструкції», що передавали нелогічність і абсурдність сучасного письменникові світу. В одній з кращих своїх новел «Перевтілення» автор зобразив трагедію відчуження особистості. В цій новелі в образі головного героя втілився гротескний літературний «автопортрет» самого Ф. Кафки, уособився відомий ще з творчості російського письменника Антона Чехова тип «маленької людини», але тепер вже XX ст.

Одним із найяскравіших і найсуперечливіших американських авангардистських поетів 20-30-х рр. був Езра Паунд – людина, яка майже сорок років прожила в еміграції, пов'язала свою долю з італійським фашизмом (в 1924 р. переїхав до Італії), виступала по римському радіо з антисемітськими промовами, пройшла божевільню і ув'язнення, тим не менше він справив величезний вплив на англомовну поезію. З величезної маси написаного Е. Паундом вирізняються збірки поезій «Старий Китай» та «Маски». На думку Е. Паунда, його батьківщина США погрузла в лихварському практицизмі, за що поплатилися неміччю і потворністю своєї культури. Створивши пилевбирачі, зубні протези й консервований томатний суп, Америка, за переконанням Е. Паунда, за своєю суттю не могла створити справжньої культури. Зневіра в цінностях американського способу життя і стала причиною захоплення поета постаттями найжорстокіших диктаторів - А. Гітлера, Б. Муссоліні та Й. Сталіна. Щоправда, Е. Паунд не був в цьому сенсі одинаком, адже тоталітарними вождями захоплювалися і Бернард Шоу, і Анрі Барбюс, і Леон Фейхтванґер.

Ґійом Аполлінер - чільна постать не лише французького, а й європейського літературного авангарду. Змалювання почуттів особистості в урбанізованому динамічному світі, осмислення трагедії Першої світової війни поставили його в ряд найвизначніших митців свого часу.

Чи не найбільш загострено авангардистські принципи втілилися в літературно-мистецькій течії дадаїзму. Слово «дада» мовою одного з негритянських племен означало «хвіст священної корови», а італійською - «дитячий дерев'яний коник». Будь-який виріб, переконували дадаїсти, якщо письменник чи поет дали йому назву, вже є твором мистецтва. Вони влаштовували скандальні літературні вечори «гімнастичної», «хімічної» поезії, на яких вправлялися у стихійній словотворчості. Головним мірилом при цьому був відхід від загальноприйнятих норм.

Дадаїзм став підмурком іншої авангардистської течії - сюрреалізму. Власне, більшість митців післявоєнної доби належали саме до сюрреалістів. Родоначальником літературного сюрреалізму вважають французького письменника Андре Бретона - автора «Першого маніфесту сюрреалізму». А. Бретон та його послідовники відстоювали думку, що особистість стає по-справжньому вільною лише в мареннях та снах. Наріжним каменем сюрреалістів, до яких належали також Поль Елюар, Федеріко Гарсія Лорка, Луї Арагон, Ернест Гемінґвей, було очищення мистецтва від недосконалої дійсності через надреальні відчуття людини.

Однією з найяскравіших течій авангардизму був футуризм. Його засновником вважається італійський поет і один з ідеологів фашизму Філіппо Томазо Марінетті - автор роману «Мефарка-футурист» та теоретичного дослідження «Маніфест футуризму».

Творчість іспанського поета-футуриста Гомеса де ла Серни та рання лірика російського поета Володимира Маяковського можуть правити за зразок футуризму. Пафос самоствердження й самовиявлення поетичного «Я», відтворення пульсу сучасної цивілізації, життя індустріального міста, мови вулиці, ораторські прийоми, використання уособлень, розгорнутих метафор, гіпербол - ці риси творчості В. Маяковського робили його поезію справді новаторською. Не уникнув захоплення футуризмом на початку свого творчого шляху й інший російський поет - Борис Пастернак. Але надалі його приваблювали проблеми філософсько-поетичного осягнення «вічних тем» й пошуки форм пейзажної. До футуристів також належали відомі російські поети Микола Клюєв, Сергій Єсенін та ін.

Найвідомішими представниками модерністської поезії першої половини XX ст. були П. Елюар, Т.С. Еліот, Г. Тракль, Ф. Ґарсіа Лорка, В. Незвал, Д. Мережковський, К. Бальмонт, А. Бєлий, М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам; В. Брюсов, О. Блок. Образ Незнайомої в однойменній поемі О. Блока став втіленням Вічної Жіночості, протиставленням світу ницої прози життя. Найзагадковішим із творів О. Блока стала його поема «Дванадцять», яку одні оцінили як гімн більшовизму, а інші - як його прокляття.

Анна Ахматова (Анна Горенко) народилася в Одесі в один рік з Чарлі Чапліним, спорудженням Ейфелевої вежі та сторіччям падіння Бастилії. Творчість Ахматової - яскраве явище жіночої поезії XX ст. «Поезії втрат» ранньої А. Ахматової, її художні особливості: загостреність і драматизм переживань, психологічна деталь, лаконізм, аскетичність художніх засобів, побутова інтелігентська мова. Страхітливі роки єжовщини А. Ахматова зобразила в поемі «Requiem» («Реквієм»), що стала пам'яткою доби сталінського терору.

Єдиним офіційно визнаним і дозволеним у СРСР літературним напрямом був соціалістичний реалізм, родоначальником якого було проголошено Максима Горького (Олексія Пєшкова) - автора революційних поезій, людину, яку сталінський режим назвав «буревісником революції». Це призвело до того, що в його творчості відчувався вплив ніцшеанських та марксистських ідей, а неоромантичні мотиви поєднувалися з реалістичними. За своєю сутністю це була література-пропаганда, яка покликана була відтворювати життя в Радянському Союзі не таким, яким воно було насправді, а змальовувати його таким, яким воно повинно було бути в уяві режиму. Трагічність полягала в тому, що, з одного боку, цілі покоління виховувалися на цьому «нереальному реалізмові», а з іншого - по-справжньому талановиті письменники і поети були змушені або замовкнути, або виконувати «соціальне замовлення» режиму. Драма Максима Горького, як і більшості митців тоталітарних країн, полягає в тому, що цей непересічний письменник залишився в пам'яті сучасників передусім як співець комунізму, В. Леніна та Й. Сталіна.